бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя
ГЕНЕРАЛЬНІ ТРЕНДИ ПОЛІТИКИ ЕС ЩОДО УКРАЇНИ - 2007
Під кінець року традиційно підводяться підсумки. З огляду на завершення і другого піврічного циклу загальної політичної активности є сенс підводити і політичні підсумки саме під Різдвяні свята.
Журнал Ї впродовж років відслідковував стосунки України з Европейським Союзом. Тому ми, по суті, створили певну бібліотеку українського бачення цього важливого, на наш погляд, аспекту поставання держави Україна. Значною мірою це бібліотека несправджених надій та ілюзій. А можливо, і завищених самооцінок та нерозуміння того, що насправді відбувається і чим є цей наш великий економічний та політичних сусід.
Водночас це і реєстр нереалізованих Україною історичних шансів. Фіксування того, як ці шанси з'являлися і у нас, і у сусідніх країн, як-от у Польщі чи Литви. І як вони використовувалися все тією ж Польщею. А також, як вони втрачалися Україною.
Якщо говорити про країни Центрально-Східньої Европи та Балтії, то вони за 17 років після розпаду СССР практично реалізували "програму максимум" - стали абсолютно повноправними членами цивілізованого співтовариства націй. Давно стали членами і горезвісного для України СОТ, і НАТО, і ЕС. Натомість Україна і з своїми помаранчевими, і з своїми синіми урядами все безнадійніше застрягає у позаісторичному болоті. Швидкоплинний світ, час швидких і несподіваних змін вже давно обтікає Україну, як якусь перешкоду - пасивне тіло, яке не здатне ні на зміни, ні на якийсь рух.
Великі надії породила Помаранчева революція. Однак вони були змарновані повною неспроможністю перших "помаранчевих" урядів сформулювати якусь реалістичну програму змін, наступними внутрішніми чварами і втратою влади 2005 р. Натомість ЕС теж "привітав" Україну після Помаранчевої революції жорстким і холодним "ні", коли вона пробувала конкретизувати свої ЕСівські амбіції. Жодна ЕСівська перспектива перед Україною не відкрилася. Більше того - стосунки насправді не розбудувалися.
Другим великим шансом для України 2006 р. стало рішення США щодо евроатлантичних перспектив України. Мало того, вони були, і частково ще залишаються, цілком реальними. І саме завдяки тому, що на відміну від інтенсивного зближення з ЕС, зближення і вступ у НАТО були цілком реальними, вони були масовано атаковані з боку опосередкованих та прямих засобів впливу Російської Федерації. Почалося масоване антинатовське промивання голів через домінуюче в Україні російське телебачення. Як інструмент у внутрішньополітичній боротьбі антинатовську пропаганду якнайширше використала Партія регіонів. В результаті і цей шанс України висмикнутися з-під російського впливу було втрачено, чи майже втрачено.
Паралельно певних трансформацій зазнавала і сама Росія. Вона, за влучним виразом, "сосредотачивалась" і "упорядочивалась". Однак впорядкування влади та зосередження на собі набрало укотре типово російських форм - влада стала монополією однієї з фінансово-олігархічних груп, яка була найближча до старого КГБ, чи тепер ФСБ. Це був тільки перший етап "сосредотачивания" сил РФ. Нещодавно Владімір Путін підписав закон про вихід Російської Федерації з Договору про звичайні збройні сили в Европі.
Реально це означає повну руйнацію системи безпеки в Европі. І це при тому, що Україна залишається практично беззахисною. Ні "парасольки" ЕС, ні "парасольки" НАТО над нами немає. Ми позаблокова, "нейтральна" де факто країна. Тут потрібно подякувати українським "голубам миру", які з подачі Москви так ревно обстоювали нейтральний статус України. Росія остаточно задекларувала, що її не цікавить співпраця з НАТО. З ним вона знову збирається говорити мовою блокового протистояння. А ЕС просто ігнорувати як неефективного гравця. Енергетичний диктат - ось стиль спілкування Росії та ЕС. У цих двох випадках Росія застосувала тактику "асиметричного удару". Тому доволі кволо виглядає відмова ОБСЕ взяти участь у моніторингу виборів до Державної Думи Росії - вона цього не потребує і відкрито демонструє зневагу до европейської громадськості та її інститутів.
З иншого боку, ЕС "підтримала" Україну, запроваджуючи Шенгенський режим на всіх західних кордонах України. Тим самим припинивши широкомасштабне спілкування українського суспільства з західним світом.
Звичайно, иншу позицію займають наші безпосередні західні сусіди - Польща та Угорщина. І не тому, що повинні любити Україну, а тому, що існуюча політика відповідає їх національним інтересам. Однак вони не можуть змінити генеральних трендів ЕСівської політики щодо України.
Тому багатьох в Україні не полишає відчуття, що ми перебуваємо у ситуації Чехо-Словаччини 1938 року.
Загальну картину доповнює повна безпомічність і недалекоглядність політичних еліт України, які погрузли у взаємному поборюванні і практично не займаються стратегічним плануванням, тактичними розробками. Зрештою, напевно, так і має бути - але для тих, хто робить все, щоб ця держава була неефективною чи просто не відбулася. Тому в Україні не має бути візіонерів, які бачать і планують для неї хоч якесь майбуття. Безликість і карлуватість - ось єдиний критерій, якому повинні відповідати сучасні українські урядовці найвищого рівня.
І насамкінець - попри все Україна все ж де факто інтегрується "з" ЕС, особливо в економічному сенсі. А "План дій Україна-НАТО" охоплює собою більшу частину питань "Плану дій щодо членства" України у НАТО. Що вселяє певну надію - contra spem spero.
15.12.2007