бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя
ПРОЕКТУВАННЯ МИНУЛОГО
ЗАДЛЯ МАЙБУТНЬОГО
Ми дуже легковажно ставимося до нашого минулого. До історії. Або пробуємо від нього втекти. Закрити на нього очі і будувати майбутнє. Однак, минуле - річ дуже підступна. Воно постійно наздоганяє нас чи то у вигляді безкінечних дискусій про пам'ятники, чи то про Другу світову війну, яку багато хто називає Великою Вітчизняною, чи то про те, коли вона розпочалася. Причому ледь не все суспільство щиро вірить, що можна відійти від цих тем, перетворити їх у академічні на кшталт історії давнього Єгипту.
Однак, вони повертаються і повертаються. Ба більше - вони стають політичними інструментами, які активно використовуються у сучасній політичній та геополітичній грі. Славна сербська історія Косова та Метохії і досі не дає переважаючій албанській більшості сучасного Косова стати формально незалежним, хоча простацька арифметика демократії, простий плебісцит давно б це питання вирішив. Усіх стримує сербське бачення історії цього краю, історія Сербії. Причому сербське бачення не передбачає більш глибокого проникнення вглиб віків до античних часів, коли ці краї були населені давніми ілірійцями, нащадками яких і є сучасні албанці.
Облишмо конкретні приклади, а більш прискіпливо подивімося на саму суть того, що ми називаємо нашим минулим і що ми називаємо історією. Як правило, банальне бачення передбачає, що це одне і те ж. Однак насправді історія як опис "того, що було", не є абсолютно адекватним з тим, що насправді було. Тобто це не є опис нашого справжнього минулого. Це є опис того, як ми сьогодні бачимо наше минуле. А розвиваючи наше бачення, розвиваючи методологію історичних досліджень, ми бачимо це минуле весь час по-иншому. І тому дуже симптоматичним є такий неначебто банальний вислів - "нове бачення минулого, нове бачення історії". При цьому знову змішуються поняття історії та минулого. Однак, узаконюється той факт, що справжньою історією є не бачення Геродота, а саме нових, сучасних дослідників. Він, мовляв, не володів сучасною методологією історичних досліджень. А тому сучасне бачення є кращим. При цьому упускається запитання - а для кого це бачення є кращим? Для давніх греків напевне, що ні. Тоді для кого? Очевидно, що для нас.
Чому ми весь час переглядаємо своє минуле і кодифікуємо, узаконюємо його у вигляді новітнього бачення як своєї історії? Чому ми ніяк не можемо порвати з усім, що колись було, задля світлого майбутнього? А тому, що проектуючи своє минуле, весь час переписуючи історію як бачення свого минулого, з яким ми асоціюємося, ми тим самим проектуємо і своє майбутнє. Ідентифікуючись з певним баченням свого минулого, ми, тим самим, неначе стверджуємо - ми є саме такими, ми духовні нащадки саме цієї культурної традиції і ми не сприймаємо иншу культурну традицію, навіть якщо ми були її жертвами. Позиціонувавшись таким чином через історію, ми тоді цілком логічно робимо наступний крок - ми проектуємо своє майбутнє. При цьому ми послуговуємося такою логікою: якщо я є таким (і тут іде посилання на історію), то я можу діяти тільки певним чином.
Соціолог Роберт Патнем, досліджуючи вражаючу різницю між двома італійськими суспільствами - італійської Півночі, яка більш подібна до Франції, та Італійського Півдня, Сицилії, яка радше нагадує Україну з її безпринципністю, корупцією та економічною безпомічністю, дійшов сумного висновку - що суспільство у своєму розвитку завжди приходить туди, звідки воно вийшло. То що ж, виходу немає і ми приречені кружляти по замкненому колу? Думаю, що ні. У розвитку людини і суспільств важлива самоідентифікація. Якщо я вважаю себе спадкоємцем ганебних аспектів сицилійських традицій, то рано чи пізно я увійду у корупційне замкнуте коло. Якщо я не ревізую української історії, не здійсню всередині себе і у суспільстві декомунізації, то ми ще десятиліттями матимемо у нашій політиці цих безкінечних "дітей лейтенанта Шмідта", всіх цих різнокольорових Шур Балаганових. Свого часу таку ревізію своєї історії здійснила Німеччина. І вона позбавилася родимих плям нацистського періоду свого минулого.
Тому не такими даремними є наші баталії щодо пам'ятників та історії. Насправді це - битва за майбутнє України. Питання стоїть, чи майбутнє України буде українським чи малоросійським, европейським чи евразійським.
Чи маємо ми сили та ресурси конструювати свою історію хоча б на такому рівні, на якому це робить сучасна Росія? На це ж потрібні залізна політична воля і величезні ресурси. Бо насправді наша історія - це далеко не те, що написане у товстих та нудних історичних монографіях, а те, що виливається на нас потоками з екранів телевізорів, радіо, електронних носіїв. А там конструюється історія кришталево чистих працівників старого КГБ та новітнього ФСБ, сплавляється російська імперська та совєтська мітологія. І все це подається нам, як наша історія, тобто як наше бачення свого (!) минулого. Отож, ми врешті прийдемо, якщо так далі піде, не туди, куди планували. На разі залізна політична воля наших провідників спрямована радше на розподіл решток загальнонаціональної власности, а не на побудову нової української політичної нації.
1.06.2007