бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Втрата надiй
СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОПРАВ...
Національні катастрофи для багатьох, хоча не всіх, народів, як це не парадоксально, були не лише національними трагедіями, але й інструментами, з допомогою яких вони укріплювали свою внутрішню єдність і навіть формували майбутнє. Для них це часто було своєрідне гегелівське "заперечення заперечення". Національна катастрофа, як це не дивно, дуже часто мобілізувала народ, змушувала його переформатовуватися чи модернізовуватися задля виживання. Що це були за катастрофи? Поразки у війнах, природні катастрофи і навіть геноциди. Я далекий від твердження, що для здобуття свободи обов'язково має пролитися кров, як під час Великої Французької революції. Однак і свобода, яка впала з неба, часто виявляється непотрібною - народ, який ще не дозрів до свободи, як правило, обмінює її на шматок хліба.
Я розумію, що ці міркування є міркуваннями на межі і дуже легко скотитися у відсторонену байдужість, яка межує з цинізмом. Тим не менше, не можна уявити собі сучасного Ізраїлю без трагічного досвіду та постійної пам'яті про Голокост, сучасна Польща значною мірою побудована на двох століттях польських національних катастроф - повстань ХІХ ст., знищення держави 1939 року, розстрілу еліти у Катині. Навіть сучасна німецька демократія немислима без катастроф двох світових війн, національного гріха нацизму.
Очевидно, що ще є й травматичний досвід, який незворотно змінює народ, якщо він бездержавний, чи політичну націю, якщо вона вже збудувала свою державу. Так, голод у Ірландії в середині ХІХ ст. призвів до того, що дві третини ірландців сьогодні розпорошені по цілому світу, а сама Ірландія розколота на дві частини.
Звичайно ж, утвердження після катастрофи не є новітнім прикладом. На індивідуальному рівні це дуже християнська постава. І тут ми всі можемо тільки схилити голови перед євангельським "запереченням заперечення", яке у християнстві набрало форми "смертію смерть поправ". Чудо Воскресіння Господнього, яке повторюється не лише кожного року, але і у житті кожного справжнього християнина, є парадоксальним нововведенням Нового Заповіту. Парадоксальним - бо не укладається у нормальне логічне мислення.
Старий Заповіт знав инші формулювання - "око за око", "зуб за зуб". Які були зрозумілими. Натомість парадокс смерті заради життя був зрозумілим не всім. У цьому випадку йшлося про добровільну жертовну смерть ради спасіння всіх на землі сущих.
Національні катастрофи часто не бувають свідомою жертвою. Хоча можуть бути і нею. Скажімо, польські чи угорські повстання у ХІХ сторіччі були свідомими жертвами. Так само воїни Української Повстанської Армії і у 1943, і у 1951 році розуміли, що їхня боротьба є боротьбою за майбутнє, а тоді - це, перш за все, смерть, в кращому випадку довголітнє заслання. Це десятиріччя їхньої боротьби можна побачити і як поразку, бо держави так і не вибороли, але і як перемогу, бо без їхньої боротьби і їхньої жертви сьогоднішня Україна або була б инакшою (скажімо, як Білорусь), або її б не було взагалі. І у цьому сенсі поразки бувають плідними.
І робить їх плідними пам'ять про них. Однак, не проста пам'ять, а така, яка мобілізовує. Такою мобілізуючою груповою пам'яттю є мистецькі артефакти - фольклор, мелос, перекази, легенди. А у сьогоденні - мистецтво. Через мистецькі акти національна поразка чи катастрофа актуалізується для наступних поколінь, які через них переживають її знову і знову. Мистецтво не дає національній катастрофі можливості музеїзуватися, стати простим і байдужим, що найгірше, історичним фактом. Тому мистецтво неначе оживляє минуле, а можливо, і роздирає рану, яка, задля майбутнього, має кровоточити.
Українці не є виключенням. Вони теж пробують, і не без успіху, будувати своє майбутнє, не забуваючи про поразки минулого і навіть на них опираючись. Напевно, за останнє десятиріччя найбільшої єдности наша роздерта навпіл нація досягла у вшануванні жертв Голодомору 1933 року. Вшанування розпочалися не цього року. Однак, усвідомлення того, що ж насправді відбулося і якими були його масштаби, прийшло не одразу. Народ неначе відмерзав. Він не хотів знати, що з ним зробили - можливо, це ефект зґвалтованої жінки, яка підсвідомо викидає з пам'яті частину свого життя. Цьогоріч, хоча вже майже відійшли ті, хто пам'ятає про це дорослою пам'яттю, нація об'єдналася. Смертію смерть поправ...
Це не означає, що будувати майбутнє слід виключно на поразках. А їх у нас аж забагато, як на один народ. Ізраїльтяни будували Ізраїль не лише на пам'яті про Голокост, але й на етосі перемог. Причому не лише сучасних, але давніх. Те саме мали б робити й українці, бо не одного разу було так, що доля не те що України, але й Европи вирішувалася саме ними, як-от у битві з Османом ІІ 1621 року під Хотином. Це потрібно ще усвідомити і культивувати. Етос перемог, як правило, характерний для звитяжних, імперських націй. Наприклад, для росіян - вони будують своє майбутнє радше на перемогах. Тобто, за великим рахунком, на Старому Заповіті. І у результаті отримують не лише сильну державу, але і спалений Грозний. Тоді як українці будують радше на Новому. Однак, я гадаю, що не потрібно забувати ні Старого, ні Нового. І тоді держава буде і міцна, і людяна.
25.01.2008