бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя
Українськiй мовi потрiбна латинiзована графiка
Коли чужинець в'їжджає в Україну, то йому, зазвичай, видається, що він приїхав у зовсім инший світ. Незнаний, ніяк не означений і тому небезпечний. І справа навіть не у тому, що одразу за перепускним пунктом його автомобіль влітає у першу яму і йому доводиться на перших десяти кілометрах набувати навиків Шумахера.
Цей шок не такий тривожний, як повна безпомічність перед справжньою неозначеністю дороги. Якщо написи і є, то, як правило, кирилицею. Вона ж для справжніх чужинців, а не спеціалістів з проблем Східної Европи, зовсім незрозуміла.
Це щось подібне до того, якби ми спробували подорожувати Китаєм чи Японією з їхніми ієрогліфами. Чи якоюсь відсталою арабською країною, де немає англійських чи хоча б латинкою написаних назв населених пунктів і вулиць.
У багатьох країнах, письмо яких є автентичним, як-от Ізраїль, усі написи не те що присутні там, де їм належиться, але й транслітеровані і арабською в'яззю, і латиницею. Ба більше - істотні попередження просто написані англійською. Тому заблукати в Ізраїлі важко.
Натомість у нашій, ну насправді вільній країні - запросто. Транслітерованих латинкою написів немає. І ніколи не було - бо навіщо, ми і так знаємо, що це село Буряківка, а праворуч від нього - Вербівка. Або ж якщо й були, то вкрадені місцевими бомжами з метою здачі у металобрухт, особливо якщо щит був алюмінієвим. Кольоровий метал все ж таки.
От і потрапляє у таку вільну державу чужинець. І губиться. Як то кажуть - "мамо, де ми?". І немає у кого запитати, бо ми язичіями не володіємо. Окрім російської, звичайно. Та й прочитати годі. Або немає вказівників, або годі вчитатися у нашу кирилицю. Ну справжня тобі терра інкогніта - земля незвідана.
Справа не лише у нашій байдужості і до себе, і до чужинців. Он у пустелі Гобі теж немає вказівників, однак люди якось живуть і якось знаходять дорогу. Причина лежить глибше. Справді, основою нашої культури є кириличне письмо, і від нього ми відмовитися не можемо. Бо це була б відмова від своєї ідентичності. Так само, як і ймовірна відмова євреїв від івриту чи арабів від арабського письма. Однак, кожна з сучасних мов повинна мати і має і свою латинську транслітерацію. Латинську графіку розроблено і для російської мови, і для китайської, і для японської. І всі вони активно використовуються, затверджені на рівні законів і викладаються у школах разом із технікою володіння комп'ютером. Це простий інструмент. Попри формальну врегульованість цього питання в Україні, у нас не те що майже не вживають латинської графіки для українських текстів, але просто не знають про її існування. І навіть більше - кожен послуговується своїм варіантом, творить його у відповідності із тим, яку мову йому не вдалося вивчити у школі. Пишучи послання електронною поштою, есемеску чи своє ім'я, ми пробуємо відтворити наші слов'янські шиплячі та йотовані то англійським, то французьким, то німецьким варіантом. Вже не згадуватиму про польський та угорський, які в центральній Україні не знані.
Ба більше, наші прізвища ще у совєтські часи були вписані у закордонні паспорти у чудернацькій французькій транслітерації, бо ж колись це була мова дипломатії, з російським фонетичним виконанням. Инколи годі вчитати, і людина тепер мусить до кінця днів своїх ідентифікувати себе з цими чудернацькими покручами.
Свого часу, ще у середині ХІХ сторіччя, австрійська адміністрація створила для галицьких, буковинських та закарпатських українців латинізовану транслітерацію. Так само, як для инших народів Австрійської імперії - словаків, хорватів, чехів. У 1859 році у Відні була видана брошура "Ueber den Vorschlag, das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeiсhen zu schreiben. Im Auftrage des K.K. Ministerium fuer Cultus und Unterricht verfasst von J. Jirecek",Wien, 1859 (далі: "Vorschlag..." - "Пропозиція..."). Як видно з назви, автором цієї брошури був Йозеф Їречек (1825-1889) - австрійський політичний діяч та високопоставлений чиновник міністерства освіти. Будучи зятем відомого славіста Павела Шафарика, він і сам підтримував особисті контакти з багатьма діячами слов'янської науки, культури та освіти в Австрійській імперії.
Оскільки творцем однієї з перших українських латиниць був чех, він адаптував чеську графіку для потреб українців. Замість того, щоб писати, на кшталт німців, по чотири букви для відтворення наших шиплячих звуків, він широко застосував діакритичні знаки, всі ті "галочки" та "риски" над буквами. І ця латиниця навіть запрацювала. Вона є компактнішою, ніж инші.
Львівський журнал "Ї" для потреб своїх читачів, скажімо, з Бразілії чи Аргентини, які знають мову, однак не можуть на біжуче читати тексти, теж пішов цим шляхом і вивісив розроблену львівським філологом Іваном Лучуком версію транслітерації, яка нагадує сербську чи хорватську. І тоді читач може одним "кліком" транслітерувати будь-який текст на латинізовану графіку. Це зручно і швидко.
Однак це завдання якогось журналу чи державної програми? Вона повинна перетворити Україну з неозначеної території у таку, яку можна відчитати, якою можна без страху загубитися подорожувати. Причому у всіх сенсах - як фізичному, сівши у автомобіль, так і в інтелектуальному, читаючи текст у доступнішій для себе графіці. Цієї графіки повинні вчити у школі. Комп'ютери мають безболісно транслітеровувати тексти. І тоді не будемо мучитися з тим, щоб відчитати чергове повідомлення з електронної пошти.
Щоправда, багато хто бачить у самій наявності латинізованої графіки спроби відірватися від світу кирилиці, читай - "русского мира". Але ж сама Росія вже впорядкувала партизанщину у цьому питанні! З иншого боку, сучасна Сербія нарівні й вільно використовує обидві графіки, як у газетах, так і на вивісках чи вказівниках. І при тому аж ніяк не відходить від своєї давньої кириличної традиції.
25.06.2007