Гельдерлін та майбутнє

У 1943 році випала сота річниця з дня смерти Фрідріха Гельдерліна. З цієї причини Гельдерлін став предметом загальної уваги, як це буває лише з тими, хто дуже глибоко запав у душу народу. Зрештою, це була цікавість особливого роду, вона мала у собі щось від гарячкової оборони. У громадській свідомості ця річниця не була просто нагодою для освіження дещо забутої слави чи підтвердження живого почуття гордости – слава поета, так обожнюваного захопленою молоддю, не подібна до слави когось, хто сто років тому помер, це слава живого, вона ще зовсім юна. Кожен хотів би зробити Гельдерліна лише своїм, шваб – лише для швабів, німець – лише для німців. Але тепер цей поет належить молодій еліті всіх реґіонів як негадано отриманий спадок. На щастя, ми ще не знаємо, що знайдемо у ньому, – тому Гельдерлін як поет є ніби нашим сучасником. Як це нове захоплення вплине на наше ставлення до Шіллера чи навіть Ґете? Образ Гельдерліна, створений минулими поколіннями, уже став неактуальним. Але якою міркою ми повинні міряти того, хто не вкладається ні у яку мірку, коли навіть найвища оцінка не є надмірною? Самого Гельдерліна гризли амбіції стати врівень з великими – Шіллером і Ґете. Сьогодні, сто років після його смерти, ці сміливі амбіції ніби реалізуються. Навіть німецька сцена звертається до цього найбільш несценічного з творців і бачить у ньому нову надію, а спроби інтерпретації таїнства його творчости уже втратили свій лік.

Щоб зрозуміти це, потрібно усвідомити всю історію творчости Гельдерліна та її впливів. У той момент, коли його торкнулося безумство – у сутінках Гельдерлін мав ще жити сорок років, – його творчість ще не сягнула свого зеніту. Дуже мало речей появилося друком, лірика, що була написана у роках перед западанням ночі, частково була зовсім невідома, а частково розпорошена по альманахах і брошурах. Справжня сутність його поезії була забута. Гельдерліна сприймали і приймали рівно тією мірою, якою він укладався в уже засвоєний світ уявлень. У його творчості бачили шляхетну експресію романтичного поетичного духу. Його твори цінували так само, як і твори Новаліса, як свідоцтва рано визрілого таланту, що породжений нашою християнсько-ґерманською вразливістю. Новаторства, неповторности, що знаменували великого поета, якого ми прославляємо тепер у Гельдерліні, сили його мови і структури його світу не зауважувалося і не осмислювалося. При цьому те, що вислизало від розуміння сучасників, можна було легко списати на карб безумству. А отже, постать поета була окреслена не так його лірикою, як повістю про Гіперіона, епосом, присвяченим волі до досконалости, яка не знає меж ні у душевних злетах, ні у розпачі, волі, та зазнає трагічної поразки у боротьбі з нікчемною дійсністю. Звичайно, протягом цілого сторіччя у поета була жменька таємних друзів, до них належав, наприклад, молодий Фрідріх Ніцше. Але громадська думка виявилася глухою. Якщо під кінець XIX сторіччя сума доступних нам творів Гельдерліна дещо і збагатилася завдяки зусиллям філологів, то видання – невдовзі перед першою світовою війною – канону лірики Гельдерліна, здійснене Норбертом фон Геллінґратом на основі рукописів, було рівнозначне відкриттю нового поета. Ця подія збіглася з народженням нового поетичного бачення. Молодий філолог, якому ми завдячуємо великим виданням творів Гельдерліна, походив з оточення Стефана Ґеорґе. Відтоді вплив Гельдерліна на німецьку молодь почав весь час зростати; таким чином через сто років після смерти Гельдерліна він був зарахований до найбільших з великих. Нове видання його творів почало виходити у 1943 році.

Те, що сталось, є єдиним у своєму роді феноменом у новітній історії думки – історією творчости, яка пробуджується до життя після столітнього сну. У цьому не було нічого незвичайного, якщо мова йшла про епоху, що мала бідну традицію – історія стародавньої літератури знає такі приклади, – але це сталося у той час, коли через загальну схильність до історизму всі просто кохалися у збереженні та передачі. Тому ми повинні запам’ятати, що не історія володарює над сном та пробудженням духу. А те, що сталося з творчістю Гельдерліна, було справжнім пробудженням. Воно не є ні вибриком літераторів, ні знахідкою філологів чи модою (яка нікого не щадить, у тому числі й творчости Гельдерліна), чи порожнечі, яка йде разом з освітою, – воно є фактом, причому вражаючим, бо великі поети нашого часу, Ґеорґе і Рільке (не кажучи уже про наших менш значних сучасників), налаштовують нас уже на дещо історичний лад, натомість творчість Гельдерліна незбагненним чином є абсолютно сучасною.

Запитаймо: як це може бути? – Запитання змушує нас до філософських рефлексій. Бо запитуємо: чим для нас є сучасність і чим – Гельдерлін, якщо вони у нашому сприйнятті є одним і тим самим? Якщо визначити сучасність як історичну єдність останніх десятків років і зважити, що власне протягом цього часу відбувався злет Гельдерліна, то можна сподіватись, що перше явище пояснить нам друге. Зокрема – що ми з’ясуємо для себе, чим є для нас наше тепер, узнавши те, чим є для нас Гельдерлін.

