бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя
ПЕРВЕРЗІЇ ВИБОРІВ ПО-УКРАЇНСЬКИ
АБО ЧОМУ Я НЕ БОЮСЯ ВИБОРІВ
От і завершилась позачергова передвиборча кампанія 2007 року. Ще рано говорити, що вона закінчилася 30 вересня. Очевидно, що буде продовження. Так само, як і почалася вона не влітку 2007 року, а влітку 2004. Тобто вже упродовж трьох років йде бурхливий процес формування нової політичної системи в Україні. Під час Помаранчевої революції в Україні у якості компромісу було, по суті, зламано конституційний лад, який передбачав президентську республіку з величезними повноваженнями президента. Опоненти поспішно підписали компромісне рішення про перетворення країни у парламентсько-президентську чи президентсько-парламентську республіку. Кожен мав своє бачення розподілу повноважень.
У результаті в Конституції було пробито чимало дір. Їх можна було залатати. Однак одразу після революції. Чого не було зроблено. Або закрити своїм вольовим рішенням - і кинутися на ці лакуни, з яких поволі почали відстрілюватися регіонали, мав сам Президент. Однак він не Маресьєв. І не Гастелло.
Як результат, ми отримали ренесанс регіоналів, їх тріумфальне повернення не лише в політику, але і у владу. Президент і розсварені помаранчеві вже ледь стримували їх натиск. Однак час працював і проти регіоналів. Бо одна справа обіцяти, а инша - дійсно робити кращим життя вже вчора. Якщо на початках реконкісти регіоналів ще був певний драйв, зрештою, багато хто з них просто відбивався від тюрми, як Колєсніков, то потім все звелося до тупого проплачування голубого ентузіазму. Проплачений ними псевдо-Майдан виглядав жалюгідно. Щоправда, так само жалюгідно виглядали, а часто і виглядають, і акції їх опонентів.
Організаційні зусилля партійних функціонерів - чи то синіх, чи помаранчевих, чи білих - не можуть замінити того всенародного здвигу, який був восени 2004 р. Тому так кволо і проходить позачергова передвиборча кампанія 2007 року. І причина не у тому, що вона дуже коротка - по суті, вона почалася після першого пробного розпуску Верховної Ради. Тобто вона триває вже добрих пів року. Справа в тому, що насправді у ній беруть участь ті, хто зацікавлений у цих виборах, тобто безпосередні учасники політичного процесу в Україні. 2004 року, що не кажи, а саме народ у найширшому сенсі слова все-таки був безпосереднім суб'єктом політичного процесу. Хоча олігархи з обох сторін гадали, що це вони є реальними ляльководами. Народ повірив, що він може щось радикально змінити у цій країні на краще. Почасти все ж змінив. Однак не так радикально, як хотів. Тому у суспільстві запанувало розчарування, яке дало змогу синім здійснити свою контрреволюцію.
Однак сьогодні головна проблема полягає у тому, що виборці не вірять, що взявши участь у виборах, вони щось змінять. Вони засадничо нічого від політиків не очікують. Дійсно, якщо восени 2004 р. здавалося, що життя можна зробити чеснішим і справедливішим вже сьогодні, то тепер такого переконання ні у кого немає. Навіть у тих, хто напинається на трибунах та обіцяє щораз абсурдніші блага своїм виборцям. Тобто ситуація засадничо цинічна. Всі знають, що все це гра. Що реальні обставини не дозволять здійснити цих барвистих обіцянок. І прикро, що часом і доволі вірогідні люди втягуються у цю гру, бо "такі правила передвиборчих кампаній" - переконує їх армія чужинецьких та доморощених політтехнологів. Таким чином, брешучи в очі людям, політики самі позбавили себе мобілізаційної мотивації. Зверніть увагу, що насправді вся політична реклама звернена неначе десь у порожнечу - не до реальної людини, вона насправді не зачіпає нічиїх сердець. І не тому, що погано спрацювали кліпмейкери. 2004 року вони мали ще менше досвіду та техніки. Просто нещирість, причому, як не сумно, нещирість усіх, яку важко приховати, коли ти стоїш перед телекамерою чи позуєш для білборда.
Ще більше відчуження сталося тому, що виборчий закон, який передбачає пропорційну систему виборів, ми впровадили дещо передчасно - бо ж політичних партій, які відстоюють засади, а не групові інтереси, у нас ще немає. І у цьому сенсі дійсно актуальним стає анекдот: "Хто організував вибори - депутати, хто виграє - депутати, а навіщо це їм - бо їх це забавляє". Причому ніхто - ні сині, ні помаранчеві, ні білі не хочуть змінити цієї кричущої узурпації влади своїми політичними провідниками. А часто - одним провідником. І це ще більше розхолодило виборця. Бо він переконаний, що його перетворили на абсолютного статиста.
