Тарас Возняк.    Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Втрата надiй

ВЕЛИКИЙ САНТА - ПЬОТР ВАЙЛЬ IM MEMORIA

Два місяці тому 7 грудня відійшла у вічність людина, яка понад усе любила життя у всіх його проявах. Вістка про те, що Пьотр Вайль у комі, якось не укладалася в голові. Для мене він був кимось на кшталт різдвяного Санти. Так само кругленький, із бородою Санта Клауса, добрий, любить дарувати подарунки, з'являється рідко і неначе з неба.

Трішки фактажу: Пётр Львович Вайль народився 29 вересня 1949 у Ризі. Останні роки мешкав у Празі, де був головним редактором російської служби радіо "Свобода". Помер після сердечного нападу і довготривалої коми 7 грудня 2009 у Празі.

До еміграції Пьотр Вайль встиг побувати і вантажником (статура відповідає), і гробарем (ще один жарт долі), і пожежником (блискуча каска пожежного і тижні сибаритства йому дуже пасували), і, нарешті, - журналістом.

Ще до еміграції Пьотр Вайль знайшов другу половинку нерозлучної парочки Ґеніс-Вайль - філолога Алєксандра Ґеніса. Парочки в хорошому сенсі слова. Як парочки авторів та випивох.

Очевидно тижні та місяці сибаритства на пожежній службі привели Вайля до простого висновку - жити в СССР нудно і не стильно. Навіть на "советском Западе" у Ризі.

Тому 1977 року він емігрував, як і його друг Ґеніс. Розпочався Нью-Йоркський період його життя.

І саме тоді проявився дивний дар Вайля - він умів дружити. Мав до цього смак.

До 1991 року Вайль і Ґеніс були нерозлучними. Писали по черзі. Так само, як і заробляли на свої родини по черзі. А робота була різною. Головно журналістика у емігрантських газетах "Новое русское слово" і "Новый американец", нью-йоркському бюро радіостанції "Свобода". У "Новом американце" доля звела їх з ще одним блискучим емігрантом третьої хвилі російської еміграції Сєргєєм Довлатовим, що теж приїхав до США наприкінці 1970-х.

Наскільки я розумію, попри те, що Вайль став американським громадянином, нью-йоркський період його життя не був для нього найбільш романтичним. І як мешканець Львова та Галичини, я його розумію. Справа у стилі. Уродженець Риги "з великою резервою", як мовиться у нас, сприймає стилістику "Великого Яблука". Ні, "Велике Яблуко" зовсім не гірше, - воно инакше. А трішки вгадуючи естетичні смаки Вайля, можу допускати, що Нью Йорк у його велику мрію не вкладався. І мені, і багатьом він постійно оповідав про пологі, лагідні схили Тоскани. У нього це була практично фройдистська обмовка, яка вказувала на сам предмет його прагнень. Коли ми подорожували з ним південними схилами Карпат, ближче до Мукачевого, він кілька разів мрійливо повторив, оглядаючи ряди вересневих виноградників, - "ну совсем как в Тоскане". Його тягнуло в Італію. До Венеції, Флоренції, Мілану.

Тим не менше, "упокорюючи Захід" разом з Ґенісом вони написали у Нью Йорку шість книг: "Современная русская проза" (1982), "Потерянный рай. Эмиграция: попытка автопортрета" (1983), "Русская кухня в изгнании" (1987), "60-е: Мир советского человека" (1988), "Родная речь" (1990), "Американа" (1991).

І вже тоді проявилися головні риси принаймні одного з авторів цього тандему - Вайля. Коли я розпочав цю статтю з того, що він був великий життєлюб, то це не була чергова фраза im memoria. Він справді любив жити, любив жити красиво, любив жити смачно, любив жити широко. Але не життям скупендри. Він любив і колекціонувати враження, смаки, запахи, доторки, але водночас він любив ними ділитися. Тому він справді Гаргантюа, як написав про нього поет Ігор Ірнєньєв: "Остался его образ совершенного Гаргантюа: веселый, душа компании. С другой стороны - человек очень глубокий, тонко чувствующий". Тобто той великий і добрий Санта, що дарує ці враження від побаченого, відчутого, ділиться витонченими і не дуже запахами сирів, букетами вина, колорами пейзажів та картин. Причому роздає їх не тільки у своїх книгах, а зовсім по-простому - наливає вина, нарізає сиру. Однією з проблем для мене було знайти добре місце, де можна було б доповнити його колекцію гастрономічних та кулінарних вражень чимось новим чи принаймні цікавим. А в цій царині він просто кохався. Таких гурманів і колекціонерів я в своєму житті зустрів тільки двох - власне Петра Вайля та творця найкращих сучасних львівських ресторанів з справжньою кухнею "Дарвін" та "Кумпель" Марка Зархіна. Шкодую, що вони не були знайомі - їм було б про що поговорити.

Коли я вжив фразу про "упокорення Заходу", то мав на думці не лише спробу інтелектуального упокорення еміграційного "російського Заходу" тих часів, що стаціонував головно у США, але й гастрономічне упокорення цього, переважно англосаксонського у своїх уподобаннях світу. У цьому сенсі Вайль та Геніс зробили спробу підбити російськомовний світ гастрономічно. В Америці свого часу цю працю здійснила Джулія Чайлд (Julia Child), написавши книгу "Як опанувати мистецтвом французької кухні" (Mastering the Art of French Cooking, 1964), яка показала американцям, що не тільки гамбургери є радістю у житті. А у Великій Британії - Елізабет Дейвід (Elizabeth David) з її революційною для британців книгою "Середземноморська кухня" (Mediterranean Food, 1950).

