Володимир Цибулько

Ангели і тексти

Бібліотека Журналу “Ї”

© Володимир Цибулько, 1996
© Журнал “Ї”

ЗМІСТ

Апатея

I

о врем’я Сирії смутне
ярмо ясир овечий сир
під Вавилон веде мене
усохлий в камінь проводир

його слова свинець у горлі
угорських слив печаль в очах
десь Хаммураппі образ горній
на вітрі дальному прочах

то час який то Хаммураппі
в реторті викип’ятив час
солону кров сумних арабів
кавказьких сліз грімкий Аракс

помилуй часе їх не милуй нас
молитви наші в тіні їхніх шабель

II

коли волхви каміння кришать
вони у вовні сивини
й самі не знають що каміння тиша
що тишу в порох труть вони

і сир на дишлі і волхви не миші
і слід непевний на піску
о як виразно йде Всевишній
він мій близнюк чи Діоскур

ідуть солдати як по ваті
по мізках людських по крові
і чутний крик холодцюватий
свинець кипить у голові

і кінь пищить мов соловій
він кінь не птах будь він крилатий

III

а сніг юдейський з неба йде
між ребра наче фінський ножик
так холодно і так нема людей
такий безцінний погляд кожен

нащо покинули чуже
оце чуже століття звалось рідним
сир чужини приваблює мишей
сир чужини своїх мишей не гідний

я відшкрібаю браму раю
бреду я раєм і ридаю
крізь віхолу безтямности й хули
згадати хочу та не пригадаю

ані зілота Іоана з Гісхали
ні рабі Йоханана бен Заккая

ІV

на чола буйних крішнаїтів
звізда паде чи грім сторонньої злоби
пригляньтеся нема на світі світу
лише жлоби розпродують гроби

та хворобливий колір лиць
та книжництва вологе тло
а ми б таки свободи напились
яким гірким питво те б не було

і наш Господь усе те запримітив
бо та неволя що солона риба
і після неї треба пити й пити
щоб випотіти з себе раба

чи то вітрилом обладнати гроба
й світ за очі похмільно плити

V

про необхідність Демокрітову
горлати світові чи ж треба
очима кровію налитими
ще хтось вдивляється у небо

немов би там літають гроші
і синя перечавлена вовчиця
зубами чавить передсмертні воші
її діб’є небесна колісниця

а посестра її її ж злизавши мозок
зійде на шлях веселочорна
залопотять по-фарисейськи кози
і митарські поборозняться чола

і всі почують спів це пісня безголосих
це засипання в рани соли

VI

мовчатиме сам Демокріт
блакитнововчий мозок капає
і вигрібають золото з корит
зневажці каббали і камбали

від краю ока і до краю краю
тече як віск блакитна мозковина
тінь гербарійна рабі бен Заккая
над знаком крови ставить знак провини

мечі і люди Юди Маккавея
на кінчиках мечів і язиків
Священний Град зневажена ідея
котру хтось виказати смів та не схотів

в недолі вищість долі іудея
між сном і духом у безслів’ї слів

VII

прокушує собі горла еліта
є міра дна є грам на сумнів
безмовність міряється в літрах
у винних плямах на невинних сукнях

а на покуту є цикута і на офіру ліра
та запалає вежа кутня
й запахне лавром людська шкіра
й наваром з серця обрядова кухня

принука до розплоду людности
печальна лінгва мов скипіла лімфа
відсутня у своїй присутності
прокушує собі горла еліта

щурячий писк з-під золоченого корита
довів її до тої лютости

VIII

тамуючи тропічну хіть
одинаки відшкрябують скрижалі
і часниковий запах з дна століть
асоціюється з сяченими ножами

одинаки ці синяки на тілі демосу
прозорі любомудрія почвари
розносять із винарень древности
терпке вино душі Елеазара

а хіть дрібна свіча на тлі скрижалів
на шал розчахнутих колін
бредуть гомункули лишайні
згортаючи зі шляху власну тінь

чия це стайня чий у яслах син
а поза стайнею чиї інстинкти зграйні

ІХ

що є що було що пребуде
гниття імен y “Phasti Triumphales”
мечі і люди Маккавея Юди
та стертий в прах александрійський фалос

наш хворобливий досвід не відсталість
змостивши черепами шлях
нам по ворожих так не наступалось
як відступається по братських черепах

візьми Сократ дослухайся Крітона
розлийсь цикуто на недільний крам
убрана в біле муза похоронна
диви та й оминула б отчий край

в нічийний край відходить бен Заккай
дар доброти йому там охорона

Х

апатію заступить апатея
трава вівцю розчинить вовка ліс
абсурдний меч в руках юдея
породить злість але якусь беззлісну злість

немов безлісий ліс чи то трава безтрава
на пашу сарна йде під царський мур
той хто чатує Царствіє Уявне
здере із сарни пару-трійку шкур

так в сирі віри вигризає щур
ніздряву серцевину каяття
филозоп-щур його учення смур
на вість його круки летять

і тим виразна видимість життя
у спину архі списа заганя футур

ХI

хварбовані в зелене люде
собі на маски сльози клеять
чому в зелене хай вже яке буде
важливі маски й сльози в них ідея

в сльозах і масках коли ваша ласка
можлива пастка аскетичного ессея
а небо в ангелах немов душа у кляксах
то пам’ять пам’яти верта у Галілею

й на всіх язиках все кричить
і сіль мислительна на чолах виступає
апостольські уми вино пітьмить
й шакальська лінгва наче люта зграя

слід пам’яти із каменя стирає
стирає з каменя а в грудях так щемить

ХІІ

собі на маски сльози клеять
хварбовані в зелене це війна
палають колісниці рвуться шлеї
і чутна пісня хоч побідна та сумна

шакальство виє карка вороння
відвоювавши шмат печінки в Прометея
суха вода криниці обмина
абсурдна як і меч в руках юдея

убогий духом саком ловить вітер
на мову крови переходить натовп
вивча жінок ослобонитель пітний
в палатах п’яного сенату

є пліть і пряник але легше матом
супроводити спів побідний

ХІІІ

бо сіль печальництва ідея
світ збагатився соляним стовпом
минулий час розносить над землею
мотівус прімітівус про любов

і лепруваті радо блеють
ми вівці праведні пастух наш час
із протоплазми із рудого глею
він виповза вночі любити нас

ідея мабуть так спочатку матір
себе народить а себе зродивши родить нас
в гною убозтва клякнуть лепруваті
спаливши глас небесний наче час

лиш чутний крізь знебожнення оргазм
храп визволителя у п’яному сенаті

XIV

смішна печаль во врем’я люте
смішні метелики на світлі
з-під нігтів фатуму йдуть люде
й ні тої коми ані титли

не залишають по собі на небесі
немовби небо срібні мітли
дощів змели і ангелів усіх
умили й розчинили в деннім світлі

царі руйнацїї пухнасті і привітні
пір’їну спротиву пускають в річку крови
в ній відзеркалюються чолобитні
що видихались в небо по півслову

вже чолобитні Богу є та Бог не є
чи не йому це повитуха пуповину тне

XV

о врем’я Сирїї смутне
коли волхви каміння кришать
а сніг юдейський з неба йде
на чола буйних крішнаїтів

про необхідність Демокрітову
мовчатиме сам Демокріт
прокушує собі горла еліта
тамуючи тропічну хіть

що є що було що пребуде
апатію заступить апатея
хварбовані в зелене люде
собі на маски сльози клеять

бо сіль печальництва ідея
смішна печаль во врем’я люте

Ангел спротиву

Енергія чи логіка. Все ж першим словом мала бути логіка, але якась підшкірна воля робить все навпаки. Енергія логіки, логіка енергії, спротив спротиву. Бліда тінь Бергсона за тюллю ледь освітленого вікна часу. Ритм часу нещирий, якраз для читання “Феноменології духа”. Блукання в саду персоналій наводить на чергову думку про вичерпаність змісту. Депресія теж час, але в повітрі присмак великого підсумку, радість підставлення спин правнучих за гріхи прадідів – вільні платять за рабів, значить час згорнувся в якусь протипожежну кошму, і в момент нового загорання виявиться, що вогонь ховався в самій противогняній тканині. Те часове згортання – розгортання розщепило Я в особі – Я стало жертвою і одночасно захопленим спостерігачем. Розщепленість і виявилась найдосконалішою формою збереження. Можна бути суддею Адама, одночасно будучи його нащадком, карати себе самого самим собою. Коло замикається, ген гріх обертає погляд в середину кола, ген гріха як постійний контініум, творить незриме древо роду, навіть не роду, а причетности. Розщепленість як середньоарифметичне, як стан між “волею сильного – убивати” і “волею слабкого – бути вбитим” втілений в незримий рисопис гріха. Життя починається за межею усвідомленого вибору – грішніше бути вбитим, грішніше втратити волю до спротиву. Неопір – право усвідомленої вищости чи переконаности в безсмерті твоєї справи. Індивідуальна нивка духу, не оброблена вчасно єдинокрівцем, зродить таки свій плід. Саме цей полин замішують в хліб пекельні пекарі – кожному зі своєї нивки. Весь містичний досвід світотворення зміситься в тому хлібові, як змісив Тойнбі всі релігії у пошуку формули стимуляції до душевного подвигання. “І по суті і по духу почуття гріха і почуття неконтрольованости життя різко контрастують, тожбо якщо усвідомлення неконтрольованости викликає в душі хворобливі відчуття, так як покара приходить з-зовні і діє з невідворотньою неуникністю, то почуття гріха дає душі стимул. Той хто визнає себе грішником знає, що зло в ньому самому, а не поза ним. І якщо він присвятить себе виконанню божественних приписів, то тим зробить себе доступнішим для божої благодати. Ось тут і криється різниця між глибокою депресією і вірою, здатною двигати гори. Однак між величними вершинами віри і трясовиною практичного життя стелиться долина почуття і поведінки, крізь котру з духовними муками пробивається душа в епоху соціального розпаду, переходячи від пасивного до активного стану”.
В епоху депресій неопір – право блазня, але блазень гостріше від інших відчуває себе лиш посудиною для перегонки гріха в спіритус. Спирт – для зовнішніх, для маси одинаки ж розшифровують мотивацію. Ім’я їм – сіль землі. Неопір – радше альтернатива почуттю гріха, механічна підміна почуття гріха на “життя після смерти”, теорія його дістала розвиток в часи єгипетської смути. “Але класичний випадок – за Тойнбі – духовний досвід пророків Ізраїлята Іудеї у відтинку сирійського смутного часу. Час, коли пророки відкривали свої істини і намагались передати своє об’явлення людям, був часом агонії їхнього суспільства. Кігті ассирійського тигра терзали плоть своєї жертви. Коли суспільство перебуває в такому жаскому стані, потрібні героїчні потуги, щоби відмовитися від пошуку зовнішньої причини страждання, й обернутися в пошуках істини до свого внутрішнього стану. Вже тільки самим цим пророки довели, що перемога над гріхом знаходиться в людських руках. Адже неспротив – право нерозщепленого Я. Я, що в його існуванні фактор самоідентифікації не постає як сума запозичень із сусідських гріхів і безгрішностей, стилів і письмен. Ідеальне пограниччя – таке, що виключає взаємопроникнення.
Внутрішня католизованість при зовнішній ортодоксії, суспільна модель, що контрастує з обрядом. Відкрите суспільство, так щедро здерте Поппером з Бергсона, попри його ідеалізацію, суспільство, що збирає “недоїдки на столах Сицілії, Італії, Кіпра, Єгипта, Лідії, Понта, Пелопоннеса” – писав афінський Анонім ; суспільство, чиї вожді змушені прищепляти чужі і часом незрозумілі звички, задля породження відчуття нерівноцінности, як форми гріха, задля стимуляції суспільства до саморозвитку, подавляючи тим самим внутрішні чинники до стимуляції, нейтралізуючи вербальний етнічний фактор. У всі депресивні часи владна меншина залишала фактор самоідентифікації на призволяще, або як фетиш для пролетаріату, і заходилась шукати моделі порятунку у чужорідних середовищах. З одного боку потреба у відмінности з внутрішнім пролетаріатом призводила до потреби приживлювати в себе чужі звички разом з пророками, а з іншого боку як помста – владна верхівка з великим захопленням набиралася звичок не зовнішньої владної меншини, а зовнішнього пролетаріату, що невідворотньо призводило до дикої вульгаризації, до збоченої поведінки, а внутрішній пролетаріат в очах внутрішніх мислителів романтизувався і ставав чи не мірилом чеснот. Традиція перестає бути фактором політики, рятуючи свою владу, меншина залишає пролетаріатові право на бабрання в традиції, роблячи її спочатку заборонним плодом, а сама шукає мотивації для привнесення чужепохідних принципів організації самої влади. Дух розпачливости миттєво охоплює мистецтво, ще політика в провінції не встигла відчути гниття владної голови, а мистецтво провінції вже починає розмивати глиняні ноги колосса усталеного стилю. А згодом формула “хліба і видовищ” половиниться, і під маркою реформації видовище як форма культури відмирає, або існуючи втрачає всякий економічний зміст, так зі слова “відродження” згодом залишається тільки відро. В епоху того відра владі залишається тільки єдина поліційна функція, всі інші функціональні вертикалі суспільство змушене витворювати з низів.
Колабораційне культурництво все ще корчить гримасу благочестя не підозрюючи, що саме тіло культури вже відторгло колабораційну культурієрархію. Це як уряд неіснуючої в природі країни. Країни нема, а уряд є. Вважаючи ознакою існування тільки процес бродіння, а не матеріал і простір. Навіть не підозрюючи розформульований Бергсоном подвійний вибір: або “жити чи не жити”, або “ чи тільки жити, подовжуючи своє існування, чи жити гідно”. Хоча негідники якраз найчастіше розглагольствують про потребу гідности, про святість гідности, про батьківщину як синонім гідности. А батьківщина культури? Коло завершується, хоча б силуетно творячи відро... Френсіс Фукуяма проголошує “кінець історії” – зі своєю вичерпаністю сюжетів. Імперія виїла мов равлика свою історію. Час, Господи, на самоту і покору. Великі етноси ховають свої золоті яйця на час приходу найбільш вдалого моменту самовознесення, до моменту, коли фарисейство стомиться, перетворивши національне відродження в національне віддрочення, почне гризти собі горла, і екзистенційний вектор поверне назовні. Апатію заступить апатея. Що є тілом спротиву, що є духом спротиву? Що є інструментом підкорення, і що є виявом рівноваги в підкореному тілі чи просторі? “Сьогодні” як категорія – це завжди межа архаїзму і футуризму, межа двох форм порятунку. Архаїзм – це завжди база для самоідентифікації, футуризм – насильницький шлях з активною реакцією. Обидва бачення, перетікаючи в сполучених судинах соціуму, окрім катастроф нічого більш не породжують. Потреба історичної незнищенности постійно підштовхує людство до творення окремішніх домів буття, аби в ідеалі протистояння двох бачень стало протистоянням внутрішнім, стаючи одночасно і суперпровокатором нових культурницьких ідей творячи золоті бані над домом буття. Культура – назва тих бань. Культура як синонім доброти і є в кінцевому результаті єдиним виявом історичної незнищенности як процесу, хоча сама історія очевидно починається там, де починається нищення. Між хвилями почергово чи футуристичного, чи архаїчного насилля раптом перемагає той, хто принесе гасло самовдосконалення і доброти. Тойнбі як приклад приводить крах спроби династії Хосмонеїв встановити силою зброї месіанське царство в сирійськім крилі еліністичного внутрішнього пролетаріату. “Ця спроба здійснювалась поміж напливами двох хвиль (селевкіди і римляни). Але справжня месіанська справа втілилась перемогою царя Іудейського, слугам котрого заборонено насильство, бо царство його не зі світу цього (Іван 18, 36). В наступному ж поколінні, коли стала зрозумілою поразка Івана з Гісхали та Шимона з Гіори, в сам момент нищення з’явилась постать Йоханана бен Заккая з проповіддю непротивлення”. Лев Толстой з розпуки своєї непершости і невчасности кидає ночами каміння у вікна синагог із серпасто – молоткастим прапором нєпротівлєнія, ходить на Пушкінську площадь. А чому б і ні? Банк сюжетів структурувався вже на момент колективного написання Святого Письма. Це просто чергова перемога відмінного від пануючого стилю. Нинішній американізм і європейство. Спільнота духовної ієрархії і спільнота пошуку стилю. Спротив спротиву і плід спротиву. В європействі ідеал архаїзму був замінений ідеалом самопоглиблення, в американізмі ідеал футуризму був замінений ідеалом перетворення. Вознесення перестало бути фактором етнічним, самозапечатуються постчорнобильською печаттю великі етноси, зображуючи стан визволених мудреців, нагадують, що теорія як термін походить зі стану блаженного споглядання. За тим всім Платон проголошує свою притчу про Печеру, не відрікаючись від радостей земних, за що його й попрікає Плотін. Але до радости непротивлення шлях пролягає тільки через самодостатність, чим з усвідомлення своєї месійности, всякий клич неспротиву в незцементованому культурою (етнічною), неієрархизованому духовно суспільстві рівний проголошенню благом деградації. Шлях етносу не завжди шлях етнічної культури. Шлях особи – взагалі не шлях культури. Позначена печаттю розпаду культура готова кожної хвилини проголошувати втрату чуттєвости, і впадаючи в неї прорікати то присмерк Європи, то кінець історії, весь час апелюючи чи до зайшлих патриціїв чи до внутрішнього плебсу. Стоїки в організмі спротиву стали раз і навіки серцем і очима. Між епікурейською незворушністю і стоїчною невразливістю лежить прірва; епікурейство – радісний самообман, шлях до роздвоєння, а роздвоєна особа як відомо закінчує самопожиранням. Апатію заступить апатея – суть спротиву саме в однокореневості цих слів і станів. Апатея не просто невразливість, апатея – героїчна суворість, апатея – стан духу, що здатен виникнути тільки в ієрархизованому суспільному тілі. Апатея по своїй природі не бунт, а дбайливе освоєння і підпорядковування. Стан, що мав би проголоситись саме заблуканою культурою, не готовою ще зробити спротив своїм культом. Спротив, стаючи культом культури, не робить останню соціалізованою, що так живить хворобливу уяву митця. Хворобливість та якраз і полягає в завищеності (суб’єктивній звичайно) своєї важливости в суспільстві, або в механічному перенесенні натуралістичних відносин і законів у суспільні відносини чи в творчість, чи й в економіку. Не культ сили, а культ спротиву, як форма плекання самодостатности. Спротив не зазіхає, зазіхає безсилля. Культ спротиву це якраз за хвилину перед усвідомленням своєї достатности. Чим довша ця хвилина для культури тим симптоматичніша щодо творення явищ неповторних, глибоко закорінених в етнічному матеріалі. Це не омолодження мерця, це відсвіження вічних категорій. І диви Лев Толстой на ранок склить вікна в синагогах, розбиті ним вночі. Скло йому подає Ніцше з Боргесом. На склі проглядаються якісь тексти – Батай. Їй Богу Батай. “Література і зло”. Ні, Пашковський, “Література як злочин”. Чи може література як спротив? Печальні протоколи самоідентифікації. Ледь прочитувані скрижалі небес, на них по небесному каменю висічено: підкоряйся непідкоряючись, вір невірячи, читай приписи і чини навпаки. Ангел спротиву опівночі чистить ці знаки містичного досвіду. Ніцше давно схоронив Бога, Бог був дахом. Через століття Фуко, шукаючи кінець людини, виявляє, що той хто вбив Бога якраз і був останньою людиною, помістивши свою мову, свою думку, свій сміх у просторі, де вже немає Бога, а значить вибір зроблено. Потім у вікнах буття проявляється розтерзана сміхом фізія. Приходить епоха повернення масок і абсолютного розпилення людини. Перехід із фізіологічної форми існування в текстову. І похапливе бажання звалити на текст всі болячки побутування соціального. І зразу ж Фуко “ Людина була фігурою між двома способами буття мови, або точніше вона постала в той час, коли мова після свого ув’язнення в нутро уяви, якби розчинення в нім, вивільнилась із нього ціною дроблення ; людина зліпила свій образ у проміжках поміж фрагментами мови”. Доки існує ця фрагментація, доти і йде полювання на творця текстової цілости. Соціум давно вже змирився зі своєю нецілістю, віддавши на відкуп нечастому етнологові право на текстове творення його (соціуму) обличчя, гримаси, маски. Внутрішній пролетаріат, святість привнесеного, одухотвореність краденого, останні слова “Слів і речей” Мішеля Фуко – “... людина щезне, як щезає обличчя, накреслене на прибережному піску”. Але є ще ангел спротиву. Вночі він чистить небесні скрижалі, вдень як угорілий відганяє хвилі від берега, де накреслене обличчя на прибережному піску. Десь так під вечір він бреде в кулінарку на пиво. Неголений, звичайний, самодостатній. Історія і справді вичерпалась. Сюжетно. Але сюжет – дитинство текстотворення. Історія не вичерпалась текстово. Тексти – золоті яйця великих етносів. А вожді їх на диво зпролетаризовані. Їм подобаються простенькі пісеньки колишніх окупантів. І скільки тієї роботи на розбудові, що ніколи вгору глянути. Не те що книжку прочитати. Пашковського. Ніколи навіть на пиво сходити, весь час приходиться ходити на ви. На щастя закон таліону до вождів не застосовують. Суспільство авансом розраховується за майбутніх правителів. Приходьте правити нами, ми вже розрахувалися. А Лев Толстой склить таки побиті вікна в синагозі. І хтось подає йому скло. Здається таки Батай. Їй Богу Батай. І на склі “Література як злочин”.

