бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Втрата надiй
ТОПОНІМІКА КРАЇНИ
Дуже важливо, де народиться і проведе свої дитячі роки людина. Недаремно колись актуальним був вираз - "благородно народжений". Вже давно стало банальністю, що люди, які народжені у горах, мають иншу ментальність, ніж ті, що з дитинства споглядали нескінченні овиди степу. Городяни відрізняються від селян. Ніхто з них не є ані гіршим, ані кращим. Вони просто різні. Рельєф, топоніміка, назви, відомі з глибокого дитинства, формують людину, її характер.
Не менш важливим "рельєфом" є й архітектоніка, яку створила людина і у якій вона живе - це ті міста, в яких ми живемо. Одна справа - виростати у пронизаних каналами Амстердамі чи Санкт-Петербурзі, а инша - у степових Тусоні чи Донецьку. Коли дитина виростає коло Святої Софії Київської, пам'ятника Богдану Хмельницькому, київських каштанів, то вона має шанси стати зовсім иншою, ніж тоді, коли вона виростає коло териконів Львівщини чи Донеччини. Звичайно, далеко не завжди вона цей шанс реалізовує. Так само, як і у львівському Червонограді чи луганському Красному Лучі виросло немало людей, які гідні найбільшої шани. Але назагал це печальна правда. Вид і назви вулиць, вид будинків, вся візуальна семантика, яка оточує людину, сильно на неї впливає, а молоду людину просто формує. Недаремно большевики приділяли так багато уваги не стільки вулицям та будинкам (це було їм не під силу), як "наочній агітації" - незчисленним пам'ятникам і лозунгам, якими вони "прикрасили" одну шосту земної кулі. Знали, що робили. На відміну від сьогоднішніх правителів України, які, неначе сліпі кошенята, натикаються на ідеологічні міни, закладені большевиками ще дев'яносто років тому, і досі не знають, що з ними робити. Большевикам вистачило кількох тижнів, щоб остаточно і назавжди вирішити питання з ідеологічними реперами, опорними точками, які їм заважали - з усіма цими пам'ятниками царям Ніколаю І чи Алєксандру ІІІ. І тому побудували свій, хоча й потворний, "новий світ".
Так чинять ті, хто дійсно хоче збудувати щось нове. І тоді перед нами постає питання - чи ми будуємо щось нове, чи ми відновлюємо старе (українську старовину, українську історію). І чи здатні ми на побудову нового. Причому під "ми" слід розуміти усіх нас, в Україні сущих - і тих, хто вже відчув себе громадянином України, і тих, хто дивиться виключно російське телебачення і досі розплачується у крамниці не гривнями, а "рублями" - тобто людей, які і далі живуть в Росії, чи вже ефемерному СССР.
Питання стоїть не щодо назв вулиць та пам'ятників - питання стоїть, чи ми здатні побудувати якесь своє, надіюсь краще, життя, чи ні. Боротьба за перейменування вулиць чи знесення, або ж побудову пам'ятників - це не безневинні забавки істориків, естетів та політичних спекулянтів. Це жорстока боротьба за майбутнє України.
Сьогодні ми маємо не таку успішну Україну, як би нам хотілося. За ледь не два десятиліття, яких вистачило нашим сусідам - Польщі, Угорщині, Румунії, Литві - щоб забезпечити відносно гідне життя своїм громадянам.
Україна цього не спромоглася. Чому? А тому, що немає не те що консолідованости народу - немає бачення, куди має йти країна, як вона має жити. Для початку ми маємо самі собі дати відповідь, чи стандарти життя простого українця мають відповідати стандартам життя простого мешканця якихось Чеських Будейовіц чи гордих Набережних Челнов?
Тверезо мислячій людині відповідь зрозуміла, однак коли доходить до політичних рішень - голосування - то спрацьовують всі ці Артеми, Петровські, Паші Ангеліни, які понатикувані по всій країні і вона знову сповзає у болото невизначености. Ми розпачливо чіпляємося за репери минулого, які стримлять з наших голів, як занози.
Немає бачення подальшої перспективи, бо овид закритий цими закликами повернутися у минуле. Можливо, не комуністичне минуле - його повернути неможливо, однак у імперське минуле, яке так активно розбудовують у путінській Росії. Ба більше - більш далекоглядний режим Путіна "мітить" неначебто нашу суверенну українську територію своїми новими імперськими мітками - клонованими пам'ятниками Єкатєрінє ІІ. Він не скиглить, що вона ну не зовсім була матір'ю для російського, не те що українського народу.
Натомість ми, про всяк випадок, все ще не відважуємося поставити пам'ятника Симону Петлюрі у його рідній Полтаві - не кажу вже про Донецьк. Чи пам'ятника великому будівничому та державнику Івану Мазепі. Бо ж Росія "обидиться" - і що ж тоді буде?
Одним з безпомічних аргументів, якими зомбують недалекоглядну публіку, є теза, що пам'ятники тоталітарного минулого "є нашою історією". Але ж історією Німеччини теж були пам'ятники нацистського минулого.
Гадаю, що захисники збереження комуністичного мотлоху на наших вулицях і у наших головах були б проти пам'ятників Адольфу Гітлеру (до речі, теж инколи не найгіршої художньої якости) по містах та містечках Німеччини чи відновлення пам'ятника все тому ж Адольфу Алоїзієвичу перед Львівським оперним театром, де він і стояв у 40-х. І не є для них аргументом те, що комуністичний режим винищив удвічі більше своїх співгромадян і наших з вами дідів, ніж нацистський. Коли в київському метро пробують прибрати цей одіозний мотлох, недалекоглядні, напевно, непогані люди бездумно повторюють одну і ту ж, намертво забиту у їхні голови мантру "це наша історія, ми з цим виростали".
А тому майбутнє України мені видається ще доволі примарним. Ця мантра стримить, як заноза, в головах людей, вона активно розкручується, з одного боку, цинічними політиканами на кшталт збомжілих симоненків чи вітренків, а з иншого - імперським лобі.
Тому, гадаю, поволі, розуміючи, що маємо справу із зазомбованою, значною частиною свого ж народу, маємо виставляти нові репери, виховувати нові покоління. На жаль, з минулим може справитися тільки час. Останні совки помруть разом з нами. Натомість наші діти мають жити на нашій, не чужій землі, з нашою, не чужинською топонімікою. Бо якщо ми призначатимемо побачення під пам'ятником якогось Лєніна у якомусь Дніпропетровську, то до Лєніна та Петровського врешті-решт і прийдемо... І коло замкнеться. Чого дехто й прагне...
15.05.2008