бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя
Розпуск Верховної ради як результат втрати її легiтимностi
Для того, щоб зрозуміти, які наслідки може мати розпуск Верховної Ради України, ми спочатку повинні спокійно розібратися з тим, що ж насправді відбувалося з інститутами влади в Україні, що сталося 2 квітня 2007 р. і у що воно виллється.
Щонайперше про легітимність. Випускаючи пару, політичні кнехти на екранах українських телеканалів постійно мусують тези про легітимність чи нелегітимність указу Президента. А сьогодні і про легітимність чи нелегітимність реакції Верховної Ради та Кабінету міністрів.
Очевидно, що легітимність опирається на формальні аспекти чинного на даний момент законодавства. І дискусії щодо формальних аспектів легітимности указу Президента чи подальших ухвал ВР, а тим більше розпоряджень уряду, триватимуть ледь не до другого пришестя. Особливо, враховуючи швидкість розгляду цих справ у наших судах найвищої інстанції. Таким чином, важко очікувати, що рішення у цій правовій колізії буде прийняте у судовому порядку.
Я хотів би звернути увагу на инший аспект легітимности. Легітимність рішення того чи иншого інституту влади опирається на власну легітимність, якою її наділяє джерело легітимности - воля народу. Як правило, за мирних обставин народ виражає свою волю через вибори. За инших обставин - через непокору владі, яка таким чином втрачає свою легітимність. Таким чином відбуваються революції, які своєю чергою, наділяють легітимністю нову владу.
Легітимність нової влади фіксується тими повноваженнями, які народ чи через вибори, чи через революцію, надає, а ще точніше - від свого імені делегує - новій владі. При цьому формалізований корпус кодифікованого права може змінюватися (як правило, при революційних ситуаціях), чи ні (у випадку безконфліктних виборів). У 2004 р. при зміні влади було змінено конституційний лад, змінено кодифіковане право. У 2006 р. зміни права не відбулося, хоча влада змінилася у відповідності з волею народу.
Чому я зупиняюся саме на формальних питаннях легітимности? Бо у ситуації, яка складається довкола розпуску Верховної Ради, більшість спекуляцій стосуватимуться саме неї. І Президент, і Верховна Рада, і Кабінет міністрів у своїй суперечці, по суті, будуть сперечатися не стільки про легітимність своїх рішень, скільки про те, хто з них легітимніший. Після виявлення непокори Верховною Радою та (що взагалі нонсенс) Кабінетом міністром в країні створилося реальне двовладдя. Водночас від того, хто ж насправді легітимніший в очах громадян України і міжнародного співтовариства, залежить і те, як вони реагуватимуть на розпуск ВР, непокору ВР та уряду та подальші позачергові вибори. Від цього залежить і легітимність цих самих позачергових виборів. Те, чи вони відбудуться, чи вони будуть визнані законними.
Отож, йтиметься не тільки про легітимність кроків кожного з цих гравців, яких насправді є двоє - Президент та ВР. Але щонайперше легітимності їх самих як інституцій. Про Кабінет міністрів та прем'єр-міністра я не говоритиму - оскільки він нарешті і сам усвідомлює рівень своєї легітимности - це орган, легітимність якого набагато менша, ніж легітимність прямо, на загальних виборах обраного Президента, чи прямо, хоча й за закритими списками обраної Верховної Ради. У дискусії про легітимність уряду немає чого сказати - він є тільки вторинним наслідком волевиявлення народу. А тому відстоїть від його волі набагато далі, ніж Президент і ВР. А тому у цій суперечці щодо легітимності, насправді, мало що може сказати.
Але це формальні аспекти легітимности наших органів влади. Цю легітимність вони зберігають до того часу, поки народ згідний з тим, що вони виражають його волю у всіх її нюансах та різноманітності. Чим забезпечується вираження волі такого різнорідного суспільства, як українське? Воно забезпечується через представлення різними фракціями ВР, які репрезентують різні позиції. Суспільна угода, яка називається Конституцією, забезпечує це представництво на п'ять років, до наступних виборів. Однак за умови, що цей баланс фракційного представництва буде незмінним. Фракції репрезентують не волю депутатів, які є їх членами, а виборців, які делегували їм певні повноваження, наділили їх певною легітимністю для здійснення своєї волі. Таким чином, саме фракції у ВР є дзеркалом суспільних настроїв, а не окремі депутати.
