бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя
УКРАЇНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ: ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ?
Однією з причин наших сьогоднішніх проблем та неуспішности у інтеграції з цивілізованою частиною світу є проблема з нашою ідентичністю. Українці досі вирішують, хто вони. Чи недоросіяни, чи якийсь випадковий збір людей чи ...боюсь навіть написати - европейці.
Якщо ми визначаємося, що ми такі собі не зовсім канонічні росіяни чи якийсь апендикс до чергового російського імперського проекту, то в такому випадку нам буде чи не найлегше. Нічого змінювати у нашій свідомості, економіці чи державі не потрібно. І так заберуть, як вони висловлюються, "с потрохами".
Якщо ж далі борсатимемося у своїй невизначеності, так і не знаючи, що з самими собою зробити, будучи проблемою як для самих себе, так і для всіх сусідів на Заході і на Сході, то сьогоднішні проблеми будуть тільки початком великого періоду катастроф. Далі так тягнути кота за хвіст не можна. Бути вічним дезертиром не вдасться. Мобілізують як не одні, то инші.
Якщо ж ми поставимо самим собі високу европейську планку, то знову маса проблем. Такими, якими ми є, безвідносно до того, що один з "центрів Европи" - на нашій території, нас не візьмуть. Потрібно пройти пришвидшений шлях уцивілізовування чи европеїзації, якщо хочете. Починаючи з туалетів та доріг...
Отож, на даному етапі розгортання українського проекту все ж потрібно визначатись. Визначатись - з ким ми себе асоціюємо. Тут ми можемо перейти до більш серйозного підходу до проблеми.
Всяка ідентичність пов'язана, передусім, з: Відповідно, перед нами стоять завдання: Здається вже ніхто в Україні не має ілюзій, що цей чи якийсь инший проект можна буде легко реалізувати. Бо ж не тільки ми недалекі та ліниві. Довкола нас "доброзичливців" більше, ніж ми гадаємо. Які ж протидії ми зустрічаємо? Які ж ресурси потрібні для реалізації цих завдань? 19.07.2007
- минулим, з якого ми неначе виходимо, нашої історії, причому назагал панує простацька думка, що історія є одна для всіх і на всі часи. Насправді історія більшою мірою є нашим баченням нашого минулого у певний історичний момент. Не хочу бути повним релятивістом, однак це значною мірою саме так. А тому ми весь час переписуємо її під наші сучасні погляди і під, що головне, ті завдання, які ми перед собою ставимо. Тобто наша історія переписується під заплановане нами наше майбутнє;
- сьогоденням, яке втілилося у сьогоднішню Українську державу, політичну націю, яка постає на наших очах з того випадкового збору людей, з українським етносом, який є кістяком, основою цього проекту. І врешті, ми асоціюємо себе з регіоном, містом, вулицею і навіть будинком, у якому мешкаємо. До речі - держава, нація та етнос теж є свого роду будинками;
- майбутнім проектом для всієї нашої української спільноти, який зазвичай називають національним проектом. Однак не у контексті того, що, не розуміючи суті проблеми, говорив Кучма, стверджуючи, що "національний проект не пройшов". Він мав на увазі, що "етнічний проект не пройшов", хоч його ніхто і не будував;
- сконструювати свою історію. Саме свою історію, а не ту, яку нам запропонує пан Дмитро Табачник та росіяни;
- консолідуватися довкола українства у якнайширшому сенсі слова, як спільноти. Тобто, ми маємо побудувати модерну українську політичну націю, в якій знайде місце кожен, хто шукатиме його безвідносно до етнічності чи релігії;
- генерувати сенс нашої єдности як проекту, який спрямований у майбутнє. Бо чого об'єднуватися, якщо це об'єднання не відкриє перед нами якихось нових перспектив. Причому як спільноті у цілому, так і кожному зокрема.
- Щонайперше, ми бачимо жорсткий опір, коли пробуємо осмислити своє, саме своє минуле. Нам просто не дають створити модерне сенсовне і, головне, утилітарне його бачення. Тупо відкидається будь-який український (а заодно і европейський) варіант бачення, скажімо Другої світової війни, яка розпочалася і з пакту Ріббентропа-Молотова і нападу Третього Райху та СССР на Польщу. Постійно мусується термін Вітчизняної війни, яка розпочалася, ну звичайно ж, з "вероломного нападения" і, головне, "внезапного"... Це тільки один з прикладів.
- Однією з форм протидій є формування розколів всередині нашого і так ще не консолідованого суспільства. Розколи формуються за різними ознаками: мовними, етнічними, релігійними і т. д. А після успіху політтехнологічних спецоперацій, які були здійснені на нашій території у період з 2004 по 2007 р., завдяки цим розколам насправді зупинено процес націєтворення. Тільки повний сліпець цього не бачить.
- Блокується створення і перетворення у масове переконання, масову релігію, якщо хочете, будь якого сенсовного національного проекту. І це стосується і "европейського" проекту (інтеграція у ЕС), і "евроатлатничного" (інтеграція у Північноатлантичний союз), і взагалі хоч трішечки українського "етнічного" проекту (не забуваймо, що український народ як етнос все ж таки є!). Свого часу, на початку 90-х так само блокувався "демократичний" проект, однак, попри все, його вдається більш-менш успішно реалізовувати.
- Перш за все, провідна верства, яка матиме певну мораль, ресурсний та владний потенціал - вона повинна проектувати суспільний розвиток.
- Генераційні центри, які вироблятимуть бачення майбутнього, причому вони мають бути не лише у Києві, але і у регіонах. Ними ж є і громадські та політичні організації. Про сьогоднішні політичні партії мова не йде, бо це не партії, а закриті лобістські групи.
- Ці ідеї потрібно поширювати і перетворювати у "суспільну релігію", якщо хочете. А тут без наведення порядку у сфері масмедій, опанування інформаційного простору на навчання нації (зокрема і через Університети, як не дивно) не обійтись.