бібліотека Ї

4
Ядерний заповідник

І пошлю на вас пільну звірину, а вона винищить вам дітей, і вигубить вашу худобу, і зменшить кількість вашу, і попустошить ваші дороги.
Книга Левит 26:22

У науково-фантастичних оповіданнях, кінофільмах та інтернетних сайтах невід’ємною частиною вигаданих постядерних ландшафтів є щурі і таргани: завдяки винятковій пристосовності і неймовірній плодючості ці добре відомі паразити виживають у радіоактивному світі, у якому більше немає ані людей, ані инших, привабливіших створінь.

«Цивільний» вибух на Чорнобильській АЕС не викликав таких руйнувань, як від вибухової хвилі атомної бомби, і спустошення було набагато меншим, ніж від повномасштабної атомної війни. Але й жахи у найпоширеніших картинах Судного Дня найчастіше не пов’язані з взаємними ядерними ударами. Справді, у белетристиці, присвяченій ядерній війні, пишуть, переважно, не про вогняні смерчі атомних вибухів, а про долю вцілілих та їхнє животіння у враженому смертельними дозами радіації світі, чи про життя далеких нащадків, для котрих атомна війна стала сивою давниною, але радіація продовжує вбивати.

Ці постядерні занечищені землі часто заселені фантастичними відразливими мутантами (і людьми, і не людьми), що або наділені телепатією, або виросли до гігантських розмірів. Однак, в апокаліптичних візіях науковців радіоактивною бруківкою повзають гризуни та комахи звичайних розмірів. Наприклад, біолог Стенфордського університету Поль Р.Ерліх так описував похмурий постапокаліптичний світ: «Можуть вціліти лише деякі люди у глибоких, дуже добре обладнаних укриттях з великими запасами харчів, але якщо вони надумають вийти назовні, то нічого не знайдуть. Нещасні стануть поживою щурів і тарганів, що мають набагато більше шансів вижити, ніж людські істоти».

Гризуни й справді надзвичайно розплодились після Чорнобиля – ніби на підтвердження найпохмуріших сценаріїв. У 1987 і 1988 роках хатні і польові миші буквально заполонили евакуйовану зону: їхнє число зросло від 20-30 до 2500 особин на гектар! Їх, очевидно, привабив урожай, який нікому було збирати. Проблема гризунів стала настільки гострою, що деякі чиновники Зони хотіли застосувати отруту. Але біологи стримали їх, запевнивши, що з часом популяція стабілізується. Так і сталося.

Вибуховий ріст популяції гризунів привабив, насамперед, хижаків: лисиць, ласиць, хижих птахів. Скажімо, на лузі площею в одну квадратну милю, у 10-кілометровій зоні, неподалік від захороненого села Копачі було досить гризунів для виживлення болотяних лунів і коротковухих сов, боривітрів і соколів.

Мишей стало так багато, що на полях забракло поживи. А ці звірята маленькі і не можуть далеко подорожувати, шукаючи їжу. Якщо дехто й добрався до поблизького лісу, то не зміг пристосуватись до життя у ньому. Тому восени 1988 більшість мишей здохли від голоду. Це спричинило ще один тимчасовий бум: ґвалтовне зростання кількости м’ясоїдних тварин, що живляться стервом. Але, очистивши поля від мертвих гризунів, ці асенізатори природи теж зникли. Так було вперше продемонстровано, як природа, позбавлена людського втручання, відновлює рівновагу.

До чинників цієї рівноваги відтепер належить радіація, хоча вона є змінною величиною і залежить від багатьох факторів, що впливають на будь-яку екосистему. Радіонукліди переносяться водою і вітром. Рівні забруднення тварин з роками змінюються, мірою того, як одні радіонукліди розпадаються, а инші мігрують ланцюгом живлення, часто непередбачувано. Так, упродовж перших трьох років після аварії кількість радіонуклідів в організмі тварин постійно зменшувалась, а на четвертий рік знову почала зростати, досягнувши піку у 1992-1994 рр. Ця аномалія досі не має вичерпного пояснення. За однією з гіпотез, соснові голки, що прийняли основний удар радіації, за шість-вісім років повністю розклались. Отож, саме в 1992 почали віддавати у ланцюг живлення свої істотні запаси радіонуклідів. Але ця теорія не пояснює, чому лось, убитий у 1992 у Бєларусі, мав найнижчий рівень радіації за весь пост-Чорнобильський період. Хоча, слід зауважити, що для наукових цілей у Бєларусі відстрілюють всього кілька тварин на рік, тому ця вибірка не є статистично репрезентативною.

