Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево

Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію
Зміст

Якщо хочете поговорити з людиною, натисніть на одиницю

Якщо у цій книжці є спільний знаменник, який червоною ниткою проходить крізь неї, то це думка про те, що глобалізація – це все, навіть протилежне їй. Вона дає неймовірну силу і чинить неймовірний примус. Вона демократизує можливості і демократизує паніку. Вона робить китів більшими, а дрібну рибу – витривалішою. Вона дедалі швидше залишає вас позаду, і дедалі швидше вас наздоганяє. Уодноріднюючи культури, вона також дає людям змогу в дедалі більших масштабах ділитися своєю індивідуальністю. Вона змушує нас ще наполегливіше гнатися за Лексусом і ще чіпкіше триматися за свої оливкові дерева. Вона дає нам змогу дедалі глибше проникати у світ, а світові – дедалі глибше проникати у нас.

Як я намагався показати, з самого початку глобалізації як міжнародної системи різні країни і спільноти коливалися між зачаруванням її привабами і відразою до її вад. Попри припливи і відпливи глобалізації та протестів проти неї, поки що вона послідовно бере гору у кожній великій країні, яка під'єднується до системи. У жодній з великих країн негативна реакція на глобалізацію не змогла взяти верх і в жодній з великих країн ця реакція не стала настільки популярною, щоб ця країна захотіла підважити цілу систему, – як це зробила Австро-Угорська імперія перед Першою світовою війною чи Німеччина та Японія перед Другою світовою війною.

Чи буде так завжди? Чи глобалізація – процес незворотний? Моє відчуття каже, що майже незворотний. Чому я кажу “майже незворотний”, а не просто "незворотний"? Глобалізацію дуже важко повернути назад, адже її рушіями є, з одного боку, неймовірно могутні людські сподівання на підвищення рівня життя, а з другого – неймовірно могутні технології, які спричиняють з кожним днем дедалі більшу інтеграцію, подобається нам це чи ні. Теоретично ці сподівання і ці технології можна придушити, але лише заплативши велетенську ціну – пожертвувавши розвитком суспільства і спорудивши височезні і товстелезні стіни. Не думаю, що таке трапиться, але це можливо. Це можливо, якщо ця система настільки виродиться, що її жертвою буде відчувати себе не лише меншість, яка перебуває у невигідному становищі, але й більшість людей у великих країнах.

Чому це може статися? Це може статися тому, що найбільшою загрозою для глобалізації нині є сама глобалізація. Тобто ця система містить у собі потенціал для знищення самої себе. Їй властиві риси і тенденції, котрі, якщо дати їм волю, можуть стати такими гнітючими, що більшість людей у багатьох країнах почуватимуться у програші, а тому збунтуються проти системи і намагатимуться спорудити нові стіни. Далі мова піде про найважливіші передумови такого розвитку подій.

Перебуваючи у Бангкоку під час тайського економічного обвалу 1997 року, я розмовляв з одним американським дипломатом про те, що може означати цей спад для Таїланду. Зокрема ми говорили про все те, що Таїландові належить зробити за дуже короткий час, аби розігнати до належної швидкости своє програмне забезпечення та операційну систему і домогтися успіху в глобалізаційній грі. Дипломат виклав мені цілий список заходів, а коли він закінчив, я сказав: «Розумієте, ми вимагаємо, аби Таїланд зробив за двадцять років те, що Сполучені Штати зробили за двісті років».

«Ні, ні, – сказав він, хитаючи головою. Виявляється, я обрахувався. – Ми не вимагаємо, аби вони все це зробили за двадцять років... вони це мають зробити за рік!»

Отож, нема сумніву, що сила і статус країни в добу глобалізації частково залежатиме від того, наскільки вона спроможна і наскільки бажає розвивати належне програмне забезпечення та операційні системи, які потрібні для успіху. А що, як розвиток цих інституцій, лібералізація ринків і пошиття Золотої Гамівної Сорочки виявиться просто заважким завданням для надто багатьох великих країн? Хоч політики та їхні послідовники згодні змиритися зі стражданнями та обмеженням потреб, аби тільки дістатися до світу Діснея, та все ж є певні межі. Як сказав одного разу Генрі Кіссінджер, політичні лідери «не можуть вистояти як прибічники майже постійного аскетизму, підкоряючись нав’язаним з-за кордону вказівкам». Побудова програмного забезпечення може зайняти довгий час; формування у вашій країні належного входу для підімкнення до Електронного Стада та взаємодії з ним теж може зайняти великий період часу, та й може виявитися, що деякі країни не готові до цього завдання політично й економічно – принаймні не в тих часових рамках, що їх вимагає Стадо. Інші можуть недотягати до нього в культурному плані. Культури змінюються повільно. Набагато легше розробити нову модель Лексуса, ніж вивести новий різновид оливкових дерев, що може зайняти життя поколінь і поколінь.

Якщо відлічувати нинішню систему глобалізації від часу падіння Берлінської стіни, то можна сказати, що ця система входить у своє друге десятиліття. Під час першого десятиліття системи глобалізації ми бачили, що відбувається, коли деякі невеликі країни – Боснія, Албанія, Сербія, Сирія, Алжир та багато африканських країн – виявляються неспроможними здійснити цей перехід. Але ці держави доволі слабкі й невеликі, і система просто будує навколо них захисну стіну.

Проте на порозі другого десятиліття перед нами постає набагато серйозніше питання: а що, як цей перехід не зможуть зробити дуже великі держави, такі, як Росія, Китай чи Японія, – не кажучи вже про Індонезію, Бразилію чи навіть деяких членів Европейського валютного союзу? А що, як їм буде занадто боляче одягнути Золоту Гамівну Сорочку або їхні народи просто не зможуть зробити культурний, політичний та економічний перехід до брутальнішого, відвертішого Шумпетерового капіталізму, який вбиває неуспішні компанії, замість того, щоб роками утримувати їх на штучній підтримці життя? Так, ці три демократизації зробили неминучим крах комуністичної економіки Радянського Союзу та Китаю. Вони зробили неминучим крах корумпованих режимів в Албанії та Індонезії. Вони зробили неминучим колапс занадто захищеної і перестрахованої економічної системи Японії. Але це не значить, що неминучою є їх успішність у новій глобалізаційній системі.

Погляньмо нині на три найвпливовіші з цих країн – Росію, Китай та Японію. Що ми бачимо, придивившись до них ближче? Я бачу три великі, могутні держави, які збоку виглядають, наче 120-кілограмові борці з налитими м’язами, але насправді кожна з них страждає від непрохідности сердечних судин. Їхні серця – тобто операційні системи та програмне забезпечення, які відповідають за помпування крові до їхніх промислових м’язів – засмічені, вони помпують забагато крові до ніг і замало – до голови та інших ділянок. Росія потребує повної трансплантації. Китай потребує імплантації п’яти обхідних судин. А Японія потребує радикального лікування, щоб знизити рівень холестерину. (Франція, Німеччина та деякі інші країни Західної Европи не потребують такого радикального лікування, але їм доведеться сісти на серйозну низькокалорійну дієту, якщо вони хочуть влізтися у свою власну версію Золотої Гамівної Сорочки – Европейський валютний союз. Ця дієта часом буде болісною і потребуватиме деяких чстотних змін у способі життя, і саме тому Европейський валютний союз і єдину валюту буде набагато важче обстояти політично, ніж багато хто гадає).

Я виріс у добу, коли найбільшою зовнішньою загрозою для Америки була військова міць Росії та Китаю й економічна міць Японії. Дуже ймовірно, що мої доньки, яким тепер дванадцять і п’ятнадцять років, виростуть у світі, де найбільша загроза Америці коренитиметься у військовій слабкості Росії та Китаю й економічній слабкості Японії. Пристосування до цієї нової системи буде надзвичайно важким для всіх трьох. Звичайно, ці країни різні і перед ними стоять різні проблеми, – та не настільки різні, як можна подумати.

Ось вам маленька таємниця: японська економіка завжди була набагато більш комуністична, ніж капіталістична. Оглядач новин технології "Волл-Стріт Джорнел" Волт Моссберґ не раз говорив: «Японія була найуспішніша комуністична країна у світі». Фактично це була єдина країна, у якій комунізм втілено в життя. І справді. Впродовж холодної війни Японією керувала єдина партія – Ліберально-демократична. Японією правила ЛДП, в державі урядувала номенклатура, елітарна бюрократія, так само, як у Росії та в Китаї. Ці елітарні бюрократи часто-густо вирішували, де повинні розміщуватись ресурси. Японські мас-медії були неймовірно слухняні і, хоч формально не перебували під контролем уряду, по суті цілковито залежали від нього. Населенню Японії властивий глибокий конформізм, а тим, хто не хотів пристосовуватися, доводилося дорого за це платити. Нонконформістів, правда, не засилали до ҐУЛаґу, але для них був їхній власний, внутрішній Сибір. В Японії нонконформістам чіпляли ярлик “мадоґівадзоку”, що перекладається як “ті, що дивляться з вікна”, тому що часто їх садовили за робочі столи напроти вікон і загалом цих людей зацитькували. Це пристосовницьке населення ладне було погодитися на довший робочий день взамін за вищий рівень життя, довічну зайнятість та певну стабільність життя. Японія мала обов'язкову програму заощаджень, за якою населення і корпорації були змушені заощаджувати та інвестувати, а не споживати. Якби радянський комунізм був хоч наполовину такий ефективний, як його японська версія, Москва ніколи б не програла холодної війни.