Та сучасність знає про себе принаймні одне: що вона є кінцем однієї епохи і – згідно з природою історії – початком другої. Епоху, що надходить, можна визначати по-різному: чи як епоху соціалістичну, чи як епоху влади, що усвідомлює саму себе, як епоху боротьби за панування над світом чи як епоху світових воєн. Так само характерною рисою цієї епохи можна вважати і злам ідеалізму, тобто кінець віри у первинну і самодостатню силу розуму або кінець культури як міщанської форми духу. Принаймні, усвідомлення сучасністю самої себе уже не має того солідного внутрішнього порядку, у якому розуміли самі себе попередні ґенерації. Пропало почуття безпеки, ми стали лицем до лиця з власною долею, стали перед невідомим – причому так само маються справи і там, де нехтується патосом героїзму, ба навіть патосом героїчного ніґілізму.

Відповідаючи на запитання, що у поезії Гельдерліна є близьким цій свідомості, історична рефлексія посилається на подібність усвідомлення часу в нашу епоху і у часи поета. Вона підкреслює, що епоха Гельдерліна теж була періодом зламу, часом зламу старих структур, часом очікування. Французька революція потрясла суспільний лад Европи, вона розпочала сторіччя революцій, яке триває до цього дня. Разом із нею народилося повне надії і згоди усвідомлення того, що відбувається перехід до нової епохи. Здається, своєї повноти це усвідомлення досягло у нашій теперішній свідомості.

Однак такі аналогії, взяті з загального усвідомлення часу, ще не можуть показати з усіх боків те особливе значення, яке має Гельдерлін для нашої епохи. Причому Гельдерлін не розділяє це значення зі своїми великими сучасниками. Власне, у світлі класичної позиції Шіллера й Ґете історія впливу Гельдерліна і знаменує щось подібне до зміщення нашої духовної ґенеалогії. Гельдерлін навіть тепер займає у культурі народу менше місця, ніж класики, але власне тому він і є чимось більшим. Він говорить до нас інакше, якось особливо. Неможливо собі уявити, щоб його творчість ввійшла до скарбниці текстів нашої культури так, як творчість Шіллера чи Ґете. Немає такої життєвої ситуації, яку можна було б поетично проілюструвати чи посвятити твором Гельдерліна. Гельдерлін не зможе нас ні у чому ні утвердити, ні переконати, радше він змушує нас вийти на відкритий простір. У порівнянні з творчою самодостатністю Ґете чи вибуховим життєствердженням Шіллера творчість і природу Гельдерліна характеризує неповторна безпосередність – Гельдерлін безпосередньо приречений зазнати дії сил, які сам і пророкує. Той факт, що любов до батьківщини стала серед цих сил останнім і найвищим поетичним переживанням, ґарантує йому особливий відгук у свідомості покоління, яке у результаті новонабутого досвіду відкинуло старі радісні форми патріотичних почуттів і декларацій.

Безпосередність Гельдерліна – це безпосередній контакт із часом. Йому притаманне постійне усвідомлення історії. Тут мова йде не про історично зумовлену свідомість, яку ми називаємо історичною свідомістю і у якій свідомість того, що ми є спадкоємцями минулого, поєднується із усвідомленням того, що ми самі є лише ланкою безконечного ланцюга історичного розвитку, що ми самі є минущим. У Гельдерліна свідомість історії радше є усвідомленням сьогоднішнього дня і наявних у ньому свідчень майбутнього. Минуле – як час, так і люди, – є для Гельдерліна знаком поставання призначеної нам долі. Ні один із наших поетів не був настільки, як Гельдерлін, заглиблений у теперішність майбутнього. Майбутнє є для нього тепер, воно є тим, що він бачить і про що він віщує своєю поезією.

Тому дуже характерним є те, що поетичним виразом цього усвідомлення історії стає для Гельдерліна ніч. Ніч криє у собі глибоку двозначність. Прихід ночі кладе кінець метушні дня. Темрява відбирає у речей, які нас оточують, їхній звичний порядок і закриває дорогу. Але, закриваючи наявність світу, ніч водночас відкриває відчуття людини на те, що є приховане при світлі й шумі дня: далекі звуки струн, бій дзвонів, дзюркіт джерела, запах квітів у саду – і всім цим зворушує “повну надії людину”. Незабутні рядки першої строфи “Хліба і вина”, що описують ніч, яка несе це нове бачення:

Довкола спочиває місто; затихає освітлена вулиця,
В огнях ліхтарів з шумом прокочуються екіпажі,
Пересичені денними радощами на спочинок відходять люди,
Не один сотає думки довкола зисків і збитків,
Втішаючись тишею дому; збувшись виногрон,
Квітів і ремесла, відпочиває скнара-ринок,
Але з деяких садів чути відзвуки струн;
Може, то грає закохана пара або самітник
Згадує далеких друзів і часи молодости;
А у запашній траві дзюркочуть вічноплинні й свіжі джерела.
У вечірньому повітрі тихо бринять розтривожені дзвони
І стражник, котрий лічить час, викрикує годину.
Ледь відчутний подих вітру торкається верхівок гаю,
Спочинь! Уже потайки скрадається тінь нашої планети, місяць;
Ніч, мрійниця, приходить,
Повна палаючих зір і зовсім до нас байдужа,
Чарівниця ніч, чужоземка серед людей
Незрівнянним блиском смутно розгортається там, над горами.

