Тарас Возняк.    Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Довга прелюдiя

ЗАГРОЗА ПЕРЕРОСТАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДИСКУСІЇ У РОЗВАЛ ДЕРЖАВИ, АБО ТЕХНОЛОГІЯ "ЧИМ ГІРШЕ, ТИМ КРАЩЕ" ВЖЕ В УКРАЇНІ

Останні два-три роки ми можемо спостерігати, як Україну буквально розривають внутрішні чвари. Однак, важко позбутися якогось постійного відчуття, що насправді це не тільки "рідні діти її розпинають". Але це питання завжди залишається на маргінесі. Ми ніколи не проводимо більш глибшого аналізу того, а навіщо це їм, тим сусідам-воріженькам. Що їх до того спонукає? Навіщо їм потрібна постійно неспокійна Україна?

От і останній конфлікт між нашими рідними "синіми" та "помаранчевими" теж викликає це відчуття. Звичайно, російське втручання не є таким спектакулярним, як під час Помаранчевої революції. Однак, сьогоднішня політична криза теж виглядає не лише як внутрішній конфлікт між українськими фінансово-промисловими групами, але й конфлікт, у якому беруть участь й инші, закордонні учасники. І перш за все - росіяни.

Відстоювання своїх інтересів росіянами чи американцями - це їхнє право. Однак ми, українці, якщо такі ще залишилися у реальній політиці, повинні усвідомлювати, які цілі вони переслідують. І чи їхні кроки хоч якось співпадають з інтересами українського народу. Це, звичайно, якщо ми припустимо, що ще хтось про ці інтереси насправді думає.

Я уважно спостерігаю за динамікою сьогоднішнього конфлікту. І побачив одну особливість. Як тільки починає виглядати, що українські фігуранти протистояння вже практично домовилися, погодили інтереси, укотре розділили Україну на сфери свого впливу, то за кілька днів, або годин у вогнище конфлікту підкидується ще одна провокація. Причому байдуже, з якого боку. Тільки наївні переконані, що закордонні інтересанти не можуть оперувати активістами з обох сторін протистояння. І мені здається, що наші політики усіх таборів часто ці провокації вже не контролюють. Так само, як і їхні спонсори, які, я переконаний, не зовсім зацікавлені аж у такому зрості конфронтації. Бо ж хто-хто, а вони зовсім не хочуть вибуху якогось гострого протистояння на території (не державі - бо для них це тільки територія), де розміщена їхня власність і де реалізується їхній бізнес.

Отож, через день чи два після "остаточної і повної домовленості" наших політичних гігантів ми знову бачимо серію провокацій, яка руйнує ці домовленості, як солом'яний будиночок. Протистояння продовжується.

І тоді мені спало на думку, що типологічно таке "врегулювання" політичного протистояння в Україні нагадує "врегулювання" в Іраку (з усіма застереженнями, зрозуміло). Що хтось явно керується максимою "Чим гірше (в Україні), тим краще". Але от кому "краще"?

Тільки повні ідеалісти очікували, що в Іраку союзники мали поставити демократичний, за англосаксонським зразком, арабський уряд і домогтися повного примирення та передбачуваности ситуації. Це неможливо. А якщо так, то хай буде постійна, проте маленька, війна. Якщо неможливо контролювати територію, то принаймні потрібно завадити контролювати її иншим. Скажімо, Ірану. Хоча Іран і сам зацікавлений у тому, щоб американці загрузли у війні в Іраку. Можливо, на даному етапі для США, Ізраїлю та їх союзників (в тому числі й України) саме такий реальний стан в Іраку є єдиним найкращим з найгірших виходів. Попри весь цинізм такої позиції. Ось так виглядає справжній постімперіалізм в дії.

Та мені здалося, що з якогось моменту ту саму постімперську політтехнологію почали застосовувати і щодо України. Спроби добитися повного контролю над Україною реваншистським владам Росії не вдаються. Поразка на виборах 2006 р., тактичні поразки 2007 р., здається, змушують їх застосовувати саме таку тактику в Україні. Якщо не можна опанувати всією Україною (а правління Партії регіонів так і не досягнуло основної мети - контролю над всією державою), то слід внести хаос, паралізувати владу, і тим самим припинити рух України чи то у бік НАТО, чи у бік Европейського Союзу. Що і робиться з величезним успіхом. Чим гірше, тим краще. А потім побачимо, що з цією Україною можна буде зробити.

