бібліотека Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Ющенка. Втрата надiй
УКРАЇНА В ОБОРОНІ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ
Нещодавно у Косово загинув український офіцер - командир поліційного формування, яке має завданням гарантувати неконфліктність розвитку подій у цій гарячій точці Европи. Подія, безсумнівно, трагічна. І родині військовика належиться щире співчуття.
Однак, саме щире співчуття і відповідна матеріальна підтримка, а не політичні спекуляції. Натомість "юродиві" та "політичні кликуші" підняли вереск про виведення українського миротворчого підрозділу з Косово. Забилися в істериці щодо порятунку життя українців. Поминаючи при тому, скільки українських життів вони ж кладуть у шахтах Донбасу. Причому, не за суспільне добро, а задля свого персонального зиску. Однак, я не хотів би займатися всією цією диявольською арифметикою.
Для того, щоб заблокувати ефективний розвиток української держави, ці "оборонці" народу готові на все. Тим більше, що це так потрафляє їх патронам у Москві. Особливо напередодні саміту НАТО у Бухаресті, де точитимуться особливо гострі дебати щодо подальшого етапу зближення України та НАТО. Москва отримала ще один очевидний аргумент - в Україні немає ефективної влади, яка може забезпечити плідне і стабільне співробітництво України та Північно-Атлантичного Альянсу. Бо ж і кількох десятків міліціонерів утримати в цьому нещасному Косово не може. Не те, що Росія, яка нещодавно погодилася навіть увійти в Афганістан для допомоги НАТО. Про це і про життя російських "парнєй" у Афгані наші "кликуші" ні слова. Хоча порівняно з Косово - це справді пекло.
Та йдеться не про те. А про Україну як гравця чи об'єкт у світовій геополітичній грі. На наших очах постає новий світовий порядок. Падають бар'єри між державами. Світова економіка починає домінувати у цілому світі, не звертаючи уваги на митні попискування все слабших національних урядів. Права людини, саме людини, а не націй, починають домінувати у світовій політиці. За певних обставин - кричущих порушень прав людини - вони проламують і кордони. Навіть СССР розвалився почасти саме через те, що у ньому не дотримувалося прав людини. Не кажучи вже про різного роду тоталітарні режими ХХ сторіччя. Як-от режим південно-африканського апартеїду. Об'єднані зусилля США та кільканадцяти демократичних країн, ООН та міжнародних громадських організацій повалили і його - причому не так силою зброї, скільки економічною та політичною блокадою. Сила сучасних демократій не стільки у військовій силі, інтервенції, скільки у неінвестуванні у певний регіон чи країну, її свідоме незавойовування у всіх сенсах, іґнорація - рано чи пізно це її доконає і вона буде змушена визнати загальноприйняті світові норми - зокрема і права людини. Згадаймо симптоматичні анекдоти про "українську/пуерто-ріканську" мрію - оголосити війну Америці/ЕС, а потім її швиденько програти, щоб попасти в американську/ЕСівську зону окупації.
Однак, не тільки свідоме, цілеспрямоване незавойовування, неінвестування є способом вирішення питання з порушенням прав людини. Инколи ситуація є настільки гарячою, що потребує негайного втручання. І тоді невтручання стає злочином. Як це було у Сребрениці, коли голландський гарнізон не зміг виконати свого завдання, по суті, дезертирував і полишив цивільних боснійських мусульман наодинці з їхніми вбивцями. Чому він дезертирував? Та тому, що голландські вояки, виявляється, не готові бути вояками, а отже, ризикувати і бути готовими до того, що можуть загинути. Напевно, сталася помилка і до Боснії на добру заробітну плату було вислано підрозділ Голландського королівського балету - очевидно, вони гадали, що показуватимуть там "Лебедине озеро".
Але сама природа війська у наші часи змінюється. Сьогодні воно не стільки покликано обороняти кордони своєї батьківщини чи здійснювати інтервенцію на сусідні території з метою їхнього захоплення, скільки підтримувати існуючий status quo у світі й регіоні. Сьогодні світ настільки взаємозв'язаний і настільки вибухонебезпечний, що головне завдання військових - зменшувати напругу, перетворювати конфлікти з гарячих принаймні у тліючі чи й взагалі їх пригашувати. Коли у світі є надмір атомної зброї, коли її можна робити ледь не кожному, коли вчинити масштабний терористичний акт доволі просто, головним завданням для всіх військових, поліційних та спеціальних формувань є збереження відносно спокійного розгортання подій.
Але при цьому неможливе нав'язування "військового гуманізму". Саме військо має перейнятися духом первинности прав людини. Це, звичайно, ламає стереотипи, які формувалися в епоху розквіту і конкуренції на світовій арені національних держав. Для національно-державницького мислення пріоритет прав людини над внутрішніми законами держави чи народними звичаями (які, до речі, бувають доволі звірячими) є певним парадоксом. Тому на наших очах відбувається реформування військової справи на засадах громадянського суспільства, для якого права людини є наріжним каменем. Звичайно, це відбувається не всюди. Однак, цієї тенденції, гадаю, не оминути всім.
Завдання для військових перепрограмовуються, їх суть полягає у тому, щоб допомагати у подальшому становленні глобального громадянського суспільства військовими засобами. Для того і українське військо, і війська західних демократій повинні в корені видозмінитися. Ми повинні створити засадничо инший тип збройний сил. Йдеться про військові сили де-ескалації, їхнє завдання - не захист від загарбників і не завоювання сусідніх держав, а встановлення і зміцнення громадянського демократичного суспільства на чужій території. Ці "цивільні громадянські сили" покликані захищати вільне демократичне громадянське суспільство на землі инших країн від партій, які конфліктують між собою, які цілеспрямовано і, не зважаючи ні на кого, порушують права людини, причому, як правило, як одна, так і друга. Як-от у колишній Югославії, де всі доклалися до злочинів проти людства. Це військо повинне бути навчене і готове до того, щоб в умовах чужих культур, держав і правових режимів у якості третейського судді буквально нав'язувати повагу до прав людини. Так - саме "нав'язувати", якщо дехто ще цієї поваги не має.
Ці збройні сили вже не присягають на вірність своєму народові, бо це не має сенсу для українського вояка у Сьєрра-Леоне, вони утворюють діючі на мультинаціональному рівні військові з'єднання, які беруть на себе зобов'язання захищати кодекс прав людини. Тому вони не можуть ні перемогти когось, ні комусь програти. Їхня мета - погасити вогонь етнічного конфлікту між громадянами однієї країни. Що і маємо з перемінним успіхом у колишній Югославії. Зокрема, у Косово. Замість архаїчної військової романтики ми отримуємо функцію військової пожежної команди, яка протидіє поширенню насильства.
Головною причиною військового втручання в такі гарячі точки є не загроза нашій країні, а загроза для цивільного населення у иншій країні, загроза миру у всьому світі. Найпершою ціллю такого втручання (а український полійційний підрозділ таки втручається у внутрішні справи чи то Сербії, чи то незалежного Косово - ще не відомо, і не суттєво) - є захист населення, контроль за надходженням допомоги і часткове відновлення гідних людини структур влади.
І український поліційний підрозділ у Мітровіці виконує саме таку функцію. Виконує, ясна річ, з ризиком для життя. Однак, навіть підбір вояків там здійснюється на добровільній основі. Кожен з воїнів знає, на що йде. Тому вони так і здивувались істериці у Верховній Раді.
Виконуючи такі миротворчі функції, Україна входить у клуб країн, не лише гідних довіри і стабільних, але й одного з найбільших "експортерів миру" у світі.
27.03.2008