Силою ліричного настрою ці вірші викликали подив уже у сучасників і були у 1807 році надруковані під заголовком “Ніч” у “Альманасі Муз”. Однак насправді ці вірші дуже далекі від розмріяного захоплення ніччю, яка покриває все містичною таємничістю, того захоплення, яке ми зустрічаємо у Гердера й романтиків. Це є перша строфа великої і вельми серйозної поеми, увертюра, що славить ніч – символ історичної ситуації людини Заходу. Почесті, яких сподобляється ніч, адресуються “ночі історії”, похмурій долі Заходу, якому дано жити у безбожну епоху, далеку від повного божественної присутности стародавнього світу. Новаліс у “Гимнах до ночі” теж надавав ночі форми історичного символу. Але християнська думка Новаліса побачила у ночі істину, яка перевищувала спокійну ясність дня. Новаліс славить ніч, бо вночі гине все, що є неістотним, ніщо не заважає спілкуватися чистим духам, а у історичному сенсі ніч є звитягою над смертю, яка була неможливою у спокійному світі грецьких богів і здійснилася лише Христом. Натомість в усвідомленні історії Гельдерліна протиставлення дня і ночі має неґативний зміст – ніч породила життя, далеке від богів, вона є запереченням життя греків як дня, освітленого божественною присутністю. У цьому образі та його суперечності Гельдерлін вловлює цілком однозначне переживання. Безбожність сучасности означає “нездатність відчувати спільність культу і спільність нашого околу”, замикання у вузькій сфері життя, зокрема “обмежену родинність”, що її Гельдерлін зауважив у німецькому національному характері, дусі лакейства, котрий постійно шукає особистих вигод і замикає людей у шкарлупці недовірливої самотности. Натомість поет знає, що “сфера, вища від сфери людини, є сферою Бога”. Жителі неба складають спільноту вищу, ніж людська, вони є розриваючими дух силами, котрі обдаровують людську істоту душею. Тепер, “коли над усім бере верх лакейство”, лише любов є знаком кращих часів.. Лише у душі тих, хто любить, живе справді жива спільність. Лише для них світ усе ще є повним Бога, бо все, що їх спіткало, вони сприймають як прекрасну ласку, таку ж, якою є чудо кожного з них для іншого. Так і поет відчуває, що Діотіма щось змінює у ньому, оздоровлює його: “Я пізнав, чим є таємниця божественного, коли Діотіма вилікувала мої відчуття”. Але там, де запанувала і поставила свої невідкладні вимоги турбота, де день у день ми думаємо про “хліб насущний”, тобто про те, з чого ми матимемо користь, де “обкрадаються наші душі”,– там життя стало нелюдським, пропав елемент божественного. Насунулась ніч безбожництва:

О нещастя! Посеред ночі блудить,
Немов у Оркусі живучи,
Відірваний від Бога наш рід.
Закохані у свою метушню,
Всі вслухані у стукоти майстерень,
Багато варварів плечистих тут працює,
Але, як фурії, навік будуть безплідні
Зусилля всіх нещасних цих, хоч втома
І не зросила їхнього чола.

Сенсом божого дня “серед квітучих дітей Еллади” є життя, яке усвідомлюється у ракурсі присутности божественних сил, яке, шануючи богів, творить свій порядок, який дивує і яким ми захоплюємося у прекрасних святинях, містах, врочистостях і театрі класичної Греції. “Присутність небожителів” у найменших деталях життя – присутність, якій ми нашими “залізними поняттями” надали вченого змісту, тобто морального, – це всюдисуще релігійне розуміння життя у греків є, по суті, “вищою освіченістю”. Вона полягає не у загально-абстрактній моральності розуму, а у конкретній загальності спільно переживаного світу, спільного духу. Поетичний блиск божого дня у грецьких трагедіях і гимнах не є випадковим твором обдарованого народу, він є виразом справжнього переживання божественного. “Тому тепер повинні народитися слова, як квіти”.

Ніч – це не лише час, коли віддалилися боги, час занепаду, у якому життя не має тривкої основи. Це водночас і час пам’яти про день і чекання на його повернення. “Коли все пролетіло і день погас”, божественне і його образ стали справді невидимими:

Лиш голови легенда ще туманить
злотистим димом від надгробків по святім,
Хоч ми і так у всьому маєм сумнів.

Але епоха розлуки богів і людей, незважаючи ні на що, пам’ятає їхнє світло. Навіть у нашому безбожному світі не бракує знань про богів. Хліб і вино, запорука християнської вірности, є для поета даром богів, і живе ще тиха вдячність за ці дари. Хліб і вино мають у собі благословення гармонії між землею і сонцем, вони відомим чином залежать від могутніших від нас сил, від розбуджених стихій, і це призводить до того, що вони стають запорукою якоїсь форми переживання світу, котра, на жаль, є для теперішніх людей незрозумілою. “Потім дух та велич між людей до радости доростає”. Природа радости полягає у тому, що вона є “духом”. Передусім це означає, що вона є спільною і породжує цю радість. Справа полягає не у тому, що іншим уділяється щось, що уже було де того радістю – радість власне і постає у акті ділення з іншими:

...ніхто не терпить жити у самоті,
І благо тішить, як його розділиш, розділиш з другом,
І лише тоді воно й для тебе у щастя обернеться...