Насправді ми мало що знаємо про радіоактивних тварин Чорнобиля.

Але ми знаємо одне: їх набагато, набагато більше, ніж було до катастрофи.

Плутонієве сафарі

Пізньої осені пейзаж Зони особливо витончений. Переважала холодна палітра: зелені сосни, блідо-жовті поля, сріблясті берези, увінчані філігранню мідно-червоних гілочок. Дорогу обрамляли голі верби які несподівано спалахували помаранчевими плямами. Був незвично теплий листопадовий день.

Я сиділа у старому зеленому армійському джипі який, випльовуючи хмари диму, віз нас вузькою, вибоїстою дорогою. На узбіччях, на моховому килимі, росли чагарники. На радіаційних картах ця місцина була забарвлена у темно-оранжевий колір: сильні вітри 1986 висипали на кожен квадратний кілометр від 20 до 50 кюрі цезію-137.

Проминувши білий дорожній вказівник на Запілля (приблизно п’ять миль на захід від Чорнобиля) водій звернув ліворуч, на піщану польову дорогу. Вона була пожежною і мала привести нас у місця, де ми сподівались побачити великих тварин, що жили у Зоні. Хоч я і не плекала великих надій. Як правило, великі тварини потайні. Я багато разів подорожувала Зоною, але єдиною великою твариною, яку мені пощастило побачити, був лось у Бєларусі. На українському боці кордону найбільшим із побачених мною ссавців була лисиця, що гасала полем. Я сподівалась навчитись хоч трішки розпізнавати сліди, залишені дикими звірами.

Того дня моїм гідом був Олександр Беровський, якого усі називали Сашею. Рослий, 29-річний, коротко підстрижений білявець був капітаном Чорнобильського управління пожежної охорони. Його пристрастю були тварини. Ветеринар за фахом, Саша став пожежником, бо не хотів йти на обов’язкову військову службу. Саші подобалась професія ветеринара, тому у прибудовах, поруч з пожежною частиною, він розводив фазанів, перепелів, качок і кроликів, а у вільний час залюбки подорожував безлюдними землями на конях, що належали пожежникам.

З ним часто подорожував Юрій Колесник, теж пожежник, з охайними чорними вусиками. Цього разу він теж приєднався до нашої експедиції. Ми їхали слідами, які Саша залишив напередодні, коли бачив багато диких звірів. Це мало сенс, адже дикі тварини не блукають безцільно по території, а ходять відомими лише їм стежками, якими можуть при потребі утекти. Незабаром ми з’їхали з польової дороги на вузьку, пориту стежку, що бігла крізь низький чагарник і ліс.

«Таку подорож можна здійснювати лише УАЗиком» – сказав Саша після того, як джип підстрибнув на вибоїстій стежці, пробиваючи дорогу крізь густе плетиво гілок, що били по вікнах. Він був подібний до автомобіля, яким Палітаєв возив нас у Бєларусі, але у гіршому стані.

«Або на SUV¹-і» – додала я.

Саша запропонував взяти джип почувши, що я планувала їхати у експедицію своїм Ніссаном 1998 року. «Густі хащі можуть подряпати цей автомобіль. Його було б шкода, а для уазика зайва подряпина не має значення» – сказав він. Тоді я думала, що ми заїдемо в ліс і підемо пішки, шукаючи сліди. Очевидно, у Саші був инший план, відмінний від мого, досить таки непоганий.

«Тут колись росли жита» – пояснив Саша, коли ми виїхали на поле, на якому росли високі трави і кущі. Різко кивнувши головою, він вказав у далину.