Анти-Гоголь

Нечастий птах долітає до середини Дніпра.
А внизу спливає підводний човен “Тарас Бульба”, дороговкази пишуть про степи України. “Тарас Бульба” пускає торпеду з кокаїном в дупу птахові, а в цей час із шинелі виходить література країни, що означена на крилах птаха національними пізнавальними знаками, птах стоїть на озброєнні в армії, шинелку з якої загубив Гоголь і з неї саме оце зараз виходить література. Бойовий птах пролітаючи над зоною губить торпеду, зечня тащиться, національна криза поглиблюється, хтось дістає по шарабану за загублену шинелку, Гоголь перекидається в гробу, а в той час із шинелки виходить література, а п’яний Достоєвський, програвшись вщент, каже, що тільки красота спасьот мірваш, шолом, тобто красота спасьот шолом, а шолом порятує на будівництві, коли падатиме на голову цеглина, на розбудові держави таке стається часто, особливо з тими, хто до самої розбудови не причетний, а в той час із шинелі виходить література, і всі посткомуністичні смурняки зникають як підводний човен “Тарас Бульба” в благословенних степах, де негустий птах та нечастий заєць саме до середини Дніпра і ні півфута ні вперед ні назад. Ця невловима суть методу – батожок з дитинства, ним пасуться гуси слів по нещадному паперові, десь за цим чи іншим бугром світ обірветься, краєм урвища ще недавно проходив філософ Пательня – забавне слово – гра, що мислительно виводить на Потебню – все просто: Сковорода – Пательня – Потебня, П-т-н -Полтавщина. Так асоціативно вибудовується любове-ненависть до свого походження крізь призму – незмогу його змінити. Бажане, чим дальше воно є, змушує ненавидіти реальне, особливо коли суб’єктивних зусиль і часу не достатньо щоб спричинити об’єктивну реальність до дії в бік бажаного. Цим грішать провидці. Вони переконують середовище в тому, що їхні марення здійснимі, і процес починає активізуватись. Потім це можна назвати конфліктом поколінь. Якщо я не в стані змінити середовище, значить я від нього відречусь. Цинізм як наслідок нездійсненного.
І все це речі суб’єктивні. Суб’єктивізм стає рушієм процесу, це в уяві новоявленого піонера, а суб’єктивізм як зафіксований рушій – оце вже нове. Для свого часу. Після Гомера вже нічого мабуть не лишилось, нічого, що можна назвати новим. Кремнієвий пістолет, газова запальничка, стило і обривок папірусу. Хтось запліднив повітря ненаписаним текстом, повітря і є ненаписаним текстом. В ньому так виразний присмак єгипетського м’яса. Шницлі, як сліди зішестя Святого Духа. Отже за це середовище варто боротись. Борються за щось коли люблять. Коли програють – ненавидять. В лікеровій тягучості цього етносу, в кавунових мізкофутлярах перетрансформовується дивовижно еластичне Я. Я, котре готове віддати оте своє Я заради спокою – спокій є його справжнє Я, а alter ego, маска, працює тільки справжньою подобою. За денно-тижневим розкладом. Шинель – ознака його служіння. Саме служіння нікому не потрібне. Єхидна атрибуту давно вже вижерла мізки середовища, лишила тільки функцію, тобто ознаку служіння. Служіння не як необхідність. А потім з’являється необхідність – категорія, що спричиняє співця еластичного Я трансформувати носія того Я. Внутрішня необхідність з’являється в ототожненні життя і дії. Ніхто не самоідентифікується не виразившись в дії, ніхто із нас не живе для себе і ніхто не помирає для себе. Отже поле дії однієї людини накладається на поле дії множини, взаємодіє з ними і під дією зовнішнього як об’єктивного, чи як претензії на об’єктивне приходить вознесення сходинами геніальности, являючи собою за Бергсоном новий вид, представлений одним-єдиним індивідом. Творча мутація в мікрокосмі вимагає адаптивної зміни в макрокосмі, однак зусилля трансформатора завжди натикаються на спротив трансформантів, чи інакше інерції середовища. Еластичне Я давно знайшло собі застосування на інших теренах. Страшний момент, коли інтелектуалісти окупованого знайшли найвигідніше застосування своєму знанню на теренах окупанта, а окупований плебей раптом зможе стати патрицієм над плебсом окупантським. Меч заступає енігму, Марс покриває Психею, неук на новоосвоєних теренах працює світочем. На освоєння землі приходить окупант, слідом зі Святим Письмом бреде окупований задля втокмачення новоокупованому, що окупація – благо. Зовнішній успіх хробом вижирає внутрішню потребу вдосконалювати середовище і себе в середовищі, а далі все с помощью зубіла, малатка і какой-то матєрі. Там давно вже мораль вичерпала себе, ще з часів протопопа Аввакума. Але це перше не крадене прокляття. А скільки проклять накрадено по сусідських історіях і релігіях. Та й сама релігія крадена. Віра поза вірою. Історія поза історією. Ключевські в спідницях народжували зовсім не те, про що писали Ключевські в кальсонах. Чим гидкіша ситуація, тим здаліша вона для ідеалізації, ну прямо тобі славная бекеша.
Ця соціальна ситуація висуває дилему – далі суцільний Тойнбі – якщо творчий геній не в стані зродити себе в своєму оточенні мутації, котрої він досяг в нутрі своєму, його творчий порив стає фатальним для нього. Він повинен вийти із поля дії, але втративши силу дії, він втратить волю до життя, навіть якщо суспільство не присудить його до смерти, як вибраковуються негабаритні члени вулика, отари, зграї, косяка – здається влучніше було б пасма. Це плата, котру платить геній за передчасну спробу видозмінити соціальне оточення. З іншого боку, якщо генієві дається подолати інертність чи відверту ворожість соціального оточення і він успішно впливає на суспільство, укладається новий устрій, котрий цілком гармоніює з перетвореним внутрішнім світом генія, але це не означає, що життя зразу стає прийнятним для єдинокрівців. Кожному доводиться проходити болісний процес пристосування до нових соціальних умов і мінливого соціального оточення, нав’язаного йому волею переможного генія. В цьому й полягає зміст слів Ісуса: “Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, – Я не мир принести прийшов, а меча. Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком, дочку з її матір’ю і невістку з свекрухою її”. І: “вороги чоловікові – домашні його!”
В дискурсі край і зайда – певніше було б розглядати ці категорії змістивши їх до понять відповідно продовження і заперечення, чи ті ж тойнбівські Запит-і-Розв’язання. Край, чи пак батьківщина батьків і є Запит, Розв’язання якому – діти і, відповідно, їх мораль, етика, мистецтво. Васильо-гоголівсько-котляревська П-Т-Н в часовому відтинку відбулась народивши комічно-етнографічний стереотип – а що інше могло виникнути в ланцюгу заперечення-заперечення як не подібна реакція на напускний академізм києвомогилянства і сковородинівських вар’яцій в добрій мірі здобрених токайським та слив’янкою. В краю все перестало сприйматись серйозно – ні закон, ні влада ні древо світове. Прийшла пора дуалізму, міфу про світобудову з його комічно-анекдотичним віддзеркаленням і писемним зафіксуванням демонології. Постакадемізм очевидно є синонімом безкатарсисности, оскільки він і є самоставлеником катарсису. “Енеїда” з водевільчиками тільки поглиблювала містечкові уявлення про самодостатність ПТН, переконуючи і провокуючи дітей у їх неспроможності зрушити цю самодостатність – з такої системи можна тільки перейти в іншу, або заперечити її. В найекстремнішій формі заперечення ставить під сумнів існування краю як певного естетичного поля, а завдяки безпринципності як системі окупанта, його естетичне поле, скріплене мілітарними смаками, як магніт притягує всякого доброго чи злого генія, чи навіть другорядного авантюрника, наділеного часткою таланту. Всякий етнографічний матеріал, з якого так тяжко вискочити в краю, раптом в помноженні на ностальгію стає могутнім провокатором творчості. Все те ж: “нема пророка в отчому краю. ” Інфільтрований чужиною талант повертається і осанна lingua franca. Слава чужині як каталізатору самореалізації, чужині, на яку не розповсюджується влада Сатанаїла, адже Сатанаїл з братом ділять тільки край походження легенди про себе, а поза ним влада чужих богів на зайшлу душу не розповсюджується. Такий собі тихий сарказм етнографічного світоустрою. Уява “земляного” чоловіка, що його Сковорода ще зовсім недавно кликав “кушать землю”. А хіба не менший сарказм – спроба пересадити один містичний досвід у ґрунт, що базується на іншому, відмінному ставленні і до свободи і до особи, а особливо коли акліматизація мала би стандартизувати дистанцію між містичним і релігійним досвідом згідно з дистанцією матірного ґрунту. Знову Сковорода: “Жуємо м’ясо, але наше власне, і нашими ж зубами їмо мертвячину власну”. Самотність, самість, самодостатність – категорії віддзеркалення стану чи станів, у яких можна перебувати тільки скуштувавши хліба чужини, хліба іншості. Барочно-гностичні тенденції католицького моря, що омивали ноги краю і були проявом чужини прямо в краю, були нагадом-стимулятором до вдосконалення – і раптом “тишь да гладь”. Справжня загроза – містичний змій – виявилася у самій вірі, в самому нутрі, що здавалося вирятувало край в часі і просторі. Ще одне заперечення, а далі суцільний Батай, “Література як зло”. Сказати направду, література романтизму пов’язана з декадансом релігії (в тому розумінні, що вона намагається неголосно і в менш строгій формі зажадати собі спадщину релігії), більш наближена за змістом не до релігії, а до містицизму, котрий проявляється в межових ситуаціях її ж позасуспільним проявом. В дійсності, містицизм набагато ближчий до істини, ніж в моїх судженнях. Кажучи про містицизм я не маю на увазі мислительні системи, що носять незрозумілу назву, я думаю про “містичний досвід”, про “містичні стани”, в котрі можна заглибитися на самоті. В такому стані ми можемо пізнати істину, котра різниться з тією, що пов’язана з відчуттями, що викликані об’єктами (і суб’єктами, якщо істина пов’язана з розумовими наслідками відчуттів.) Але ця істина не формальна. Неможливо зрозуміти її за посередністю зв’язної мови. Її навіть неможливо було б висловити, якби щодо неї не існувало двох підходів: через поезію і через опис умов, за котрих звичайно досягають подібного стану. Поезія “Мертвих душ” з їх світським містицизмом – тиха але досить кривава розправа з етнічним містицизмом. Акліматизація містичного досвіду відбулась. В прагматичному смислі Я – категорія, крайове его Диканьки чи Миргорода досягло рівня і статусу коли містичне его Рима і С. Петербурга захотіло зміряти себе стандартами самої Диканьки чи Миргорода. Єдине чого не помітить краянин, але помітить сторонній – справедливо-несправедливу католизованість останніх – в сенсі пієтистської етики і практицизму. Зі зникненням зовнішньої духовної загрози зникає і внутрішній стимул. Тихе гниття в очікуванні що на гумусі сьогодення завтра-позавтра зійде геній. Отже загроза зникла і з першої хвилини зникнення протистояння складові моралі і психіки суперника-агресора стали проникати в психіку і мораль оборонця зі швидкістю світла. Залишивши личину – етнографізм скажімо – мораль і розбещеність агресора витісняє в личині материне єство. І це там де був безсилий меч, і як причино-наслідок самовдоволеність і безпечність: хутір – яйцеклітина – інкубаційний період перед історичним ривком. Але за цей інкубаційний час відбулось остаточне розбарочнення свідомості, декатолизація побуту. Духовний прорив – так очікуваний – пройшов непомічений здвигом груднівців і “Тарасом Бульбою” – але то вже в системі координат позакрайовій. Києвомогилянщина вичерпана. Люд сидить обабіч Дніпра в очікуванні Годо, хрущі над вишнями
гудуть. І знов Тойнбі: “З’ява надлюдини – великого містика, генія чи видатної особистості – безперечно викликає соціальний конфлікт. Масштаб конфлікту буде залежати від того, наскільки підноситься творча особистість над загальним рівнем. Навіть при незначному віддаленні деякий конфлікт неминучий, оскільки соціальна рівновага, порушена самим фактом з’яви творчого генія відновлюється або його перемогою над суспільством, або його соціальною
поразкою”. Але є ще тонка грань між поразкою і поразкою. Між суспільством і суспільством. Край був діркою від бублика імперії – але ефір не значить порожнеча. Фольклорно-етнографічний ефір, що його осмисленням не було потреби займатись. 99% маргінесу, до того ж неструктурованого. Рівновага задля рівноваги і крик заради крику. Механіка суспільних відносин доведена до лубочного боголєпія, а поза тим – ніц. Кожному свій Бог і суд в історичному сенсі, і сторожа на кордонах. Отже відбутися не на пограниччі, а в нутрі самого нутра, коли ні буква, ні дух не здатні зрушити зовнішній спокій, а нутро кипить, і рахунки-порахунки вже записані невидимим, але проявним чорнилом. О коли б художні, світоглядні і суспільні закони будувались і базувались на однакових принципах. Суспільний Гоголь світоглядного Гоголя викликав би на дуель в перший же вечір. Краянин Гоголь люто би зненавидів письменника Гоголя – краянин Гоголь тікав би від рідної ПТН як від великого прокляття. Від прокляття до прокляття, що колись було украдене з його ж рідної ПТН. Імперія і край в цьому дискурсі і були відповідно дітьми і батьками. Старий, просвічений і одночасно заглуплений Києво-Могилянкою як власною ілюзією край і імперія-ровесниця, вона була синонімом фізичного люблення, чи просто сексу. Вона захоплювала, її треба трахать зараз, бо вона старіється на очах. Вона – система координат, в якій не можна відбутися, – край, система, де вже не можна відбутися. А твір уже дзвенить в повітрі – його вже написано невидимим чорнилом, і проявити його під силу тільки таким і тільки в такій системі виміру. В історичному сенсі, в сенсі розколу-і-палігінезу, в проекцію на нинішню американізацію. “В том же мєстє, в тот же час” – в розумінні подобизни історичного відтинку. Але провінційність помножена на бажання змусити Рим озиратись на Ніжин підсвідомо пропонує як засіб річ, яку всяка самопроголошена столиця світу не в стані оцінити швидко – автентика. Не знана досі автентика, але не в містичному сенсі – в сенсі моралі. Те що зберіг старий світ, самозаконсервувавшись край став нутром самого нутра, при зовнішній законопослушності. Над світом – вітри романтизму, маньєризму, рококо, а край похитуючи чубами і вусами як метафоричний труп когось із владників подорожує у просторі барокко, і все що поза барокко є поза свідомістю. Базово-католицьке барокко при зовнішній ортодоксії, але лише в сенсі візантійського обряду. А в сенсі практицизму інтуїтивіст Бергсон моделює ситуацію щодо стосунків геній-соціум приблизно так: “Твір генія, котрий не зустрічає гідного визнання в момент з’яви, своїм існуванням створює поступово своє розуміння мистецтва і цим поступово готує ґрунт для прийняття себе. Надалі твір як правило визнається геніальним. Однак стається що цього не відбувається і твір так і лишається невизнаним. Та природа художньої творчості така, що твори мистецтва, просто шокувавши публіку, як наслідок домагаються зміни суспільного смаку. З цієї точки зору творчий продукт володіє як силою, так і метою. Він передає внутрішній позов митця... Тільки сила генія здатна перемогти інерцію людства”. Мила соціальна модель, але ж у мистецтві свої закони, в самотворенні світогляду ще інші. За тієї найпростішої моделі члени суспільства стають під гасло генія і вступає в силу перетворення – співтворчість – Плюшкін-Бульба підіймає булаву, слина бризкає на підборіддя – у величезному конгломераті культур – Я і без ніякої напруги і дисбалансу на спільній основі відповідних індивідуальних полів-хуторів дії пішла матінка-мутація. Ще однієї утопії край не винесе. Але той хто став синонімом краю своїм відходом-і-поверненням переконує світ у здатності краю дивувати. Містицизм – завжди антикультура, але у випадку краю він виявився поодиноким нагадом світові про свою невмерлість, про свою продовженість в формі мовно-фолькльорного анабіозу. До свого історичного часу, коли явище в повноті своїй виповниться у знову таки мовну форму, але мовна форма буде хіба 1:10 зі всього спектру означення причетности до того чи іншого типу культур. І суспільні категорії “окупація-агресія”, “колонія” означатимуть щось тільки в конкретно-історичному дискурсі, але не в дискурсі причетности і рівноваги. Отже трансференція річ безупинна, в сенсі переносу результатів духовної праці особистості в сферу зовнішніх соціокультурних відносин, в епоху розконсервації, в епоху чистої ідеї, а не мови її висловлення. А щодо мови – всі поети – брехуни, здається так обмовився один чоловік і додав – Заратустра також поет. “Так сказав Заратустра”, між іншим, а якої чистоти ідея лежала у внутрішній кишені шинелі, що спливла над місцем, де щойно пішов під воду човен “Т Б”. Хтось бреде берегом, роздягається до підштанків і пливе. Ти ба, чи не Fjodor Mihajlovich. А хто там тримає його споденьки. О, Lev Nikolajevich.
І негустий птах доліта до середини Дніпра.

Ангел Творення

втеча ніколи не зветься втечею
все дипломатичне падло вигадує як назвати втечу
зрада так само et cetera

ангел спротиву це форма часів класицизму
гіпс на гіпс й відповідне обличчя
у підніжжі дядьки
на сходинці пани
і гербарій причетности
по кутах
крейдяного кільця

зграйка засохлих гераклів
сміх коней о радість дантиста
натяк на вегетаріанство
збиточно зубате тертя
тет-а-тет когута і лисиці
під знаком Венери врата пансіону
відчинить ліврея

це випадіння із дисципліни тіла
автографи на крилах архистратила Михаїла
доки держава тебе не згноїла
плач собі в шклянку
пий собі зі шклянки
знущайся із плебсу
і смирно чекай помсти
потирай крізь кишеню свій exegi monument

немає імен
бо справжнє таїнство сповіди
є таїнство спротиву а справжнє таїнство
спротиву і є суть таїнство творення
все що задумується для написання
на ангельському крилі висмикнутим з нього ж
пером
задумується як кодекс честі
але при появленні виявляється просто доносом

метафорика виявляється звичайною
триденною неголеністю

втеча втеча втеча

сіроманець наче сон
добігає до вікон
сіроманець пам’ять моя

сурми писанки але немає імен
кілька текстів по-арамейськи але немає читців
тільки велике приготування у щільниках

щільники втоми заступилися щільниками
текстів але немає імен
і тому ностальгія форми
самосповнюється самопровокується
самопрокльовується курчатко
ціп’ятко стомленої лексики
інфузорія – мештик
замороженого для транспортування дива

тим часом демос впав у хренос
йому на думці хренос а хтось казав
Танатос
і все це вписується в вартість
ковтка повітря
у вартість пір’я на крилі
в епоху виродження ремесла

чи час такий чи ангелиха не знесла
яєць достатньо чи неузгодження фізіології
й потреб держави чи не писався ще закон
і для ворон

сіроманець наче сон
добігає до вікон
сіроманець пам’ять моя

митець
щовечора постає перед вибором
або сподобатись жінці і значить війти в історію
або сказати правду і значить про тебе забудуть
завтра а поки немає імен
хтось нарече себе іменем правди

від висоти категорій судомить крила
дивишся і забуваєш
чим швидше забуваєш тим довше живеш

залізо і безчестя ось матеріали на клейноди
брати на понт
понт Евксінський чи йти на балкон
і з балкона в народ
засівати закон

сіроманець наче сон
добігає до вікон
сіроманець пам’ять моя

колись я вийшов з дому і з жахом спостеріг
що вулиці міста сповнені поетів
вони ходять і пишуть вірші
сплять і пишуть вірші
з жінками і пишуть вірші
в кльозеті і пишуть вірші
на вулиці були самі поети
і тільки я підмітав пік хліб водив трамваї
правив службу в Марії-Маґдалени

так приходить ненависть до професії
ненависть до професії яка ніколи на цій землі не була
професією
вона була інструментом для каліцтва доль

пекар сторож столяр може стомитись
пекти стерегти столярувати але він ніколи
не зненавидить
пекти стерегти столярувати

ця ненависть до жанру бродить вулицями
ходить
спить
з жінками
в кльозеті і пише вірші
і лише на одному підвіконні сидить
поміж брудних і хворих голубів
ангел спротиву
він же ангел творення один на всіх на гріх
в горіх заховано змалілий мозок юрб
й горіх заховано в кишеню
одного з тих що втілює ненависть жанру
й найменш підозрює про ношу

у цьому місті мав би народитись Гегель
а народився Гоголь
тай то не тут а кілометрів за п’ятсот та й той
чужий і чужаком без нього
мов без яєць пасхальний кошик
чи без колодки ножик чи Богоматір
без трусів в горошок прости вже Господи
за втому жанру
за безслав’я жарту
за беззбройність варти
ангел он проліта крізь кордон
невловимо один на мільйон підвіконь

сіроманець наче сон
добігає до вікон
сіроманець пам’ять моя

дракончики самоповторів виповзають з кожного
підручника історії присмачені Юнгом і Ніцше
і куркумою вони смакують під шабо
ніхто не розуміє смаку справжрього шабо
але важливо що воно нагадує кров
і тому життя має ритуальний присмак
а опісля голубині лови
в надії піймати ангела

голубина діва обида
колись висидить тисячутонного месника
і він ходитиме містом і викльовуватиме
кривдників а головне вірші із мізків
кривдників

значить опісля прийде час донорів
вони будуть ходити і пропонувати кров
спати і пропонувати кров
з жінками і пропонувати кров
в кльозеті і пропонувати кров
і на кожному підвіконні сидітиме зграйка ангелів
і єдиний голуб-месник
блукатиме вулицями міста

це все мутація вчення друже Платоне
второзаконня второзаконь

Ангел Розпаду

три покоління відділяють
наготу від голодранства

залізні бджоли щодня б’ють у віконне скло
класу
там вчитель вічного повернення
навчає єдиного учня на прізвище
порожнеча

отже є два герої
але це ще не світ
світ за вікном
світ за текстом

оця школа збудована із матеріалу
з простою назвою текст

у вікнах тексту вчитель і учень
перемотують із пасма в клубок
знання
в’язиво вічного повернення

тут колись була церква
ясени на подвір’ї так і лишаються церковними
семантична цегла з церкви
пішла на фундамент школи

її вистачило лиш до підвіконь
це так як розібрати книжку по сторінках
скажімо розібрати біблію і зібрати коран
отже єдиний випускник ції школи
ангел розпаду

отже брехня суть ми
ми зраджені брехнею
сука з анатолійських пагорбів
годує риб
квіти хочуть яловичини
птахи на рахівниці дротів
виставили рахунок втрати
чек небесному

а небесний застряг поміж
п’ятим і шостим ребром
у формі фінки з інкрустованою ручкою

між п’ятим і шостим ребром
небесного міста
на час випаровування душі

у тому небесному місті
антихрист пасе свої вівці руді
а день перламутровий наче
стінки посудини для зберігання душі

тих посудин від обрію аж до обрію
проклятий рік а далі як за Боргесом
“Божественному Пеклові нема потреби
в палахкотінні полум’я. Коли над світом
засурмить сурма Страшного Суду...”