Окрім того, радість не є сліпим задоволенням, але і готовністю брати: є свідомою “радістю духу”, вона знає, що є спільною власністю. Таке переживання світу, яке у своєму власному бачить і шанує дар, було загальнопоширеним у давнину, але тепер серед людей уже не трапляється. Щось від того переживання ще все-таки збереглося – як гадає поет – у хлібі та вині – і лише там. Поза тим люди звикли оцінювати все з практичної точки зору. Але дух праґматизму відчужує людей. Полохлива турбота за власні інтереси приносить лише неволю і самотність. Це “нічний дух” присмеркової епохи. Така ситуація прикликає гесперійського поета, який повинен берегти та передавати вістку про божественне. Важко бути поетом у часи безплідні, і Гельдерлін скаржиться: “Солодко передчувати, але це супроводжується стражданням”. Перед ним не розквітають слова, у яких народ міг би побачити себе і світ. “Часто ми змушені мовчати; не знаємо святих імен. Серця б’ються, але чи вистачить нам мови?” І саме тому самотня праця поета не є даремною.

Ти кажеш священними жерцями бога виногрон є ті,
Що з краю у край блукають під покривалом священної ночі.
(“Хліб і вино”)

Місією поета є те, що він повинен виспівати майбутнє. Поет оспівує те, що буде. Пам’ять перетворюється у чекання, оповідання – у обіцянку.

Тут відкривається ще одне розуміння ночі. Ніч є не лише темрявою, яка зберігає дещо від дня минулого – у її тіні відпочиває дух, під її охороною готується майбутнє. Гесперійська ніч є часом охорони і зосереджености. Боги живуть тепер далеко, “в іншому світі”:

...так сильно шанують нас мешканці неба,
Але не завжди може охопити їх таке крихке начиння,
Людина лише деколи всю повноту знести їх може,
Сном про ті хвилі є усе життя. Але блукання
Допомагає деколи, немов дрімота, біда і ніч нам сили додають.
(“Хліб і вино”)

Сміливі нічні подорожі поета утверджують його у переконанні, що ця присмеркова епоха є святою ніччю, знаком неминучого повернення богів.

Згадай, що протікала пісня древніх
про дітей Бога, а потім згодись,
Що це про нас, що саме ми плодами
отої Гесперії власне є.

У ранній версії читаємо:

...поглянь, це ж ми; а Оркус – це ж Елізій!

Ці версії пояснюють одна одну. Одна говорить: навіть гесперійська країна, країна тіней, дасть негаданий плід; друга: те, що виглядало як оркусове життя віддалік від богів, насправді є Елізієм, землею обітованою. Пізніший шкіц, що продовжує їх (опублікований спочатку Бейшнером у дисертації “Переклади Гельдерліна з грецької мови”, але неправильно потрактований), звучить так:

І дух себе удома відчуває не коло витоку, не коло джерела.
Вітчизна опалила його жаром, тому він полюбив дурман колоній.
І наші квіти й тінь у нашім лісі принесли йому, гинучому, втіху.
Інакше життедайний дух пропав би у полум’ї, яке б його спалило.

Цю поезію слід інтерпретувати у контексті останньої строфи “Хліба і вина”, у яку вона власне і входить. Мова тут іде про чудесне сповнення останньої обітниці, обітниці про нове народження дітей Бога з темряви ночі. Тому сенс цих віршів повинен бути таким: дух спочатку, тобто у своїй південній вітчизні, не є у себе вдома. У себе вдома щось є там, де йому є місце і де воно може залишитися. Але дух не може залишитися у своїй вогненній, спопеляючій його жаром батьківщині. Тому він мандрує, “...полюбив колонії...”, – відважно кидаючи у забуття давнє щастя – вітчизну, яку власне потрібно закласти, місце, де він буде у себе вдома і де він залишиться. І саме наші квіти і затінок лісів чудесним чином приносять утіху цьому гинучому духові. Темрява Півночі та часу, у якому панує темрява, є новою, досі нам не відомою домівкою духу.

І, нарешті, очі самотнього у цій ночі безплідної епохи поета відкриваються до нового “тепер”, до сьогодення майбутнього. Той, хто страждав і говорив про себе:

Пізнаю лише те, що цвіте, –

а отже, був приречений на оплакування втраченої величі, стає співцем гимнів, розшифровує знаки, які пророчать майбутнє:

...та отець всеможний понад усе жадає,
Щоб твердість букв збережено було і вірно
Тлумачено. Цьому слугує і німецький спів.
(“Патмос”, переклад М. Бажана)

Це закінчення “Патмосу” визначає нове завдання. Те, що ми застали, потрібно проінтерпретувати так, щоб воно стало знаком майбутнього, повною значень книгою. Це завдання і має на увазі поет, коли хоче відтепер оспівувати “ангелів батьківщини”. Ці ангели є свідками і посланцями божественного, поет відчуває їх присутність передусім у простому житті природи:

Багато ми від божого дістали.
Нам дали у руки полум’я вогонь
І землю, й хвилі моря, але все
Дали як людям; і тому ніколи
Запанібрата не були чужі нам сили.
(“Той, що приносить поєднання”)

Попри все своє вміння використовувати стихії, людина однак не може їх освоїти – у цьому і полягає їхня божественність, і саме тому стихії, будучи у нас “перед очима”, є для нас наукою: серед буденщини заставляють мислити про справи божественні й нагадують про належну вдячність.