Ясна річ, це певне перебільшення. Японська економіка мала також вільноринковий елемент. Третина японської економіки нині складається з передових, конкурентоспроможних у глобальному масштабі корпорацій, таких як "Соні", "Міцубісі", "Кенон" та "Лексус". Вони належать до найкращих компаній у світі і нагромадили для Японії велетенські заощадження. Ці заощадження свого часу захистили інші дві третини японської економіки – комуністичний сеґмент, який складається із заплилих жиром, склеротичних фірм-динозаврів, які виживали впродовж довгих років завдяки протекціоністським бар’єрам, зведеним японською однопартійною державою. За час холодної війни Японія нагромадила стільки заощаджень, що зуміла перебрести через перше десятиліття глобалізації, не потонувши, – дарма, що з 1992 року її економічне зростання фактично завмерло. Натомість Корея, що взорувалася на Японії, на час падіння стін не мала в запасі нагромаджених заощаджень, які мала Японія. Так що Корея була змушена пристосовуватися болісно, брутально і за короткі строки.

Якщо ж Японія хоче уникнути перманентної стаґнації, то мусить приватизувати комуністичний сеґмент японської економіки, як це зробили в Китаї чи Росії. Неефективні фірми та банки конче треба вивести з лав і розстріляти, а їхній мертвий капітал передати ефективнішим фірмам. Все це вже тепер викликає величезне соціальне занепокоєння в країні.

Америка – це суспільство, в якому культурні норми – гнучкість та прозорість – збігаються з вельми важливими для глобалізаційної системи нормами ведення бізнесу, що ними теж є гнучкість та прозорість. В Японії цього збігу немає. Там панує культура секретности і непрозорости, а тамтешня система відома своєю негнучкістю. Чим більший розрив між культурними нормами країни та нормами глобалізаційної системи, тим болісніший процес пристосування до неї. В мусульманському світі побожні жінки опускають на обличчя покривало, щоб не підпустити до себе світу. Японія – це ціла країна, що носить покривало. Воно дуже тонке, і його іноді важко побачити, але воно є, і воно приховує країну від світу набагато більшою мірою, ніж це усвідомлюють випадкові гості, що приїжджають до Японії.

Утім, японська історія також свідчить і про те, що Японія здатна на зміни і на пристосування до нових умовин, але лише після того, як досягне тієї кризової точки, яка справді примусить країну діяти негайно. Не сумніваюся, що Японія знов буде великою економічною потугою, але лише після того, як пройде через певні драстичні соціальні, політичні і культурні перетворення. Візьмімо одну з японських традицій: корпоративні ради директорів чи не кожної японської відкритої акціонерної компанії – за винятком найпередовіших, американізованих фірм, таких як "Соні" – складаються з керівників цієї компанії, теперішніх і колишніх, а пайовики майже не мають голосу. Незалежні члени у ради директорів в Японії вважай не входять. Така закрита система аж ніяк не може привнести зміни і здійснити творчу руйнацію з тою швидкістю, якої вимагає наступне десятиліття. Такий стан речей повинен змінитися, і він уже змінюється, попри болісність цього процесу.

Коли на початку 1999 року я був у Токіо, мій приятель в японському міністерстві закордонних справ почав таку розмову: «Днями мій син повідомив нас, батьків, що хоче бути менеджером фонду, але не хоче працювати на японський банк. Він бажає працювати в міжнародному банку. Ті японські інституції, великі банки, в яких прагнули трудитися молоді люди мого покоління, тепер зазнають краху. Це щось нове. Моя дружина ніяк не могла зрозуміти синових мотивів. Він сказав їй: “Якщо хочеш зрозуміти, чого я хочу, подивись цей фільм”. І дав її відеокасету з фільмом "Чужі гроші", про нью-йоркського фінансиста, який купив вмираючу компанію в Новій Англії і оживив її. Моя дружина все одно хвилюється».

Ще одна моя знайома японка, яка провадить пошук кандидатів на посади відповідальних керівників, сказала мені, що їй завжди було важко знайти японців, які хотіли б працювати в американських компаніях, адже ці фірми, на відміну від японських, відомі в Японії як ті, що практикують “три К”: кіцуї, що по-японському означає “вимогливість”, кайко – “звільнення з роботи”, коли працівник працює погано, та кьосо – “конкуренція”. Але часи в Японії міняються, міняються й самі японці. Моя знайома сказала, що тепер вона мовить своїм клієнтам: «Ви гадаєте, що підписали довічний контракт на роботу в японській компанії, однак цілком може статися, і то незабаром, що одного ранку ви прокинетеся і виявите, що працюєте на іноземну компанію. То чи не варто вже почати працювати в іноземній компанії і навчитися пристосовуватися до її умов?»

Китай теж зазнаватиме труднощів, пристосовуючись до глобалізації – але не з культурних причин, а з політичних. Китай має бажання, але не має способу. Найбільшою помилкою деяких стратегів є те, що вони думають, нібито Китай зростатиме в економічному та військовому плані по прямій лінії, від того рівня, на якому він перебуває тепер, до точки, якої він досягне через двадцять років, аж поки не стане суперником Сполучених Штатів і рівною їм супердержавою. Я думаю, це хибна думка.

Зрозумійте мене правильно. Через двадцять років Китай може вирости в економічну та військову потугу, здатну стати суперником Сполучених Штатів, – але він не дійде до цього по прямій лінії. На його шляху лежить велетенський бар'єр, який йому доведеться подолати. У січні 2000 року близько 40 відсотків китайської економіки і далі складалося з державних підприємств та банків, чимало з яких були банкрутами або нерентабельними. Єдиний спосіб прилаштувати мільйони китайців, які працюють на цих підприємствах, полягає у приватизації, закритті та злитті слабких підприємств і спрямуванні капіталу до ефективних рентабельних фірм. І Китай може зробити це, уникнувши масового безробіття, лише з допомогою масивного вливання іноземних інвестицій.

Звичайно, Китай вже привабив чимало прямих іноземних інвестицій на свої фабрики, але його валюта не є повністю конвертованою і він не має ринку акцій та облігацій, на якому іноземці могли б вести вільну гру. Опріч того, в Китаї панує відверто "свояцький" капіталізм, який починає відлякувати чимало іноземних інвесторів. До того ж Комуністична партія Китаю, щоб зміцнюватися і збільшувати свої матеріальні ресурси, фактично керує цілим рядом структур, пов’язаних з корупцією і рекетом. Приклад цієї масової офіційної корупції в Китаї подибаємо в опублікованому у жовтні 1998 року звіті про китайську державну закупівлю зерна, який показав, що, починаючи з 1992 року, із 35 мільярдів доларів, відкладених на закупівлю зерна у фермерів, 25 мільярдів, або близько 40 відсотків, “зникли”. Згідно з часописом "Тайм" (за 2 листопада 1998 року), слідчі виявили, що більшість цих зниклих грошей пішла на спорудження розкішних апартаментів, торгівлю ф’ючерсами і купівлю автомобілів та мобільних телефонів для державних посадовців. Дилема Китаю полягає в тому, що він не зможе привабити достатньо капіталу Електронного Стада для перетворення збанкрутованої державної половини китайської економіки, не перевівши цілої своєї оперативної системи з ДОСкапіталу 1.0 до 6.0 і не встановивши програмного забезпечення, яке реально забезпечить верховенство закону. А відтак виникне конфлікт зі звичками та інтересами корумпованої правлячої партії Китаю.

