бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя
У передчуттi чи на передоднi четвертої холодної вiйни
Спостерігаючи за невпинним ростом напружености у стосунках Російської Федерації і Заходу, важко позбутися враження, що вже колись це було.
Владімір Владімірович Путін неначе навмисно лізе у пляшку з своїми випадами проти Заходу у цілому і США зокрема.
Під час свого першого пришестя на пост президента РФ йому вдалося досить швидко приручити, а потім і розколоти неконсолідований Европейський Союз. Знаючи Німеччину та її слабкості, а також вичленивши інтереси Німеччини з загального пулу інтересів ЕС, йому вдалося вбити клина у і так доволі проблематичні зв'язки тієї ж Німеччини з її сусідами і новими членами ЕС - Польщею, Литвою, Латвією, Естонією.
Проект побудови газопроводу через Балтійське море та працевлаштування канцлера Федеративної Республіки Німеччина у дочірній фірмі російського Газпрому ледь не призвело до крупного внутрішнього европейського скандалу. На це наклалися проблеми між Польщею та Німеччиною щодо питання німців, які були переселені з західних територій сучасної Польщі. Подібні проблеми щодо переселенців латентно висять і над Чеською Республікою.
Свого часу долив олії у вогонь ураженого польського честолюбства і президент Франції Ширак - відмовивши їй у праві мати аж занадто самостійну думку як молодому члену ЕС. До Росії Ширака горнуло відоме русофільство французької політичної еліти. А також давнє, ще з часів Де Голя, протистояння з США.
Був час, коли виглядало, що остаточно понад головами держав членів ЕС, понад НАТО і попри, якщо не проти, США, вибудувався трикутник Росії, Німеччини та Франції. Що було першим значним здобутком молодого Путіна.
Наступний клин Путін пробував загнати у відносини між ЕС та США. Зрештою, важко заперечувати, що не завжди інтереси цих двох економічних гігантів співпадають. Однак це зовсім не означає, що у стосунках з третіми країнами - а саме такою є для них Росія - вони не координували своєї позиції останні півстоліття.
Як інструмент використовувалося різне позиціонування кількох европейських країн щодо Другої війни у Іраку, операції у Афганістані. За Шрьодера та Ширака протиріччя між цими головними европейськими гравцями і США максимально загострилися.
При цьому вигідно для Росії росла ціна на нафту та газ. Бюджет Росії, хоча, за европейськими мірками, і скромний, ріс, як на дріжджах. Путін ставав усе впевненішим, у його голосі почалися з'являтися сталеві нотки.
Особливо роздратував Путіна прихід до влади у Німеччині та Франції відповідно Меркель та Саркозі. Звичайно, їх обирали не з огляду на стосунки з Росією та США. Однак такий результат виборів, здається, повернув процес охолодження стосунків ЕС із США у більш конструктивне русло і, відповідно, призупинив російську експансію усередину найвищого політичного істеблішменту ЕС.
Тоді почалося вкрай небезпечне загравання Росії з Китаєм (у якому, до речі, сучасна Росія грає роль молодшого брата) та, що особливо небезпечно - Ірану. Північнокорейська карта була занадто дрібною для такої масштабної гри. Хоча теж використовувалась Путіним. Найжахливішим є те, що Путін дав змогу крутитися тисячам іранських центрифуг, виграти час, і, можливо, за якогось пів року ми матимемо нову наддержаву - Іран, який володітиме атомною бомбою.
Будь-які попередження США про неприпустимість такого сценарію тільки переконали сучасний російський режим у тому, що шлях обрано правильно. З їхньої точки зору. Бо ж для них чим гірше, тим краще. Хоча Путін неначе не бачить того самого ісламського "подбрюшья", яке у перспективі може зайнятися і самою Росією.
США і НАТО відповіли подальшим розширенням НАТО, яке прикрило парасолькою безпеки практично весь Европейський континент за виключенням...
І тут ми можемо повернутися на рідні терени. Якщо ще три-чотири роки тому ми жили у невизначеній, з огляду на безпеку, зоні, то тепер ми ризикуємо справді стати полем протистояння чи бою.
У часи Єльцина важко було собі уявити такого рівня втручання у внутрішні справи України, як це було під час Помаранчевої революції. А тим більше такого рівня розгортання різного роду спецоперацій, які відбуваються в Україні сьогодні. Ми не ризикуємо стати, ми вже стали полем бою. Причому за повної бездарності та сліпоти всіх учасників політичних битв у самій Україні. Усі ці інспіровані ззовні розколи України, внесення хаосу, паралізовування державного апарату - що це, як не поєднання нашої рідної глупоти та тупости з експортованою інспірацією?
Таким чином, ми вже опинились на обстрілюваній території між двома рядами шанців.
Що робити? Скиглити про слов'янську єдність (поляки, чехи, словаки і навіть болгари при цьому не слов'яни)? Увійти у далеко не віртуальний пакт Росії, Ірану, Китаю? "И пасть за это...", як це не раз було. Чи таки пробувати потрапити під парасолю евроатлантичної безпеки?
Мусимо визначатися. І то швидко.
15.06.2007