...і шум води між скель, і вітер у лісі,
А у найменнях знову проростає
Божественність прадавніх ще часів.

Ще більше значення для нас мають красоти рідного пейзажу, потічки, висоти. Біг потоків і силует гір чимось нагадують вирок долі, який падає на наші голови. Він визначає історичний простір нашої екзистенції, але разом із тим і виходить за межі цього простору, показуючи ще й інші її боки: сенс походження і призначення. Ось Дунай тече, ніби випереджуючи наші спогади про минулу історію; ось Рейн, утамувавши прагнення до країни витоків, “плине тихо по землях німецьких”, і собі там знаходячи “скромну долю”. “Вони повинні бути судноплавними для мови”. Тут ідеться не про туманну символіку, яка напрошується шукаючій та непевній людині, а про справжню відповідність. Моноліт і борозни неба й землі є для нас знаками долі, бо людська історія, історія окремої людини та історія народу не лише підпорядковані таким проораним у природі знакам долі, вони самі є долею, зустріччю людей і богів, частиною божественної історії. Не може бути жодного сумніву, що Гельдерлін приписував таке значення і багатьом великим людям історії Заходу, бачив у них мужів, посланих самою долею, котрі, здійснюючи своє покликання, творять сенс історії, “драбину до неба”:

...А там, де Боги шукають дороговказу,
Котрий би шлях їм показав,
Чи бажають коли купелі,
Оживає знову вогонь у могутніх серцях мужчин.
(“Титани”, 2)

Тут ми досягаємо останнього доповнюючого рівня інтерпретації ночі. Ніч є не лише добою занепаду, вона є часом переховування і збереження, часом, що вказує на майбутнє, а окрім того – ще й тривкою основою і постійним співіснуванням з формою дня і божественною присутністю.

Інтерпретацію історії у світлі майбутнього поет здійснює, вдавшись до міту про титанів. Цьому міту присвячено багато збережених фраґментарно гимнів; окрім того, він є тлом великих поем пізнього періоду творчости. У грецькій мітології титани є ворогами богів, суперниками Олімпу; у описаній Гесіодом фессалійській битві богів вони були переможені й покарані мороком Тартару: титаном передусім був і Прометей, друг людей, котрий здобув для смертних вогонь і, отже, дав основу їхній владі над природою. Тому будь-яка нова спроба змінити божественний порядок світу, у тому числі й та, джерелом якої є безмірна і блюзнірська воля людей до влади, відтепер є бунтом повергнутих титанів. Так виглядає посполита версія античного міту, який Гельдерлін відродив, скупавши у джерелі своїх переживань.

Чим є для Гельдерліна титанічний елемент? Свідоцтвом про походження, а отже, амбіцією “рівности з богами”. Рейн є сином богів, котрий не забуває про своє джерело, він приймає свою скромну долю – повільний плин, що несе благословення через німецькі землі. Протилежністю цьому є титанічний дух – дух, котрий перебрав міру. Бо ж справжня божественність проявляється не у зухвальстві, не тоді, коли титани:

Обравши зухвалість,
Зрівнятися з богами захотіли
(“Рейн”, переклад М. Бажана)

Бо тоді у силу вироку богів

...свій власний дім
Він знищить, і ворогами
Назве найближчих, і сина, й батька
Під руїнами поховає.
(“Рейн”, переклад М. Бажана)

Можливо, поет тут мав на увазі мітологічні мотиви – героїв, яких боги покарали безумством – Беллерефона й Геракла, – але те переживання, що їх оживляє, знову є переживанням теперішнім. Безмірна самовпевненість у собі веде до самознищення:

Хто перший був, який
Любові пута опоганив
І зашморга із них зробив?
(“Рейн”, переклад М. Бажана)

– запитує поет і не чекає на відповідь із мітичних прачасів, а сам говорить, чим і яким чином є ця спокуса мітичного бунту проти богів: вона є забуттям, справжнім забуттям Бога, альтернативою природним стосункам Бога і людей. Проявом цього є повернутість нашого існування до речей. Пута любови й пута зашморгу – невловима спрямованість і причинність у любовному зв’язку (“в легких обіймах”), і примус та нав’язуюча певні обмеження сила: ось протиставлення, яке описує зміну ставлення до природи, що відбулося у результаті раптового вибуху людської волі до панування. Дари природи уже не Сприймаються так, як вони самі себе дарують, їх беруть силою. Кажучи так, ми все-таки залишаємося у колі мітології, мова йде про зміну, що є знаменною для визначення долі нових часів і полягає у тому, що вся буттєва поведінка набирає калькулятивних рис. Так є тоді, коли люди у багатстві природи, що несе благословення, наприклад, у плині великих рік, уже не бачать того, що люблять, – неосягненної близькости вітчизни – а, будучи охопленими господарською лихоманкою, бачать у них лише об’єкти своїх калькуляцій, річковий шлях з певною пропускною спроможністю. Сучасність характерна тим, що вона утилізувала дух для послуг:

Занадто довго божественне було
Слугою у нас, і сили всі небесні
Марнотились й марудились намарне
Невдячним й заповзятливим цим родом...