Ось чому не можна проводити прямої лінії від тієї точки, в якій Китай перебуває нині, до точки, в якій він хоче бути через двадцять років, і припускати, що він просто ставатиме дедалі багатшою авторитарною країною з комуністичною партією на чолі, як це маємо нині. Це нонсенс. Раніше чи пізніше Китай наштовхнеться на встановлені ним самим межі – межі, зумовлені збереженням в багатьох секторах комуністичної ідеології та одержимістю держави на ґрунті політичного контролю. Коли таке станеться, Китай або перестане багатіти, або перестане бути таким авторитарним, яким він є нині, але чимось він таки буде змушений поступитися, адже коли Китай остаточно увійде у Стадо, йому прощатиметься далеко менше, ніж прощається тепер. Ті, що думають інакше, допускаються помилки: вони занадто прислухаються до того, що говорить китайська верхівка, але не придивляються до неї і до тих велетенських проблем, перед якими стане Китай в контексті системи глобалізації. Перехід Китаю до глобалізації не буде приємним. Коли 1,2 мільярда осіб, які мчать з швидкістю ста тридцяти кілометрів за годину, налетять на бар'єр, здригнеться цілий світ. Саме тоді, коли Китай наїде на цю перешкоду, він становитиме найсерйознішу загрозу стабільності у світі – знову ж таки не через його силу, а через слабкість. Адже коли він остаточно облишить комуністичну ідеологію і водночас стане перед вповні вираженим примусом пристосування до системи глобалізації – що означає необхідність відкритися економічно і політично, – то єдиною ідеологією, на яку тоді зможе спертися режим, щоби втримати країну вкупі, узаконити своє правління і відвернути увагу народу, стане старе, сучкувате китайське оливкове дерево – його націоналізм. Націоналістичний Китай, який вважатиме нову систему глобалізації “просто занадто важкою”, може становити справжню загрозу стабільності системи.

Це ж саме, а навіть більшою мірою, стосується й Росії, оскільки вона починає з іще нижчої точки, ніж Китай чи Японія.

Звичайно, Росія далі є грізно озброєною країною з ядерною зброєю. Але тепер, коли вона прилучилася до системи глобалізації, саме слабкість, а не міць Росії становить і ще якийсь час становитиме безпосередню загрозу для стабільности у світі. Під час обвалу в серпні 1998 року російська економіка поширила фінансову інфекцію, яка протягом місяця завдала більше шкоди західним фінансовим інституціям, ніж за усі сімдесят років російського комунізму. Однак деякі політики та аналітики закордонної політики так полюбили поняття холодної війни, що просто не здатні розглядати нинішню Росію як щось інше, ніж Радянський Союз, а нинішню міжнародну систему як щось інше, ніж холодна війна. Згадайте тільки, що нацистська Німеччина, яка розв’язала війну проти цілого світу і винищила шість мільйонів євреїв, за два покоління перетворилася на успішну демократичну країну, яка тепер вважається однією з найжиттєздатніших у світі. Але лицарі холодної війни далі трактують Росію як країну, нездатну до змін і зроду приречену бути вічним геополітичним ворогом Америки.

Звичайно, ми не можемо ставитися нині до Росії так само, як до Канади, лише тому, що вона кілька разів провела вибори. Це велика країна з великою історією, вона має великі запаси ядерної зброї і далі конкуруватиме з Америкою за вплив, як будь-яка інша велика держава. Але це стосується також Франції. Росія – вже не Радянський Союз. Це держава, яка переживає непевний перехідний період, і цей перехід відбувається у контексті зовсім іншої міжнародної системи. Може статися так, що Росія виявиться неспроможною перейти до ДОСкапіталу 1.0, не кажучи вже про 6.0, але ніде не сказано, що це мусить обов’язково трапитися. Як у випадку Китаю та Японії, цей перехід Росії для нас дуже важливий – і ми не можемо його спрямувати, зате можемо на нього вплинути. Нам не під силу зробити Росію кращою країною, зате під силу зробити її менш небезпечною, менш сердитою та менш ізольованою. Ось чому розширення НАТО було такою помилкою. В умовах системи глобалізації найпекучішу проблему для Сполучених Штатів становить продаж на чорному ринку ядерних боєголовок, необхідність скорочення числа стратегічних ядерних ракет, погіршення стану довкілля, стримування таких країн-негідників, як Ірак чи Північна Корея, і фінансові віруси. Америка не може ефективно вирішити жодного з цих питань без співпраці з достатньо стабільною та демократичною Росією. Тому нашим пріоритетом повинне бути здобуття підтримки Росії і посильне сприяння поступові політичних реформ в цій країні, – а не розширення НАТО, яке може тільки підірвати співпрацю з Москвою.

На початку 1998 року я сидів у празькому офісі чеського віце-міністра закордонних справ Карела Ковонди. Поміж своїми красномовними поясненнями того, чому НАТО має розширитися на Чеську Республіку, він розмірковував про те, як глобалізація впливає на околицю, де він живе, і на Чехію загалом.

«Я насолоджуюся міжнародною атмосферою, яка запанувала тут у нас після закінчення холодної війни, коли Чеська Республіка відкрилася світові, – сказав Ковонда. – Моя дитина ходить до дитсадка разом з дівчинкою із Кореї та дітьми із Хорватії та Боснії. У бакалії по сусідству я тепер купую китайські продукти. Але зворотним боком медалі є те, що в сусідньому будинку живуть українські мафіозі. І все це в невеликому містечку під Прагою. Тут назростає незадоволення і недовіра через те, що різко побільшало іноземців, які нелегально живуть у нашій країні, нелегально працюють, нелегально торгують і провадять нелегальний бізнес – чи то в провінції, чи в самій Празі. Нині ми в Чехії бачимо обидва боки глобалізації, адже ми на роздоріжжі Европи і тут зупиняється чимало нелегальних мігрантів зі Сходу на Захід, ще й до того наш кордон з Німеччиною тепер менш відкритий. На моєму робочому столі лежить секретний звіт про міжнародну організовану злочинність та злочинну діяльність у нашій країні. Колись, за комуністів, таке було б неможливе. Коли тут були при владі комуністи, дуже багатьом просто не давали віз для в'їзду в країну, а нині навіть і візи не треба. Контрабанда частин ядерної зброї та ядерних відходів – ось де небезпека. Нам траплялося ловити людей, які займалися контрабандою радіоактивних речовин з країн на схід від нас до країн на південь від нас. І цю небезпеку загал населення недооцінює...»

Я просто кивнув головою, бо мені не хотілося питати його, звідки, на його думку, проникають всі ці ядерні відходи і як він гадає вирішувати цю проблему, відмежувавшись від Росії через експансію НАТО.

В Росії, Китаї та Японії при владі лідери покоління часів холодної війни, які намагаються організувати перехід до ери глобалізації, і в багатьох випадках просто не мають для цього засобів. Хоч росіяни й скасували центральне планування, комуністичну ідеологію і комісарів, однак не змогли так легко скасувати культуру комунізму і замінити її культурою капіталізму.

Справді, якщо йдеться про Росію, Китай та Японію, то нам слід дочекатися, аж до влади у цих країнах прийдуть ті, кого Роберт Горматс називає "поколінням тисячоліття", – хто досягає повноліття в добу глобалізації, – і лише опісля можна очікувати стійких змін. Як каже Горматс: «Коли мене питають: “Яким чином можна викликати політичні зміни в Росії?”, – я завжди відповідаю, що це робиться у процесі, який триває спершу дев’ять місяців, а відтак двадцять один рік. І Росія перебуває якраз посередині цього процесу».

Однак те, що діється, поки ми чекаємо на це нове покоління, викликає тривогу. Раніше я порівнював компанії з країнами, і в цьому порівнянні є багато слушного. Але є один аспект, в якому країни ніколи не будуть схожі на компанії. Компанії можуть виникати, зазнавати невдач, занепадати і зникати. Країни ж можуть виникати, зазнавати невдач і занепадати – але вони рідко коли зникають. Вони залишаються країнами-невдахами. Уявіть собі, що ІБМ збанкрутувала, але далі залишається на ринку, а її агенти з продажу та менеджери, які не дістають платні, продають на чорному ринку запчастини від комп’ютерів, намагаються обдурити давніх клієнтів і силкуються довести, що вони далі мають вагу, кидаючи колоди під ноги своїм давнім конкурентам.

Однією з причин того, що доба глобалізації до 1914 року вилилася у Першу світову війну, було те, що Австро-Угорська імперія, один з головних гравців европейської системи рівноваги сил у ті дні, зазнавала тривалої, повільної ерозії влади, і ця ерозія набрала сили між 1909 та 1914 роками. Австро-Угорська імперія розуміла, що вона економічно, мілітарно і політично випадає з великих перегонів світових потуг. Замість того, щоб тихо переживати своє приниження, вона повелася так, як поводиться задирака, котрий бачить, що програє у покер: перекидає стіл і починає стрілянину. А Австро-Угорщина вступила в союз з Німеччиною, щоб подолати Сербію в локальній війні, знаючи, що це майже напевно спричинить світову війну з Росією.