Особливе огидження викликає совєтська система втулювання покупцю (в даному випадку - виборцю) разом з добрим товаром якогось непотребу чи просто мерзоти. А такий є у всіх списках. І це робить ситуацію ще більш цинічною. Бо виборець просто заганяється у безвихідь. Він знає, що йому брешуть. Знає, що він ніяк не міг і не може вплинути на добір кандидатів на членство у найвищому репрезентативному органі країни. І разом з тим він знає, що попри це головні ляльководи знають, що тобі нікуди подітися. Якщо ти підтримував Помаранчеву революцію, то тобі все одно доведеться голосувати чи за НУ-НС, чи за БЮТ. Проголосувати за список, у якому попри людей достойних чимало непотребу, якому ти б руки не подав.
І у багатьох опускаються руки. Ця кампанія чи не перша після славетного підготованого політтехнологами "бою" таких політичних "титанів", як Кучма та Симоненко, коли дуже багато людей насправді не знали, за кого голосувати. Бо ж люди не дурні - вони бачать всю цинічність ситуації і те, що їх просто заганяють в кут з виборчою урною. Боюсь, що ця урна вже є урною з прахом прямої демократії в Україні. Люди сфрустровані. Нещодавно мені довелося доволі багато подорожувати. Подорожувати по провінції у справах зовсім не передвиборчих. Однак розмови завжди скочувалися до запитання - так за кого ж голосувати? Чи, може, не йти не вибори? Або ж проголосувати проти всіх? У 2004 році такого не було. Бо біле було білим, а чорне - чорним. Принаймні в уяві виборця.
Однак, чи все так погано? Думаю, що ні. Ситуація цинічна, але не трагічна. Помаранчева революція була трагедією у грецькому розумінні слова - це було справжнє дійство. Натомість вибори 2007 року навряд чи останній акт протистояння політичних кланів України. І навряд чи найбільш небезпечний момент у найновішій історії України. Попри вербальне нагнітання ситуації в останній тиждень перед виборами, усім ясно, що насправді це було вигрібанням останнього електорального ресурсу. Тому виборча кампанія 2007 року - це не високий жанр трагедії, а радше фарс, який навряд чи змінить головний розклад сил. Що й сталося. А фарс ніколи не страшний. Хоч иноді огидний.
Ба більше - ці вибори мають і позитивні здобутки - вони впорядкували політичне поле України - на цьому полі залишилися тільки три головні гравці. Немає спекулятивної маленької фракції з "золотим голосом". Як Блок Литвина не пробував ним стати - нічого за великим рахунком не вийшло. З тим, що ПР та БЮТ безсумнівно домінують і будуть домінувати. Особливо успішним у цій кампанії був БЮТ - його здобутки тут найбільші. Натомість насправді БНУНС має цю "золоту карту". Хоча його кампанія була блідою - Луценка так і не вдалося розкрутити на крутого хлопця - ну не такий переконливий він, як залізна Леді. Тому знову побігли до Ющенка, щоб рятував ситуацію. Так само непереконливим був і Янукович. Теж не залізний Бісмарк. Звідки й істерика регіоналів останнього передвиборчого тижня та перших днів після програшу.
У ході цієї кампанії вдалося змести з політичної шахової дошки політичних гієн. Хоча я думаю, що ця виборча кампанія показала, що політичний клас України безнадійно застарів і відстав від суспільства. Так, йому вдалося усунути народ від тієї метушні, яку вони називають політичним процесом. Потрібні нові люди. І усунення таких персонажів, як Мороз з його політичним холдингом, замало. Можливо, невдовзі завершиться і епоха Великого Перелому, яка розпочалася у 2004 році. Три роки постійної кризи - це забагато. Однак для нового синтезу потрібні нові люди. Різного роду "кризові менеджери" тут не потрібні. Але чи здатні на такий синтез наші три головні політичні сили і три їхні головні репрезентанти? Напевно, ні. А тому на подальшу перспективу, як це не сумно, вони приречені. Принаймні в цій комбінації. Потрібні люди справді широкого державного мислення, а не смішні ховрашки з білбордів з політичною рекламою. Де Голів та Черчілів якось не проглядається.
Разом з тим, я не думаю, що три основні політичні гравці є такими відморозками, що кинуть країну у чергове гостре протистояння. Вони безсумнівні циніки. Однак не відморозки. А тому я й не боюся результатів виборів. Вони нічого не змінили, однак щось таки змінили. Принаймні, це був добрий урок. Причому для всіх без винятку.
І люди це зрозуміли. Попри все вони на вибори прийшли. Можливо, зціпивши зуби чи гидливо проголосувавши за списки з душком. Важливо, що в Україні все ж відбуваються вибори - бо ж ніхто так і не знав "правильного" результату, як у наших північно-східних сусідів.
15.10.2007