Пануючий тепер дух є духом “дикости”, “розгнузданости”, “байдужости”. Усі вслухані лиш у стукоти майстерень. У Гельдерліна цей дух є якоюсь мітичною силою. Вожді титанів викрадають батьківські дари “як здобич”. Вони “свавільно” не зважили навіть на прокляття, хоч бунт титанів у кінці кінців є безсилим і призводить лише до нещасть. Коли божественне відійшло, то їх уже не може стримати чи знітити жодна сила:

Та батько відкрива у ніч святую
Свої зіниці, щоб перечекати могли її ми,
Бо не любить він те варварство...

І саме тому ніяке потрясіння основ, навіть найвідчайдушніше зухвальство бунтівників ніколи по-справжньому не загрожують батьківській владі Бога:

Я зовсім не хочу сказати,
Що боги втрачають силу,
Коли починається бродіння.
(“Титани”, 1)

І лише у момент найбільшої загрози, коли “йдеться уже про самого Отця”,–

Незрівнянний він вибухає у гніві.

Це є ніби останнім попередженням, яке поет може прочитати по знаках. Власне ніч, цей наріст “предвічного хаосу”, приносить безпосереднє пророцтво майбутнього. Знаки неба, побачені поетом як ознаки повернення богів, не є якими-небудь усім зрозумілими “актами землі”. Ні, їх знає лише поет, тобто вони проявляються лише у словах, котрі складаються у поета у пісню.

Міт про титанів є настільки актуальним, що навіть поетові-тлумачеві загрожує спокуса і небезпека бути проклятим через звинувачення у титанізмі. Поет відчуває небезпечну спокусу забігати вперед, судити, слухаючи “голосу власного гніву”, “звитись до висот”, щоб “у неспокої й потребі” наблизитись до достатку божого столу. Такій спокусі протистоїть переконання, що віра у те, що надійде божий порядок, який посоромить збунтованих титанів, є недоказовою. “Адже розумний Бог не любить невчасного розквіту”. Тоді поет говорить сам собі, що він покликаний не завдяки своїй “вартості, а для навчання”, натомість те, що слова укладаються йому в пісню, від нього не залежить. Поет не може висловити цього словами і тому пісня стає знаком:

Тоді, як і тепер, приходить час,
На пісню час, і скіпетр тої пісні
На землю вказує...

Скіпетр пісні – паличка, яка є знаком рапсодів, – повинен будити померлих, “котрих ще не поглинув хаос”. Ці слова криють у собі двоякий сенс. Пісня є лише порухом палички, вона будить і вибирає лише декого – “бо ніщо не є всім доступним”; але вона володіє цією пробуджуючою силою, вона водночас і визволяє, і зв’язує: витягає з хаосу та варварства, але й зв’язує, бо сковує загальнообов’язковістю слова і завдяки їй зберігає і доносить до всіх те, що переповнювало “замкнуті у мовчанні груди” обранців. Свідченням божественної природи вина для поета було уже те, що присвячені йому пісні співалися “серйозно”, тобто їх джерелом була не завчена мітологія, а відчуття живої сили вина, що визволяє і розпалює дух.

Однак можна запитати, чому те, що слова укладаються у пісні, є свідченням близького повернення богів? Звичайно, це думка не лише поета, а воля вищої інстанції. Але чому воно повинно бути свідченням загальної зміни світу? Мова, наш колективний набуток, звичайно, є сама собою тоді, коли вона не висловлює поглядів якогось індивіда, а стає у своїй поетичній структурі самостійною і, виходячи з самої себе, визначає спосіб, яким би її слід сприймати. Як структура, не залежна від індивіда, поетична мова є буттєвою дійсністю, вищою від нього, це ж стосується і митця; вона є не просто чарами, а спадком минулого. Але це піднесення буттєвого порядку світу на рівень вищий від людської свідомости, власне, і є поверненням втраченого зв’язку богів та людей, про який говорить поезія Гельдерліна. Тому пісня не є знаком у тому сенсі, що вона вказує на щось інше, якесь майбутнє, якийсь план, – власне, у ній самій і постає майбутнє.

Це можна проілюструвати фраґментом, що походить із пізнього періоду творчости:

...Є отвором вікна у небо
На волю випущений ночі дух,
Котрий штурмує небеса, і котрий
Омовив край наш безліччю своїх мов
Непоетичних,
Який руїни всі з землею розрівняв
До дня сьогоднішнього,
Але ось приходить те, чого я так вже прагну...
(“Найближче, найкраще”)

Поет об’єднує ці два поетичні мотиви: грецький міт про титанів та історію будівництва вавілонської вежі й спричиненої цим мішанини мов. Мовлення на непоетичних мовах, ця аномалія мовного космосу, разом із тим є й порушенням божественного ладу. Говорити непоетично означає нічого не знати про Бога. Епоха, у яку люди мовлять непоетично, є епохою бунту, епохою титанів.