Коли почнуть капризувати Сербія, Албанія та Алжир, це може бути клопітно, але не становитиме загрози системі в цілому. Однак ми не знаємо, що може статися, якщо такі великі держави, як Росія, Японія чи Китай, не зможуть увійти в глобалізацію, але зберігатимуть військову силу, успадковану з часів старої системи. Як зауважив політолог Роберт А. Пастор у своїй книжці "Столітня подорож: Як великі потуги впливають на світ", проблема, що постала перед системою після холодної війни, справді була дуже подібна до проблеми, що постала перед версальською системою після Першої світової війни: як ввести переможених у систему переможців? Версальський мирний договір великою мірою спартачив інтеграцію переможених і викликав у них неприязнь – настільки, що посіяв насіння Другої світової війни. Мирний договір після Другої світової війни належним чином здійснив інтеграцію найбільших переможених – Німеччини та Японії, і це посприяло стабілізації і в Европі, і в Азії.

У світі після холодної війни постає таке питання: як нам впровадити переможених у холодній війні в орієнтовану на ринок систему глобалізації, яку здебільшого складають демократичні країни? Це особливо важко, зауважує Пастор, адже мир після холодної війни відрізняється від Версальського миру тим, що перемога західних союзників у холодній війні не була беззастережна. Захід не окупував Росію, ані Китай чи В’єтнам, а тому його здатність впливати на внутрішню політику переможених у холодній війні і формувати її була обмежена і різна стосовно різних країн. І все ж системі глобалізації дуже залежить на успішній інтеграції таких країн, як Росія і Китай. Ключовим складником будь-якої стабільної міжнародної системи, каже Пастор, є те, аби «головні її учасники вважали, що збереження системи для них вигідніше, ніж її падіння». Поки що стосовно системи глобалізації Росія та Китай так і вважають. А якщо виявиться, що для них чи для інших країн це занадто важко? Чи ті країни, які не вміють створювати мікрочіпів, створюватимуть натомість проблеми?

Це питання стосується не лише країн у розвитку чи некваліфікованих людей. Воно також стосується тих, хто може створювати мікрочіпи. “Занадто важко” споріднене іншій проблемі, яка нині дедалі більше турбує людей, і це проблема “занадто швидко”. Швидкість змін у системі глобалізації нині така велика і вимоги для досягнення успіху зростають так швидко, що вже ніхто не відчуває твердого ґрунту у себе під ногами, як це відчували у світі стін їхні батьки, – чи принаймні їм так здавалося, – коли профспілковий квиток чи довічна кар’єра у тій самій компанії вважалася ґарантією стабільности життя. Після того як вийшло перше видання цієї книжки, я одержав зворушливого листа від якоїсь жінки з Роанока (Іллінойс), котра красномовно виразила стурбованість словами, які я часто чую від інших людей, але на які не маю легкої відповіді: що буде, коли швидкість змін, якої вимагає ця нова система, перевищить можливості окремих людей, компаній та країн?

Дорогий пане Фрідман, я сподіваюся, що цей лист потрапить до Вас, і надіюся, що ви зможете відкрити мені одну таємницю. Я бачила вас у декількох ток-шоу, і на мене вони справили таке враження, що я купила Вашу книжку. Я прочитала її декілька разів, але не знайшла відповіді на своє запитання: куди мені подітися на нинішньому ринку? Ми з чоловіком завжди провадили власний бізнес, але не досягли успіху. 1984 року я змогла вступити до коледжу, де спрагло накидалася на кожний курс, який могла собі дозволити, включно з комп’ютерами, економікою, акціями, бізнесом і бухгалтерською справою. Місцева економіка була у глибокому занепані, адже коли настають важкі часи для великих фірм, це важкі часи для всіх. Я знайшла роботу, але вона нічого мені не давала, тож я звільнилася. Тим часом мій чоловік став продавати складені вдома комп’ютери і вперше почав заробляти гроші. Та коли на ринку з’явилися комп’ютери, які коштували менше ніж 1000 доларів, його золота жила вичерпалася. Нам відомі всі найважливіші елементи бізнесу, у тому числі Інтернет та комп’ютери, але ми не бачимо свого місця на світовому ринку. Ми знаємо, “як” продавати, але ми не знаємо, “що” продавати. Приміром, у мене є всі засоби, щоб написати великий американський роман, але бракує хисту... Коли мільйонери облаштовувалися на фондовому ринку, ми не мали грошей. Куди подітися маленькій людині на цьому великому світовому ринку? І ми не самі в такому становищі. Чимало наших друзів у такому ж. Ви б не зупинились на цьому питанні у Вашому наступному публічному виступі?

Мені б хотілося мати просту відповідь. Здається, тепер і день не минає, щоб у якійсь газеті не з’явилася стаття, яка нагадує працівникам та їхнім босам, що вони повинні скорочувати штати, здобувати нове вміння, позбуватися старих зв'язків, входити в Мережу, ставати швидшими, гнучкішими, бути готовими викидати старе й нове, привносячи найновіше, і йти в ногу з програмою. Єдиною проблемою є те, що ця програма змінюється кожні шість місяців і вона просто зашвидка і заважка навіть для багатьох освічених людей, не кажучи вже про неосвічених. Як реагуватимуть люди, коли усвідомлять весь тягар цієї системи і ту карколомну швидкість, якої вона вимагає, і збагнуть, що цьому немає кінця?

Ще один спосіб, яким глобалізація може загрожувати глобалізації, полягає ось в чому: сама система так добре змащена і так тісно пов’язує всіх на світі між собою, що невеликі групи людей – чи це інвестори, чи Надпотужні Сердиті Люди – своїми ексцесами можуть загрожувати цілій споруді. Якщо побалакати нині зі співробітниками інвестиційних банків Волл-стріту, вони признаються, що під час обвалу ринків у серпні – вересні 1998 року найбільше їх здивувало те, що ціла система виявилася набагато густіше переплетена внутрішніми зв’язками, ніж вони гадали. Жодна з їхніх моделей ризику, які ґрунтувалися на колишніх співвідношеннях між інвестиціями та деякими подіями, не передбачила тої ланцюгової реакції, яка в 1998 році вщент розбила цілу концепцію багатопрофільности. Компанії, які вважали, що провадять багатопрофільну діяльність, інвестуючи в різні фінансові інструменти, з різними термінами виплати, в різних валютах, на різних ринках, у різних країнах, скоро виявили, що всі їхні інвестиції були частиною одного великого ланцюга з перехресними зв’язками, і коли ринки почали стрімко валитися, ці компанії просто не могли з нього втекти. Одна ланка в ланцюгу тягнула за собою наступну. Завдяки глобалізації цей ланцюг стає дедалі довшим і тіснішим, і страшна правда полягає в тому, що ми ще до кінця не розуміємо, що значить така взаємопов’язаність, ані не знаємо, як захиститися, коли одна з ланок ослабне. Це переплетіння стосується не лише фінансових ринків, воно навіть з’явилося на дисплеях у вигляді дефекту тисячоліття Y2K. Він був наслідком того, що внутрішні годинники в комп’ютерах, щоб заощадити пам’ять, виводили дати лише з шістьма цифрами: дві на день, дві на місяць, і дві – авжеж, ви вгадали – на рік. Це означає, що вони доходили тільки до 31/12/99. Так що коли календар вдарив 1 січня 2000 року, чимало старих комп’ютерів зрозуміло дату 01/01/00 не як 01/01/2000, а як 01/01/1900, тобто що знову настав 1900 рік. На щастя, заздалегідь вжито належних заходів, чимало країн та компаній закупило нові комп’ютери, і коли настало нове тисячоліття, загрозу Y2K знешкоджено. І Новий 2000 рік, замість того, щоб принести всесвітнє страхіття, став всесвітнім святкуванням, яке об’єднало всіх.

Однак тепер, коли ми пережили Y2K, це не означає, що проблема перехресних зв’язків у нас позаду. Подумайте про ще один факт: коли у верхніх шарах атмосфери відбувається ядерний вибух, він випромінює гігантський електромагнітний імпульс. Якщо якийсь терорист чи держава-негідник влаштує у небі над Америкою навіть невеликий вибух, він може заблокувати і спустошити кожен комп’ютер в країні так, що Y2K порівняно з цим буде здаватися дитячою забавкою. Тім Вайнер у своїй книжці "Відкритий чек", яка розповідає про секретні урядові програми США, так пояснив це явище: «Боєголовка, яка вибухає на висоті 480 кілометрів над Омахою, пронизає цілі Сполучені Штати, від берега до берега, хвилею електронів. У кожну електронну систему, у кожен радіопередавач, у кожен комп’ютерний банк в країні влучить щось схоже на блискавку, але в мільйон разів сильніше. Могутня хвиля інтенсивністю до 50000 вольтів на метр пронесеться електричними контурами, що пронизують цілу країну. Це явище відкрили в 1962 році, коли США підірвали три ядерні бомби у небі над Тихим океаном. Хоча цей тест відбувся за 1300 кілометрів від Гаваїв, у цілому Оагу згасло освітлення на вулицях, а в Гонолулу вийшла з ладу вся сигналізація проти злодіїв». На відміну від проблеми Y2K, наслідки цього електромагнітного імпульсу, каже Вайнер, залишаються тим, що інженери називають “відомим невідомим”, – проблемою, про існування якої відомо, але невідоме її вирішення.

