бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Втрата надiй
МУЗИКА НАШОГО МАЙБУТНЬОГО
Китай - імперія, яка існує вже три тисячі років. Мало яка держава проіснувала так довго. Причина цього довголіття - адекватна кожному часу система правління. Але яка основна характеристика цієї ефективної системи правління? Як не дивно - гармонія. У давньому Китаї, коли з столиці у провінцію приїжджала імператорська інспекція, то першим, що вона перевіряла, була гармонійність музики, яку виконували та слухали у цій провінції. Якщо музика була негармонійною, то і управління провінцією вважалося неефективним.
Україна як самостійний управлінський організм існує всього 17 років. Продовжуючи аналогію, можна сказати, що вийшла вона з всім набридлої совєтської патетики - усіх тих комсомольських бадьорих пісеньок, "что строить и жить помогают".
Напевно однією з найточніших характеристик нашого попереднього президента Леоніда Кучми були кадри, коли він пробував пригадати якусь з пісень його молодості, акомпануючи собі на гітарі. Це виглядало трішки кумедно, але по-людськи. І разом з тим, це точно позиціонувало його, як постсовєтського управлінця, червоного директора та парторга. Тому й країну Україну він, упродовж двох каденцій свого президентства, розбудовував під цю нехитру музику. Країну перш за все постсовєтську, з наголосом на "совєтську". Він будував Україну під музику комсомольського модерну 60-х років.
Натомість наш наступний президент, Віктор Ющенко весь заглиблений в українську архаїку. Навряд чи він бренькав би під гітару комсомольські пісеньки. Йому ж, звичайно, ближчою є народна пісня чи мелодика Володимира Івасюка. А вершиною смаків дійсно геніальна Квітка Цісик. Можна кпити з усіх його брилів, горщиків, Трипілля чи Батурина. Але це перший саме український президент. Може не занадто сучасний, не готовий до побудови держави у постмодерну епоху, президент, що не розуміє іронії. Але він перший почав надавати Україні українського вигляду, наповнювати її українською суттю. Хоча тут його підстерігала типова українська пастка - хуторянство з його кумівством. Любов до родини часто набирала не лише кумедних, але й гіпертрофованих і безкритичних форм. Але такими і є більшість з нас - українців. Держава за його президентства нагадує радше українського воза, якого тягнуть меланхолійні українські воли. Хотілось би швидше - та "не врем'я", як кажуть на Полтавщині. І тужлива українська пісня у степу саме те, що й стало мотто його епохи.
Що ж нас очікує в майбутньому? Перед нами вибори - кілька шляхів, якими може піти Україна. І вони персоналізовані у вже сьогодні заявлених кандидатах на пост президента України.
Найімовірнішим кандидатом є Віктор Янукович. Иншої музикальної фрази, ніж "Вышел в степь донецкую", йому не припишеш. І країну цей "парень молодой" розбудовуватиме під баян, як Кучма під гітару. Очевидно, що це буде велика автобаза з-під Єнакієво. Та в умовах відсутності дармового та краденого газу й нафти її просто дорозкрадуть. Хоча кінця світу не буде. Донеччани вже трохи инакші, ніж 2004 року. Але ніякої модернізації країни не буде. І взагалі, Віктор Федорович якийсь невдаха - лузер, сказало б молоде покоління. Його постійно прокидують та дурять. Особливо Юлія Тимошенко - инколи аж жаль дивитися. Може тому його й любить значна частина робочого люду - тому, що й вони такі ж бідаки. Україна Януковича це буде просто стагнація. Хтось собі щось урве. Але й уривати ставатиме щораз менше. Мелодія Януковича - це десь 60-ті роки минулого століття.