а потім через двадцять поколінь
рід як чиряк прорве і
з найбруднішої пелюшки
з рук пупорізки випурхне чайчук
птахоподібний спадкоємець права
на розпад

це він сидить мов буква Я
проклятий рік і в нім проклятий я

яким же синім полум’ям згоріло
усе що клеїв наче ластівка гніздо
але таким багном заткалось горло
що не прокричиш від болю

такого холоду набилося в хребет
такою кров’ю сповнилися вени
таке коріння вирвалось з землі
котрої не було

жив закорінений в сподіванку
а та сподіванка так швидко перейшла в прокляття
ще швидше ніж любов у ненависть
ще глибше ніж затаєна пімста

отак мина
отак минає не минає
печаль як ритм серцебиття душа – плювальниця

здмухну з обличчя цвіт вишневий
за що це клеєне череп’я
ця тінь сестра мойого смутку
веде зорю із Вифлеєму таку невидиму зорю
я знаю що згорю я тінню відтінюся
я закохаюсь в небеса й уп’юся випавши з небес
десь в дім
в цей дім пришле сватів сам Крез
і висвата чужу біду

бо степ не чує сам себе
бо шлях веде на берег крови і випадаючи з небес
кричиш і крик твій кольоровий
фіранки спопеля аби ніхто вже не сховавсь
бо тінь сестра мойого смутку
підходить шорстко до вікна

до кожного вікна у домі диму
де зимував солодку зиму
брат тіні що і сам вже тінь
проклята тінь в проклятім році
кривава сіль в державнім оці
прапороносець вщент розбитого полка
а цвіт вишневий є руйнація
і я і нація й квітки...

а він сидить мов буква Я
чоло схиливши на коліна
його небесна полонина
давно не кошена не кошерна
хліби господні
риби риби риби
і крила риб’ячі з-під криги
і присмерк

у вікнах тексту те ж саме що й в тексті
є кодекс чести але поза кодексом
блукають рекси слід їх пахне колапсом

а порожнеча в прізвищі то антисуть
поза старанням її не вчитаєш
смирення одинака під учительським оком
що сельний крин

на уроках смирення
ручним пресом час пресувався в цеглини
і з тих цеглин ліпилися перестінки
доки не виліпили лабіринт
текст перетерпів
рекс перевив
проклятий рік

так і не зустрінуться тепер
вчитель і учень

у власноруч збудованім лабіринті і то їх рятунок
бо зустрінься тепер вони вб’ють одне одного

учитель усох вкоконився до кращих часів
учень усох впресувався в букву Я
як присів чоло схиливши на коліна
Я Я Я Я Я
Я випростується

так повільно і страшно переходиш
від я до ми а ще повільніше і страшніше назад
повертаєшся в край де кольору міліцейського
мозку
снують авто між дерев і будов
а дерева й будови такі ж

де такі ж ходять друзі й між
них бродить ніж
й примадонна Апатія

моя віра в доброту і порядність трахнута як сирітка
влада вмальовує в герби
грифонів левів орлів

вона хоче щоб її боялися
і цим бажанням демонструє своє безвладдя
і це є початок розпаду
ангеле

бо така та земля що ми її сходили очима
бо земля та мапа над ліжком

і така та ніша в яку ти ввійшов і ніщо
тебе не зупинило а мало б зупинити
але тут уже попрацювали біблійні змії

у такій ніші переконуєш себе в тому
що всіх ошукують і не ти перший і весь світ
ніша для самітника

а міста наші такі павутинні
а школа збудована із матеріалу
з простою назвою текст
бредеш на світло і доки воно втікає
доти воно й цікаве
а місто небесне а бджоли
а потім світло починає само йти на себе
і ти виявляєш що ніяке то не світло
і при такому світлі переконуєш себе в тому
що всіх ошукують і ти не перший і весь світ
то світло що втікає рівно до того часу
коли сам не почнеш втікати від нього

тут колись була церква
ясени на подвір’ї так і лишаються церковними
семантична цегла з церкви
пішла на фундамент школи

бо така та земля бо така та ніша
бо така та зваба
бо в процесі розпаду раптом зрозумієш що світло
то таки світло
бо те світло ніщо інше як ти сам

і що гнався ти за собою
ошукувати дозволяв себе
і втікав від себе доки не перейшов у світло

а попіл твій всіяв землю над ліжком
бо земля та мапа
і такі павутинні міста
але в них ще хтось когось любить

Текст №1

1
о безмежний о невичерпний о невимовнний світе форм
вигукує Мілош вколовшись об кактус
металеві коханки пестять цей утвір природи
готуючись до чогось більш метафізичного
все відбувається в нинішньому часі і сніг
набивається у легені бронзових днів епохи
а місця там достатньо лиш для сповіди

бо Дух сходить на вузьке коло обранців
та ще на кількох редакторів Божих письмен й громадських
заповітів оркестрові марші крови знову нашіптують Европі
про те що вона давно не дівчинка
сходи заростають травою все тих же метафізичних клятв
пиво вищає понад народами
на месій сходить благословенне мовчання значить
за час мовчання можна дивитись в
інтимні замкові шпарини

за цими ось дверима продовжується битва
за цими спить злодій часу
за цими герой оборони місяця від жінок
від золотавих фурій що сиплються попелом під
дерева що стріляють зубами і нігтями
в горло останньому їх недолюбцеві
в очах золотого каміння поминальне і вічне
пиття я був таким каменем сірим
я впився любов’ю й на мене чекає горнило дантиста
те дантове коло із сивим і сонним Дантесом
що делікатним пінцетом виймає із
банки серця я приторговую з ним
він служитель забутого культу

2
хвало – чи фалотерапевт
на турецьку усмішку мою він лукаво
відважує грушу та трохи урюку та
трохи халви ви небеса пастуші
вам би козиного сиру й пісного вина
бо горілка то тлущ селянських сповідей
то біла курвяча кров язика як розв’яже
мов шалика чи рукавичку
весільну вінчальну печальну клечальну
зелені сятки наші дні у зелені
сятки то сумні і бронзові коні
в них легені натоптані снігом а в нас
сходження лави підсудних на вічний
і сонний Казбек в бік Голготи уже
відбули післанці тобто і ми там
присутні умовно бо ми споглядаємо
парад карлів барвистих а також
самонаколювання метелів та інших...

все є вічна гармонія вся є вічна гармонія
о невимовний світе форм
я не торкаюся кактуса колючого логоса
я вмощуюся у власному голосі наче
крупини споминального золотого каменя
в торбочці старателя що творить з нами час!
звідки тягнеться шлейф
ще не зібраного мною мита зі знаменитого тла
тло сплатило мені недобром але хатка уяви
повниться тим чим і нині й сто років тому багатів
один чоловік хоча і хрещений тільки ім’я йому звір
звір бо дурень бо бився грудьми об скелю
зі словами я ж нікого не скривдив!
Ім’я Господнє і час і все те ж заборговане тло

я камінь золотий і мовчазний о світе форм

3
я сам боржник але збирач боргів
я надаюсь до виміру вини і пір’я голосу і логосу
попелу та крематорійного ритму держави
та ясності сонця над Аустерліцем

я не хочу штурмувати фортеці
які самі падуть під ноги ворогам моїм

я не хочу пасти овець
для того щоб з них сили набиралися вороги мої

той що блазнів прийняв за філософів
а філософів переконує в тому що вони блазні
ще не знає яке каміння паде на город його
які фортеці збудуються з того каміння
які летючі храми оминуть ці джерела
яке запізніле прозріння
зупинить філософа що вже подався у блазні

але я штурмую фортеці
котрі самі падуть під ноги ворогам моїм
кляті упирі сучі вороги
але я пасу овець
в надії що випасу вовків

о світе форм! о формо сповіди!
хвалу обрядові збирають вуха Баха
як сачки метеликів так ратушні вежі
фільтрують час проціджуючи крізь капелюшки
залізних панянок останні секунди цноти
так риба шепоче у вухо Гюнтера Грасса
зелену пісеньку про траву про лободу
в українському слові “степ” та про радість вівчарок
при баченні людинятини чи людинини

4
о формо крику! червоним квадратом впресовано в груди
мовчальну машину машину порівнянь і узагальнень
Карла Марса і Фрідріха Тампакса під товстою
поливою зі щиколади задля відволікання своїх жертв
від класової боротьби
і вічне погибельне кумовство раде нас кликати далі
в багно там поховались рожеві олені із
примітивних селянських картин і лебеді з-під
церков бідні ми як церковні лебеді що тільки
не наховали ми в очікуванні Христа хто цукорка
для нього хто горішка хто шалика і рукавички
хто презерватива а хто зменшену копію міської ратуші
і булаву АВВА ОТЧЕ! наші владці уже
зачекались на Тебе і нарциси як екзорциси
повідривалися від люстер

колись по п’яні воду розговориш
і зрозумієш вікно все ще прочинене не для того хто
приходить щодня звичайний як сіль

коли б зі стрижених нігтів
заритих біля порога пробивались троянди
коли б шафрановим пилом припали повіки
і ти знав свій вік
усі нерви спалив би за тиждень чи навіть за рік
а потім допив би решту днів

влада пропившись обкладе Тебе податком
за нею ж завдану кривду

поземельне сплатив подушне лише половинно
сплатиш покривдне кров’ю

5
так засуджений на кару смерти
стає донором для свого хворого ката

розпечений сталевий перстень барокко
впав тобі на долоню й випік око на долоні
колись по п’яні і тепер давно вже мертвий
долоню підносиш і бачить кожен
культура -
карамельний півник на патичку що його вже до знуди
нализалась затуркана нація

бідний Гектор Берліоз

так приходить пам’ять із непам’яти як Христос
О світе форм! О державні герби дерев! О одержимі!
О-О-О-О-О!
з такими круглими О! сідала сусідська квочка
висиджувати сонце а наша квочка місяць
а я ще був маленьким а люди великими і гордими
але це було так давно! так давно!
так давно і так кругло
де ті люди тепер такі круглі їхні могилки
де та гордість тепер жалить із пам’яті крапивою
жінка то недороблений мужчина жартував Тома
Аквінський моя кохана то недороблений я
наша кривда то нами ж недороблена правда –
а це все Ти Господи! ми ж уповаемо

там на небесах сіяє камінь золотий кимось
закинутий я о світе форм!
брунатні хвилі хлороформу тільки -но
відступились нам від лож
та всихається плоть під припухлим сонцем мудроти

6
отже коли на вітрі розвісити як авіаційний вітровказ
джинси Аллена Гінзберга зграї імпотентів
як летючі рибки пролітатимуть крізь них
мов через магнітну раму буддиних губ
русскій балалаєшнік Раві Шанкар сидячи на підібганих ногах
за метр від землі і в будьоннівці
вказуватиме Ти записався...?
марші карликів усе далі згущують кров
до консистенції молока світ крізь лупу історичного
безпам’ятства спостерігає як в банці з павуками
пожирають себе українці
набагато дрібніші від павуків бо українці
це такі метелики з обірваними крилами
крила в них дуже барвисті й за формою
нагадують контури їхньої батьківщини
загубленої необрахованої біографами сльозини Богоматері

ця сумна наркотня на вокзалах ця вітчизна-валіза
ці треновані жести калік й симулянтів якщо я гріш
то у мене немає мене і не харч вам мій плач
і не дім вам мій плащ плащ каменя

такі слова вкладав святий Тома в вуста осмалені
законом й беззаконням ковтачів вогню і ковтачок
зародження зневіри в древнє джерело
що ті слова ставали потім в чиїхсь вустах блакитним зубом
з крапелькою трути на кожного хто криво посміхнеться
у бік вітчизни і Христа
а ще лілеєю а ще зеленим маком

7
і маковим молоком
о Аллене-Аллене твої діти то квіти на джинсах

чи ж дикою трояндою язика обів’ється хрест і
вишня у краях де скиртовано метеликові крила
люблять вишні садити на цвинтарях

скирти метеликових крил пливуть у тумані
рання зима як рання дитина приставуча й нежданна
о світе форм! в отакій от зимі тебе
проціджують поети крізь себе а поети то луджені горла
піщаних годинників
під хрускіт кроків Миколая
твої безхатні світе пасинковані як тютюн
твої скривджені світе то діти декларативної істини
їх руки крихке маковиння тягнуться до небес
твоя благодать світе то якнайдородніша Єва
Медея чи ще яка сука чи ще яка ферма істин
бо такі урочисто-барвисті дими розкошують в легенях
і ефект перекинутого бінокля є останнім порятунком
аби віддалити себе відбілити себе перелити
себе у новесеньку форму іще пахнучого молоком Я

Видоювання порожнечі

в краю де сто це в першу чергу грам
лишився сам сумний і помаранчевий від сонця
і від спецій з якими пожирав той плід
з вжиттям якого став не одурачений то помаранчевий
не помираючий але якийсь такий
що очі сучі вичитають все
що шкрябано по серці дамським нігтиком

порожній текст має дві цицьки для вигодовування
порожніх дітей а в їхніх очах згорає
макова тирса ідей в краю де маки пружні
поглинають юрби ровесниць
тобто юрби ровесниць поглинають маки ровесників
а маки ті сіяні бджолами
турбогвинтовими і кволими во імя малих доз
радіації на сторінках часопису “Часоїд”

все це часоїдство попахує часником
і безвізовим в’їздом у пару-трійку країн
в них безпечно ти був там і без подальших ін’єкцій
блукав по розкішних відливках
молочно-цукрового матеріалу металу кольору тіла

це ти котився помаранчем полями оцих ось форм
це твій ведмедик ганяв із дупел
екстазових колібрі чи бджіл що у млості
літали задом вперед

друже Хуліо мій Кортасар кишеньковий
Іглесіас мій збріолінений чи звазелінений
з нас випаровує час як з вождів мозковина
щастя приходить до нас як в бабську зону морквина
покришене
над розкинутим тілом дівочим
зійде вим’я з небес запорошене
прийде жаданий непрошений чи то непроханий
нарід мовчить огорошений знову й за що
цвьоха верба по тонких і гнучких тілесах
правда неситих картопля
бурчить вечорами в пузах що уособлюють тісто в діжі
отже у тій послідовності тіло то тісто
кожна ковтнута бульбина тіло твоє трансформує в вареника
якщо ти жінка звичайно
тіло тісто іще назбирає вершків розкладеться в горшки
і полізе з горшків наче із декольте
наче зі станика тісто грудесне
а станик на розмірів п’ять менш потрібного

ти останній хто вірив що кров твоя
то є Господнє вино і Господь з тебе питиме
наче із бутля
кришталеву подобу свою
ти останній солдат ти змінивши меча на орало
орало змінив на жону а жона
сторгувала тебе на папугу
але чоловіче живи
і живи і живи і живи
з твого імені ще мав би скроїть Господь
якесь тіло нове й невідоме подобу свою
та у домі твоєму посіяна зрада
як зваба і ти весь зневажений і весь зневірений

з дому того перейдеш у минуле
а наблукана тінь кіло сала купивши на торгу
сало з’їсть а потому зі шкурки
вшиє цноту собі бо повернешся ти
по оливу чи Господа чи безпричинно
бо закеплена кров розгорнувшись у чисті коралі
задзвенить у тобі мов кришталь
твоє ім’я і даль твоя і зрада
усе задзвенить і заплачеш тоді але
вже цього не помітить ніхто
бо
ти останній солдат на сторожі моралі
безоружно стоїш і твоя найкоханіша
мочить пальці у рани твої
і естетство твоє хтось похрестить твоїм же мечем
і зітнеться твоя голова мов оливова віть
і твоїм же оралом заореться поле
і твоєю ж жоною сторгується поле на цапа
чи на вужа у гіршім випадку
чи пак на вужа
чи бува на ножа?

друже Хуліо знаєш як дишло вбивається в скирту
те дишло на возі розігнанім й на дишлі зависло
пара притухлих коней

бо скирта то наше добро і не наше добро
окрім миш чи мишей паралель мандавох
є ще ліжко на двох трансформоване в віз
віз розігнаний є не віз і не ліжко
якщо дишло вистрілює чимсь
значить віз перший танк сувереншовінізму

але доки танк іще ліжко
нам друже Хуліо шле
транссексуальні привіти оракул якийсь інородський
Бродський чи що чи який Шовкопрядський
символ чи кокон чи впавутинення дівчинки
що у кінцевім рахунку перейде
у видоювання порожнечі

бестселер двадцяте видання мільйонний тираж
чорне порно і охлос в екстазі
добуває із нір як з носів кров’янисту руду
і мастить небеса особливо вночі в повнолуння
мов то повнозаддя оте повнолуння чи то повногруддя
таке викликає завзяття
друже Хуліо браття ми браття з тобою
так рука і нога є братами у тілі одному
але в тому тілі припустім що то астероїд
якнайзатятішими ворогами є дупа і голова
бо що хоче дупа то в голові не вкладеться ніяк
але є така річ як синяк
і то інструмент
ним переконують баб
але рідко частіше народи

жмотня й анекдотники час випасають
на наших кістках білі кіннотники
сідлають своїх непідкованих бліх
й стугонить під копитами в них батьківщина абсурду
вітчизна словес безкінечних

так кривозубий провінційний папік
признається по кіру що раз ручкався навіть з Самим
прищавій столичній студентці

а та носить місяць чи й два у собі
плід від того Самого
і в них сюніч все вийде
і він розрахується вранці
і то зовсім не біда що Сам то і є абсолют
в цих краях він літ сто не бував
в цих костях де такі пасовиська для міфів

і що та прищава стать
у неї відбулося б і з радіом
аби лиш радіо вчасно розрахувалось і з негром і з вепром
і...
і є у тому абсолютний драйв
і ніякого зв’язку із попередньою трикрапкою

а тобі сюніч снилося що ти метелик
і прокинувшись ти не знаєш
чи ти метелик якому приснився ти сам
чи ти лише Чжуан-цзи якому
наснився метелик
у кожного своє дао і свій шлях широкий

часи перемін під вікном в гастроном
за пляшку планету ім’ям твоїм нарече
хронічний сільський астроном

от тому то й звисають
хоч кажуть що сяють з небес
жмотня й анекдотники
та члени інших творчих спілок

в textах панує таке чоловіче що часом
забудеш про сон діб на п’ять
там хтось розіп’ятий просить себе розіп’ять
себе знов от береш й розпинаєш
себе лиш аби не його
а мова від муки влучна стає і прозора
отже я вмію мовчати всіма мовами світу одночасно

далися в знаки роки тренувань
бо видоювання порожнечі це фатум
це кров і гній на гумових пальчатах
за сумісництвом ката і доктора і свата

бо милий друже Лі Бо не bоа constrictor
відфільтрує нам кров що вже стугонить поміж мізків
мов який дніпрогес голодранства

тоді зграї музонімфеток дочекають таки
днини коли твій мозок можна мастити на булку
чи пальці мочити як в мед
і облизувати чи ще куди пхати в надії
що Хуліо він же Ду Фу він же Лі Бо
а схрестивши Лі Бо й лободу
у траві прошуркоче їжачок лібідо

так свого часу і схрестили їжака із гадюкою
і дістали таки стількись там млн. метрів
колючого дроту
для перетворення великих німих у співців
єдиного графина і навпаки але то вже
лишень фільольоґія

дівчатко свобода жартує з ведмедем
твій сон учорашній із дому пішов наче син
приходить негода дощ пахне полином і медом
а після дощу в місто в’їде один
й під слова про забуте єднання
хліб роздаватиме і керосин

