бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Втрата надiй
ЦИРОЗ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
Дивно, але навіть за найбільш жорстких режимів влада тримається не стільки на голому насильстві, примусі, скільки на тому, що більшість суспільства її схвалює.
Для прикладу згадаймо хоча б Німеччину 30-х років. Напевно, ніхто не сумнівається у тому, що на той момент більшість одного з найбільш цивілізованих народів світу не лише терпіла нацистський режим, але й схвалювала його. А тому, і саме тому, Карл Ясперс і говорив про "німецьку вину".
Наведу ще більш ризикований приклад. Сталінський режим опирався не лише на ГУЛАГи та НКВД, але й на схвалення не скажу більшости, але значної частини народу. Однак, про свій гріх той самий народ, чи вже його нащадки, говорити не хочуть. Ба більше - це й призводить до цинічного і наглого заперечення як Голодомору так і Великого Терору. В Україні рупорами цього цинізму є вишкребки з Комуністичної партії України. Що не дивно - марґінес є марґінес. Щоправда, і значна частина українського народу - причому не у західних реґіонах, а саме на сході - нащадків жертв Голодомору (!) навідріз відмовляються зізнатися навіть самим собі, що з їхніми дідами та батьками (а отже, і з ними) це таки було. Що був не лише біль, але і підлість, і людожерство, і дітовбивство. Що поміж нас, в тих самих сім'ях, живуть не лише діти жертв Голодомору, але й діти душогубів. Що ми є і дітьми Авеля, і дітьми Каїна. Може, саме у цьому проблема? Може, це і є тим складником, який донині розколює народ України? Не скажу український народ, бо він ще тільки народжується.
Натомість на державному рівні ціла сучасна Росія ледь не в унісон навідріз відмовляється від будь-якої рефлексії, а тим більше від будь-якого каяття. На офіційному рівні російські дипломати розпочали безпрецедентну за своїм цинізмом кампанію проти визнання Голодомору геноцидом - тобто злочином, спрямованим проти одного з народів СССР. І попри те, що багато країн, зокрема і США, визнали цей злочин саме як геноцид, ООН попри все визнає його тільки як "злочин проти людства". Тобто розмаже гостроту і трагізм цього злочину.
Чому можливі дві України і така єдина Росія? Що є опорою майже єдиної Росії і двох Україн?
Вернімося до самої природи влади. Як я вже казав, влада виникає з суми схвалень її дій та рішень. Стабільність і легітимність влади гарантується безсумнівністю її схвалення. Влада, яка виникає з схвалення і безсумнівності, неначе зникає з горизонту свідомости: природність і велич влади взаємопов'язані. Вона непомітна, як повітря, і велична, як небо. Там, де ніхто не веде розмов щодо влади, не дискутує, не полемізує, вона надійна і сильна. Як-от у путінській Росії, де влада, попри всю нашу іронію, на даний момент схвалюється більшістю народу. А тому вона може ефективно застосовувати всі інструменти влади - військо, міліцію, фіскальні органи. Причому, використовувати як завгодно - чи "мочити у сортирах чеченців", чи забавлятися з жменькою "опозиціонерів-відщепенців". І це справді відщепенці, бо їхній протест суперечить арифметичній демократичній більшості народу Російської Федерації.
Путін чудово розуміє, що там, де влада стає предметом спочатку розмов, потім дискусій, а потім політичної полеміки (до речі грецькою "полеміка" це війна), тобто - політичної війни, там починається розпад влади. Вона втрачає схвалення, руйнується і механізм силового контролю (бо ж в армії теж служать люди). Тому для кожної влади так важливо володіти думками людей і тим чи иншим способом добитися їх прихильности. І заблокувати будь-яку дискусію щодо неї. Чи так, як Адольф Гітлер, чи так, як Уїнстон Черчіль. Народ схвалював і підтримував обох.
А що ми маємо в Україні, чи в Українах? Наведений мною приклад зі сприйняттям Голодомору показав, що ми навіть у таких безсумнівних, з огляду на совість, питаннях розколоті. Причому байдуже, хто був жертвою, а хто ні - зґвалтовані, як виявилося, часто з піною в роті захищають ґвалтівника. Настільки жахливим був страх - дійшов до третього коліна. Натомість ті, чиї предки його не зазнали - рішуче засуджують злочин Голодомору. Можливо і тому, що їхні предки не зазнали цього вже тваринного страху. Це парадокс.