Така велика пов’язаність може становити для нас проблему ще в одному аспекті. Надмірне перебування на зв’язку стає соціально нестерпним. Якось влітку 1999 року я натрапив на повідомлення "Ассошіейтед Пресс", що надійшло з Ізраїлю. Там розповідалося про якогось ізраїльтянина, котрого «зупинила поліціянтка, помітивши, що він їде приморським містом Натанія і тримає в кожній руці по мобільному телефону. Заглиблений у розмову, він тримав кермо ліктями, повідомила щоденна газета “Гаарец”. Поліціянтка просигналізувала йому з вимогою зупинитися, коли побачила, що його "Міцубісі" виписує зиґзаґи від одного краю дороги до другого».

Не можу уявити собі нічого іншого, що краще ілюструвало б хворобу надмірного зв’язку, ніж ця історія з ізраїльським водієм, який притис до кожного вуха по мобільному телефону і веде машину ліктями. Це справжній, непозбутній вірус Y2K для розвинених країн. Це той неспокій, який виникне тоді, коли телекомунікації сполучаться з “Всюдинетом” – коли виникне технологія, яка дозволить людям виходити онлайн зі свого годинника, стільникового телефону, машини, тостера чи портативного плеєра – і кожен зможе виходити на зв’язок завжди і всюди.

Вірус надмірного зв’язку поширюється щодня, і проти нього не допомагає жодне лікування. Одного разу, влітку 1999 року, я був з донькою у ресторані, і ми сиділи між двома родинами, батьки яких голосно говорили по мобільних телефонах, неначе перебували у своїх офісах. Я хотів вигукнути: «Послухайте, я – у відпустці. Я намагаюся втекти зі свого офісу і не хочу опинитися натомість у вашому. Я не хочу чути про ваші проблеми. Вимкніть цей телефон!» У жовтні 1999 року я був у Чикаґо на обряді обрізання мого новонародженого небожа. Якраз перед тим як сивобородий рабин збирався здійснити обрізання, задзвонив стільниковий телефон. Ми всі озирнулися, хто це перериває урочисту церемонію, коли рабин зніяковіло поклав скальпель і вийняв з кишені телефон. Я щораз гостріше реагую на людей з стільниковими телефонами так само, як реагую на когось, хто поруч зі мною за обіднім столом курить сигару, – розлючуюся.

Не можу дочекатися того дня, коли в ресторанах нарешті обладнають секції, забезпечені проти стільникових телефонів. «З мобільним телефоном чи без?» – запитає вас офіціантка перед тим, як посадити за столик. Я також не можу дочекатися того дня, коли "Моторола" випустить прилад, яким можна буде глушити всі стільникові телефони навколо так легко, як відчиняти двері гаража. Раз – в радіусі п'ятнадцяти метрів навколо вас жоден телефон не ловить сигналу. Вибачайте! Не дивно, що надмірний зв’язок стає хворобою доби Інтернету. Адже те, що завдяки Інтернетові та глобалізації час та віддаль зменшуються, може бути великим позитивом для бізнесу, але водночас це спричиняє соціальну клавстрофобію. "Нью-Йоркер" одного разу проілюстрував це карикатурою. На ній показано чоловіка, який відпроваджує додому наречену. Біля дверей вона тисне йому руку і каже: «Я б радо запросила тебе до себе, Говарде, але за десять хвилин розпочнуться торги в Гонконзі». Час та відстань розріджують наше життя і дають йому певну продуховину, і коли їх зменшити, ви зменшите дуже важливі для життя амортизаційні подушки. Кілька рабинів писало мені: вони вірять і сподіваються, що надмірний зв’язок спонукає євреїв навчитися більше шанувати сабат. Дотримання дня відпочинку, коли ви вимикаєте свої стільникові телефони і від’єднуєтеся, може набрати цілком нової привабливости.

Один мій приятель, який працює на Медісон-Авеню [1] , сказав мені, що до появи мобільних телефонів та біперів, коли хтось телефонував йому в офіс і не заставав на місці, секретарка просто казала: «Аллена немає». Тепер, коли хтось телефонує і секретарка каже, що Аллена нема, тоді той хтось обов’язково скаже: «Ну, тоді з’єднайте мене з його мобільником або викличте його біпером». Тепер усі вважають, що Аллен є завжди – не бути його не може. Відсутність минулася. Тепер ви завжди присутні. А якщо ви завжди присутні, то ви завжди працюєте – як комп’ютерний сервер. Вам не можна зупинитися і розслабитися. Коли ви востаннє чули, щоб хтось сказав: «Що ж, дайте мені подумати до завтра»? На роздуми до завтра вже нема ні місця, ні часу. Один відповідальний працівник з Волл-стріту сказав мені якось, що колись він дуже любив їздити до Японії, де він цілий день працював, а ввечері відвідував чудові токійські ресторани. Але тепер, коли є кращий зв'язок, він працює весь день, і тільки-но збереться походити по токійських суші-барах, з Нью-Йорка починають надходити факси, пейджерні повідомлення та лунати дзвінки по мобільному телефону. «Я вже п’ять років не ходив вечеряти до ресторану в Токіо, – сказав він. – Врешті завжди виходить, що коли я там, то мушу працювати по дев’ятнадцять годин».

Колись я брав інтерв’ю в одного з високих посадовців британського міністерства оборони, і він розповів мені, що недавно в аеропорту поклав свій стільниковий телефон на конвеєр рентгенівської машини і забув забрати його з другого боку. За п’ять хвилин він похопився, що телефону нема, кинувся назад і забрав його. Агент служби безпеки, який був на посту коло рентгенівської машини, сказав йому, що за цих п’ять хвилин забудькові двічі дзвонили, і пізніше він побачив, що обидва дзвінки були від високих посадовців інших міністерств оборони. «Той хлопець міг би розв’язати війну, якби сказав щось не те», – пожартував британський чиновник, згадуючи про багажного інспектора, який знайшов його телефон.

Я забув спитати того британського достойника, чи тоді, коли він забув свій телефон, він був на роботі, чи повертався з відпустки, але він, мабуть, і сам не зміг би мені відповісти. Коли ми постійно на зв’язку, межа між роботою і дозвіллям зникає. Мами і тати, які працюють, тепер можуть більше бувати вдома. Теоретично це добре. Але часом це означає, що їхній робочий день триває дев’ятнадцять годин. У мене є приятель, який має відповідальну, повну стресів роботу в урядовій юридичній установі. Він сказав мені, що часто приходить додому рано, а в суботу і неділю бере зі собою стільниковий телефон і намагається працювати вдома, щоб побути трохи зі своєю донькою-підлітком. Навіть хоч це означає, що двадцять хвилин з кожних двох годин приятель розмовляє по телефону, все ж він вважає, що це краще, ніж нічого. Але його донька з цим не згідна. Їй врешті так надокучили ненастанні дзвінки, що вона сказала йому: «Тату, краще сиди собі в офісі».

Я на боці його доньки, хоч мушу зізнатися, що іноді маю таке ж почуття провини, як і її батько. І це лише початок. Комп’ютерну проблему Y2K вирішили за кілька місяців. Але соціальна хвороба Y2K буде з нами ще довгий час. Звичайно, перебування на зв’язку має свої переваги – від налагодження контактів з сусідами, що дозволить вам краще з ними познайомитися, до більшої гнучкости робочого дня. Все це питання рівноваги. Якщо ця рівновага зміститься у бік надмірного зв’язку, якщо люди відчують, що система їх душить, вони збунтуються.

Один з парадоксів нашого світу полягає в тому, що безперервнеперебування на зв'язку спонукає нас дедалі більшою мірою ізолюватися один від одного. Оскільки всі ми з’єднані дротами і мережами, це дає нам дедалі більшу змогу працювати самим, вдома, у нашому заміському будинку чи у далекій Африці. Чим тісніше нас єднають мережі, тим більшу маємо змогу працювати самостійно. Один мій приятель працює у великій консалтинґовій фірмі, і недавно, після злиття фірм, спричиненого глобалізацією, він фактично позбувся свого кабінету. Фірма перейшла на систему тимчасових робочих столів, коли працівники спільно користуються робочими столами і ви маєте робоче місце лише тоді, коли воно вам потрібне. Всю картотеку централізовано і поміщено онлайн, і все потрібне можна спомпувати з мережі. На папері це виглядає дуже доцільним, але, як зауважив якось мій приятель, така робота дає набагато менше задоволення.