доки в серці не вичахла злість
пам’ятай це чужий
подивись це чужий
не засни це чужий
скинь із шиї замка і на двері повісь
скинь із шиї ланця і на вікна повісь
і під ліжко закинь земну вісь
твій собака тобі перестане служить
доки з міста не піде чужий

зелена субота мине а з неділі
твій син повернеться додому а дому нема
ходила негода дощ пах керосином і цвіллю
й сурмить проти вітру режимна сурма
це під слова про забуте єднання
із дармовим керосином вертала неволя сама

доки в серці не вичахла злість
пам’ятай це чужий
подивись це чужий
не засни це чужий
скинь із шиї замка і на двері повісь
скинь із шиї ланця і на вікна повісь
і під ліжко закинь земну вісь
твій собака тобі перестане служить
доки з міста не піде чужий

дівчатко свобода жартує з ведмедем
покритка свобода жартує з ведмедем
лишився полин і ніщо не запахне вже медом

доки в серці не вичахла злість
пам’ятай це чужий
подивись це чужий
не засни це чужий
скинь із шиї замка і на двері повісь
скинь із шиї ланця і на вікна повісь
і під ліжко закинь земну вісь
твій собака тобі перестане служить
доки з міста не піде чужий

іван – тюльпан фанфан пропан
бутан в кущах над прірвою в житах
витає птах із чорною ознакою
стукач прикинеться собакою й вкладеться тобі у ногах

хіба ж ти знав о друже Хуліо що мало
тут цитувать із Марціала
порожня не бува піала
у цім краю де сто це в першу чергу грам
по-п’яні кожен тут Тересій чи Авраам чи то Абрам
той жид печальний на розтоці

сидить на чамайдані моя пам’ять
нема їй батьківщини в батьківщині
ми народились тут щоб пасти свині
нема нам іншого шляху у нас і свині солов’їні
у нас і дірка на коліні
ех гоп гоп-стоп
дай Бог проскочить Чоп

а там почати з чищення балєток
а потім крізь етап взування
таки пробитися у люди й затиснуть в дверях геніталії
комусь колись в Маямі-біч
а втім це вже й не помста вийде просто кіч

Янголиця

іще мій труп не охолонув
а баба продала коня
купила пляшечку горілки й мене не стала поминать
а запросила молодця
і стала постіль застилать

ніщо нізвідки і в нікуди
зникає все зникають люди
тіла їх ходять та в тілах
лише порожній час і страх

іще мій труп не охолонув
а баба спродала шаблі
купила низочку намиста
а дітям чорні окуляри
аби не бачили більш діти
куди і як зникає страх
любові і першопричини
коли любов лиш половинна
а половину важить страх

ніщо нізвідки і в нікуди
іде з людей і поміж люди
тіла їх ходять й над тілами
любов гуля вперед ногами

іще мій труп не охолонув
але на березі Дунаю
себе на вудку я піймаю
щоб не заплив часом до раю
прийду додому опівночі
столи накриті гості п’яні
і на розкиданім дивані
моя щаслива половина
вхопилась за чужу сопілку
неначе й не мене чекає
а посміхається мені

чи ж не сука

я привіз цю бабу із війни на війні мене було убито
скільки нею потім було крови спито
що ні їй не снилось ні мені

так би нам й жилось якби не сито
що мені щоночі сниться крізь те сито
баба просіва мене і все що з мене залишилось по війні
і зшива до ранку наче ляльку
й прокидаюсь зранку наче я

нащо я привіз цю полонянку
цю половинку що взяла мене в полон

ми війну програли а чи виграли
вже й не пам’ятаю бо мені осколком пам’ять вирвало
але баба в домі то суцільні витрати
і на ніц розтрощений
ще з китайсько-фінськоїї трохвейний патіхвон

в цій нації немає більш поетів
щоб переказати все що я відчув
більшість одроужилася й спилася
а частина стерла олівці
що й ні рід продовжити
ані півслова написати

ніжна моя чиста моя чесна моя
У. моя уособлена в янголиці

обабіч Бога два Боги
обабіч смерті шість смертей
обабіч зради сотні зрад
а ти обабіч себе й обабіч Дніпра

тільки баба дріж по тілу
хай не зшиє мене раз і тоді собі побачить
хто кому потрібний більш
вік собі вже не пробачить що не зшиє мене раз

чуєш бабо прокидайся виганяй гостей
буди дітей я вернувся

в домі радість погребення
не доїли трохи колива й моє фото в рамочці приколене
й в дзеркалах куди не глянеш всюди я

я й кобила із кіна “Іван й кобила”
я й могила
я і моя мила
чи ж то не вона гетьмана Апостола Данила
раз розшила й більше вже не зшила

кельнер часу в нашому селі скажім бухветчик
вже не раз мені зміша такого
що на ранок прокидаюсь із чужою головою

раз вертаюся з вечірки а назустріч йде рука моя
і вітається зі мною й відчуваю щось би має статись
та немає розвитку сюжету
є буття а це процес без розвитку
в розвитку лиш той хто присусідивсь
до буття – маття – миття
каміння в річці часу
і волосся янголиці у любистковім окропі

в запасі онуч і формаліну
мені снилося волосся золоте
вірить перестав я що загину
що безум’я тимчасове це зійде
у траві високій в понеділок
в голосі джмелів трагічно й весело
я ввісні прозоре її тіло
намагавсь піймати срібним перстником

янголиця
ну такий собі живий кришталь
вся суціль спокуса яснолиця
так столиця спокушає селюка
янголиця ягвелиця

мені сниться ув окопі
в запасі онуч і формаліну
кінь мій переївсь коноплі
й давиться тепер від слини
значить знов бухветник намішав
спирт із хересом і пивом
краще б сам собі давився хересом
і лишив у спокої людей
з їх маєтками і дітьми
із їх криками середночі
від невиважених політично снів

ще труп коня не охолонув
а баба продала мене
й купила пляшечку горілки
мене ж купила янголиця
мені налила штоф горілки
і стала постіль застилать

ніщо нізвідки і в нікуди
гуля любов слідами Юди
гостей тринадцять при свічах
сидять й допитливо мовчать

ще труп коня не охолонув
а баба воза продала
купила воза янголиця
на воза склала купу крил
мені всучила віжки й каже їдь
віз без коней таки поїхав
кудись згори туди куди бреде вервечка
не дітей маленьких старців чи старців
у чорних окулярах

ніщо нізвідки і в нікуди
сідають птахи перелюбу на неозначені дахи
і б’ють птахів голодні люди
і оплавляються птахи
вцілілі вишкребки Дедала
й знакові кільця із ноги
чи з ніг птахів означать вік деревини
що з неї зроблено хреста
й труну і воза-криловоза
що мчить мене згори туди
куди бреде вервечка
вже не дітей маленьких старців
крихких відбитків з ока Босха
брудних пісчинок із-під нігтів Бога

ще труп коня не охолонув
але на березі Дунаю
хтось ліпить образ чоловіка
та постає якийсь каліка
і все те повінь заливає
й дивани з дому випливають
і на подушках голови гостей
вишиті

а віз летить і я не знаю...
порожні віжки відкидаю...
і піна із коней летить
хоча самих коней немає

я все відчув я погибаю
ще мить і крила запалають
повітря твердне але воза
спинити вже ніхто не зможе

і з вуст але з чужих зірвалось – Боже!
зірвалось Боже я не можу
комусь кричиться а мені мовчиться
я гину Боже і сказать не можу
і янголиця білолиця
спинила жестом
воза на краєчку кручі
і з краю кручі серце підібрала
холодне і прозоре наче слоїк меду
о янголице білолиця
я тебе й зі спини упізнав

і димом степ заволокло
мене уже на возі не було
горіли крила а мене зовсім не було
я привіз цю бабу із війни
а сам як не вертався... із того берега Дунаю

там на тому березі Дунаю мене інша підібрала
піднебесна справжня У. там
заянголила
вздовж й впоперек
повернула
безсердечному
щось у груди
хоч і кам’яне
але все ж тепле

там
на тому березі печалі
два янголи пшеницю жали
на спини небо їм спиралось
і сонце в небі їм старалось
якнайпобільше випотіти поту
й за тим щоб випотіти душу
і ліпити потім із душі
солідний пам’ятник свободі
що обкурилась анаші.

Чорна корова

до мене щоночі приходить чорна корова
і рогом звалює дім

мене поховають у білій сорочці
та й серед білого дня

і ніхто не питиме
і всі згадуватимуть як я спершу пив а потім не пив
як я любив та мене не любили

до мене щоночі приходить чорна корова
і рогом звалює дім

а може мене поховає жінка
що так за життя й не змогла полюбити
полюбити взагалі при чім тут я
такі стають професійними плакальницями

від її завивання у всіх здротяніє волосся
особливо у лисих
від її зрад скільком уже чорна корова звалила доми

а на моїй могилі танці нехай влаштовує братва
і на екскурсію китайці нехай з’їжджаються смішні
а я лежу в сорочці білій і павуки у голові
тчуть точну копію зі звивин
чи віддзеркалення всіх здогадів
коли і хто кого й навіщо кому й за що

я лікував склероз пургеном
а клина клином вибивав

лиш вчасно зради зрадою
комусь не радив лікувати а ще не радив
корову чорну в біле фарбувати... на ній проявиться любе
і архаїчна безметафорність й любовне малослів’я
і багатослівність зради і чорний камінь ноти му-у
нанизаний на мислячу тростинку...

яке це бабство примітивне це абзац...

з любов’ю і напівлюбов’ю але більше з нелюбов’ю
вся з молока ледацтва і з образ
вся суть метелик бабка й оска

суть бджілка

своїх невивірених поз своїх непевних сподівань
й з хмільної віри що усе проститься
проститься прохмелій й взолотиться душа пилком
з нагідок й як лисиця стане і хвостом
ліси запалить тростинно чуственні ліси...
краси... й за вітрами носи й шкарпетки й
п’яні голоси все пошикує корова чорна -
на боку валторна – як спадок- ремесла й валторна
також чорна та плюс веселість ділення ядра

так веселість бо баба у суті своїй
є сотворіння капризне
візьме наприклад уб’є чоловіка
а потім сидить і ридає над тілом і каже люблю!
добре що є іще чорна корова постійна як правда
хату завалить коли в хаті зрада
із чоловіком разом якщо той невірний
можна сказати вже був! був чоловік і нема
бо прийшла паніматка корова читай може помста
читай може кривда читай може правда а може й любов

тота любов розфарбовує голки скажім на липах
в хамелеонські кольори серце дівоче тоді лопотить як осика
баба як жаба тоді репетує і лізе пітонові в пащу
й чорна корова тоді вже спокійно виходить на пашу
мирна пасеться й до вечора в хамелеонському
сяйві ялинок тихо біліє біліє біліє...
як день що мене серед нього ховатимуть
як сорочка із яскравим слідом від помади
в області серця це помада тої, що таємною
любов’ю мене врятувала, що ми з нею обнявшись
спостерігаємо на відстані мої похорони...

P. S. По якомусь році після смерті починаєш
розуміти що жінка така ж прикра звичка як
тютюн і алкоголь... і закликаєш боротися
з прикрими звичками

Вода Уліяна

вино та біда у таку колієчку влетів
о як же я жив у що ж то я вірив?

стільки тої біди перепито
та перевито по-вовчи водо Уліяно

на золотій тарелі мов голова Іоана
істина чорнокнижна не раз подавалась мені
але не дотягнувся

тягнувся тягнувся зривався і падав
й згортавсь мов горішок

я не прижився в вулику спокуси
моє тіло неслось у воді
мов голова Іоана на золотій тарелі

часу було досить аби
зненавидіти півсвіту
та й уже починала нити
сонячна рана блукань

які тут смажаться каштани
які сколихані прочани
тут п’ють хвилини чужини
водо на ймення Уліяна
не відступися пом’яни

які між пальців плинуть звуки
яких рибин вага у них
немов молитви білі букви
їх блиск в легенях золотих
прочан

я в подиху води
ім’я читати здатен
дельфіни сап’янові викрикують з імли
мої признання і горять вуста
у міста ірреального того де варто
йти й забути про трамваї
моя недоля золотая
нуртує в венах міста наче кров

пастух кохальних напівтіней
ховаю квітку у рукав

“Намет ріки роздерто; останні пальці листя
В підмоклій глині берега втонули”.

Намет ріки але ж ріка та
під місто загнана немов під нігті голка
немов душа моя у вовка
поза закон

водо водо небесний зміст
заклав у тебе час блаженний
інтуїтивний
євангеліст

цілий день мене варта вела
два хорти запримітив їх десь пополудні
мабуть щось зрозуміли а я ж
ну нічим не подав свою вовчу подобу

я ще вчора змінив хижі зуби
на карамельну щелепу і от
два хорти два паскудники Боже водо
об’явися

я чую як у рукаві квітка мороз
обернулась на квітку погроз

захотілось студеної крови
хай трамвай їм на лапи не мчить
стійте хлопці я вовк від любови
і я можу чогось вас навчить

за собором святої Ельжбети
я розтанув я втерся у грунт
дорогі мої п’яні поети
мої пси відійшли ваші пси іще тут

у четвер по дощах залишаю сліди
нехай бачать хорти ті гортанні
я знайшов свою воду я йду до води
на спасенне ім’я Уліяни

в білі букви із книги діянь
вгортається місто як в ангельське пір’я
там де дім на ясній два хорти вже стоять
ні щелепами ор’ють подвір’я
щоб і слід мій пропав
але ж він четверговий щоб і дух мій іщез
але ж він полиновий
поміж пальців моїх
звуки ринули знов ірреальні коляди
ірреального міста я добрався сюди на Різдво
щоб першим мужчина ввійшов
у цей дім і приніс добрі вісті

так мужчина а що коли прийде
власник зеленого паю
відгородить воду Уліяну
поставить зелені штахети
і добуватиме капусту в рудні зеленого паю
я знаю я все знаю

от тоді знадобиться моя вовча вдача
я забіжу на зелений пай
глянути в вічі воді
а власник зеленого паю
пристрілить мене як злодія
що зазіхнув на його капусту

а шкуру мою вовчу постелить собі в ногах
може і в тім є якась доля щастя

адже інколи й на шкуру потраплятиме вода Уліяна
якою в домі власника зеленого паю
тепер митимуть долівку

от тоді я й зрозумію що не ти мене повинна
була рятувати першою водо Уліяно
це я повинен був рятувати тебе
Добридень водо Уліяно!

Здоров рожденний молитвенний
хрещений раб Божий (вовча шкура)!

а душа-бо не тю-тю душа жива
вона худоба їй закон не писаний
десь поміж крісами і лисами
сія священна голова

під небом сповненим ангелами
ніби як русалками ріка
ідуть шляхами молитвенними
білені букви здалека

і творять небесне замовляння
легке як Божий слід
Добридень водо Уліяно
рятуй від бід

тут серед нас душа бреде сама душа
немає тіла йому біда струїла тіло
а душа кинулась блукать
пастух кохальних напівтіней
ховаю квітку у рукав

намет ріки як тінь руки
що щось знайшла у мурашинні
а звуки риб такі вершинні
такий прокинувся в них хист

водо водо небесний зміст
заклав у тебе час блаженний
інтуїтивний
євангеліст

Янголи і вовки

............ спiзнилися на власнi похорони
коли добрели їх уже закопали
люди йшли i вiтали О привiт!
Ми вас вже поховали
ну а ниньки йдемо запивати

вовки та янголи мужчини в тридцять три
вовки та янголи шакалять переплюнутi роки
як ханка збитi в кульку душки
зеленi тушки душок всiх кого ти трахав
вже мiг би нанизати добру вервицю

срiблом виблискує волосня на засмаглих руках
птах що у грудях все болячiше покльовує
чим дитиннiшим дитям ти зростав
тим тракторовiшим трактором став трахтором
хоч i дирехтором золото рук
вiдтiня золото душ-ш-ш-шабля на стiнцi
та жiнка в печiнцi та глечик у пiчцi
i в глечик не влазить й сметани нема

ця нiма й зтетерiла провiнцiя
ця велика i гола амбiцiя
чимось пахне не тим кажуть жовта акацiя
бiноклi повзуть на лобешник в полiцiї
в тих хто в нiй служить
кажуть на лобi ростуть часом й iншi частини тiла

вiтчизна iз посмiшкою дебiла
вита балеринка пiд носом така легкокрила
як зiлля як iм’я чиєсь безтiлесне
мов коло у небi прокреслене
рукою з пальцями козою чи шабля
в перекладi Лукаша

i твiй лоб не вiнець теренець то диви анаша
прикраша й за душею нi гроша
й ти сидиш у здивуваннi
нащо падлові душа
а душi поцо кохання це всування висування
вiйськ тупе машерування
шиш постарший узува
помолодшого шиша нащо падлові душа

бiльш тупiшого питання
не постане й з бодуна мать роздвоєння особи
почалося щойно з третього
щойно з третього зеленого найслiпiшого дзвiнка

волосата твоя лапа ще не лапа а рука
лапа чорного кота в чорнiм просторi вiтчизни
її блохи вiчно гризли
тiльки блохи не простi рудi блохи мандавохи
розмiром з ведмедя грiзлi
бо ж на все i свiй формат

от i спробуй вдовольнити весь оцей матрiархат
залiтає балеринка
безiменна як роздвоєння особи
в нiс циклопихи глухої котра теж свого часу
часом трохи балеринила
потiм зп’яну напоролась на сучок
й подалася у циклопи не на сучок на сучок
ну а в тiм бабу зсучити
може й сучка i колючка часом й куриця
несучка перетворюється в сучку
якщо трапиться не пiвень а справжнiсiнький мудак

твої лаписька засмаглi у їх срiбних волосках
циркулює тиха пам’ять разом з голосним мовчанням
тиха пам’ять безкiнечне це кiнчання на прогнитих лежаках
скiльки днiв по-вовчи провито
нi провито нi пропито не по-янгольськи пролiтано
скiльки сил бездарно спалено на державних їшаках
там де сядено там й зiйдено наш паравоз тарам-тарах
повсiдались твої мрiї голодупо на безмрiйних їжаках

ти пацан й з рогатки гатиш по граках
що сiдають безпардонно на аеродром
кашкета того самого бронзового кашкетника
що й зробив тебе бешкетником
iнтернатським сiрим шкетиком
котрий свiт може звернути
дайте лиш йому опертися на штахетник чи кашкетника
на дводульний кулемет чи на Гоголя iз Гегелем
вiднiмiть лиш двадцять лiт
хай не буде тридцять три
зупинiть це розпинання ми ж цивiлiзо...

це цивiлiзона це зона без цивiлi
та з цвiллю погребiв це карцер номер нуль
тортура ця кохання
ну тобто би життя любовi з нелюбов’ю
шлюб голови iз безголов’ям
шлюб iстини iз падлом мов вини з вином
рiзниця лиш у тiм що шлюб вина з виною
благословлявся мовою а перед нею страх
то страх не перед церквою

мужчини та янголи вовки та шмати
край тоне в повенi людської вати
лишились одиницi захищати iм’я Господнє
й край вiд вати беззбройнi варти пiдводнi ватри
пiдводнi крики викрики з-пiд вод торги iдуть
в глибокому пiдваттi товар свiй розкладають лепруватi
ведмедуватi мандавохи рудуватi
звучать немов три крапки радiсно звучать
їм допоможе все твоє оточення
з повадками шкiдливого кота мужчини ангели
коханки iз очима камбали
корови на льоду What can I do?

Тридцять три слава Богу вже є вороги
не обов’язкова їх кратнiсть на три
не обов’язки i не борги вороги тебе зроблять людиною
разом з половиною
причина лиш в тому що половина
в союзi iз ворогом бути повинна це перша стаття
її бабської конституцiї пунктом а) проголошено прямо
полюблю-погублю а загальна концепцiя
то свята послiдовнiсть
полюблю-погублю-погублю-погублю-погублю-погублю
ша – блю – сам – блю
самоблюстителем станеш вже не себе самопопелу
автопопелу в попiльничцi то слiд бiографiї авто
три дцять три а вто по вто р авто через дцять
попiл i в попелi тому
зi слова Бог залишається тiльки ГБ
ця трансформацiя суть прокляття
фiлологiї логiї фiло фiло
борщу та дiвочого нi телячого тiла
у виглядi стейкiв розмiтка на майтках
шматки недосмажених стейтiв
чекають на тебе
в приземленiм небi твого вiкодня
чи Великодня Господи сохрани
храм одинацтва й на тiлi храму нехитренький крам
Господи припини ти як пацан я вже себе покарав
тарарав тарарам я спiзнився на власнi похорони
коли прибiг уже закопали
люди iшли i вiтали О привiт ми вже тебе поховали
ну а ниньки йдемо запивати
отже я п’ю
i мiй перший тост: за прекрасну половину
за китайцiв їх поки що не половина
але рокiв через двадцять буде вже й половина
i мiй другий тост: за бомжiв
пиймо i думаймо кожен може опинитися
на їх мiсцi

бреде камiнь слiдить криваво
по лапах по крилах янголи та вовки
флер фосфоричний волосня iз руки
Боже навiщо далися тобi всi оцi мудаки
мужики козаки гiмнюки несвятi
несвятi несвятi бо не тi
бо не тi їм траплялись жiнки i стежки
у не тi стакани їм лилося не з тої руки
але вони слава Богу уже поховали iлюзiї
тож може з тої оказiї й п’ють сльози ллють несвятi
а насправдi святi у своїй чоловiчiй несвятостi
у вовчатостi i в янголятостi

ти нiколи не станеш моєю
я нiколи не стану твоїм
пронесуся як дим над землею
i розтану у небi як дим

ти нiколи нiколи нiколи
бiлий снiг позаносить слiди
свiт мов дзеркало слiд мiй розколе
буде триста свiтiв
тiльки осторонь лишишся ти

ти нiколи не станеш моєю
я навiчно лишусь молодим
пронесуся як дим над землею
i розтану у небi як дим

будеш жити в менi поза мною
ти в менi безiменною станеш
будеш доти труїтись любов’ю
доки триста свiтiв
проклинуть саму мисль про кохання

ти нiколи не будеш моєю
я навiчно лишусь молодим
пронесуся як дим над землею
нiби я й народився як дим

кожен поодинцi порятовує свiт i нiколи гуртом
п’ється гуртом а втiм й поодинцi не зле
живеться удвох а втiм й поодинцi не зле
усвiдомлюється в тридцять три а втiм i не усвiдомлюється
усмiх прiсним стає а успiх пiсним
янголи та вовки мужики
в тридцять три свiт стає затiсним
i так страшно бути смiшним
особливо на межi переходу iз вогню в дим
ти так замолоду став старим
що i дим пришизiв перед тим як став димом
так нiби Дух став Отцем перед тим як стати Сином
так нiби Син став Духом перед тим як стати Отцем
так нiби Отець став Сином перед тим як стати Духом
так нiби мужики недолюбцi мовчальники
триєдинiсть повторена через дцять
а в небi летять бомбардувальники
i сиплять нам на голови нашi ж серця
так нiби мусить звершитись чотириєдинiсть
i Бог-Серце додасться до Бога-Сина
до Бога-Духа i Бога-Отця
а втiм не додасться повернеться хоч i без вiнця
насильно украдений в них на початку кiнця...