В результаті ми отримали дві легітимності, два схвалення. Тому так природно половина України голосувала і голосуватиме (попри всі фальшування виборів) за щось на кшталт Партії регіонів. Партія регіонів, попри наші кпини, таки сильна тим, що до часу опирається на схвалення своєї частини народу. Чи, може, вже час говорити - "свого народу". Тоді як колись єдині "помаранчеві" - на "свій народ". Не хотілося б, щоб цей процес творення двох легітимностей дійшов до свого природного кінця - і ми таки отримали два центри влади. А отже, рано чи пізно, і дві держави. Хоча насправді - знову одну. Другу одразу проковтне Росія. Але не все так погано. На наших очах як одне політичне угрупування, так і инше розпадаються і втрачають рештки схвалення у свого електорату (дозвольте вжити це бридке слово - однак в даній ситуації воно адекватне). Коли ж схвалення немає, то застосування інструментів влади стає проблематичним. Ніхто не може до кінця бути певним, що, скажімо, СБУ дійде в разі якогось протистояння Президента і наприклад, донецької влади, до останніх рубежів. Тобто їхня влада не повна і не певна себе. Це і погано - бо вона слабка - не те, що в Росії. Але це і добре, бо просто не має змоги "мочити" всіх до кінця. В Україні ми маємо нестійкий баланс слабкої влади і її частини - слабкої опозиції.
Єдине застереження в цьому контексті викликає Юлія Тимошенко, в якій відчувається тенденція і до того, щоб отримати повне чи майже повне схвалення народу - нарешті "об'єднати" Україну. І водночас за своїм партійним принципом, як у БЮТі, зміцнити владу, чи свій контроль над нею.
Та все ж таки, з огляду на складну зовнішньополітич-ну ситуацію, така слабка, позбавлена схвалення і підтримки народу влада в Україні все ж проблема. І тенденція до втрати її легітимности в Україні очевидна. Реальний рівень підтримки всіх політичних угрупувань нікчемніє. Рівень особистої підтримки росте тільки у нашої "залізної леді". Однак, її влада на разі не така вже й безпроблемна. Назагал вона сьогодні тільки послаблює політичний пул двох сумних П'єро української політики - Ющенка та Януковича. Тобто вона працює на розпад влади. Причому думає, що розпадеться тільки влада цих П'єро. Тоді як може розпастися взагалі влада в Україні. Для того, щоб так не сталося, їй потрібне буде схвалення всього народу чи переважної його більшости. Що неначебто і добре, однак, я чомусь боюся такого всенародного схвалення - ну дуже наш народ близький до російського. Боюся я цих Мальвін - може, тому, що не маю мазохістських схильностей.
Натомість двом П'єро цього вже, здається, досягнути не вдасться, навіть, якщо вони об'єднають свої зусилля - занадто пізно, і занадто глибокий рів викопали між собою. Можна, звичайно, підтасувати вибори, розвести одних на сході, инших - на заході. Однак, справжньої легітимности - тієї, яку мав Ющенко у 2005, а Янукович у 2007 році, вони вже не матимуть. Тому правління "широкої коаліції" матиме тимчасовий і гангренозний характер. Як за часів перезрілого Кучми.
Дві легітимності щезають. Народ України не вірить ні одним, ні другим. І це створює певні передумови до "об'єднання" України у своїй недовірі нікому. Об'єднання у нігілізмі - дай Бог, щоб не у запереченні самої можливости побудови ефективної і вірогідної Української держави.
В умовах глибокої кризи влади в Україні, яка витікає з втрати довіри до двох головних політичних угрупувань та їх розпаду, ми знову стоїмо напередодні змін, знову шукатимемо гідної довіри політичної сили чи політичних лідерів. Не думаю, що це ті, хто сьогодні щодня миготить на екранах телевізорів. Думаю, що їх час минає. Правда, вони цього не сприймають. Як і ми їх.
8.04.2008