Що ж відбулося за останні кілька місяців? Перекуповування окремих депутатів деформувало волю народу України. І, таким чином, ВР перестала навіть формально відображати реальні настрої українського суспільства, зафіксовані, як обумовлено Конституцією, на п'ять років. Таким чином, ВР значною мірою сама позбавила себе істотної частини легітимности. Останні, хоча й цинічні, однак тверезі голоси, напередодні розпуску ВР, навіть з числа членів Партії регіонів, як-от Володимир Сівкович, попереджували, що формальне створення "фракції національної єдности", на відміну від фракції "антикризової коаліції", яка створювалася на фракційній основі, підірве основи легітимности самої ВР. Однак "желание пуще неволи". Хочеться всього і одразу. І таким чином ВР увійшла у позаконституційну колію свого розвитку. По суті, зламала конституційний лад як такий. Тому рішення такої, ущербної в своїй легітимності Верховної Ради вже упродовж певного часу є більш ніж сумнівними.
Численні попередження і правників, і гаранта Конституції нічого не давали. Йшло нахабне узурпування влади, яке вже не мало під собою легітимности, бо не опиралося на адекватно відображену у парламенті волю народу. Коаліціянти були свято переконані, що Президентство, як дієва інституція, як найбільш легальна в Україні інституція, вмерло. Зрештою, Президент і сам не раз провокував саме таку точку зору. Чим, разом з коаліціянтами, і призвів до такої гострої конституційної кризи, чи кризи легітимности, в Україні.
Таким чином, Президенту не залишалося нічого иншого, як нарешті виступити гарантом все тієї ж багато разів ґвалтованої Конституції. На що він може опиратися? З одного боку, на формальне право. І тут буде багато суперечок. Але з иншого - на свою особисту легітимність як єдиного на сьогодні легального інституту влади такого рівня. Звичайно, не забуваймо і про законодавчу гілку влади. Однак, вона значною мірою паралізована і неефективна. Хоча, дай Бог, щоб я помилявся.
Тому я думаю, що як в очах народу, так і в очах міжнародного співтовариства Президент є не лише чинним (наголошую - чинним - з усім, що з цього випливає) главою держави, але й найбільш легітимним його інститутом. Підважити його легітимність на даний момент ні формально (ні Верховний суд, ні Конституційний суд не здатен прийняти жодного рішення з цього питання), ні реально (бунт Верховної Ради чи його похідної - Кабінету міністрів) навряд чи вдасться. Конституційний лад = легітимність Верховної Ради мають бути відновлені. Яким чином? Багато разів гарант Конституції та опозиція пропонували не викривляти волю народу, не перекуповувати депутатів. До цього не дослухалися. Вичерпавши всі можливості переконування, Президент прийняв правильне рішення проконсультуватися з народом. Це абсолютно нормальна, зовсім не екстраординарна практика всіх демократій. Особливо нестійких демократій, таких, як українська. Наприклад, в Італії після Другої світової війни вибори парламенту та, відповідно, зміни уряду відбувалися щороку. Тому сьогоднішня істерика частини Верховної Ради та уряду, якому тут взагалі немає що сказати, дещо перебільшена.
Що стосується більшости у ВР, то їй насправді мало що загрожує. Вона візьме свій забетонований у кількох областях електорат. І знову утворить більшість, але вже на конституційній основі. Втратити якраз може НСНУ. Ну і ще, звичайно, різного роду "політичні гієни". Зрештою, їх давно треба позбуватися. Бо ж насправді вони нікого не репрезентують.
І щодо істеричних заяв уряду - у цій суперечці легітимностей він взагалі виглядає дещо недоречно. Про нього взагалі на даному етапі не йдеться. Йому є чим займатися. Чи, може, ні? Знову будемо гнати ешелони зі студенточками, шахтарями та безробітними на Київ? Однак Київ - не Донецьк. Скільки б не привезли донецьких - тільки роздратуєш киян. А революція відбувається тільки у столиці. У Донецьку чи Львові в умовах актуального в Україні конституційного ладу всяка "заворушка" є бунтом.
Натомість уряд, навіть не усвідомлюючи свою, доволі віддалену від джерела всякої влади - народу - легітимність, почав втягуватися у справи, які його безпосередньо не стосуються. Тим самим він теж вийшов поза конституційне поле. Що не може не спровокувати адекватних кроків Президента.
З огляду на такі ж міркування реагуватиме і міжнародне співтовариство. Першою інституцією, до якої воно апелюватиме, буде Президент. Без нього конституційний лад відновити не вдасться. Тому в цій ситуації не потрібно йти на конфронтацію, а відновлювати конституційний лад та легітимність інституцій влади єдиним, придатним в цій ситуації способом - всенародними виборами. Тільки народ може зробити їх насправді легітимними. І у цьому немає нічого надзвичайного.
3.04.2007