Через літа Вода Уліяна 2

та хто iде назустрiч
переступаючи власнi сльози

лiс-дерево дуби i липи
липи дубовi а дуби липовi
птахи – переважно орли
крихiтко-пташечко кли...

той хто чекає

мiсто-брук брухт друк брюква
ломове барахло вiтрин
крихiтко-пташечко озирн..

так любити так звiрiти й дитинiти
сльози лити
та вона йде назустрiч
переступаючи власнi сльози

двоє бiлобрисих малюкiв
прозорих ще тiльки менi зримих
збирають переступленi сльозини
скiльки їх яке розкiшне намисто
якi перлини цi покаяннi мiста
цi покаяннi слова яка сiль в них сяє
о якi розкiшнi рани потрiбнi для такої соли

якi золотi кола
вiд тої соли по тобi водо

i я креслю крейдою лiнiю
“У всєго єсть прєдєл: в том чiслє, у пєчалi. “
мабуть тому люд не стомлюється
цiлуватись з повiтрям

а над мiстом зграя рибок проплива
а луска в них покаяннiї слова

цiлуватися з повiтрям нiби мода нова
цiлуватися iз льодом всяке в свiтi бува
а вона а вода
сiль у ранах золота
янголя знайшла пiдбите
i в долонях понесла

а вона не свята
скiльки нечистi в свiтах
янголя знайшла пiдбите
янголятi грудь дала

а вона а вода
свiт обпивсь вини вина
янголя знайшла пiдбите
янголицi простягла
з янголям разом i душу

а вода...

самозаступлення змiстiв
самозагострення мислi
самовсамiтнення самого самовсамiтнення
масло масляне рiдне рiднятко
розрiдження розрiднення рiдностi
вияви рiзностi в рiдностi
в рибних криках зневоднених мiст
усе бiльше цитується Екклезiяст
i все менше чується Лiст

водо водо небесний змiст
заклав у тебе час блаженний
iнтуїтивний
євангелiст

доктор Фромм за вiкном
в небо тикає перстом:
Iнфантильна любов наслiдує принцип:
я люблю тому що я люблю
Принцип зрiлої любовi:
мене люблять тому що я люблю
Незрiла любов гласить:
я люблю тому що ти менi потрiбен
А зрiла:
ти менi потрiбен тому що я люблю

двi великих самоти у великiм домi
сумний я сумна ти рiднi й невiдомi

безмовнiсть слiв кричущiсть слiз
а нас рятує час вiн богород i богорiз

а нас рятують стiни прозора оболонка
води й того хто iз водою
навiчновисокосного мужчини
вiн спiває пiсню котру чує тiльки вiн:

... вiн у неї ночував
потоптав твою печаль
чайка сяде на причал
буде в бiлий день кричать
ти ж у небi ночував
залишив свою печаль

вiн у небi ночував
всю нiч небо вiдчував
зранку кава й сигарета
ех стелив було б знаття
недолюблена планета
перекресленi життя

не так все було було все не так
день поверта лицем чи фiксою
любов солома золота любов солома золота
пiдпалена лихою iскрою

не так все буде буде все не так
в руцi п’ятак гербом чи цифрою
любов солома золота любов солома золота
пiдпалена лихою iскрою

хто у тебе ночував
всю нiч небо вiдчував
роздягав чию печаль
потiм цiлий рiк мовчав
чайченя шука причал
а причалу й слiд прочах

янгол не янгол
стрiлець не стрiлець
все проминає i казцi кiнець
сiль золота
у кохальних сльозах
лицар печальний на небесах

не так все було буде все не так
iдеш в нiщо аби вертатись знов
любов солома золота любов солома золота
любов не бiльше нiж любов....

високосний мужчина
урбанiстичний вовчище
лицар печального чину
автор концепцiї про самознищення
самовивищенням

янгол не янгол
стрiлець не стрiлець
рятiвна його акво
вiн як Бог ДУХСИНОТЕЦЬ
триєдиний носiй мого я
я його залишаю
у домi на сторожi самотностi
двох самотностей
котрi досi бояться признатися собi
що давно уже стали тiлом однiєї води
тiєї хто iде назустрiч
переступаючи власнi сльози

як би там не було
i лiс дубовий нiколи не стане бiльш липовим
анiж дубовим липовий лiс

водо водо небесний змiст
закляв у тобi час блаженний
iнтуїтивний
євангелiст

Циганія

десь так далі десь опівночі ти плачеш
з вій стираєш мовчки сни і не бачиш
благоденствіє

лип гортанне мовчання про гріх
ти горіх ти в собі дотліваєш

плавання по світах уява ще дівчинка
страх доторкнутись рукою руки
холод як струм але хочеться вірити не абстрактно

бути другим значить бути потенційною сволотою
зібрати на себе весь бруд
і стояти в тіні зимових дерев

цю землю таки провідав Господь
але про нього згадуєш тільки в часи безвиході

бути другим значить бути без вини винним
бути листям бути буднем
бути одиницею виміру смутку

лиш брук пам’ятає призначення тих
хто бродінням по ньому копіює мозкові звивини

о ці мозкові площі
бути на них травою значить знаходити компроміс
із тими хто тебе топче і буде топтати
а ще із зимою

а ще студити кров і свою і майданів
а ще глушити кроки бо взуття все голосніше
починає говорити за своїх власників

черевичі язики так спрагливо злизують росу з трави
аж кам’яніє майданна кров
а за Дніпром цигани п’яні
чи то від них повітря п’яне
від чорноротих їх пісень
від крику крадених курей
а за Дніпром луна густа
й печаль згорає на вустах

ця сука Макіавелі виє із-під товщі попелу
коли на рахту гості похмеляються
й з похмілля
правду саму лише правду й нічого крім правди
мовчать по якій такій добі
відплива голова Макарія
вона позбулась тіла німоти й покори час Господи?
лишився попіл і повітря й більш нічого
ця ріка мислительства повзучий стовбур світового древа
футляр для золотого ніщо
терміново переформовується під голову
але тіло вода і воно за водою

кат витирає меча
в край повертається буття
та ще ряд категорій із декалогу
уречевлення абстракції чинить
такий собі Х
модний Х

Х сам лише Х і нічого крім Х
та миска крови під столом а за столом
пирує новоприйшла влада
дзьобає коливо пернатий внук де Сада
і луска черепи похмільний лом
вцілілий вар’ят горлопа жалійте ката
він нам за тата рятуйте ката
бо без нього влада загубить все
за що лилася кров так наша ну і що
зате сьогодні маєм спокій

і миску крови під столом
заснув на ньому пан високий
щасливий в холодцях і пирогах
хай спить допоки попіл мовчазний зійде Дніпром
щасливий нарід запиває спиртом бром
в сумнім старанні ворогів не розпізнати в ворогах

приручені приречені
надтріснуті мов глечики
присолені приперчені
закланними овечками
стрічаєм ворогів
із квітами із перлами
ще й трохи закосичені

а за Дніпром всю ніч цигани
таку виспівують печаль
у нас і в них плачі гортанні
у нас і в них вогні в очах
мені сім літ
і я між циганчат

та трапилося й нам зо два десятки морд
убраних в якнайтонший льон
змастивши лисину вони такий учинять морд
що ще не склалося прокльонів
у жодній з мов

не відпастушились вовки
їх воші й злидні повінчають
з вівцею батьківщиною і з тим чи тою
що має берегти у своїй ощадкасі
найзолотіші злитки моїх кроків
ні слідів чи листя із моїх вінків

бо списки спалено мої панове писарі
власноруч отверзали рабиням писки
голодні свині риють поодинокий стовп в Александрії

о Господи важкі від сперми дипломати
ламають вранішні загати бо місто хоче пити

всім вина бо та Помпея з того боку
землі бо рай на небесах
і нікому чавити льон із нього кров а не олія
як в руки візьмеш проступа се кров розбожнення
козли жують хоругви птахи співають кар-р-ри
хто кров’ю сцяв і хто ригав кав’яром
горлають кар-р-ри
допоки нами правлять карли життя не буде
виварюють з папірусів по букві
чумові чи ще які хоренькі люде
чи гумові мистці й кастровані сенатори

краєчком ока йде сторожа мечі луска і блиск монет
це возвеличення зневажених
вознесення оступлених це все мої панове писарі
спотворивши папіруси зачали їх палити
бо рабський птах в кліті грудей стомився піти
стомилась риба від води і з неба мов отари
сходять холоди

земля святого духа сина і вітця
ще не втекла із-під ножа немов вівця

та вже покотились з бугрів
щербаті нулі всекричущих ротів

ти мене проїбала моя хризантемна вітчизно
ти прокинулась вранці від щастя хмільна
і не бачиш як у законнім екстазі
ти мене тріпонула з гнізда
подивись в оці очі це очі убивці вони не простять
не прощають ці очі вони випромінюють
здавлений сміх
а руки нащупують лезо

це процес це не Кафка змішалися свідки і судді і жертви
хто перший себе обере чи на свідка чи на жертву
а як пощастить на суддю

це секс в гуртожитку
де за шафкою ще півкімнати
забігали до тебе забромлених пару жовнірів
ти торчала моя батьківщино
тебе передаровував дєд салабонові

із покоління до покоління
ти охала і ахала мов вісімнадцятка

а я із роками не ріс і не ріс
і неростучи таки дочекався і свого жовнірства
і ночі коли мене дєд мій
привів передати у спадок тебе

таж ти стара курво
тобі ж триста літ
твої ахи і охи вертяться на магнітофоні

весь тонкий естетизм усесвітніх жахів
ти зібрала у ліжку під звуки ялової млості
чоботато-копитні виходили гості світало
у дротяних хлівах петушатня горлала
на дротяних хлібах молотарки тріщали
край неба палало дві пачки “Опалу”
до ранку пропало
Господи лиши мені надію
заради п’ятьох ненаписаних слів

як я люблю тебе люблю
як я люблю тебе і млію
я млію Господи яка ти
яка ти світла Господи молю
не кидай тіні на ці тихі вії
на цю мою і не мою й мою

на ту що друге моє серце
у своїх грудях не несе
даремно Господи не сердься

пливе Дніпром голова Макарія
а зграя циганчат біжить понад водою
відганяючи круків

туди де Я це МИ а МИ це Я
тож МИ це Я йдемо і обминаєм ями
по грудневій росі по грудневій росі
я як босий пройшов по хворобі
перекеплена кров одійшла
починало світать
на дорозі лилось молоко із корови обов’язку

й провисав перемерзлий і дикий як я виноград
легкі як дими й алкоголі спішилися люде
і не треба мене зустрічати
я сам доберусь і спинюсь на порозі
я метафора болю
я сюди повернусь щоби здатись у ангельські руки
щоб зірвать павутинку печалі
і на ту павутинку такі нанизати коралі признань
щоб аж в диханні чулося серцебиття

повертаються так нові голодранці
в нову батьківщину і чують у спину
що вони завойовники

стільки літ на порозі
я в тобі але я на порозі
дім зігріє й остудить
хай студить чоло хай зігріє
дев’ятиперламутровограмову душу
бо лиш тут в цьому домі
є така ворожба що заживлює рану
у грудях що збира і цілунками

й шепотом й потом мене порозгубленого
по світах

а за Дніпром цигани п’яні
фотографічний негатив
і вже не люде тільки плями
це час нещадний проявив
перекипілі сухожилля
перегорілі спориші
та ба на згарищі лишилась
косинка вмерлої душі

Текст без героя

Краєві не потрібна порнографічна література, вся історія краю є суцільна порноґрафія. Починаючи з вирощених у а-ля Гавареччина пробірках версій про причетність до гуннів, ґотів, узбеків, далай-лами Теліжинського і закінчуючи винаходом колеса та прирученням коня на Хортиці. Насправді до з’яви краянина на світ люди розмножувалися вегетативно і тільки краянин навчив людей робити тої солодко пакосної справи... аби ви знали паничі... що люди роблять... Діждали таки, коли й матінку іронію в мантію зодягли. Коли ж роздягли, то виявили там історію. Птахи, пожалуйста не какайте на цю землю, за неї герої значить того. Ти бачив героїв зсередини, вони хотіли народити тебе і ти деякий час був у такому стані, що розглядав їх зсередини, героїв, значить, але герої так і не народили тебе, вони й себе згорнули до розміру ембріона і потім прийшов лікар, і значить того. І так порожньо порожньо, і так не болить не болить, і так ніяк ніяк, і птахи... Птахи, ну пожалуста, вас же просили. Стомлені підстаркуватим сюром люди ходять до праці і назад і їм якось незрозуміло, чому нема героя. Чому? Є мама-героїня і є тато-героїн, а героя нема. Трудящі схвильовані, в інстанції постійно надходять листи. І собор є, і собор у риштуванні є, тільки героя нема. Хіба не героїчний час надворі, хіба не історичність присутня в людині і вписана в глибину її істоти, хіба не історичність дозволяє їй, як і всьому живому, облаштовувати середовище і еволюціонувати. Еволюціонувати в боротьбі швидкості і швидкості, чи часу і часу – катеґорії в даному випадку виконують дуже схожі функції. Швидкість як необхідність – зі своєю рвучкістю і певним силовим чи напруговим присмаком, це мало б стати однією з ознак існування чи побутування героя, і швидкість як форма згоди, як визнання своєї частковості у чомусь великому рухомому. Герой – це радше погляд ззовні, ніж чисто участь в рушенні чи пришвидшенні. Герой є складником власне історії, а власне історія передбачає своє існування за участі героя, в той час як останні події раптом виявили повну безгероїчність, та й історія раптом опинилась поза людиною. Історія ніби залишилась десь там, залишилась приспанкою Шпенґлера, людина не виявляє в собі героя, як і історії, точніше оскільки вона дбає, мислить, живе, буття виявляється переплетінням багатьох історій, котрі власне людині не те що часом непідвладні, а й чужі. Вдавані цінноти з їх ліричним відблиском власне й стали вдаваними через незбалансованість знання реальності, їх історія, їх резонансний час далеко позаду, а вони все ще живляться ілюзією, жебраючи на східцях краєзнавчих музеїв. Та й міт про цінності вмер швидше, ніж дожили до клімаксу їх творці... Фуко: “... людина виявилася позбавленою історії і тому покликана виявити в самій собі і в тих речах, в котрих ще міг би відобразитися її лик (на відміну від інших речей, котрі або згинули, або замкнулись на собі самих), таку історичність, котра була по суті близька її. Однак ця історичність миттєво виказує свою дволикість, двозмістовість. Все, що ще століття ні, півстоліття тому змагало в самій людині в ім’я людини, раптом стало виглядати ледь не розтраченим зусиллям, хоча історія тоді ще не полишала самої людини”. Чи може це наслідок загальної динамізації, коли певна мисленна епоха народжується, пожинає зорі і вмирає протягом навіть не половини людського життя. Ще швидше вмирають міти. А порив, надзусилля, воля виявляються взагалі речами програмованими. Як програмованими врешті є і самі творці суспільної думки та механізми її творення. Та й перелік сюжетів для історичного геройства виявляється блідим відблиском пошукувань пана Проппа. Людина просто опинилась поза тим, що було її ледь не фізіолоґічним змістом – природа більше не дивує людину сотворінням чи кінцем світу, не нагадує про людську підвладність, чи про прийдешній судний день, тепер природа, середовище, нагадує лише про свій природний час своїм же природним часом; багатства вже не свідчать ні пришестя, ні відходу золотого віку, вони тільки натякають на технолоґічні можливості. Технолоґія вперто відбирає повітряні кулі зі свідомісної рідини, технолоґія з вправністю міма виконує все більше і більше рухів з чисто історичної гімнастики, але вона вправніша, вона учень і тому знаючи про право учня перевершити вчителя, дозволяє собі весело і безпечно помилятися... весело, безпечно і безгеройно... Безгеройно навчаючись дивитися на себе відсторонено. Щось так як в пеклі самому собі кип’ятячи казана, врешті-решт виявитися незвареним. Самому собі кип’ятячи казана мови, що в ній все ще відчутні і вирізнювані прикмети довавілонських часів і первісні крики з незайманих узлісь і тільки-тільки починають пробиватися знаки родової приналежності.

1.
Творець на щастя і вчасно до всіх поділів світу ще додав і поділ на придатність до істини. Сам собі десь в тридцять починаєш наново роззявляти очі. Мабуть десь в тридцять вперше відчуття втраченої рівноваги постає як підсумок. Вже багато твоїх ровесників загинули або спились, інші знівелювавшись на ніц, по інерції заходять в елітарно-богемні кав’ярні. Та й то з наміром задарма похмелитись, аніж з випадковим об’явленням. І що найдивніше, їм уже навіть не до дівчат. Епоха набуває все суб’єктивніших рис і боротися з тим ні у кого нема ні бажання, ні сили. І дехто вже подумує про конструктивну аґресивність, але не маючи навіть достатнього лексикону для пояснення своєї ідеї, просто починає бити писки заїжджим колишнім братам і небратам. Нарешті гасло “всякому городу нрав і права” почало реалізуватися замість ієрархії духа, на всьому етнічному просторі стало творитись маса великих і менших, переконаних у своїй причетності до права на пряму розмову з Богом. Так начебто Бог їсть такі самі вареники з капустою, купленою в тому самому, що й ти купуєш, супермаркеті на вулиці такого-то шість. Такий-то теж був переконаний в подібному. От тому то в супермаркеті на його вулиці шість так часто зранку збігаються шістки на каву-пиво-соки-води. Історія повторюється всякий раз все смішніше і смішніше, і вже нарід готовий був би і розреготатися, так жити ж всякий раз гірше і гірше. Незалежно від календаря. Це все вітер втраченої рівноваги. Яке б століття-десятиліття не було, все одно жити всякий раз гірше і гірше. Часом навіть погоджуєшся з давно відомою теорією про народження як найвищу точку людського розвитку. А після народження як по маслу вниз, і деґрадуєш собі з вищою та з нижчою швидкістю. Як в трубі. В трубі чи не в трубі – ось вєдь в чом квесшен. Все це переливання словес раптом починає бити асфальтом в лицьо, коли відсторонюєшся, покидаєш своє існувалище. Так десь на місяць-другий. Щось із серії “щоб бути близькими людьми треба бути далекими сусідами”. Пиляй собі в Штати і боготвори свій народ. Там він тобі буде менш заважати, ніж тут. Принаймні перших двадцять чотири години. Стомлений самотиною тут, стомись самотиною там. Відстань і є диханням справжнього. Як в радіо “Свобода” – істина спраги то не якась там істина з гастронома номер шість, з його шістьорками на ранковій каві. Всі великі тільки те й робили, що вештались бозна-де, і з дистанції бозна-якої боготворили свій народ. “Велікій могучій дрьона мать” – неслабо пишеться у Баден-Бадені, в той час як носітєль і хранітєль чесно заробляє тобі на твій Баден, бо Баден є Баден, ні дать ні взять. І одним, хоча і вєлікім, хоча і могучім, а ситий не будеш. А втім взагалі, що і скільки треба віддати, щоб тебе лишили в спокої? Яка валюта ходить – доляри, роки, нирки, волосся, скількись там літрів крові, скількись там дека сперми. Що потрібно, щоби мати спокій? Коли чоловік починає задаватись таким питанням, мабуть у нього починається своя чоловіча менструація.