Музикальні преференції Юлії Тимошенко блискуче проявилися на прощальному шоу Алли Пугачової. Це опера-буф. "Шык, блеск, красота!" Юля+Алла, Алла+Юля, Юля=Алла. Важко уявити Юлію Тимошенко, яка ридає на пам'ятному концерті Квітки Цісик. З Аллою - инша справа. Це рідне. Це своє. Сигнал дуже чіткий - Юля претендує на голоси всіх, хто виріс під музику Алли. А це Схід і Центр України - тут вона знову обійшла вайлуватого Віктора Федоровича. І це 70-80-ті роки. Зараз людям покоління Алли Пугачової по 50 рочків. Чи це майбутнє нашої країни? Не думаю. Молоді self-made man-и та self-made woman-ші з іронічною поблажливістю спостерігали за ностальгічним прощанням естрадної діви Совєтського Союзу з сценою. А отже і з світом. У минуле відійшла "Зайк' мая" і навряд чи тепер хтось кинеться до неї з рефреном "Я твой зайчик!". Але у випадку, якщо Тимошенко стане президентом, то багато кому доведеться бути "зайчиками". Ними стало чимало колишніх політичних тигрів у її блоці. А що країна? Дивитиметься оперу-буф. А реальність буде поза контекстом - картинка у телевізорі переважить все. Чи будуть зміни? Так. У бік ручного управління. Тобто, можливо, більш соціалістичного підходу, ніж при Кучмі. Це тільки законсервує процес змін в країні. Однак не змінить.
Третім претендентом є справді подібний до кролика (сам зізнався) Арсеній Яценюк. Це ще не реп, але й не старомодна Пугачова. Це типовий джазовий імпровізатор. Вільно володіє мелодиками, легко імпровізує, перескакує з ритму на ритм, ситуативно може синкопувати, іроніст і пересмішник. Увесь цей музикальний інструментарій чи не найбільше адаптований до сьогоднішньої постшьонбергівської епохи. Епохи віртуальних грошей, системних криз, тектонічних геополітичних зсувів. Однак легкість, з якою він імпровізує, може заронити підозру у тому, що ситуативно він не запреться, як Ющенко чи Тимошенко. Гнучкість на верхатурах влади часто перетворюється на безпринципність.
Анатолій Гриценко. Багатьом його зашпилений на всі ґудзики піджак видається шинеллю. Є стереотип, що його основною мелодією буде якийсь військовий марш. Радше український, ніж совєтський. Однак його рубана мова, яка нагадує віддавання наказів, не накладається на жодну музику. Це телеграфні повідомлення. Чи вони укладуться в гармонійне полотно - не знаю. Гадаю, що його речитатив міг би доповнити більш ширший музикальний твір. У кожній опері він присутній. Однак важко уявити оперу, яка складалася б з одного речитативу. Свого часу кілька фраз його телеграфних повідомлень врятували країну від непередбачуваного протистояння.
Десь на горизонті проявляється і фігура Сергія Тигіпка. Це фігура радше перехідна між "Зайк' мая" та "Віагрою". Очевидно за задумом вона має відтягнути голоси від Яценюка - бо ж вони доволі подібні. Хоча не зовсім. У Яценюка немає такого міцного комсомольського запліччя. А у Тигіпка немає імпровізаційної легкості - тому йому буде важко сподобатися сучасному молодняку, що у Яценюка виходить з легкістю. Хоча будуватиме він країну, як на мене, набагато адекватнішу, ніж Янукович чи Тимошенко.
"Україну нашу совєтську" представлятиме і Володимир Литвин. Пеани вже померлому колгоспному селу теж навряд чи реанімують совкову Україну. Він хіба що відірве частину електорату у Тимошенко. Матиме свій окраєць хліба у Верховній Раді. І не більше. Він не соліст. Отож, співатиме другі партії. Завжди. І завжди це будуть українські совєтські пісні про минуле.
Про "Ленинские марши" молодого татуся Петра Симоненка, здається, вже слід забувати. "Труд, май, домино" відходять у минуле, як і шанси отримати милостиню за виконання цих хітів 30-х років.
Отож, маємо вибрати мелодію. Мені здається, що така, неначе б то дивна характеристика наших політичних лідерів теж щось додасть до осмислення нашого політичного вибору. Чи до вибору нашого майбутнього.
9.05.2009