У 1995 році Пьотр Вайль разом з штаб-квартирою радіо "Свобода" перебрався до Праги і мешкав там, часто бував у Москві, і рідко - у Нью-Йорку. Розпочався празький період його життя. Хоча його і далі тягнуло на пагорби Тоскани. Може пагорби Богемії та Моравії були певним нагадуванням про це. Принаймні родина купила помешкання в Італії - отож подальший план пересування був відомим.

Переїзд розірвав і зв'язок Ґеніс-Вайль. Не те, що вони розірвали стосунки, зовсім ні. Але кожен почав писати окремо, жити окремо, пити окремо. Зустрічалися в Москві. Однак ненадовго.

Перебуваючи у Празі, Вайль і далі колекціонує враження. Багато подорожує. Що врешті виливається у книгу "Гений места" (1999). А потім, коли стало можливим подорожувати по територіях колишнього СССР, він видав книгу про неіснуючу вже країну "Карта родины" (2003).

Якоюсь мірою робота над такого роду враженнями подорожніх звела і мене з Вайлем. Йому саме запропонували написати два матеріали про Західну Україну для німецького журналу "GEO". Він попросив мене скласти йому компанію і трохи зорієнтувати у непростих реаліях нашого сьогодення. Спочатку планували зробити щось про Львів та околиці. На що я відповів - а давай я візьму авто і махнемо на кілька днів на Закарпаття - а був саме вересень 2007 - золота пора винограду. Ну тоді я приїду з дружиною - "гулять так гулять" - відповів він. До товариства долучився блискучий російський фотограф переможець найпрестижнішого в світі фотоконкурсу Visa pour l'Image International у Перпіньяні, уродженець Керчі, гурман-візуаліст Сергій Максимишин. Компанія вийшла теплою. А погуляли добре - від ексклюзивних закарпатських винниць у Берегово до циганського табору у Підвиноградові. Удостоїлися навіть особистого прийому циганського барона та родини. Не знаю, чи вдруге, без Вайля, я б туди поткнувся. З ним було якось надійніше. Ця величезна бородата фігура "расположила" навіть типового ромського трударя, який в костюмі-трійці ледь не від Versace мив супердорогий Bentley шанованого барона і провів до скромної на тридцять покоїв хатини барона.

Колекціонуючи враження, Пьотр розчулився до смішного побувавши на березі таємничої річки Тиса, яку в часи його юності совєтське кіно показувало як межу між двома світами - совєтським та інфернальним. Інфернальним світом, звідки в совєтське дитинство пробираються підступні шпигуни та страшні вороги. Йому, людині, яка відважилася таки назавжди перетнути цю лінію колючих дротів і стати людиною не лише внутрішньо, але й насправді вільною, побувати на березі цієї совєтської ріки Стікс було важливо.

Так само важливо, як і випити у Центрі Европи під Раховом. Що ми справненько і зробили.

З Закарпаття Вайль віз до Праги та Італії (!!!) цілу батарею закарпатських вин. Колекціонер у ньому був незнищенний!

Разом з тим Вайль колекціонував і знайомства з людьми. У хорошому сенсі слова, бо з них він не стільки брав, скільки давав. Цей великий і дуже делікатний чоловік, попри те, що часом дійсно набагато перевищував тебе пізнаннями в якійсь царині, як от російській літературі чи італійському живописі, ніколи не дозволив би собі дати знати, що твої знання ще не вичерпні. Він м'яко виводив тебе на більші глибини.

Думаю, що з такого рівня особистостями, як Ґеніс чи Довлатов вони просто обмінювалися на рівних.

Але був і один виняток. Це стосунки з Йосифом Бродським. Я можу засвідчити тільки рикошетні враження, більша частина яких десь загубилася - бо ж ніхто не очікував, що все так раптово закінчиться. Ми все ще планували черговий приїзд Вайля з дружиною до Львова. Він знав, що завжди може зупинитися у моєму домі. На піддашші, як і належиться Санті.

Стосунки з Бродським для нього були особливими. Вони почалися у США і продовжилися чи не в Італії. Про нього він говорив: "Я в своей жизни видел человека, которого можно назвать гением". Вайль був переконаним, що Бродський, як свого часу Пушкін та Гоголь, змінив саму російську мову. Вже не кажучи про поезію, яка досі розвивається в його тіні. Вайль уклав дві збірки поезій Бродського "Рождественские стихи" та "Пересеченная местность".

А після смерті Бродського написав разом з Львом Лосєвим книгу про нього "Иосиф Бродский: труды и дни" (1998).

Остання книга Вайля називається "Стихи про меня" - це книга віршів різних поетів, які найбільше вплинули на самого Вайля. Він знову нам щось дарував - цього разу вірші. Не знаю, чи такою точною є моя метафора. Пишу цей текст під Різдво. Вечоріє і падає дійсно казковий сніг. Може тому повертаються враження дитинства і великого та доброго Санти. А може ця метафора прийшла тому, що й сам Пьотр Вайль був великою і доброю дитиною.

05.02.2010

На початок