2.
Взагалі ця шизня зі змінами статі і такими іншими сексуальними меншинами на вулиці. От на вулицях повно сексуальних меншин, прямо національним меншинам пройти ніде. Візьмеш в руки Нью Йорк Букс Ревю – ну з кожної півсторінки тобі якась меншина так і випірне. Колись в університеті один пуголовок такий фінського походження, і це при всій повазі до фінської горілки, раптом диви тобі дупцьою крутить. Трісь в чоло і порядок, але смороду було. Ідеолоґічного, звичайно. За це ж можна було і з комсомолу вилетіти. Краще б фіна за сексменшинство прийняли в комсомол. Якраз би відповідало духові епохи і пролетарського інтернаціоналізму. А з інтернаціоналізмом, та це ж повний абзац – то якийсь семантичний чортополох. Як можна боротися з національним, коли те, наднаціональне, з допомогою якого борються, передбачає існування національного, інакше не буде над чим існувати. Але коні не винні. Всі інтермеццівські собаки повигризали тим коням ребра, а тато так ніколи й не довідається, якою фігнею часом може займатися його син. Які вівці праведні пасе. Колись одна матушка хвалилася, що прохвесія її мужа розшифровується пастух овець праведних. А чому власне потрібно прив’язуватись до імен, часу, простору. Може хай залишиться сама лише дія. А і Б сідєлі на трубє, аупалобепропалохтооставсянатрубє. Коні усе ще в своїх стійлах, і як би влади не мінялися, не міняються функції, а коні не душі, коні функції. Платон з радістю осідлав би одного з них, хоча кожен з них насправді вже осідлав Платона і їде нищечком ним у свій рай. Єдине що Платон того не знає. Але йому б не полегшало. Взагалі процес думання – це коли ти кінь і везеш, потім стомлюєшся і пересідаєш сам на себе, ти візник і їдеш на коні і думаєш про коня, потім везеш себе, і думаєш про дорогу. Щось японське в цьому є. Чи навіть інтеряпонське. Вдаримо інтеряпонським по японському. На неозорих бескидах неньки колоситься в маленьких пляшечках саке. І в густих хащах ще недоспілого саке прокрадаються сексуальні меншини. Напевно, що найближчої ночі вони оточать світову культуру, а там ще пару тижнів осади, і диви в Ґранд-Опера самі метелики літають. Особливо тяжко тим, хто займається тлумаченням снів. Ось полки борців з ентропією сідлають своїх парнокопитних собак, ось бійці невидимого фронту запрягають своїх бліх, аби ви знали паничі, що люди роблять уночі. Потім жахіття минають, і порожнє місце від героя стає, іде до шафки, дістає з внутрішньої кишені єдиного костюма пляшку Джоні Вокера, віддирає прилиплого до нього паспорта героя, а в силу його відсутності може навіть зіграти його ролю. Наприклад, коли телефонують, можна не побрати слухавку.

3.
А можна посіяти в квартирі мак. І закластися з тумбочкою про те, що в куті біля телефону зацвіте рожевим або серед кімнати червоним. В разі програшу тумбочка ще два сезони працює тумбочкою або двічі бігає навколо дому і кукурікає. Взагалі заміщення і перетікання світил з твердотілості в сірководень має відбуватися під грукіт тамтамів. Уявімо, нормальний чоловік будує батюшці хату – дум-дубу-дум-дубу-дум – і йому на голову падає цеглина – дум-дубу-дум-дубу-дум – і він починає писати – дум-дубу-дум-дубу-дум – листи до Бога. Ні разу не взявши до рук біблії: “Ось кладу Я каменя вибраного, наріжного, дорогоцінного, і хто вірує в Нього, той не буде осоромлений. І самі, як живі камені, ладнайте з себе дім духовний... ” – дум-дубу-дум-дубу-дум. Так відбувається щеплення високим, потім матушка поливає голову горілкою і все заживає. При цьому головне не думати, що ти пишеш життя, це життя тобою пише себе. Цеглина, вдарившись об голову, зойкнула, забившись об землю, кров, упавши в небо, зойкнула від глибини. Так починаються великі романи. Бальзак висмоктав би з пальця на цій історії сторінок триста – як пить дать. Скажімо, їде Бальзак вінчатись у Бердичів, зупиняє коня води напитися, а біля криниці – хлопець і дівчина. Оноре з бодуна до відра, а хлопець йому в кишеню – хіба ж тебе, друже Оноре, не попереджали, що нарід в цих краях злодійкуватий, ну тут відповідна реакція – відром по голові, хлопець перелякано тікає, весь мокрий, дівчина сором’язливо тупить очі, а Бальзак їде далі. А вже в церкві, під час вінчання, шусть в кишеню – а гроші всі на місці, ще й візиточка з тіліфончіком. Виявляється то сутенер при битому шляху. Ну так десь через тиждень виявляється пані Бальзакова на передок, того, слабенька, ну і значить знаний літератор того. Раз по раз до тіліфона. Довго дзвонив і раз таки застав, а вони виявляється номер після того поміняли. Але нічого, гепі енд відбувся, і кілька Онорейовичів гуля десь на теренах. Онорові такі, що й не признаються. Так твориться ментальний колоніалізм. Ти шукаєш правду про себе, тоді тікай з терену. Бальзака там прогледіли, а ти де? Ти в Нью Йорку пишеш вірші? Ні собі чого! А книжки в них презентують приблизно так – сходяться в дорогому магазині дорогі люди, їм на вході по шклянці шампана, а на виході – по дорогому подарункові. А між тим ходять і триндять. Головне, що речей ніяких, так, тільки міждусобойчик і все. Речей в понятті доповідей. Ну і там камери всякі. Тінь від героя постояла при одній, то її нагнали, але місце від героя лишили, бо воно ж порожнеча. Якраз інтерв’ю брали в якогось здорового негра. Так і хотілось крикнути – та подивіться ж на мене, я ж більший негор ніж він, в наших теренах всі більші негри, ніж у ваших, але це їм мабуть було нецікаве. А над всім цим мозковий павучок тче свою тонесеньку мозковину тексту. Причинно-наслідковий ляд порушено, і йому доводиться працювати з фраґментами – фраза інтерв’юера, фраза тіні, мовчання кельнера, дим сигар Дангілл, бо дійство відбувається в магазині Дангілл на П’ятій Авеню. Зів’ялі пуп’янки високих дам, високий стиль, високі ставки. Європо-мамо, Європо-утробо, Європо-лоно – дим Дангілла доносить звідси до тебе лише отруйне сім’я твоїх прадітей. Але все досить швидко змінюється. Учні дуже швидко починають вчити вчителів і піраміда стає з голови на ноги. О, до речі про нашого Бетовена. Значить їде Бетовен вінчатись в Бердичів, а оскільки він був глухий, то музику йому понаписував композитор Ведель. А дівчата були потім.

4.
В краю, де мужчини розучилися думати про батьківщину, жінки починають думати про мужчин, які в своїх краях таки думають про батьківщину. Отак завалишся в траві під скульптурою Лібермана. О, Ліберман. Теж, до речі земляк. Та по Києву можна сказати кожен Ліберман ходить. Тільки прізвища різні. Але скульптури ваяють – любе. За що гроші платять. І якщо не платять, то ваяють, просто так, по інерції. Інерція доводить до того, що прямо під скульптурою можна набрати номер телефону – її, чи її, чи її. Вона, чи вона, чи вона довго виказуватиме здивування, потім розповідатиме про її самотнє величезне ліжко, потім... А в той час біля неї сопе мурло і ніц нє розумє, про що це вона сповідається зовсім не Богові по телефону. Найсумніше те, що яке б високе поривання не було, а починається воно з баби, бабою й закінчується. Принаймі з наявністю статі завжди є причина, точніш, спосіб пояснити невдачу. Що в кінцевому рахунку так і є. Тема – чужина, як форма самореалізації. Про щось там на тлі Бродський з Ліберманом переконують рибу в ставу, риба горлопанить у відповідь і виявляється, що все життя є чужина. Знову та сама ідея градації деградації. Чужина здатна породжувати монстрів, до яких не проти присусідитись і край. Але чим не гідна шкала краю? Тим що край не вивертає, а митець мусить бути вивернутою людиною, як рукавичка, мохом чи ворсом на зовні. Такий собі локатор для виловлювання і подальшого обчислення середньостатистичного смаку. І все зовсім інакше, все просто великий стовбур і бери прищеплюй свого пагона, приросте то приросте, а ні, то... Теледиктор триндить про те, що пані така-то є хранителькою великого духовного надбання, а звідкись з’являється думка – о, пані, у вас прочитується дещо інше, та ж ви збочували молодих юнаків. Отак десь прочитується і здається виправдовується. А там Майоль, Бродський з Ліберманом. Образи, образи, образи. Скільки етнічного матеріалу бродить вулицями чужини в пошуках іншого етнічного благополуччя. Скільки імен спотворено. Але звідкись все-одно пробивається голос – треба їхати. І їдеться. В пошуку нової несправедливості. Якби мужчини у своєму бажанні продовжити рід не були залежні від іншої статі, у світі давно вже владналася б гармонія. І напевно би більше думалось про батьківщину. Залежність ця викатовує більш, ніж недоїдання, недосипання чи й вічне бездомів’я. Після презентації в дорогому салоні припхатись до негрів в Сентрал Парк, пустити на трьох пляшку Дангілл-віскі, розкурити сигару, поговорити кожен своєю мовою про свої болячки і побрести кожен в свій бік, навіть не знаючи імені один одного. В тому немає ніякої романтики. Говорити з тими, хто тебе не розуміє, говорити мовою, яку не розуміють, хіба не це комфортний дискомфорт часів внутрішнього герметизму. Скільки тої води збігло, а спогад – як новий лад в раю. І тепер, за іншого духовного рзвитку розумієш, що мусиш говорити речі зрозумілі і зрозумілою мовою. Не ті вуха для слухання все тієї ж музики. Якби край здобувся на репутацію стабільного поставника жіночого матеріалу, такої собі жоноферми, краєві ніколи б не загрожували війни. Війни гриміли б над чи поза краєм, а край минали б через загрозу зриву поставок жінок. В тіні їхніх спідниць спочивало б чоловіче еґо, а пастухи ілюзій були б найшанованішими людьми. Хоча на них стандарти шанованості і так не розповсюджуються. Суспільство чуттєвого забуття випадково чіпає в собі якусь котячу пляму і дивується саме собі. Людина в чуттєвому забутті творить розумові порухи, де розум дорівнює самому собі. Поки що тільки пастухи ілюзій женуть і женуть змучених пошуком етнічного матеріалу самиць на все нові і нові пасовища.

5.
Орли, розмножені в неволі, життям затрахані орли, сидять і, лущачи квасолю днів, пригадують святу борню, чи як інакше. Між моментом пристрасті і моментом істини якась чи не секунда істини, а майстер з виглядом старого в’язня встигає прочитати безглуздий текст на сітківці ока. Час майстрів зійшов так само швидко, як і час, що розділяє момент істини від всього, що з усіх сил змагає присусідитись, час майстрів став часом в’язнів. Сумління, що так тяглося до примарної реформи, по дорозі розгубило себе і майстрів. Ціловані сандалії тепер ладні приміряти на себе всі, кому ще вчора так смачно цілувалось ці ж самі сандалії. Але раптом яка ностальґійність за ієрархією. Так просто приміряються царственні одежі, так радісно згорають одежі білі, так швидко скресає крига, що навіть соціум не встиг вишколити льодоплавців задля спасіння себе ж. І тоді приходить час майстра – ось ваш час, майстре. Ми не вибачаємось за те, що ми забули про вас, майстре, ми пропонуєм вам, майстре, ваш час. І раптом з юрби, що перейшла через примірку цілованих сандалій, навіть не набереться десятка, здатних стати на льодину. А так здавалося, що святість не від особи, а від сандалій. Із дому духу вигнані вчасно ще встигають схаменутися, а решта невигнаних в своїй ілюзорній достатності починають уявляти себе спроможними на певну місію, і на здатність стати на льодину також. Батай про Пруста – “... Пруст чекав від істини дечого священного, саме тому істина привела його в лють, що налякала Емануеля Берля. Берль захоплено описує сцену, коли Пруст вигонить його з дому з вигуками геть, геть. Пруст вирішив, що Берль втрачений для істини, поскільки надумав одружитися. Чи вважати це маячнею? Можливо. Але чи відкриється істина тому, хто не увірував в неї до безтями?” Чи до цілування сандалій. З мрією хоч раз та ступити на місце царственної стопи. Вища спокуса, вища за жінку. Чи для митця спокуса влади. Влада з її вертухаями завжди в стані витворити ілюзію творчості. Недообдарований живописець Шикльгрубер з недовченим поетом Джугашвілі. Якщо особа керується лиш потребою зафіксувати своє перебування в просторі, самого мистецтва замало. Тоді в дію йде показування голої дупи на сцені опери. Або такий недозволений прийом, як Гулаг. Недозволений в мистецтві, а втім між політикою мистецтва і мистецтвом політики відстань така ж, як між моментом істини і моментом пристрасті. І людина на льодині (за Костем Москальцем) випливає з власної еліптичної уяви і вже в напівфразах ровесників прочитуються натяки про вину один перед одним, немовби та вина перед історією, а потім виявляється, що це справді вина перед історією. Але зблизька вона здається чим завгодно, як і батьківщина. І справді страшно, чому тільки раз? Чому? Відпусти господи два життя. Одне на збирання каміння, друге – на розкидання. Орли, мужчини, постаті. Навіть одне життя, аби розділити на до і після, до і після усвідомленої потреби в існуванні страшного суду, такого собі символічного моменту, коли ілюзії і потуги зрівняються з можливостями, з частковим розквитанням за борги батьків. Символічний льодохід сходить і в око ріки, як в око істини починають зазирати чергові, хто спокусився на свою спроможність досягти момент істини. Але це вже успішна цивілізація, а не та лихоманка, що трясе краєм. Орли, мужчини, постаті тільки чомусь в цьому успіхові потворніють, чи природа перерозподіляє красу і здатність до опору, аби хоч як втримати рівновагу, хоча б у расових межах. “Погляньте на птахів небесних... ” (Мт 6, 26). Зекоподібні майстри зберуться на вечерю, за простим столом і з простим питвом. В їх честі не говорити про справу. Вечеря майстрів – це вечеря просто тих, хто раптом згадав про право на людську долю, окрім майстрової біоґрафії. Найсмішніше, що їх може виявитись дванадцять. Але жоден з них не натякне про можливу роль Іуди, чи про Хому. І жоден з них після п’ятої чарки не бігатиме домом з простакуватими криками “геть”. Хоч так можливо, що той, хто збирав їх, хотів у кожному з них побачити того, хто до безуму увірував в істину. Він так сподівався спостерегти гепенінг з витворенням чогось, у що вірить сам. Скажімо вечеря з розподілом чи пак розпродажем місць в історії. Але майстри тому й мовчали, що знали, аби це сталось, аби здійснилась ця забаганка, вино до кінця вечері перетворилось би у кров людську. І не тільки у глечику, а вже і в шлунках. То навіщо тоді така вечеря.

6.
Божественна природа таланту витягує з незвіданостей потвору за потворою. На місці, точніш, на порожнечі, на відсутності героя спекулює чергове гидке каченя зі Східної Європи. Диви за рік з гидкого каченяти стане нічогенький качур і його на посаді вже гусака на день Подяки нафарширують яблуками чи що. Чудище обло і т. д. Скільки молодечих душ спалила стихія творення. Короткочасове горіння чистої душі часом вивертає на зворотнє ту чистоту. Примарна свобода як синонім творення вимагає рвіння, непередбачуваного вискакування зі самого себе, як і з системи, як і з рівноваги, що є недоступним людині, котра розраховує, розпачковує по роках свої дії. Бодлера з Рембо вистачило на кілька років буйства. А потім на століття в людства вистачило глузду вишкрібати мотивацію до того чи іншого слова, жесту, натяку. А може мотивація в устах того, на чию справу замахнулись ці двоє – звичайне вино слів. Звечора слів було багато – жорстке похмілля зранку. А втім похмілля щоранку жорстке. Не від вина, то від дружньої дії влад – виконавчовиборносудових усіх рівнів. Хтось збирався писати про свої стосунки з владою приблизно так: “Руїна, знаєте, президентська платня невеличка, то чого б не приторгувати євреями. Хочеш еміґрувати зі збереженням громадянства – одна такса, з іміджем політеміґранта – то вже зовсім інша. Товар-люди-товар – формула давня. А за імідж політеміґранта треба б відстібнути відсоток від такси і силовим структурам, і поетам, за те що талановито донесуть гірку правду про претендента на посаду політеміґранта”. Тільки причому тут божественна природа таланту. Через богообраність народу до обраності у виборних органах всіх рівнів. До обраності у виборних текстах всіх рівнів (читай часів і народів). Що й породжує ревниве шарудіння в лавах текстотворців. Від означення категоріальної причетності до простого – дурний, але талановитий. А може не шукати мотивацій після тексту, може краще шукати мотивів у діях живих, а не в діях мертвих, в надії передбачити дію. Творчість як форма передбачення провокує аналіз як передбачення. Суцільний футуризм. А так диви й мотивація знаходиться тій богообраності. Обраність тільки за однією категорією – дика працездатність. Іншої здатності немає. Хіба що здатність декларувати недумання, а в той час... Ні, в той час коли... Хтось може знебожитися до стану недумання, коли час уособлений, скажімо, в якомусь кельнерові, стоїть біля стола і спостерігає, як Гайдеґґер занотував на серветці своє передбачення про загрозу настання самого лише обчислювання думання чи то пак мислення. Здатність пояснювати складні процеси простими словами приходить від сотень пережованих текстів, від сотень тисяч перевідчутих за словами дій, щоби потім залишалася тільки божественна легкість пояснювана справді немислителями як тільки обдарованість. Божественна природа таланту – лише вчасно завданий біль, через який раптом приходить розуміння болю інших, а далі за Мішелем Фуко – лиш рефлексія, лиш усвідомлення, лише прояснення безмовного, лише повернення мови німоті, лиш висвітлення тієї тіні, котра відриває людину від самої себе, лише одушевлення бездіяльного – ось що складає тепер єдиний зміст і форму етики. Якась страшна селекція через розуміння болю. Біль як шлях. Дивне звукове зіткнення мов – білль як закон в одній, і біль як форма історичного побутування в другій, лише подовжене “-лль” вирізняє у звукові те, що в понятійності своїй розмежоване прірвою. Окрім звукового “-лль” є ще один місток – талант. Місія таланту – поєднувати непоєднуване. У грі, у міміці, у лінії, у слові. Люди стомилися творити нові слова, те, що прийшло в мистецтво з позначкою “пост”, в суті своїй передбачає прочитання подвійне, а то й потрійне того, що означене одним лиш словом. На все приходить нині воля контексту. Той, хто замахнувся творити, замахнувся на тимчасовий контекстуальний затишок, на тимчасову втому заперечення, на ілюзорну рівновагу. Влада задля підтримання ілюзорної рівноваги виводить війська на парад, так ніби в парадах і є її, влади, золотий контекст. Контекст таланту – вибір між рівновагою і катастрофою. Талант завжди обирає катастрофу, в сподіванні опісля породити нову, ще не бачену якість – сумне сподівання постчорнобильського світогляду – примарна нова якість, нерадісна непершість апробації негідних властивостей свого ж власного інтелектуального продукту. Із юрби гидких каченят зі східної Європи крізь свідомо обрану злиденність раптом оприлюдниться чергова істина. І раптом забудеться злиденна праця, божественна природа лише засяє у своїй красі. Таланту, між іншим, природа.

7.
Історія сумна і тому безкінечна, веселі цивілізації закінчувались весело, але швидко. Щось в тому є фізіологічного. В перервах між висуванням на Нобля будівничі нації бродять по симпозіумо-сесіях і займаються своєю основною справою, тобто власне будівництвом. Придивишся, так дбають, ну ластівочки їй Богу, з якого тільки болота те діло не ліпиться. Кажуть ластівки слиною все це діло клеять, так і ці слиною. Нарід обслинений з ранку до ночі ходить. Зразу Боргес згадується: “... поділяються на: а) таких, що належать Імператору, б) бальзамованих, в) приручених, г) молочних поросят, д) сирен, ж) казкових,
з) бездомних псів, е) вписаних до цього списка, є) буйних немов у безумстві, к) незлічимих, л) намальованих дуже тонким пензликом з верблюжої шерсти, м) та інших, і) тих, що тільки-но розбили глечика, ї) тих, що здалеку здаються мухами”. В Боргеса правда на місці трикрапки стоїть слово звірі, але коли там підставити “політична еліта”, “академічні кола”, “грошові мішки”, то виявиться, що все те співіснує з такою ж логікою у взаємовідносинах і в самому доборі, що й звірина Боргеса, єдине, що звірина поза списком не існує взагалі і сама до списка не просилася. Ті, хто напрошуються до списка – нова існувальна категорія. Вони з’являються тільки на період депресії, поза депресією список щезає. Не дарма першими ідуть ті, що належать Імператору, значить все ж еліта у всій її всеосяжності. В паруванні дітей, в боротьбі з корупцією, із перекиданням державних замовлень у руки приватних (свої ж звичайно) конторок, фірмочок, підприємствочок. Чергове, вже пост зрабіння того, що є чи не найулюбленішою категорією в устах звірів Імператора. Відчуженість і приналежність. З калейдоскопічною швидкістю щезають і з’являються кордони, межі понять. Народ мій є, народ мій завжди... Народе мій, до тебе я ще (з?)верну, на наступних виборах. Відчуження і приналежність, каучук і арахіс. Арахіс і каучук. І присмак безвиході золотий час, коли межа між руйнуванням і творенням щезла. Той руйнує, той будує, і словом, не верстовії. А еліта така, бо список такий. Живопис по живих писках. Депресивний синдром. Присутність у своїй відсутності. Скавуління, чи з арго коротше навіть – скавул підляка, він і знає, що він підляк і розуміє все своє підляче становище, а зникнення своє з овиду вважає гіркою несправедливістю, і бореться вже не за життя, а за можливість зникаючи прихопити ще з краю стола склянку горілки в кишеню. Так скажений, в своїй незмозі, стати як всі, кусає всіх, аби стали як він. Звичайно пес. Великі спостерігачі депресії на зразок Пруста, Мих. Мих. Коцюбинського, чи Камю, заплатили б усе, аби очевидіти все це і саме в цьому краю. Це вже вкотре спроба привити традицію, котра й не жила ніколи, була просто уявою, це вже вкотре до образу народжуваного зразу ж додається список його минуло-майбутніх мук, Христос страждав, і ти страждай. Дід страждав, і ти страждай. Суцільна професіоналізація страждання. Чому нема ностальгії за світлим текстом “Інтермеццо” Мих. Мих. Коцюбинського, а є така постійна потреба переживання ситуації, що покоління саме лише першовивчення, і ніякого багажу літ минулих. Тільки первісний досвід. Нація одного покоління. Нація одного страждання, оскільки й покоління одне. На інше покоління – інше страждання, інша мова й інша культура. Нація, що вперто притримується образу, створеного собі в певний момент, і радше вчує себе такою, що щезла, ніж відмовиться від образу. А ті, хто виводить із депресії, тією депресією так і козиряють на кожному кроці. Гей, блаженні, ми ніколи не були по-справжньому блаженними, блаженству справжнє майбутнє мусить бути також героїчним! Гасло! Чом би і ні! Радісний об’єкт втуплюється аби зоцінити свій смайл, а в дзеркалі порожньо. І так прозоро у вухах дзвенить фраза приписувана Пашковському: “Та ти подивись на себе в дзеркало, тебе ж нема”. І ті, що належать Імператорові, так і не зрозуміли, що у списку рівновеликі, і приходить рано чи пізно час “на інших”. І все зупиняється. Ідея державності правила мізками інтелектуалістів як частина загальноестетичної і загальногуманістичної ідеї, а опісля, замість спочинку — великий і веселий хутір. Внутрішній лад, все во ім’я особистості. Бджоли. Народе мій, до тебе я ще пердну (через місяць після виборів). А такі, що належать Імператорові, були втілені ще років за сорок до Боргеса, вони тоді працювали псами в “Інтермеццо” Мих. Мих. Коцюбинського.