«Я уже двадцять років працюю юрисконсультом у великій фірмі, – розповідав він. – Що ж, я не такий уже й старий, але у давнину (в 1980-ті роки) якщо у тебе виникала проблема і треба було її вирішити, ти ішов униз, у вестибюль, де був охолоджувач води, навколо якого збиралися колеги, і казав: “Маю клопіт з цією корпорацією. Вони хочуть наростити ці активи таким чином. Тут нам належить певний дохід на капітал. Що, на вашу думку, нам треба з цим зробити?” І хтось з колег каже тобі, що кілька років тому ми зробили отак, а тут зайде ще хтось і скаже: ну, це не зовсім так, це було отак. А тоді глянь – нагодиться місцевий знавець таких справ – приміром, Білл – і дасть тобі мудру пораду. І так у неформальній особистій розмові з колегами ти випрацьовуєш розв’язання справи. А тепер половина з нас не має навіть робочого місця. У мене теж немає власного робочого стола. Ми по черзі користуємося робочими столами, щоб зекономити на офісній площі. Охолоджувача води більше немає, у вестибюлі більше не зустрінеш Білла, бо завдяки телекомунікаціям він працює вдома. Я певен, що Біллові тепер живеться комфортніше, адже він може працювати вдома. А поради, які він давав, тепер здебільшого можна знайти десь в комп’ютері, але треба знати, де їх шукати. Однак найбільше тобі бракує Біллових слів: “Авжеж, ви можете розв’язати проблему таким способом, як пише книжка, але треба враховувати це і оте”. Все це якісь невловимі дрібниці, яких пошукова машина вам не дасть. Звичайно, можна надіслати Біллові е-мейл на адресу Bill.com, і він відповість тобі, але це не те ж саме».

Через декілька місяців після розмови з приятелем я натрапив на рекламу компанії, що виробляє офісне ПЗ і має адресу Office.com. Її девіз – «Більше інформації, ніж можна дістати біля охолоджувача води». Може, й так, подумав я, але, мабуть, задоволення далеко не таке.

І краще не буде. Тепер вже не тільки бейсболісти та баскетболісти можуть бути вільними стрільцями – тепер кожен може переходити з роботи на роботу, з команди до команди, з компанії до компанії. Якщо висловитися новим жаргоном – всі ми тепер “е-стрільці”.

Чому так відбувається? Ніколас Ґ. Карр, один з редакторів "Гарвард Бізнес Ревю", добре підсумував це у числі за червень 1999 року: «Колишня індустріальна модель організації – великі групи людей, які здійснюють спеціалізовану координацію – мала економічний сенс впродовж більшої частини століття у світі стін. Але нині вона має дедалі менший сенс. Вона занадто багато коштує і занадто громіздка. Набагато ефективніше – дозволити, щоб робота вільно переходила від однієї невеликої тимчасової команди до другої, які можуть самі організувати і координувати самі себе у відповідь на стимули ринку... В умовах нової економіки компаніям доцільно добиватися дедалі вищих рівнів гнучкости. Але чи доцільно це людям?»

Карр підняв це питання у своєму огляді провокаційної книжки соціолога Річарда Сеннетта про зворотний бік цієї гнучкости та окремішности. Книжка називалася "Корозія вдачі: Особистісні наслідки роботи в умовах нового капіталізму". Як зазначив Карр у своєму огляді, бути гнучким означає не мати прив’язаности. Гнучка компанія повинна завжди бути готовою відмовлятися від стратегій, продуктів, позбуватися працівників, а навіть клієнтів, щоб переміститися на вигідніший ринок або запровадити ефективніший і рентабельніший спосіб ведення бізнесу, як це було з моїм приятелем у консалтинґовій фірмі. Однак будування стосунків, формування спільнот, прив’язаність до свого оливкового дерева, врешті-решт просто можливість прикрасити свій робочий стіл і назвати його своєю домівкою поза домом – це ж бо одна з фундаментальних характеристик людських істот. Створюючи світ, в якому перед нами повсякчас постає вимога розривати ці стосунки, переробляти себе самих, думати швидко і завжди бути гнучкими, глобалізація випускає нас усіх у відкрите море, і кожен має відчуття, немов він тут просто тимчасовий працівник. Парафразуючи арґумент Сеннетта, Карр сказав, що це робить нас «невпевненими щодо того, хто ми і як повинні діяти. В цілому це підриває основи суспільства. Ми не вступаємо у стосунки з іншими, ми утворюємо з ними команду. У нас немає друзів, у нас є контактні особи. Ми не члени міцних спільнот, які нас підтримують; ми вузли у вічно змінних, холодно утилітарних мережах... І щоразу, переробляючи себе, ми витираємо ту значимість, що її дав нам попередній досвід. Замість етичного відчуття себе як людей з виразними прив’язаннями, нам залишається іронічне відчуття себе як витвору. Ми стаємо нереальними, віртуальними».

Мабуть, найстрашніше, зазначає сам Сеннетт у своїй книжці, що все це – наслідок того, що ми називаємо “поступом”. Він пише: «Особливістю нинішнього стану непевности є те, що він існує, не загрожуючи жодною історичною катастрофою; він природновплетений у щоденну практику енергійного капіталізму. Нестабільність вважається нормальною». Шумпетерів підприємець, який здійснює творчу руйнацію, «пропонується як ідеал пересічної людини. Очевидно, неминучим наслідком цього є корозія вдачі».

Однак слід зауважити, звичайно, що ця сама позбавлена коренів гнучкість, про яку говорить Сеннетт, хоч іноді й нервує, але також здатна давати більшу свободу. Хоч сьогодні є менше стін, які захищають вас на теперішній роботі, є також менше стін, які перешкоджають вам перейти на нову. Ба більше, гнучкість цієї системи означає, що покара за невдачу набагато менша. Як зауважує сам Карр, «навіть якщо ви не дали собі ради з останнім завданням, цілком ймовірно, що наступне краще підходитиме до вашого хисту».

Чи знайде кожен з нас той поверх, той робочий стіл, майстерню, веб-сайт чи дім, до якого можна пристати на достатньо довгий час, аби дати своєму оливковому дереву змогу закоренитися, чи нам судилося постійно їздити ліфтом вгору та вниз? Від відповіді на це запитання частково залежатиме те, як люди ставитимуться до глобалізації і чи не збунтуються проти неї.

Влітку 1999 року я був у Чикаґо й зупинився у готелі, що належить до великої мережі подібних готелів. Вранці я зійшов униз, щоб поплавати в басейні, а ключ від кімнати поклав в кишеньку купального костюма. І загубив цей ключ в басейні. Тоді я в купальному костюмі підійшов до реєстратури і попрохав, щоб мені дали новий ключ.

– Ви можете показати мені посвідку особи з фотографією? – спитала мене чергова.

– Ні, – відповів я. – Я ж у купальному костюмі! У мене нема посвідки.

– Без проблем, – сказала чергова. Вона клацнула по клавішах свого комп’ютера, тоді глянула на мене і спитала: – Якого віку дві ваші доньки?

Моїх доньок зі мною не було. Але торік я був з ними у цьому готелі. Давши правильну відповідь про їхній вік, я дістав новий ключ. Ось цей випадок мене збентежив. Я не міг не спитати себе: що ще вони мають у тому комп’ютері на мене та на мою родину і кому продають цю інформацію? Через кілька місяців я отримав листа від давнього друга Річарда Дея, з яким познайомився 1982 року в Бейруті, але потім втратив з ним контакт. Річард, який працював радником у Дубаї, написав приблизно таке: «Я знайшов твою адресу на сайті пошуку людей в Інтернеті. Мене здивувало те, що всього за 99 доларів я міг би замовити повне досьє твоєї кредитоспроможности, яке містило, крім всього іншого, повний список твоїх активів. Я пошкодував 99 доларів, але цей випадок спонукав мене замислитись, куди це нас насправді заведе. Твої доньки і мої сини можуть діставати інформацію одне про одного такими способами, які тобі і мені навіть не снилися».

І це лише початок. Правило номер 1 інтернетівської доби полягає в тому, що всі ми на зв'язку, але ніхто насправді нічим не керує. Тобто Інтернет має орвеллівський засяг, однак Великого Брата немає. Замість Великого Брата є дуже багато Маленьких Братів. Бійтеся Маленьких Братів. Інтернет надає суперпотужности індивідам, веб-сайтам, корпораціям та готелям – Маленьким Братам, так що вони можуть нагромаджувати велетенські масиви інформації без ніякого урядового контролю. Дехто використовує це з відповідальністю; а дехто – ні. Дослідження 1999 року, яке провів Центр демократії і технології, виявило, що головних вказівок щодо приватности, випрацюваних Організацією економічного співробітництва і розвитку (вказівки передбачають: особа має право сподіватися, що будь-які особисті дані, які вона передає через Інтернет, не будуть використані без її згоди, що вона має право виправляти будь-які помилки і має право припускати, що будь-які конфіденційні дані будуть захищені від зловживань), додержується в менше як 10 відсотках всіх веб-сайтів.