Ми маємо чітку відповідність між спільною для всіх мовою, якою говорить поет, і спільним для всіх днем. Слово поета робить переживання божественного сталим і загальним. Твердість, вірність на шляху змін теж знаменує день на противагу хаосу, дикости, мороку, безладу ночі. Причому день і ніч переживаються не лише як протилежності, а й як елементи внутрішньо взаємозв’язані. Слова: повинні поставати “як квіти”, народжуватись без зусиль, але, як і вони, на рідному ґрунті (“напередодні самі тягнути мусять”), подібним чином денне існування співвідноситься до ночі, коли “все, що живе, є ніби у лихоманці й ланцюгах”, “коли світло є чистим і боги сп’янілі від істини, що кожна істота є такою, якою є?” Однозначність світу, який отримав свою форму і свій божественний порядок, весь час співвідноситься з безформністю:

Але ви живете
Ще не так:
Бо пропорційною повинна бути
Та необроблена руда.
Аби у ній чистий твір побачить було можна.
(“Титани”, 1)

У міті цей зв’язок відображається як поганьблення титанів силою Зевса, котрий скидає на них велетенські гори. У баченні поета деструктивний титанічний елемент весь час нуртує, навіть у межах божественного ладу, але його свобода обмежена: божественний лад упорядковує хаос. Перемога духів порядку обов’язкова – таким є послання поета. Розрив із божественним, бунт титанів за своєю суттю приречений на поразку. Це ілюзія, що ослаблена влада небожителів. Навіть витісненням божественного зі світу і самим світом, позбавленим божественного, світом без Бога, керує закон. Наприкінці гимну до Рейна, де поет намагається осмислити Бога, ми читаємо:

Ні вдень, коли
Лихоманковим і закутим
Здається життя, ні вночі, коли
Все змішано безладно й знову вертає
Прадавнє сум’яття.
(“Рейн, переклад М. Бажана)

Мітичний світ Гельдерліна є на диво цілісним, тому міт про титанів можна поєднати з іншими мітами, які поет створив у більш ранньому вірші “Природа і мистецтво, чи Сатурн та Юпітер”:

Ти царствуєш високо у блиску дня,
Закон Твій квітне, Ти ще сильний,
Сатурна Сине!
Ти долі роздаєш і спочиваєш у славі
Безсмертного мистецтва влади.
Але, розказують співці, у безодні
Старого батька маєш Ти, Свого
Вигнанця батька, й чути плач отут у низині,
Отут, де варвари у праві більшому, ніж Ти;
Давно вже Бога Віку Золотого
Безвинного і безсилого тут чути плач;
Наказів не дає уже ніхто
Зі смертних на його ім’я,
А тому згинь! чи вдячним бути не соромся!
І, як залишитись захочеш, то
Старшому від себе послужи
Й завидуй, що його, не інше божество,
Чи чоловіка співець назвав!
Бо як із хмар злітає твоя блискавиця, так усе від нього,
Що маєш Ти, поглянь-бо. Ти від нього маєш
Усе, що ти здобув, та із Сатурна
Вся сила миру проросла.
І якщо чув я у серці хоч колись
Життя і сутінки того, що ти створив
І у їх колисці у насолоді
Заснув той плинний час,
То чую я тебе, о Кроніоне! І знаю я Тебе,
О, Сивий Майстре, що, як і ми, є Сином Часу,
Тебе, котрий роздарює закони
І те, що сутінки святі ховають, провіщає.

Мітологічні події, які складають канву вірша, пов’язані з мітом про титанів. Юпітер позбавив влади свого батька Сатурна і зайняв його місце на Олімпі. “Отут, де варвари у праві більшому, ніж Ти” – у безодні, куди потрапили титани, бог золотого віку є “невинним”. Юпітеру нагадують, щоб він його звідти звільнив і віддав йому належну шану. Напрошується порівняння з Прометеєм Есхіла, котрий молодому володарю Олімпа теж бажає поміркованости і миролюбности. Зевс повинен стати справедливим державцем не після докорів Прометея, а коли єднається час сутінків, Сатурн, із законом Юпітера для того, щоб закон став тривким. За панування Сатурна у дні сатурналій люди у блаженстві й без жодних зусиль зазнавали радости існування. Сатурн обходився без наказів, керував без зусиль, як природа. Натомість Юпітер – це мистецтво панування, свідомі постанови закону і принципи. І саме цей новий порядок і має узгодитись із протікаючим часом. Кроніон (Юпітер) стане мудрим майстром лише тоді, коли:

...як ми, син часу
Обдаровує законом і віщує,
Що криє свята Вранішня Зоря.

Союз Сатурна і Юпітера, природи і мистецтва, висловлює дещо застарілою мовою те саме подолання суперечности ночі й дня, яке ми знаходимо у гельдерлінівській версії міту про титанів. Для того, щоб дати основу денним порядкам і зробити їх міцними, не досить пихи бога-переможця. Потрібно ще й “розуму”, тобто знання природи – потрібно визнати, що ми залежимо від темних часів і з них виходимо. Титанів цілком заслужено було вкинуто до безодні, бо вони є “варварами”, котрих світло не зносить. Але Сатурн не є силою, котра протиставиться богам, він є природою, тобто справді божественною, керуючою всім силою. При всіх своїх перевагах мистецтво влади лише виявляє цю силу. У вірші говориться, що лише той є властителем, хто це розуміє, лише знаючи це, можна чинити опір бунту безодні. Продовжуючи думку, можна було б ствердити, що такий властитель не знає поразки саме тому, що він дозволяє титанам руйнувати і лише у кульмінаційний момент бунту знову встановлює порядок. Він не дотримується абстрактно порядку речей (і людей), що його сам же й установлює; “розум” радить йому поступатися волі “дозріваючого часу” і неписаним законам, які й керують “природою”. Тому він і не протиставляється ганебному занепадові сучасности.