8.
Час тихого вмирання літератури, у її звичних сервісних виявах. Це трансформація із посудини думки в судину думки. В нарешті довгоочікуване малослів’я. Всяке задеклароване вмирання було всього лиш переходом в іншу форму існування, але не вмирання в первісному значенні слова. Бітов у риторичному тексті “Спроба утопії”, проголошеному в Мюнхені березня 1992 року: “З тих пір, як у Ніцше помер Бог, ми прожили ще сто літ, поховуючи ту чи іншу Божу іпостась. Хоча б за останні два-три роки мені пощастило бути присутнім на похоронах тієї чи іншої категорії людської свідомості. Була то чи Смерть Літератури, чи Смерть Історії, чи Смерть Ідеології, чи Кінець Століття, чи навіть Смерть Рефлексії. Властиво, все це відбувалося ще й під загальним знаком: Кінець століття, а то навіть і Кінець Мілленіума. Пам’ятаю, Література чесно померла першою в Ліссабоні, Історія спочила наступної весни в Берліні, Ідеологія – молодого літа в Мілані, Пророків виносили у Мюнхені, Рефлексія пережила останні конвульсії в Амстердамі. Може в географії вся справа? Яку кінчину ми повинні відзначати в Стамбулі? Людська пам’ять коротка, бо одна з літератур, та навіть не одна з літератур, померла весною 86 під Києвом. Чорнобиль в ряді, чи пак в лаві Столиць смертей, чи ненайперша Столиця Смерті віри в гуманність технології. Технологія немов зарин вперто проникає в судини духу, аби нарешті дух зарепетував про світле минуле, про діонісійський кайф, про локатора діжки, оселедці героїзму і водочку під оселедці. Героічно-плаксиве минуле, що нічого крім компілятивного майбутнього не породжує. Пливуть чорнобильські солов’ї разом з нуклідами слідом за поганськими богами, що іх звалив у Дніпро первосвятитель. Стопи Андрія Первозванного в свідомості території виявляються виразнішими від профілів прижиттєво самопроголошених визволителів і національних героїв. Але звідки геройство на проголошення смерті як критерія. У сексуальних меншин свій принцип побудови ієрархії, але світ же не живе з орієнтації на смаки сексуальних меншин. Наркотичні меншини вже читають Котляревського з поправкою на одну букву: “Любов к Отчизні де героїн”. А улюблена категорія юних полемістів Кінця Мілленіума – “здорові сили” досить здорово себе почуває в умовах Володимирського ринку. Тільки поряд зі Смертю Рефлексії і поряд з Володимирським ринком ще щось здохло. То був собака. Він був вошивий і його тепер власні воші доїдають. І на кожній воші серпик з молоточком. Так смерть, що підмиває щоденне існування всього живого, є одночасно й іншою, фундаментальною смертю, на основі котрої мені дане і моє емпіричне існування (це з вуст Мішеля Фуко); бажання, котре пов’язує і розділяє людей в безпристрасності економічних процесів, – це одночасно і те фундаментальне бажання, на основі котрого якась річ може бути об’єктом мого бажання: час, що народжує мова, осідає в них і врешті-решт зношує їх, є одномоментно й часом, котрий робить мою мову дискурсивною, розтягуючи її нездоланну і непозбутню послідовність”. Ця мова здохла поряд з Володимирським і світовим ринком. І вдячний, невдячно-вдячний час висолопивши язика чекає, коли вони з птахами відбілують кістяк її задля нового нарощення на той кістяк здорових і стерильних м’язів. І то вже буде не потвора, і то вже буде навіть швидше ніж з мавпи людина, як казав колега Дарвін. Об’єкти його досліджень так мило надаються для ілюстрації мовно-літературних процесів. Воші гризуть пса, птахи розкльовують дохлятину. Хтось із кимось ділиться. І буває відрубають півневі голову, а він після сокири з дрові.... біжить собі без голови, і його об’єкти сексуальних зацікавлень женуться за ним і викльовують живе іще м’ясо. Доки не впаде. Єдине, що півень не має вибору, він народжується півнем, а честь треба берегти замолоду, спереду і ззаду, і той, хто зазіхає на Божу справу – творити, мусить пам’ятати про це весь свій час. А ще повторєніє мать учєнія, але вживається частіше зовсім інша мать, і тому часом можна й зважити, але тільки за умови художньої необхідності, і щоби зайвий раз підтвердити свою приналежність до народу, що його виховували і оспівували твої колишні співплемінники часів правління Перес Тройки, що здається було майже паралельним з головуванням в ООН Переса де Куельяра. Правитель робітничо-селянської країни звичайно не міг собі дозволити дворянської привіски де. Та й як би воно звучало Перес-де-Тройка, тут уже попахує, ще якась глухарня вчула б щось сексменшинське. Та й незручно перед друзями по соціалістичному та інших лагерях. Колишні співпляшники, що так і не зрозуміли, що те, що в пляшці, не література, вона поза пляшкою, вона в сльозах.

9.
Ніщо так не руйнує як чужина. Чому так вільно дихається на острові Хвар у Середземному морі на коктейлі у Франьо Туджмана, президента і мудреця, навіть якщо розумієш п’яте через десяте предмет дискусії, і на диво твоя репліка виявляється дуже навіть на місці. Чи серед свинуватих посольських посмішок у Гишпанській салі на Градчанах? Для того, аби будучи там казати собі, Боже, які ми однакові зі своїми радощами і болячками, а потім сумно і радісно бредучи опівнічним Хрещатиком і переступаючи через дохлих щурів, твердити собі, Боже, як добре, що ми такі різні. “Есхатологія переростає в схоластику. І це вже не закид: значить, есхатологія стає правдивою, а не трагічною, і вже навіть не романтичною частиною нашої свідомості, – це знову Бітов зі своєю “Спробою утопії”. Схоластично опрацьована категорія тільки й може стати беззаперечною її часткою. Так православ’я, заперечивши схоластику, відвернулося від цивілізації. Те що в Москві, а тим більше в Московщині, звучить як право, правда, правдослав’я, інший світ зве просто ортодокс. Що в краєвій свідомості означає просто беззаперечність, в той час як слав’я права є чимось досить оживленим, рухомим і дихаючим. Нібито московський батюшка все ще помахує над світом зовсім не калашніковим, а все ж таки панікадилом. Враження таке, ніби історія хоче довести, що московський батюшка і калашніков є не просто синонімами, останній є уособленням першого. Металізованим уособленням. А ще була глиняна форма для серпання молоткання, для ткання шовкової тканини, для вишивання по ній потім того, що англійською мовою читається як сісісіпі з оригіналу. Сісісіпі звучить як криваве продовження якоїсь там річки на зразок Місісіпі, Ангарасісіпі, Ленасісіпі. І то все чуже. Справді чуже, тільки в свідомості комусь воно таке саме чуже як рідне-рідне. Чому рідне так вперто не хоче ставати рідним. Чому чуже вперто не хоче ставати чужим. Чи щоб зруйнувати ту взаємозалежність потрібен третій складник. Перше чуже і друге чуже. І хай перше і друге виборюють собі місце отого єдиного чужого, що співіснуватиме потім в свідомості. Але так не буде. Буде чуже чуже і своє чуже, буде своє своє і чуже своє. Буде необарокко. Бездоріжжя може бути стилем – але тільки коротко. Чому в атеїстичному світі, чим атеїстичнішому тим швидше війни так швидко набувають релігійного характеру. Враження таке, ніби Бог споконвіку служить рядовим Смоленського полка і як ненайвправніший і ненайпослужливіший вояк з нарядів не вилазить. Зміна одного страху на інший відбувається як правило під радісний барабанний дріб і звіти про нове освоєння і здобуття. А вирятовування чомусь завжди має присмак дискусії президента і філософа. Чи президента і поета. Чи до поетів з філософами йому Президентові? О блиск суперечки Франьо Туджмана і француза Алена Фінкелькро. Фінкелькро був правий, але будь він президентом, підвладна йому держава мабуть би впала. Туджман виглядав не правим, о ця ознака приналежності, в правості є щось ортодоксальне, але його держава існує і падати не збирається. Митець, якщо він митець, захопленню своєму в суспільні ігри віддавшись, не встигає помітити межі, якої переступати не варто. І переступається та межа. Легко і радісно. Та межа – чужина. Чужина невластивості. Технологія, розширяючи уяву, робить світ все меншим і меншим, чужина перестає бути категорією географічною, технологія робить поняття батьківщини чисто внутрішнім поняттям, та ще категорією для вульгарнуватих політиків. Технологія уніфікує більше ніж релігія. Всі, починаючи від першого, технологічні походи були переможними, на відміну від хрестових. Тільки всяка технологічна перемога завжди позначалась своїм чорнобилем. Надто дорога плата, а раз ціна така, то і повернення було б безглуздим. Ящірка духу в черговий раз втративши хвоста ховалась десь у щілинах Печерської Лаври і діждавшись доки знову виросте хвіст, знову з’являлась. Саме в момент, коли починалось чергове відтоптування хвостів. Всяке відтоптування починалось коли в ряду своє-чуже починалось шарудіння і категорія, а найчастіше це було чуже своє, намагалась стати повноцінним чужим. Справжнім чужим чужим. Тепер своє чуже з потріскуванням пробує стати повноцінним своїм. І... втома матер’ялу дається взнаки остаточно; рівновага, навіть втома рівноваги починає хилити тіло в бік якогось святого джерела. Починаєш скурпульозно вивчати мапу в пошуках того джерела, і відчуваєш що в руки пече. А то мапа самозатліває сама по межі краю і вже починає горіти і ти руками збиваєш полум’я аби воно не перелізло межу. І з обпеченими руками ідеш вмикати телевізор, аби довідатись найсвіжіші новини.

10.
Край для війни не надається. Бляха, куди не глянь, самі страждання і ніякого героїзму. А сюди ще війну, це ж двинутися можна. Хоч би жінки понароджували побільше красивих жінок, чи що? Жінки – жінок? За принципом посієш вітер – пожнеш бурю. Мільйони красивих жінок ходять вулицями і випромінюють благополуччя, демонструючи ознаки тотожності і різниці між позитивним і фундаментальним. Гарна жінка миттєво дешифрує чоловічий погляд, миттєво сушить слину на губах. Вона і без погляду знає, що її просто хочуть. І вона злиться що її хочуть просто, і бреде в середовище сексуальних меншин, де ніхто нікого ніколи ніде, а сидять і обговорюють останню публікацію в “Літературній Україні”. Ім’я тій жінці доля, і вона сука знає, куди б ти не пішов, ти думаєш і живеш нею. Не вистачало ще сексменшинами жити, а вони ж заполонили все, що навіть знову таки нацменшинам пройти ніяк. Старенький Боргес постукує... пецьким ціпком по брукові, так і диви на Хрещатику з’явиться версія про його сліпоту від нечитання “ЛУ”. А найбільший кайф описати дерево на двадцяти сторінках. За аналогією зі звірятами, Боргес почав би так: ... поділяються на: а) таких, як намалював Гніздовський, б) таких, що на них прилітають ночувать крилаті свині, в) таких, що залазять людям у пісні: людина співає, а вони лізуть, співає – лізуть, г) такі що надаються для випилювання дитячих автоматів, д) пляшкошампанськоподібні, ж) таких що родять рожеві серця на день св. Валентина, з) що під ними згрішили Адам і Єва, е) таких, що з дуба впали чи що, є) утеклих з турецької неволі, к) таких, що не дають нормальному чоловікові повіситись, л) все той самий каучук і арахіс... І все те ж порожнє місце від героя чи для героя. Хтось має прийти, і зовсім як чекаючи на Годо... Дерево, що чекає на Годо, кора дерева, що чекає, мурахи на корі і... знову пішли поїхали суспільні закони мурашника. Митець не повчає, він просто стомлено фіксує... а мурах на Хрещатику, а в парламенті депутати від мурах... На Хрещатику знаєте стільки мурашників, а люди які! З отакенними мурашиними мізками. Народ каже що народ треба любити, бо можна й по морді дістати. Барін у нас бил харошій, когда прієзжал із Бадена, бочку водкі на дєрєвню ставіл... Харошій бил барін! “В основі всіх емпіричних позитивностей, в основі всього того, що вказує на конкретні межі людського побутування, віднаходиться кінечність людського буття, котра до певної міри повсюдно єдина, й прикмети її – просторовість тіла, відкритість бажання, час мови; але одночасно вона докорінно різниться, і в тій мірі виражена, не як обмеження, що покладається на людину зовні (її природою чи її історією), але як основоположна докінченність людського буття, що основана на самій собі і відкрита для позитивності всякої конкретної межі” – це Мішель Фуко. Кора дерева на двадцяти сторінках має зібрати навіть підкірку мозкову, але на цілих двадцяти сторінках прекрасно навіть поряд з підкіркою баріна вміщається історія. Бочка водкі залишиться фактором природним і дерево не сприймає її за факт своєї дерев’яної закінченості. Барабанить по склу дощ, стелею блукає (о ці притчеві три сосни) павук, а історична знаковість мабуть якраз і розрахована на двадцять сторінок, дери кору з дерева – на вивороті кори написано все. Інструкція для заблуканого в історії. Інструкція для рятівника краю. Інструкція на випадок, коли історія стає гадюкою і в ставленні до краю, і в ставленні до тебе особисто. І коли ще за тиждень до того кохана стала гадюкою. А на вулиці періщить дощ, і те його періщення стомлює думку. Але дощ, ще й з усіма лужними присадами, дуже добре відмиває дохлого пса під Володимирським ринком. Його відбілований дощем кістяк може сподобатись комусь навіть і в Нью-Йорку, хоча тут вже все передбачили, навіть не звертаючи уваги на його, пса, тимчасове незавидне становище. А що жінка – змія, то “Скажи ж мені – запитує Працельс, – чому змія з Гельвеції, Альгорії, Швеції розуміє грецькі слова Осі, Осія, Осі... В яких академіях навчились вони їх так, що ледве почувши слово вони тут же відвертаються, щоб не чути його знову? Ледве зачувши це слово, вони, незважаючи на природу і свій дух, вони залишаються нерухомими і нікого не отруюють своїм отруйним укусом”. Чи можна краєві закричати: Осі, Осія, Осі!, але де в світі є настільки нещасні змії, щоб до їх рівня озміївся прогресивно край. А мапа все тліє і тліє по краях. Мабуть це тління влаштовує багато кого. До загорання вони все встигнуть, коли горітиме, то багато кого вже в краю і слід вистигне. Дивне це поняття – слід вистигне, мабуть в частини патріотично-настроєних владоможців праски замість підошов. Вони ходять і прасують з кожним кроком історію.

11.
Щоб трансформувати “працював я в пана та й перше літо” в “працював я паном... “ належить відчути таку якусь Божу повинність, чи зробити час своїм рабом, чого як правило не стається. “Нью Йорк Тайм Ревю оф Букс” знову нічого не пише про твої тексти. Октавіо Пас, читаючи вірші в Кауфман Концерт Холл на Лексинґтон Авеню знову чомусь не сказав “Гай, старий, вибач, я знов не переклав твоїх текстів”. Просто вийшов, прочитав і пішов. Зате до нього встигло примазатись аж троє. Перша вийшла на кін і говорила дві минуті, і представила другого, другий самовдоволено говорив, здається, чотири минуті, потім голосно, як у цирку, сказав “Октавіо Пас!” Третій примазаний читав переклади з ориґіналів, і дуже часто пив воду, мабуть з учора грам на двісті перехвилювався більш ніж завжди. Із очей старого сочилась мудрість, як сльози на вітрі. Такий погляд мають тільки ті, хто засмакував таки життям, в механічному його дискурсі. Він був уособленням Олімпу, і якби він навіть вимовчав весь дарований йому людським терпінням час, усі б усе зрозуміли. Те велике терпіння і переплавляє “працював я в пана... “ на “працював я паном”. Паном мови. В свою чергу мова, як соляна кислота, розчиняє в собі особистість. Барку вона розчинила докорінно, він просто став уособленням мовної стихії, ну нема вже людини Барки, є Барка-мова, Барка є мовою і задля мови. Із загального тла мовокористувачів почало виділятись тіло мови, і сама мова із категорії засобу спілкування, із інструменту стала перетворюватись в об’єкт творення. Мова з книг початку століття була мовою передачі інформації, мова у художньому письмі кінця століття – далі Мішель Фуко – “... відділяється від всіх тих цінностей, котрі могли в класичний вік приводити її до руху (смак, задоволення, природність, правда), і породжує в своєму власному просторі все те, що може забезпечити їх ігрове заперечення (непристойне, гидке, неможливе), вона позбувається всяких визначень “жанру” як форми, прилаштованої до порядку уявлень і стає простим виявом мови, котра знає лише один закон – стверджувати всупереч до інших типів дискурсів своє непереложне існування”. Технологія виїла потребу описовости, ті хто приходить зі здивуванням запитує – навіщо так багато слів, навіщо така нефункціональність. Функціональна нефункціональність – ось що є художнє письмо кінця століття. За тим же принципом і вся література непотрібна в своїй потрібності, чи радше потрібна в своїй непотрібності, особливо в період макового цвітіння депресії, а в недепресивних середовищах в силу втоми споживання чи втоми від переспоживання, чи ще дивнішої втоми, від нав’язливої пропозиції. Там і мова поділилась на стомлену мову пропозиції і живувату мову відмови – мистецтво в своєму символічно-мовному лепрозорії вправляється у витворенні мутанта – в якому б пропозиція і попит, мається на увазі мовний дискурс, нарешті згармонізувались, і з чого роблять вчасні висновки наближені до мистецького лепрозорію політики. Політики, мов порохососи, вчасно чистять лепрозорій на предмет з’яви всякого політикотворчого мікроба, і настільки вчасно, що манія чи потреба перекидатися із лепрозорію в стан вершителів доль щезає в сам момент з’яви. І диво – у квітучих суспільствах на митця дивляться як на дзеркало – він мовчки відображає, депресивне суспільство ж сподівається, що ті одинаки, що так і не облишили в такий час ремесла, як мінімум зможуть хоч правду у вічі виказати. Якщо вже не обминути фашизації. Депресивне суспільство завжди знає, що ті поодинокі патріоти ремесла завжди готові... Прошу пана до гілляки! Начебто їх, того простого мастила поміж класами достатньо, аби відкинутися від владоможців. Ми вам жертвуєм наш мозок – намажте його собі на хліб і відпустіть нас вирощувати вам той хліб. А нивка духовна, смужка недоглянута, мова неорана родить і родить. Нібито ще на початку світотвору було написано... поділяються на а) таких, що нормальні люди вважають за дурників; б) що творять самі не знають чого; в) якими можна відкупитися від влади; г) хороших для розпинання; д) які весь час мовчать, мабуть китайські шпигуни; е) на тих, що доноси вперто не визнають за літературний жанр; є) наближені до Імператора, до одного з багатьох в одній палаті; ж) у кого в животі живе гадюка, а вони кажуть, що то їхня дружина, і що завтра вони її народять... “В той самий момент, коли мова як розгорнутий факт стає об’єктом пізнання, вона тут проявляється і в прямо протилежній якості: як безмовне бережливе нанесення слова на білість паперу, де слово те не може ні звучати, ні мати співбесідника, де йому ні про що говорити, окрiм як про себе, нічого робити, окрім як сяяти світлом власного буття. А Октавіо пас не вівці, а слова на духовному полі, і коли він змовкав, було чутно як слова в ньому говорять про сторожу духу. Велике і чисте воїнство слів стомлено готувалося до оборони того ще ненародженого дитяти духу, що обнародується вустами того, що змовк на хвилину у роздуми. Чи того, що його тіло стало тілом мови.