Одним з позитивних аспектів глобалізації є те, що вона заохочує прозорість у фінансових справах. Країни і компанії, які хочуть приєднатися до Стада, повинні відкрити перед ринком те, що в минулому вони приховували. Але так само, як країнам та компаніям вже нікуди сховатися, дедалі менше місця сховатися й окремим особам. Кожен ваш телефонний дзвінок, кожен оплачений вами рахунок, ліки, які ви купуєте за рецептом, відео, яке ви позичаєте, кожен ваш політ літаком, гроші, які ви берете з банкомата – все фіксується десь в якомусь комп’ютері Електронного Стада, і ви не знаєте, коли воно обернеться проти вас. Якщо у вас роман з президентом Сполучених Штатів, то одного дня прокурор в особливих справах зможе дізнатися про кожний ваш телефонний дзвінок до нього і про кожну краватку, яку ви йому купили, оплативши її кредитною карткою. Ви відвідуєте порнографічний веб-сайт “Гарячий секс”? Тоді пам’ятайте ось що, коли буваєте на багатьох веб-сайтах: нині вони влаштовані так, що ви автоматично отримуєте так звані “кукі” – "тістечка". Кукі – це електронний відбиток пальця, який залишають у вашому бравзері відвідані вами сайти. Кукі можуть показувати, які сайти ви відвідуєте, де робите закупи і загалом що робите, коли ви онлайн. Коли хтось, скажімо, онлайновий роздрібний продавець, збере всі кукі, які є у вашому бравзері, він зможе скласти собі добре уявлення про ваші звички, побажання, про те, що ви любите, а що не любите, і тоді насилати на вас прямий маркетинґ, приготований особисто для вас.

Кажете, вас це не хвилює? Ось подумайте: в 1998 році я бачив по телебаченні рекламу продукту, який називається "Сторожовий пес", – програми, яка дбає про безпеку та шифрування в Інтернеті вашого домашнього комп’ютера та персонального веб-сайта. В рекламі показано, як хтось дивиться крізь шпарину в зачинених віконницях, і голос з-за кадру каже: «Інтернет – це ваше вікно у світ, але він може бути також вікном до вас. Щоб запобігти цьому, купіть програму “Сторожовий пес”; вона не дозволить Мережі зазирати у ваш комп’ютер». Через кілька місяців я почув у "Ей-бі-сі Ньюз" новину, яка пояснює, навіщо цей "Сторожовий пес". Там говорилось таке: влітку 1998 року вседержавне опитування населення виявило, що «81 відсоток людей вважає, що їхня особиста інформація, разом зкредитним рейтинґом, історією хвороби та фінансовими записами, не є у безпеці». У повідомленні додавалося, що в таких штатах, як Техас, вже вивішують онлайн місцеві кримінальні архіви. Заплативши 3,15 долара за кожне прізвище, можна зробити пошук в базі даних кримінального архіву Техасу. Офшорна компанія під назвою “Відкрита інформація” з базою в Анґіллі (острови Британської Вест-Індії) оптом купує державні архіви і вивішує їх онлайн у вигляді бази даних, в якій можна понишпорити всього за три центи за пошук. “Відкрита інформація” пропонує список архівів, до якого входять кримінальні архіви, індекси судових архівів та архівів підрахунку голосів при голосуванні деяких округ, архіви прав водія і таке інше. А далі – ще гірше. В грудні 1998 року "Ю-ес-ей Тудей" повідомила, що популярний портативний комп’ютер завбільшки з долоню, призначений зберігати записи про зустрічі, адреси та пропам'ятні нотатки, «можна запрограмувати на розшифровування коду замків автомобілів через перехоплення коду з пульта дистанційного управління, і це підтвердив виробник. З відповідним ПЗ комп’ютер "Palm ІІІ" ціною 369 доларів може перехоплювати інфрачервоний сигнал пульта на відстані до 10 футів».

Наша здатність дати собі раду з Маленькими Братами стане важливим політичним питанням. Щодо цього є чимало різних ідей. Одну з найглибших висловив професор права Гарвардського університету Лоренс Лессіґ у своїй книжці "Код і інші закони кіберпростору". Лессіґ стверджує: людям властива ілюзія, що яким кіберпростір є тепер, таким він буде завжди, що його неможливо змінити; що кіберпростір – це річ, яку неможливо формувати, а лише відкривати. Але кіберпростір дістався нам не від Бога. Його архітектуру сформували люди з певними інтересами; ці люди, як ми кажемо, «розробляють структуру кіберпростору у тих напрямках, які визначають ту свободу і приватність, що їх ми з вами там матимемо», – каже Лессіґ. На архітектуру кіберпростору дуже впливає комерція і уряд, «і обоє вони хочуть знати якомога більше про те, що і де роблять люди, – пише Лессіґ. – Так що невипадково твориться така архітектура Інтернету, яка дає змогу легше знаходити людей і збирати приватну інформацію, адже у пошуку людей зацікавлені уряди, а у збиранні приватної інформації зацікавлена комерція».

Уряд, за Лессіґом, не може видати закон про приватність в Інтернеті, адже не має способу дієво зобов’язати до його виконання. Але він спонукати для людей, щоб вони встановлювали фільтри приватности та інші запобіжні засоби в Інтернеті. «Скажімо, уряд ствердить, що інформація про вас є вашою власністю, і єдиним способом, яким хтось інший може взяти її у вас, є переговори з вами, – каже автор. – Це створить стимул для веб-дизайнерів, щоб вони полегшували для кожного можливість домовлятися про особисту інформацію: що ми погоджуємося віддати просто так, за що нам треба платити, а що ми взагалі не хочемо нікому передавати».

Право на приватність – одна з фундаментальних цінностей, закладених в нашій Конституції батьками нації. Чи не вступаємо ми у добу, коли ці цінності будуть шануватися лише на землі, але не в кіберпросторі? Суддя Луїс Брандейс часто говорив про потребу застерегти для кожного громадянина «право на те, щоб йому дали спокій». Але в міру того як Інтернет стає центром нашого спілкування, освіти та бізнесу, постає потенційно глибша проблема: право не лише на те, щоб нам дали спокій, але й право залишатися в тіні – щоб кожен ваш крок у житті не записувався десь на якомусь комп’ютері, звідки цю інформацію за кількадесят доларів може зняти будь-хто і будь-де. Ось до чого ми прямуємо, адже Маленькі Брати як урядового, так і приватного сектора нагромаджують про всіх нас щораз більше особистої інформації. «Поступ комп’ютерних технологій має дзеркальний ефект, – зауважив "Економіст" 1 травня 1999 року. – Він не лише уможливлює збирання інформації, яка раніше ніде не фіксувалася, але також полегшує зберігання, аналіз та пошук цієї інформації способами, які донедавна були неможливі». І чим меншими, швидшими, дешевшими, пов’язанішими між собою стають комп’ютери, тим сильнішими стають усі ці Маленькі Брати. Якщо там, де починається Мережа, кінчатиметься Конституція; якщо люди сприйматимуть глобалізацію як таку, що більшою мірою втручається у їхнє приватне життя, а меншою мірою дає їм змогу виходити у світ; якщо вони відчуватимуть, що Мережа проникає у їхнє життя глибше, ніж вони проникають в Мережу, то вони врешті знову спорудять нові стіни.

Джулія Престон, кореспондентка "Нью-Йорк Таймс" в Мехіко наприкінці 1990-х років, розповіла чудову історію, яка свідчить про напругу між переможцями та переможеними внаслідок глобалізації в Мексиці.

«Було перше травня 1996 року, – згадує Престон, – і в Мехіко відбувалася дуже велика демонстрація. То був перший рік після запровадження програми економії, тому похід був навдивовижу великий, в ньому брало участь багато профспілок, які співпрацювали з урядом, але відмовилися підкоритися розпорядженням про заборону демонстрацій. Я ішла в колоні “Профспілки університетських службовців”, організації з довгою історією лівої політичної діяльности. Ця особливо галаслива група вигукувала “Muera Ortiz” – смерть Ортісові, міністрові фінансів. Люди голосно кричали і були вороже настроєні. У розпал цієї демонстрації у моїй торбинці задзвонив мобільний телефон. Телефонував секретар міністра Ортіса і сказав мені, що міністр хоче поговорити зі мною. Я пояснила, що мені важко розмовляти в такому галасі посеред демонстрації, вийшла з натовпу і стала під будинком, щоб гармидер не заважав мені, а також, щоб дати собі трохи часу приготуватися до розмови з Ортісом. Отож, він був на лінії, і я сказала: “Пане міністре, мушу сказати вам, що дуже багато людей не погоджується з вашою економічною політикою”. Він презирливо засміявся, і я відчула, що це його не обходить. Він зателефонував мені, аби оголосити і поширити новину, що Мексика продала свою першу тридцятирічну облігацію. Це вперше від часу краху песо 1995 року вони продали на Волл-стріті довготермінову облігацію, без жодної допомоги Америки, і це сприйнято дуже добре. І ось він аж сп’янів з радощів, – а я говорила з ним по телефону посеред демонстрації, на якій люди бажали йому смерти».

