бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Втрата надiй
РОСІЯ Й ДАЛІ КОЛОНІЗУЄ НАШІ УМИ ТА ДУШІ
Україна упродовж століть була об'єктом колоніального освоєння з боку різних імперій. То Речі Посполитої, то Російської імперії, трішки Австрійської. І навіть міжвоєнних Румунії, Угорщини та Чехії. Причому колоніалізм цей стосувався не лише наших земель, а й способу мислення та бачення самих себе й своєї історії.
Ностальгія за імперським минулим у деяких з цих народів зовсім не щезає. Ті ж росіяни й далі активно ностальгують за Російською та Совєтською імперіями. Он у проекті "Ім'я Росія" - аналог "Великих українців" - впевнено лідирує Йосип Сталін, за ним іде Ніколай II. Українцям слід замислитися, що ж це означає для них.
Імперська влада тримається головно на нав'язуванні колонізовуваним народам світобачення, яке відповідає інтересам імперського центру. Тобто, імперія насамперед маніпулює й володіє умами покорених народів. Формує власну і єдину офіційно дозволену історію перш за все для пригнічених нею ж народів. Метою є повне панування над свідомістю народів, а не просте адміністративне володіння територіями. Керуючи умами людей, можна упродовж поколінь забезпечувати собі реальну владу навіть над державами, які проголосили незалежність, скажімо, над Україною.
Тому для нас так важливо демонтовувати старі імперські кліше, у чому вони б не полягали. Чи то у всіх тих, ніби безневинних молоточках та серпочках, чи в умах сьогоднішнього українського постколоніального обивателя.
Ми повинні бачити нашу сьогоднішню політичну й ментальну ситуацію саме як постколоніальну. Не слід соромитися аналогій з тими ж країнами Африки. Зрештою, такими ж постколоніальними досі є, наприклад, Ірландія чи Словаччина. Росія досі утримує право на "справжню" історію України. Причому значна частина українських громадян з цим рішуче погоджується - в їхніх умах досі єдино правильними та вірними є російські імперські кліше.
Згадаймо хоча б найпоказовіший випадок - ставлення до Голодомору. Його заперечують не на Західній Україні, де голоду не було. Роблять це діти саме тих, кого ним морили на Сході України. Парадокс, який дуже просто пояснюється постколоніальним маніпулюванням свідомістю. Совєтські табу діють і далі. Тим більше, що їх активно підтримують в українському інформаційному просторі російські мас-медіа.
Ми повинні бачити, що Росія, хоча й частково відступила, але й далі продовжує реалізовувати на нашій території і на території наших душ довготерміновий імперський колоніальний проект. Вона всіма силами блокує нашу спробу показати свою версію історії й тим самим звільнити наш розум від постколоніального впливу. Ось чому наше бачення історії України з її трагедіями та боротьбою світові невідоме. Більше того - воно невідоме чи не більшій частині українського народу.
Один з основних прийомів постколоніальної маніпуляції полягає у тому, щоб нав'язати думку: у своїх невдачах та ущербності винні ми самі. Натомість різного роду колонізатори насправді несли тяжкий тягар цивілізаційної місії. Тому так нагально треба повсюдно тикати пам'ятники Єкатерінє ІІ - бо ж "благодєтєлька". Нищення України подається ледь не як акт милосердя. Таким чином нищиться українство у нас самих.
Тому така лють до тих, хто не відчував й не відчуває жодної поваги до цих постколоніальних конструкцій - їх одразу оголошують націоналістами, мазепинцями та бандерівцями. Самі прізвища Мазепи та Бандери маркуються як щось ну вже геть непристойне.
При цьому в Росії Сталіна прославляють як найбільшого росіянина. Звісно, тут ми вносити своєї корективи не маємо права - це суверенне право росіян. Точніше, режиму, який нав'язує таке бачення російської історії саме як історії імперської.
Але цинічним виглядає ще один із способів маніпуляції - написання спільних підручників історії. Причому не для російських шкіл - тут вказувати Росії ніхто не має права. А для українських. Це чи не найбільш ефективний спосіб нав'язування свого бачення зневоленому народові: маніпуляція здійснюється над дітьми, які у це щиро вірять.
Ми практично не усвідомлюємо, наскільки переорана наша свідомість. Як глибоко посіяні зерна меншовартости. Ми легко недооцінюємо власну традицію, яка має за основу першість свободи над владою, тому в нас така занижена самооцінка, комплекси неповноцінности як щодо Росії, так і щодо Европи.
Через те процвітають прислужництво у внутрішній політиці та потреба обов'язкової орієнтації на когось у зовнішній. Звідти ж та легкість, з якою ми відрікаємося від України перед чужинцями.
1991 року нам так і не вдалося до кінця скинути постколоніальне ярмо. І перспективи просування в сторону вільного українства поки не видно. Та якщо від цього постімперського синдрому не вилікуємося, то здорової держави так і не побудуємо.
17.07.2008