Легко зрозуміти, як ця мітологічна інтерпретація дійсности, здійснена поетом, може бути сприйнята тими, до кого він звертається. Для того, щоб зрозуміти приховане значення символіки Гельдерліна, не варто сприймати її у формі, цілісної системи чітко визначених понять. Ці приховані значення є лише мітичною формою того, що переживає кожен, зіткнувшись із поезією Гельдерліна і що робить її такою актуальною. Гельдерлін настільки наставлений на майбутнє, яке бачить і про яке свідчить, що повертає функції поета щось від покликання провидця.

Античний провидець – і поет, що знає свою місію vatis – не є чудотворцем, котрий вдається до вгадування майбутнього; він просто знає. Намагається прочитати знамення того, що надходить, що колись було, і знає, як є завжди. Але – тоді байдуже, чи античний провидець або поет просто говорить, чи остерігає, чи нагадує, чи проклинає, чи освячує – він завжди вважається речником Бога, котрий явно править усяким існуванням та історією, – натомість ситуація західного поета є іншою, і навіть ті елементи, які нагадують античну традицію, пов’язані між собою по-іншому. Слово Гельдерліна теж є словом того, хто знає, хто є втаємниченим. І з сердечної, оберігаючої вдячности, у якій живе стара божественність, для нього народжується майбутнє. “А минуле, так само як і майбутнє, святим є для співців”. Тобто він володіє знанням – бо він знає, що було і що може бути. Він осліплений божою потугою, яку ніхто інший не зауважує. Та ще й страждає від повної небезпек самотности, що спричинена його покликанням.

І водночас усе у нього по-іншому, і власне ця відмінність і говорить про винятковість долі Гельдерліна як поета. Гельдерлін знає минуле і майбутнє не тому, що він – як античний провидець – охоплює своїм знанням весь огром існування, а тому, що силою його серця минуле перетворюється у майбутнє. Саме цієї історичної ситуації поета, яка водночас є і його бідою, і його багатством, стосується символ ночі, символ сутінків, що падають на проміжок між минулим днем і майбутнім. Поет не читає – як просвітлений Богом чоловік – знаків якогось майбутнього, котре сховано від інших і котре потрібно пізнати. Майбутнє, яке він неправильно бачить, це не є прихований від нас майбутній біг часу. Було б неправильно розуміти і сприймати його поетичне послання як “дослідження майбутнього”. Майбутнє, котре він віщує, це не доля – лиха чи добра, – яку нам послали боги. У слові поета (й у відзвуках, які це слово полишає у людських серцях) власне і відбувається саме повернення богів.

У зв’язку з цим провісник зі своїм знанням наражається на крайню непевність. Його пісня оспівує майбутнє і водночас є істотною подією, у якій це майбутнє дозріває. Те, що суб’єктивній рефлексії уявляється справою поетичного натхнення і чуття, є проявом божого буття і бере участь у всій певності чи непевності того, що надходить:

А часи творення
Як гори, що їх хвиля
Від моря у море гонить
Над землею...

Віще слово гесперійського поета є саме для себе, на його погляд. Воно є відданою на непевність часу запорукою буття, своїм власним майбутнім.

Тому даремними будуть усі похапливі спроби обмежити поезію Гельдерліна у рамках сучасности і її надій. Якщо у вірші такої вражаючої сили й проникливости, як фраґмент “Миру”, Гельдерлін і переймається почасти боротьбою і стражданнями народу, то те, що він говорить про мир, не стосується жодної можливої у майбутньому події. Як втаємничений у майбутнє і досвідчений у справах людської долі, Гельдерлін прорікає слова, котрі не кануть у Лету:

...Так, ніби давні води у інший гнів,
В страшніший перетворені були
І знову повернулись очищати, бо треба було.
Так росла і пінилася з року в рік
Безперестанку, край тривожний охопивши
Дивотна битва, котра відкривала
І темне, й світле у лиці людини...
...І хто піднявся? Хто приніс прокляття?
Нічого з сьогодення а чи з вчора
Ті, що згубили віру, не взяли,
Наші батьки, дух ними поганяв.
Ой, довго, довго губляться вони
Підвладні смерті й за владу б’ються,
Сусіда свого боячись, о ні,
Не має чоловік благословення на цій землі
І непостійні. Хаосу подібні, гнані вітрами тягнуться вони,
Розносячи ненависть між людей,
І дике, й недовірливе, й холодне
Від цих турбот убоге їх життя.
І ти ідеш непевними шляхами,
О мамо земле! Квітнуть твої весни
І за тобою у мелодійній зміні
Прямують дні, о життєдайна повне!
О стримана у своїй мовчазній славі!
Зі своїм ненаписаним законом,
Зі своєю любов’ю, о, прийди
І дай нам вижити, знайти дай наше серце.

Тарас Возняк “Тексти та переклади”

ГАНС ҐЕОРҐ ҐАДАМЕР

Гельдерлін та майбутнє