Ортісові – а разом з ним і глобалізації – вдалося пережити такий день, бо достатньо людей в Мексиці відчувало, що вони мають настільки користи з цієї системи, аби толерувати її. Тамтешні робітники іноді виходять на вулиці, щоб викривати ту чи ту політичну лінію або вимагати робочих місць, але вони не вступлять у лави команданте Маркоса та партизанів-сапатистів, прагнучи від'єднати Мексику від системи. Поки що ні.

Великою мірою це пояснюється тим, що Електронне Стадо та Ринки-велетні, завдавши удару по такій країні, як Мексика, також дуже швидко винагородили її за покращену рентабельність – купуючи у неї більше і більше інвестуючи, тільки-но вона упорядкувала свою економіку. Саме спричинене цим зростання дає змогу Ортісам цілого світу відмахуватися від закликів до їх смерти і казати робітникам: «Потерпіть мене ще трохи, і я обіцяю, що все зміниться».

Але що буде, якщо в Сполучених Штатах і в Західній Европі водночас настане спад, а Японія далі перебуватиме в стаґнації і не зможе перейняти естафету? Електронне Стадо виснажиться і не тільки не зможе винагородити Мексику, Бразилію чи Корею, купуючи їхні облігації, коли ці країни підуть правильним шляхом – запровадять економічну реформу і одягнуть Золоту Гамівну Сорочку, – воно взагалі мало що зможе вдіяти. Може статися так, що замість того, аби імпортувати у великих масштабах з країн у розвитку, даючи їм можливість покращити свої справи, великі розвинені країни піддадуться спокусі спорудити нові протекціоністські стіни проти імпорту, щоб захистити свої дедалі вужчі ринки праці. Чи витримає тоді система? Нам це невідомо, адже під час першого десятиліття глобалізації ми ніколи по-справжньому не поставали перед можливістю такого сценарію. Але це був би для системи глобалізації справжній тест на стійкість проти стресу – наскільки вона дасть собі раду з занепадом у самій своїй серцевині – і поки ми не перейдемо через цей процес, поти не будемо точно знати: незворотна глобалізація чи ні.

Якось, їдучи в машині Белтвеєм у Вашінґтоні, я почув радіоповідомлення, яке привернуло мою увагу. Радіо з великою помпою сповістило, що, коли зателефонувати до певної нью-йоркської телевізійної кабельної компанії, вона запропонує нову послугу: «Якщо хочете поговорити з людиною, натисніть на одиницю».

Я завжди натискаю на одиницю. І завжди натискатиму на одиницю. Правду кажучи, як тільки я чую повідомлення: «Якщо ваш телефон не має тонового набору, залишайтеся на лінії і оператор відповість вам...» – я завжди залишаюся на лінії і чекаю, щоб поговорити з оператором, навіть якщо мій телефон має тоновий набір. Для успіху глобалізації дуже важливо завжди мати змогу натиснути на одиницю, дуже важливо завжди мати змогу залишатися на лінії, щоб поговорити з оператором. Адже на певному рівні ви потребуєте відчути, що ця система споруджена для людських істот, а не для машин; інакше вона спричиняє глибоке відчуження.

Але що буде, якщо зникне можливість натискати на одиницю? Що буде, якщо глобалізація занадто вже нівелюватиме, занадто знеособлюватиме?

Чоловік моєї сестри Тед Сенчурі – винахідник медичних приладів, має майстерню в підвалі свого будинку. Тед – на диво порядний чоловік, який власними руками робить неймовірно складні і точні прилади. Коли я розмовляв з ним одного пополудня про поступ онлайнової торгівлі, Інтернет, супутникові технології і про таке інше, він якийсь час кивав головою і врешті сказав: «Так, але як тут бути з якістю життя?»

Тут Тед і моя сестра Джейн почали розповідати історію, яка справді турбувала їх. «Щороку влітку ми виїжджаємо з нашого дому у Філадельфії і їдемо на південь Нью-Джерсі, щоб купити там місцевих продуктів, зокрема червоних джерсійських помідорів, – розповідав Тед. – Це такі великі, соковиті, навдивовижу смачні овочі. Піщана земля півдня Нью-Джерсі, те, як вона затримує воду, має у собі щось таке, що дуже сприяє вирощуванню помідорів та солодкої кукурудзи, і саме тому фірма "Кемпбеллз" завжди купує помідори для своїх томатних супів у тамтешніх дрібних фермерів. Але ці помідори погано витримують перевезення, і тому ніхто не пробував продавати їх на світовому ринку. Вони також мають різну форму і розміри, до того ж у них такі негарні тріщини на верхівці. Зате їх смак незрівнянний. Ми спеціально їздили на фермерські ринки на півдні Нью-Джерсі, щоб купити їх на вагу. Ми привозили їх додому, краяли на салат і робили томатний соус. Деякі наші друзі з’їдали їх так багато за раз, що від кислоти пекли губи. Ми забуваємо, що помідори – це городина, а джерсійські помідори такі солодкі, що смаком нагадують фрукти. Отож, влітку 1997 року, коли ми, як щороку, поїхали купувати помідори, виявилося, що їх стало важче знайти. Відтак влітку 1998 року ми знову поїхали на фермерський ринок по томати, але їх не було. Просто не було. Натомість ринок був повен помідорів однаковісінького розміру, рожевуватого кольору і на смак неначе віск. А на одному фермерському ринку продавець відкрив нам свій холодильник, і ми побачили, що в нього там багато скриньок таких помідорів. Він сказав, що цей сорт можна довше зберігати і далі транспортувати. Всі вони виглядали однаково, і тріщин більше не було. Він сказав: “Клієнтам тріщини не подобалися”. Вони були дуже вже негарні».

Тут втрутилася Джейн: «А найгірше, – сказала вона, – що вони далі називали ці штучні, вирощені по-лабораторному томати “червоними джерсійськими помідорами”. Іншими словами, вони позбулися помідорів, але зберегли фірмовий знак, і тепер продають їх по цілому світі як червоні джерсійські помідори, дарма що ті насправді мають зовсім інший вигляд і смак! Мене страшенно пригнітила вся ця історія. Ось що мене вразило: те, що було справді якісне у моєму житті, зникло навіки, а я занадто молода, щоб до кінця своїх днів поглинати пластикову їжу. Я побачила у цьому знак майбутнього: всі неповторні речі у нашому житті перетворяться на пластикові».

В кінці нашої розмови мій шваґер сказав мені: «Після того, як ми виявили, що такої городини більше не продають, перше, що спало мені на гадку, коли я повернувся додому: треба перевірити в Інтернеті, чи хтось ще вирощує справжні джерсійські помідори. Хтось ще мусить їх вирощувати».

Правильно міркував Тед. Якщо на цей неповторний сорт ще є попит і якщо збереглося насіння, то якийсь фермер, використовуючи Інтернет, веб-сайт – www.tomatoes.Jerseybeefsteaks.com – маючи рахунок кур'єрської пошти "Федерал Експресс" та рахунок "Віза", напевно заснує віртуальний фермерський ринок, на якому через ваш домашній комп’ютер можна буде знайти справжні джерсійські червоні помідори, заплатити за них карткою "Віза", і замовити їх доставу на завтра кур'єрською поштою. Принаймні я на це сподіваюся.

Від цього може належати майбутнє глобалізації.

Від того, наскільки ми навчимося підтримувати належну рівновагу між тими аспектами глобалізації, які дають людині широкі можливості, та тими її аспектами, які позбавляють їх і знеособлюють життя, залежатиме, чи буде глобалізація зворотною чи незворотною, чи буде вона минущою фазою чи фундаментальною революцією у розвитку людського суспільства.

У липні 1998 року "Нью-Йоркер" опублікував карикатуру, на якій зображено двох персонажів з довгим волоссям та кудлатими бородами, схожих на Пекельних Янголів [2] . Один з них – у майці з черепом та кістками, а другий сидить на мотоциклі. Вочевидь, вони обмінюються враженнями про те, як минув день. І один Пекельний Янгол каже другому: «Як пройшов день? Поступ переважив занепад».

Так є й з глобалізацією. Глобалізація завжди балансує, завжди хитається то в один бік, то в другий. Наш обов’язок як громадян світу – впевнитися, що більшість людей завжди відчуває, що поступ переважає занепад. Лише тоді глобалізація буде тривкою. І жодна інша нація не має більшої відповідальности стосовно цього і більших можливостей забезпечити це, ніж Сполучені Штати Америки.

[1] Тобто у рекламному бізнесі. Вулиця Медісон-Авеню в Мангеттені – центр американської рекламної індустрії.

[2] Американська група байкерів.