12.
Чужі пророки заступають нам очі, Боже. Та й багато з них прославились втечею. Листя вигоріло з їхніх лисин, притрусивши попелом те сіре, що і має бути сірим. І до гастроному № 6 збродяться цвіркуни і, зібравшись до купи, виявляють що всі вони жертва, а поодинці кожен чомусь виглядав на щасливця. Їхні жінки зів’яли після перших же пологів і надалі нагадували хіба що гумово-тлущеві торбинки для виношування на диво чудесних дітей. Дивишся на співавторів цих чудес і починаєш підозрювати існування когось третього. Чужі пророки... Сказане ними про свої болі чомусь більше стосується наших болів... І те все робить відстань. І чужі пророки зповнюють таблицю болю як Менделєєв свою таблицю, це біль не відкритий, але параметри його вже логічно вибудувані... А хтось вже репетує про перенавченість, про те що забагато знання шкодить мудрості... А знання ніколи не буває забагато, його завжди замало... його в краї менше, ніж води... край виє від спраги... А вона лежить біля свого мурля і лепече щось по своєму, етнічному, і ніхто не бачить як гаснуть її очі, вона все ще приміряє себе до когось із цвіркунів... Їй все ще вдаються звабливі насмішки, але час уже замовляти гіпсову форму для того, щоб в критичну хвилину ткнутися в неї писком і форма викривила обличчя в благословенний “сир”. Це по-етнічному. І те що було культурою і те, що було просто “Бітлз”, починає брести кудись в якусь карпатську колибу на свій шабаш втаємничених. І самі Карпати з вигорілим лісом починають нагадувати чисту мозковину... Але світ і цього разу не збожеволіє. Пророки тільки приводять на край урвища і більш нічого не кажуть, змовкають. Або кажуть – “Бачите? А тепер ідіть додому, ростіть дітей, любіть те, що ви витворили зі своїх колись красунь... Вони віддали вам все чого в них не було, вони народили вам те, що не є вашим, вони співають дітям колискові ваших ворогів... “ і ніхто не помітить на краю урвища поодинокого цвіркуна, майже такого ж, як і на каві, що читатиме вірша Юрія Тарнавського “Пророцтво”: “Як популярну комерційну марку, всюди чути лиш “любов” і “любов”, і підлітки чваняться нею, як наймоднішим одягом, і навіть телевізори виглядають, як велетенські приплескані уста від відображування стількох поцілунків. Сніжнотілі дівчата, щоб бачити шкіру яких нарцизи стають на пальці, із запалом співають в хорах, під паличку з ебену: “краса є чорна”, а інтелектуали відрікаються культури, яка їх породила, як власної руки, яку вони самі відтяли. Стараються навіть заплямити добре ім’я війни, передаване людством, як своє відвічне прізвище, з покоління в покоління і натомість звеличають повію миру, яку кожен може купити. – Покайтеся, іде Христос безмежної, немов любов, ненависти!” але ніхто нічого не зрозуміє, бо ні серед пророків, ні серед опророчуваних не знайдеться тлумача з цвіркунської...

13.
Слова слова i так мало змiсту Сльози сльози i так мало змiсту в сльозах тiльки сльози i слова в сльозах i в словах сльози i так мало змiсту

14.
Чужі пророки проповідують чужі істини, відстань робить ці істини набагато привабливішими. Ідея рееміграції з нутра свого, що так запаморочливо нав’язалась паралельно з ідеєю визволення затухне швидше, ніж розгоралась. “Я” що спробувало вийти в народ, злякалось чи то ненародності своїх шукань, чи нової вимріяної, але разом з тим і несподіваної для себе форми існування. Герметичність має один позитивний бік – вона несприйнятлива до критичних зауваг, герметичність – це “я” в собі, а тут раптом “Я” мусить бути середньоарифметичним, чіпати уяву іншого “Я”, дражнити ту уяву. І раптом більшість того, що нібито являло собою “я в собі” виявляє, що в собі того “Я” нема – натомість самопожерлива ілюзія. І в цю ілюзію вже дехто навіть почав вірити. Але це не герой, це місце від героя, чи для героя, чи місце героя. Чи ж можна містифікувати те, що вмерло ще за дев’ять місяців до народження. І так порожньо-порожньо, так порожньо-порожньо. Переможньо-порожньо. По-рожньо, по-мордно, по-безлично. Зі свічкою серед білого дня по Хрещатику. А на зустріч... а) ті, хто стукав і постукував; б) ті, хто присвоював тексти безневинно ними ж закатованих; в) хто розкидався гімнами наліво і направо; г) хто божився, що брехня то і є справжня, правдива правда; д) хто золотив кліті; е) хто ходив по селу, як брехня; є) хто за шмат гнилої ковбаси; ж) кого власна баба згноїла; з) хто крав у дитинстві сало, а в старості сонети; и) хто каже, що він філософ, а його книжки смердять бараном, чи то фарба з барана зроблена; і) ті, хто має м’яке місце у літературі... ї) безневинні, котрі винні у тому, що вони безневинні; й) ті, хто належить імператору; к) молочні поросята... Порядок класичної мислі був порційований самоповторами, майже механічною калькою тлумачень. Перший том “Капіталу” – це тлумачення “вартости”, весь Ніцше – це тлумачення декількох грецьких слів, Фрейд – тлумачення тих безмовних фраз, котрі одночасно і підтримують, і підривають наші очевидні дискурси, наші фартазми, наші сни, наше тіло – це знову всеосяжний Фуко. Чужі пророки тим і чужі, що бачать вони чужі немочі краще від своїх... і немочей і пророків. Кельнер часу і кельнер дистанції пропонують кожен за своїм рецептом, як потім виявляється один і той же напій з абсолютно тим же присмаком і відблиском. Але як це подається. Від того як стає страшніше, ніж коли тримаєш в руках “Святе письмо”, обтягнуте людською шкірою з татуюванням “Нє забуду мать родную”. І нещасному інтелектові знову і знову доводиться щось похороняти, і всякий раз хтось знаходиться, хто пам’ятає, що це ж саме похороняли щойно в Лісабоні чи Берліні, і знайдеться другий, що нагадає йому слова Еклезіаста. Так все вже було, але не так було. Було те саме, але не так само. Не такі діти заперечують не таких батьків. І що людство все гіршає і дегуманізується – неправда. Людство навпаки гуманізується – задекларувавши виявленого в собі звіра, людина стала позбуватись його в собі. Частину звіриних функцій замістила технологія. Технологія ж і стала час від часу турбувати “Я в собі”, пропонуючи поділитись місцем, позбавляючи його єдиновладдя. І в тексті також. Текст, як змій із-за Великої Китайської Стіни позирає в бік Європи, позирає в бік свого творця і виявляє повну розщепленість, роздвоєність, розкол “Я в собі”, чи й повне безвладдя. Так панує місце для героя, чи без героя, і всілякі барвисті метелики вилітають з голови. Одні летять по мед, другі – по дуст, треті – по щойно відкриту наукою речовину любови. Наявність в стокілограмовому організмі дози тієї речовини, рівної однiй ноші нектару середньостатистичної бджоли продовжує людське життя на десять-двадцять років. На перші десять років вистачає людині того, що передається з молоком матері, а потім трудись, потій. І прийдеш натомлений з роботи, повечеряти б, чарку тяпнути й спати, а вона тут тобі під боком: “Ваня, Ваня... ти мене любиш?”

15.
Етнос є твір Божий, і бич Божий також. Пірначі по перлини з Чорторию були так переконані в потрібності свого товару, що роботу перетворили на втіху, а світ подивився, і так і не потішився із втіхи. І з товару такого. Але прекрасний міт, мов китайський барвистий змій, колихається собі в повітрі і біля нього метелики слів і більш нічого. Ніякої споруди не лишилось. Може споруда – то справа дядьківська, а когось не тішила справа дядьківства, та й причетність до нього. Хотілось трішки пожити за метр від землі. Як не на крилах, то на ходулях. Але є небо права і небо здійснимости, є простiр для iснування i є простiр для наповнення його собою. Є списки причетности. Щось на зразок попiдстелля в поетичному центрi на Лексинґтон Авеню: “Мозес, Iсая... Айнштайн”. Тiльки Мозес i нiякого Франкового Мойсея. А дарма. Франковий би вiв не один свiтогляд з власної, читай єгипетської чи ще якої неволi, а принаймi два. Двi неволi, два мiнуси диви i дали б в сумiшi очiкуваний плюс. Григорiй Савович подiлили свого часу людство на три i вийшло: священники, селяни i воїнство. Бiтов прив’язав цей подiл до сьогодення так:... Його утопiя полягала в тому, що для досягення загального блага людства потрiбне лиш одне – щоб кожен визначив себе в життi “по сродству”: народжений священником став би священником, народжений сiячем – сiячем, а воїн – воїном. I всi будуть щасливими. Сам вiн мав деякi причини так стверджувати, оскiльки був один з небагатьох воїстину щасливих людей, бо вiрував. Для досягення загального блага вiн радив придивлятись до дитини з народження; якщо в церквi любить спiвати – в семiнарiю, якщо до шабельки тягнеться – у вiйсько, якщо з хробачком бавиться – зрозумiло – ори-засiвай. За нашої доби його професiоналiзацiя видається недостатньою: а комп’ютерник, скажiмо, хто? Але те, що людина глибоко нещасна тiльки тому, що зайнята справою “не по сродству”, виявиться глибоко правдивим не тiльки до цих пiр, а саме нинi. Тiльки зайнятiсть своєю справою лiкує вiд депресiї i аґресiї (що до певної мiри – один дiаґноз), тобто робить людину щасливою, чи iнакше людиною. Як зайняти людей своєю справою? Теж утопiя. Може зайняти їх спiльною iдеєю. Але це вже ми пробували i краще б ми цього не пробували... Може достатньо зрозумiти, що ми цiєю спiльною iдеєю давно охопленi? Що ми вже сповiдуєм те, проповiдувати що буде необов’язково? Що живем ми не на кiнцi, а на початку?”Мойсей вже вкотре зробив свою справу i повернувся в попiдстелля на Лексинґтон Авеню. I поглядає як дiти граються в класики. Граються собi i граються. Бiля них стоїть дiвчинка з бiднiшої родини, дiти собi граються i її не запрошують. Вона довго стоїть i жмуриться на сонцi, а її не запрошують i не запрошують. I вона сама собi викреслює свої класики i грає сама собi. I, о диво, всi починають розумiти, що її класики кращi. I грається вона краще. Вона вiрить в гру як в її шанс на рiвнiсть, вони вже зневiрились в грi. Бо побачили, як треба вiрувати... Птаха душi вознеслась i ширяє там, де без слiв усе зрозумiло. Виявляється i так можна. I диви – знову митець, тiльки нинi вiн тихий фак системi вже переадресовує свiтовi рiвних i ще рiвнiших. Переадресування енергiї вiдбувається i в iнших причiлках життєдiяльности – той, хто винайшов чи вдосконалив рушницю, сьогоднi вдосконалює бронежилет. I знов iз тексту втiкає смирення. I всякий священник, позираючи на щойно зарослi кукси втраченого “Я”, поглядом шукає сходiв до неба. А сил виявляється рiвно на те, щоб вийти на Чернечу й померти в надiї бути похованим поряд з могилою свого Я. I нiхто нiколи не запитає, чому генiї так мало надавалися для тлумачення комунiзму. Примара рiвних можливостей зманює настоляток як стара дiва, що покаже обличчя тiльки пiсля вiнчання. I хтось кудись влип, вступив, проник, пробрався, пропхався, вкурив, спромiгся, зiрвав кущ, нiби кущ вогню, бiля якого сидять такi самi настолятки, вивченi життю на текстах твоїх опонентiв, i переплавляють в саморобнiм горнилi золотi коронки i зуби, щойно знятi з розритих могил, на неподалекiм веселiм цвинтарi.

16.
... а хтось іде на плаху як курва під мільйонера... а хтось лапає раків в одній зі складових власного організму... а хтось пучками шліфує оптику, що від тих пучок оптика стає казководорогою, щоби в цю казководорогу оптику потім казководорогі особи демонстрували казково-дорогі гарнітури, на котрі хоч і по лікті зітреш, поліруючи пальці, а так і не здобудешся... а хтось ставить собі золоті щелепи, і ті щелепи вночі дивляться з гранчака на світ, як золота жаба, і самі собі поклацують до тих зубів, що на поличці, або бува і перемовляються кутніми зубами, про невеселу долю тих своїх співбратів, що їх розкопують в могилах, і в яких антисанітарних умовах там в могилах часом доводиться перебувати... а хтось доводить, що на трикутнику “критика – позитивізм – метафізика об’єкта” вибудовується європейське мислення з початку дев’ятнадцятого століття і до Берґсона... а хтось знає точно, що пес у Савки зветься Рекс, але буває, що й знаючи це напевне, сумнівається... а Пушкін замочив на дуелях шістьох чоловік, і жодна тобі наволоч уже більш як півтора століття не поспівчуває сім’ям загиблих... а чудноє мгновєньє, то про нього багато хто пам’ятає, тільки багато, навіть більшість не признається, підозрюючи, що виголосивши його, вони визволять його з в’язниці своєї склеротичної пам’яті і навіки позбудуться його, і ніякий суд не поверне його, оскільки вчасно не вдалось відтаврувати його на приналежність певному господареві... а суворі феміністки мітингують по краю державного ока і те око зазирає їм під спідниці; вони, розуміючи це зовсім не по-феміністськи, кокетують з тим оком, а в той час держава як віз по копаному... а вічні втікачі в холодному поту прокидаються щопівночі, розуміючи, що від самої втечі вже втекти неможливо... а Кибальчич, між іншим, ніяку не ракету розробляв, а пристрій для закидання наркоти за колючку... а на цій вулиці жив Ісак Башевиць Зинґер, і ти здибаєш на цій вулиці етнічний матеріал з очима олениці, з пошукуючими очима, і відводиш погляд, не тому що не цікаво, а тому, що в тролейбуса, оленя і рогуля відростки на черепі виконують далеко не ті ж самі функції, тільки тролейбусові це робить конструктор... а твій конструктор, у міні-бікіні зробить те ж саме тільки з менш насолодливими ознаками... а хтось просто належить Імператорові, і той, якщо буде в настрої, то й скаструє, а ні, то з Імператоркою в ліжко вкладе, хіба їх, Імператорів, на перший погляд розбереш... а на рівні історії думки все це звичайно постає як переплетіння впливів, в котрому, безперечно, потрібно враховувати індивідуальний вклад Гобса, Берклі, Лейбніца, Кондільяка та Ідеолоґів (французькі філософи кінця ХVІІІ та початку ХІХ ст., що висували різні варіанти ідеолоґії як універсальної науки про походження ідей та пізнань)... а свідомість до смішного відкрита річ, єдине, що винести з неї нічого не винесеш – вона тільки накопляє – і підуть в неї всілякі чинатілоподоби із кров’ю братів по нещастю в зейдах(?)... а ріка Дніпро – ніяка не ріка, а водяне дерево, що вже занадто довго лежить, а як встане проти вітру, яких тільки золотавих цяцьок на гіллі ми не побачимо... Ми не побачимо і можна перерахувати все, що і є складовими тієї нашої надто відкритої речі – свідомости... а Адансон ще два століття тому стверджував, що “природа – невизначена суміш істот, зближених, мабуть, тільки випадком; тут золото змішане з іншим металом, з каменем, з землею, там фіалка росте поряд з дубом. Серед всіх цих рослин ходять також чотириногi, рептилія і комаха: риби змішані, так би мовити, з водною стихією, в котрій вони плавають, і з водними рослинами... Це суміш одночасно і настільки єдина, і настільки різноманітна, що являє собою, мабуть, один із законів природи”... а епоха барокко пахне карміном, любистком, цинамоном і овечим сиром... а Сковорода пахне нездоровим потягом до... а листи до Бога пишуться тільки після цеглини в голову... а мужик не перехреститься... а нові повільно допивають свою каву, рівно о другій почавши... як на диво сьогодні всі... і слава Богу за дні небачення, нікому не всадили піку в ребро... не вибили зуба... дехто щось написав... і забрести б десь під музей Гуго Гугенгайма і всістися під порогом, знявши капелюха, поряд з негром, який розуміє, на щастя, що сьогодні він біліший від тебе, і ти розумієш, що шкіра душі у всіх однакова, якщо то душа є, і світиться вона неситістю... і ти бачив на віку ситі душі, і багато з них були чисті, тільки в їх понятті немає такого стану як неситість... а шістки з гастроному № 6 дуже швидко міняються – диви, зранку були бубнові, а вже на вечір пікові, розбери їх там... а свідомість штука не те що відкрита, вона ще й безпечна, особливо безпечна вона в часи, коли її взагалі нема... а мова втомлено зніміла собі, місце мови в людині на деякий час заступив переляк перед життям, не перед завтрашнім, перед сьогоднішнім... мова спить, вона стомилась, вона знесилена для творення того, складовою чого вона є – людини... і слава Богу, що світ у всій безсистемності свого поділу, все ж поділяється ще й на тих, хто надається до істини... і хто вже ніколи не засмакує її гіркого молока.

17.
Текст завжди тривимiрний, плюс до того ж на ньому завжди позначається стома матерiалу. Текст, залишаючись самим собою, спостерiгає за своїм розвитком, оком стороннього. Коли в депресивному середовищi з’являється подiбна властивiсть, самому собi подивитись на себе оком стороннього, починається одужання. Реальнiсть порятована сюрреальнiстю. Це щось iз розряду думок, що вiдвiдують уми в епоху не “Поневоленого розуму”, а в часи “Пост-Поневоленого розуму”, коли шокуючими для самого розуму виявились зовсiм не ним прогнозованi бiди. Державне “я мислю” заступається iндивiдуалiстичним “я порятований”, хоча здавалось час саме задатись чисто кантiанськими терзаннями: що я можу знати? що я повинен робити? на що я можу сподiватися? Одномоментне “я порятований”, якось зовсiм не вкладається в нормальний рух уява, “я порятований” – це крик-нагадування про необхiднiсть пошуку iншого забезпечення емпiричних синтез. Це вже чиста рефлексiя, це вже всевидящеє око iз однодоларової купюри, а не зреченiя провидця i чомусь спасителя нацiї. А може “я мислю” нiколи й не домiнувало, як i епiтет-забезпечення того”я мислю”, i поневолювачем розуму виявився образ власноруч створений, нi – генiально створений провидцем, аж настiльки талановито, що нацiя самоув’язнилась у своєму образi. Мислення за даних умов паралiзується, як i воля до спротиву. Порочне коло страждання, о бiдний Iов! Всi ознаки антропологiчного сну. Внерухомлення, знелюдження, знемислення – ще дочорнобильська порожнеча. А далi зовсiм не парадоксальний у своїй парадоксальностi Мiшель Фуко: “В нашу добу мислити можна лише в порожньому просторi, де вже нема людини. Порожнеча ця не означає нестачi i не вимагає заповнення себе. Це лише розгортання простору, де нарештi можна знову почати мислити”. Є простiр, точнiш порожнеча, що виконує ролю простору, так само як i мiсце вiд героя – порожнє мiсце – ще парадоксальнiше означення, нiж порожнiй простiр. I те порожнє мiсце до трьох кантiвських питань з величезними потугами починає примiряти четверте: що є людина. Антрополоґiчний квадрат стає закiнченим, а значить iз тими терзаннями має рано чи пiзно постати й герой. Тiлом його буде знання, а рефлексiї його будуть пiдкоренi тiльки одному – пiзнанню. Це не буде нiякий Шевченко i Сковорода, що говорили людям те, про що вони або знали або здогадувались – категорiя “чужий” тут нi до чого, то буде свiй, але говоритиме вiн те, про що люди в собi i не пiдозрювали, або боялися зiзнатися. Обурена юрба з кiлками вишукуватиме його по хлiвах, а вiн пiщинкою пiд нiгтем Бога дрiматиме до часу, коли юрба врозумiє. Юрбi так добре було в становищi стражденникiв, а тут цей... на палю! Стороннє око з тексту. Диви вже й на псячому кiстяковi почали проявлятися шматки жил i сухожиль... “гряде якесь нове, могутнє поко...” I знання iз кольорiв патрiотично-розфарбованих майтечок, перетрансформовуються у знання самого знання, а масло повiльно стає масляним, повiтря повiтряним, державнi службовцi вiдчищають державнi стiни вiд творчости недержавних мистцiв, повiльно приходить усвiдомлення. Усвiдомлення потреби чи непотрiбу самого усвiдомлення, усвiдомлення потреби чи непотреби iснування списку, вiдповiдности букви i мiсця в списку тих, “хто належить Iмператоровi”, усвiдомлення того, що текст без героя хоч i можливий, але неможливий, того що героєм “Тексту без героя” давно став контекст. Заради нього врештi-решт все це i писалось, про все це дуже довго мовчалось, щоб сказавши раз, змовкнути ще на довше. – Мовчиш? мовчи ж! – Летиш – лети ж! Якщо ти птах – скажiмо чиж, Якщо ж ти розум – то не спи ж!...... Ж! Ж-Ж-Ж-Жук чи янгол пролетiв?