Тарас Возняк.    Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Втрата надiй

КЕРУВАТИ ОЗНАЧАЄ ПРИМУШУВАТИ ВІРИТИ

Свого часу Макіавеллі сказав - "Керувати означає примушувати вірити". Наше суспільство після надпотужного сплеску надій та сподівань породженого Помаранчевою революцією 2004 року впало у безодню повної безнадії. Бездарність обох сторін, що колись протистояли на Майдані, їхня неготовність керувати величезною европейською країною, моральна нечистоплотність, безвідповідальне захоплення дешевим популізмом убило віру. Убило віру у можливість кращого майбутнього, віру у владу, яка щось колись зробить для народу, і врешті убило віру в себе, що ми таки зможемо коли-небудь щось зробити, щоб виправити ситуацію, щоб хоча б наші діти могли жити достойніше. Може не занадто заможно, але хоча б достойніше у справді вільній, справді українській Україні.

Повне безсилля та дрібничковість українських провідних еліт призвела до майже повної некерованості державою, економікою та суспільством. Ними або ніхто не керує, або керують з закордонних центрів впливу.

Сьогоднішня фінансова та економічна криза показала, що така, неначебто не істотна річ, як віра, надихає енергією не лише нації, але навіть фінансові системи. Без довіри до банків, до Національного банку годі втримати стабільність національної валюти, годі запустити кровоносну систему економіки -кредитування. Не даремно на однодоларовій банкноті американського долара написана сакраментальна фраза "Ми віримо в Бога". І не є цим Богом сам Золотий Телець. А саме віра в Бога, який, за нашої максимальної участі, дарує нам змогу збудувати нове життя на новому континенті. Але тільки за нашої максимальної особистої участі. І американцям це вдалося. Можна по різному ставитися до Сполучених Штатів Америки, але це дійсно був і є континент, який дав і дає притулок нещасним та знедоленим з цілого світу.Істотним в американській історії була віра і особиста максимальна участь у вирішенні своєї долі. Досі тільки Латинська Америка може похвалитися більшою релігійністю, ніж США. І мало хто може похвалитися настільки гострою відповідальністю особистості за саму себе, як американці.

Що ж означає фраза Макіавеллі? Чи "примушувати вірити" означає накидувати всім якусь ідеологію, як це було при комунізмі? І що означає "примушувати" - знову якесь КГБ, яке слідкуватиме за одномислієм? Чи може "примушувати вірити" означає безоглядно брехати своїм співгромадянам, обіцяти їм нездійсненні золоті гори лишень для того, щоб дорватися до влади? Чи є якась влада, яка змусить нас мислити і, зрештою, повірити у себе і своє майбутнє?

Звичайно ж є. Це, як не дивно, не влада грошей, не фізичний чи військовий примус. Це влада інтелектуальна. Італійського патріота Макіавеллі, який закладав підвалини об'єднаної Італії, дехто в нашій країні зрозумів зовсім не так. Макіавеллі чітко сформулював те, що стало очевидністю пізніше - саме інтелектуали є надпотужними інструментами впливу на суспільство.

Однак, хто є інтелектуалом - той шаленець, що замкнувся у своєму кабінеті і вивчає вусики мадагаскарського метелика? Чи той, хто образився на "безнадійний" народ і споглядає на нього з олімпійських вершин своєї високої освіченості? Нещодавно на одній з київських конференцій мені довелося зіткнутися з такими гіперосвіченими блискучими молодими людьми - з якою зверхністю вони кпили з "інтелігентів", що знову і знову безнадійно "йдуть у народ". Натомість себе вони вважали "інтелектуалами" - людьми вищими від марудного обов'язку рятування якогось народу.

Мені пригадалася давня історія, переказана одним із чільних французьких інтелектуалів Режісом Дебре: 1979 рік, Гонконг. Молода китайська біженка спілкується із західним журналістом:

"Я готувалася до вступу до університету, коли прийшла культурна революція. Я дуже активно брала в ній участь. Коли вона закінчилась, мене, як і більшість освіченої молоді країни, послали на польові роботи до якогось глухого села. Тобто моє навчання закінчилося середньою освітою.

- Тож ви не вважаєте себе інтелектуалом?

- Вважаю, адже тим, що я пишу, я намагаюсь впли-вати на людей."

І цим дійсно все сказано. Дівчина з середньою освітою є справжнім інтелектуалом, а дивакуватий професор - простим диваком. "Багато знань мудрости не дають". Інтелектуал - це не той, хто дійсно багато знає і сидить у вежі з слонової кості, а той, хто володіє інтелектуальною владою - формує громадську думку, не мовчить, бачить реальний стан справ і голосно про це говорить. Це той, хто змушує людей думати, той, хто постійно будить людей, не дає їм поринути у солодкі, оманливі сни нездійсненних обіцянок наших брехливих поводирів. Чи вдячна це справа? Звичайно ж - ні. А инколи і небезпечна.

Сильні світу сього чудово розуміють, що той, хто володіє думками людей - той володіє і людьми. І, своєю чергою, вони дуже ефективно користуються цією владою. Подивіться, як оглупляють людей наші телевізійні канали. А як працюють над нашим людом російські телевізійні канали. А що ж народ? Та так, як за Шевченка "Німі на панщину ідуть. І діточок своїх ведуть".

А як тільки з'являється якийсь, насправді гучний голос, який пробує пробудити людей від навіяного їм сну, його одразу ж намагаються приглушити, відсунути на задній план - наперед виштовхуються рупори облуди і брехні.

Чи знову маємо починати спочатку - йти в народ, відроджувати в ньому віру, віру в себе, а отже і в Україну? Напевно так. Тільки з тією поправкою, що виходити з народу не потрібно ніколи. Та й інструменти інтелектуальної влади тепер инші - це газети, телебачення, Інтернет, радіо. Це те ж Слово, що було спочатку, тільки до людей воно сьогодні доходить саме з допомогою цих масмедій.

Вважаю облудними ілюзії наших доморощених інтелектуалів, що їм вдасться відсидітися у вежах із слонової кістки. Це неможливо і неморально. Хто більше знає і дальше бачить, той відповідає за братів своїх. Братів, часто незрячих.

А майбутнє для наших дітей не спаде просто з неба. Тепер вже стало ясно, що тільки ми можемо його побудувати. Раз за разом спіткаючись, падаючи і впадаючи у відчай. А тому:

Не жди сподiваної волi -
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру -
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собi, небога,
До суду Божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати мурувать,
Любить царя свого п'яного,
Та вiзантiйство прославлять.
Та й бiльше, бачиться, нiчого.

Тому моральним обов'язком тих, хто знає більше і бачить дальше "примушувати вірити" в себе та Україну. Бо тільки ця віра може стати фундаментом тієї прагненної України, яку провіщав Шевченко.

13.03.2009

На початок