Однак обов'язковою умовою для застосування такої технології є слабкість та несамостійність політичного класу тієї держави, в якій здійснюється така спецоперація. А український політичний клас у силу історичних обставин є саме таким. Причому, це стосується усіх фігурантів сьогоднішнього конфлікту. А якщо бути більш точним, то насправді саме української провідної верстви, яку помилково називають політичною елітою, в Україні практично і немає, що ще більше полегшує завдання. Є лобістські групи, які гордо називають себе політичними партіями, а насправді просто лобіюють інтереси тих чи инших олігархічних груп. У них немає жодної ідеології - в українських реаліях вистачає простих слоганів на кшталт "Ющенко - наш президент" чи "Все будет Донбас".

Для внесення деструкції у будь-які спроби домовитися годяться будь-які засоби. А таких засобів ніколи не бракувало. Від резидентури до так званих "агентів впливу" і контрольованих ЗМІ. Про безпосередні контакти політичних лідерів та рівень впливу на них і говорити не варто.

Однак, це дуже складна ситуація для України. Саме для України. Бо політичні спекулянти на цьому тільки здобувають. Вони переповзають з одного телеканалу на инший. На очах вибудовують свої політичні кар'єри. Про поповнення рахунків теж говорити якось не випадає - у політиці по-українськи це обов'язковий пункт програми.

Якщо ми втягнемося, а точніше, нас втягнуть у таке "врегулювання" політичної ситуації в Україні, то вибратися з нього ми навряд чи зможемо. І тоді перед усіма нами, зокрема, і вітчизняними "спонсорами" теперішніх політичних опонентів, постане запитання: а чи зможемо ми вести успішний бізнес в умовах загальної і постійної деструкції? При цьому потрібно пам'ятати, що сьогодні ми спостерігаємо тільки перші прояви цієї деструкції. Далі може бути більше. Особливо з огляду на те, що ця деструкція, здається, стала політичною технологією, яку наші доброзичливці вже свідомо застосовують щодо України. Так, ми ще не Ірак, не Афганістан і не Сомалі. Однак технології, які останнім часом почали застосовувати до нас, типологічно дуже нагадують ті, які застосовували щодо цих країн. Так, ми поки що в Европі і наша політична культура дещо инакша. Однак приклад Югославії теж доволі наглядний. Хоча це теж Европа.

А тому дуже важливим для України є інстинкт самозбереження великого, а отже, і відповідального, бізнесу. Причому, репрезентантів обох сторін протистояння. Чому "відповідального"? Та тому, що він, перш за все, відповідає за свою капіталізацію, яка може різко зменшитися після повномасштабного застосування деструктивних технологій в Україні. Здається, ми підходимо до такої межі, коли ризиковані провокаційні ходи обох сторін можуть призвести не лише до тактичних перемог, на які розраховують гравці, а до того, що деструкція стане незворотною і неконтрольованою. Особливо з огляду на те, що окрім наших великих політичних лідерів та лідерок на українській шаховій дошці тихою і не тихою сапою грають ще й инші гравці. І якогось доброго дня всі ці наші "велетні" від політики можуть виявити, що насправді вони вже нічим не керують. Що керування процесом вже давно перехопили, з одного боку, инші гравці з-поза України. А з иншого - неконтрольовані, справді неконтрольовані і не проплачені (як зазвичай) натовпи. Що тоді робитимуть вони та їхні спонсори? Знову вибиратимуться до Ніцци? А що ж з фабриками та заводами?

То ж який вихід? Ви будете сміятися, однак я апелюю до розуму (!) чудесної трійки Ющенко-Тимошенко-Янукович. І до інстинкту самозбереження їхніх спонсорів. Потрібно все ж отямитися і триматися якихось рамок політичної дискусії. За рамки вже вийшли всі. Декому це навіть сподобалося. Час усвідомити, що у "ліжку на трьох" лежить ще декілька дебелих дядьків. Вибачте за грубуватість метафори. Хочеться хоч якось достукатися до вже, здається, геть зазомбованих національних поводирів. Так що непереливки може бути всім трьом. Якщо це продовжуватиметься і далі такими ж темпами, то з допомогою добрих людей ми невдовзі успішно можемо дійти до національної катастрофи. І тоді прийдуть инші лідери. Не ця нарцисична "чудесна трійка", а більш безоглядні. І ще більш керовані з-за кордону. А вони вже постараються на догоду своїм господарям підкинути дровець у вогнище, на якому горітимуть наші надії не те що на процвітання, а хоч би на якийсь спокій у цій країні.

13.05.2007

На початок