бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Втрата надiй
ДОВКОЛА ТІЛЬКИ КЛОУНИ, КЛОУНИ, КЛОУНИ...
На написання цієї рефлексії мене спровокували кадри примусового приводу, чи привозу, для допиту з Харкова до Києва секретаря Харківської міської ради Геннадія Кернеса та фраза-обмовка міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Усе це супроводжувалося викликами швидкої допомоги, швидкотекучими паралічами та вагітностями пана Геннадія, коротше кажучи - черговим цирком. Навіть на подіум українських мас-медіа Кернес виходив, чи, точніше, чеберяв, гіпертрофовано театрально. Нічого сказати - великий актор. Жаль, що гибіє у Харківській міській раді - сцена не найкраща.
Я дуже люблю витончені іронічні фільми геніального американського коміка (і трагіка) Вуді Алена. Особливо, коли він, з його марнотними фізичними даними, пародіює типового голівудського супермена чи мачо. Смішно дивитися на здохляка Вуді (окуляри з товстенними скельцями, вузенькі плечі, худенькі ніжки) у ролі кумира 50-х гіганта Хема (Ернеста Хемінгвея, якщо ще хтось його пам'ятає) та ще й у ліжку з його не менш монументальною дочкою Меріел. Та ще й під супровід "інтелектуального" мотто, такого характерного для кіно початку 60-х. Ти розумієш, що це "прикол" чи "таска", в сучасній термінології. Водночас ти розумієш, що Вуді Ален - добрий рудий клоун.
Натомість Геннадій Адольфович Кернес, звичайно ж, клоун української політики (окуляри з товстенними скельцями, вузенькі плечі, худенькі ніжки), як засвідчив аж сам Юра Луценко. Однак, клоун зовсім не рудий, який є завжди жертвою, а білий - злий і недобрий. Білий клоун не дає знущатися та сміятися над собою - він знущається над публікою та мордує свого рудого колегу. Такі амплуа у цирку. А також і у цирку української політики.
В умовах відсутности морального осуду постава клоуна виявилася в політиці найбільш виграшною. Профанація, епатаж і у політиці, і в решті сфер життя успішно легітимізували повальний цинізм. На постсовєтському просторі першим проламав кригу будь-яких норм Владімір Вольфович Жиріновський. І виявився успішним - бо "безпредєльщик". Він, з подачі ще старого КГБ, дійсно, як криголам, вломився у ще напівзаморожену постсовєтську ситуацію. Зробив фантастичну кар'єру - і як то кажуть "был таков".
А за ним пішло-поїхало. З більшим чи меншим хистом цілі зграї паяців від політики, культури та навіть церкви буквально заполонили суспільний простір. Причому це не тільки такі явні паяци, як прогресивні твікси Наташа Вітренко та Вова Марченко чи славнозвісна "звізда" поп-сцени Андрійко Данилко-Сердючка. Чи полум'яний "націоналіст" Роман Козак
Але й сам Леонід Кравчук - президент та Леонід Кучма - президент. Можливо, у політиці, в якій відсутня мораль, иншого виходу і немає - мусиш прикидатися дурником, бо ж справжньої відповіді на складні запитання не маєш. А так - можна "прошлангувати" і, будучи президентом, видавати безглузді сентенції на кшталт "Маємо те, що маємо" чи "Ви скажіть, яку державу будувати" - і це слова діючих президентів. Тобто, по-простому - грати вар'ята.
Але це персонажі минулого чи не занадто істотного сьогодення, як-от Кернес. Натомість наше життя найбільше залежить від важковаговиків сучасної української політики - донедавна двох Вітьків та однієї Юлі. Сьогодні ж годі відкараскатися від враження, що й вони - ті самі персонажі з італійської опери-буф. Хоча колись все заносилося на трагедію. Я вже писав про страждання двох печальних П'єро та одну Мальвіну, яка примушує їх мити перед обідом руки. Ясно, що П'єро - це клоуни, причому руді. Вони недолуго опираються її домаганням. Однак результат зворотній - бо вони хлопці недалекі.
Натомість чисто-біла Мальвіна, як відмінниця у третьому класі, склавши ручки та губки, з садистичною педантичністю напучує двох лопухуватих П'єро. Причому істотним словом тут є не "напучує", а "садистично".
Це справжній білий клоун. Білий, жорсткий, але теж клоун, як і вони. Теж грає. Їй теж на нас не залежиться, бо хіба була б дурною. Щоправда, на відміну від них, її ще несе драйв політичного життя. Вона з величезним задоволенням неначе рибка пірнає у саму гущу політичних перипетій України. Тоді як наші П'єро вже тільки крехчуть на поворотах.
Яка ж мораль? А мораль проста - на жаль, хоч це й суб'єктивно, я ніяк не можу видивитися в сучасному українському політикумі (ще один покруч сьогодення) людини, хоч трішечки совістливої, яка не грає на публіку, не кривляється, не дурить инших і саму себе. Свого часу Віктор Андрійович чи то насправді сказав трішечки слів правдивих, чи то нам здалося... Однак, навіть за те він був винесений народом на вищий рівень влади. Народ хотів правди (чи хотів бути обдуреним). У країні кравчуків та кучм народ спраг правди, як не банально та ідіотично це звучить. Однак, теперішні політики гадають, що вони всіх перехитрять, чи то з ЄЦ-ами, чи то з ГЕЦ-ами ("гец" по галицьки - жарт чи вибрик). Навряд чи. Якщо не підтасують вибори (на що і заноситься).
То ж для мене виглядає так, що Геннадій Адольфович насправді є породженням нашого часу, на яке ми погоджуємося. Він, звичайно, "тащиться", знущається, потішається над нами. Він, як і Юля Володимирівна, гравець. Він нас дурить. Але так насправді ми того варті, бо дозволяємо йому і "іже з ним" (список тих "іже" є навіть у цій публіцистичній фрашці) потішатися над нами, жирувати у нашому часі смут та перемін. І нема чого соромитися Геннадія Адольфовича, бо ж инших ми не соромимось. Підсумую цинічно - "Що маємо, те маємо". Чи нас мають...
25.07.2008