«Тепер тут безліч косуль» – сказав він, використовуючи українське слово коза. Коза насправді означає «goat», але є також скороченням слова косуля, української назви для «roe deer». Латиною – Capreolus capreolus, маленька коза. Граційна косуля з маленькими вилоподібними ріжками дійсно завбільшки як коза. Ось чому я могла вибачити собі нездатність їх побачити, хоча Сашко показував.

А всі инші бачили, бо дивились у біноклі, а я тримала ручку і нотатник з нерозбірливо нашкрябаними записами, які я зробила в джипі, що немилосердно підстрибував на вибоїнах. І новий цифровий диктофон, яким користувалась вперше і дуже сподівалась, що він запише все, що не встигло схопити моє перо.

Ми вийшли з джипу, а Саша все питав: «Ви бачили?»

Але косулі цілковито зливалися з навколишнім полем. Як я не мружила очі, не бачила нічого, крім брунатних плям, які могли бути й кущами. Я помітила косуль лише тоді, коли вони кинулись навтьоки. Їхні кремові огузки підстрибували над кущами, наче прапорці.

«Вони побігли туди!» – закричала я, схвильована тим, що нарешті побачила тварин.

Косулі були радіоактивними, як і всі живі створіння у Зоні. В організмі тварин спостерігаються сезонні флуктуації рівня радіоактивности, різні для різних видів. Усе залежить від того, що вони їдять. Рівні радіоактивности косуль найвищі навесні і влітку, коли від зимової дієти з гілок та сухостою вони переходять спочатку на бруньки і молоді паростки, а потім на траву. Бруньки і молоді гілочки фізіологічно активні, і тому накопичують радіонукліди. Але трава вбирає їх ще інтенсивніше, адже її поверхневі корені пронизують лише верхні шари ґрунту, з найвищою концентрацією радіонуклідів.

Дослідження впольованої у Зоні дичини, проведені у 1992-1993 роках, показали, що в кілограмі м’яса косуль було біля 300,000 бекерелів цезію-137! Це було в період аномально високих рівнів радіоактивности, котрі могло спричинити розкладання соснової хвої. Далі концентрації радіонуклідів упали: у 1997 в середньому до 30,000 бекерелів, а у 2000 – до 7,400; але й ці рівні теж небезпечні. У Бєларусі максимально допустима концентрація цезію у кілограмі м’яса становить 500 бекерелів. Україна встановила обмеження у 200 бекерелів, для усіх видів м’яса.

Пасучись, тварини поїдають траву з накопиченими у ній радіонуклідами. Окрім того, вони отримують цезій і стронцій просто з ґрунту, видираючи рослини з корінням. Кореневі шари містять найбільше радіонуклідів, включно з трансурановими елементами, такими як плутоній і америцій, які майже не абсорбуються коренями рослин. Перш за все тому, що вони не схожі на жоден корисний мікроелемент, наприклад, калій чи кальцій. Окрім того, плутоній охоче створює сильні зв’язки з иншими атомами, утворюючи молекули. А оскільки хемічні елементи проникають у коріння рослин лише у формі іонів (позитивно чи негативно заряджених атомів), а не молекул – шлях до рослин та тварин, що поїдають ці рослини, для плутонію хемічно заблокований. Проте плутоній може потрапити на рослини разом з пилом, який здіймає вітер.

Через величезний період піврозпаду (24,110 років) плутонію-239 приділяють багато уваги у літературі антиядерного спрямування. Серед усього иншого й тому, що не можна уявити контейнера, настільки довговічного, щоб у ньому можна було його безпечно зберігати. Але період піврозпаду плутонію-240 теж немалий – 6,564 роки. Зате плутоній-241, половина якого розпадається за 14 років, набагато радіоактивніший за всі инші ізотопи.

Ми їхали територією, кожен квадратний метр якої сприснутий 3,000 бекерелів плутонію-239 і 240. Це було не так уже й погано – у Рудому лісі квадратний метр має у 300 разів більше, тобто 1 мільйон бекерелів.

На кольорових картах рівнів забруднення плутонію-241 ви не знайдете, хоча він належить до найбільш поширених ізотопів, викинутих Чорнобилем. Плутонію-241 у 50-100 разів більше, ніж всіх инших ізотопів (238, 239 і 240) разом. Хоча плутоній-241 може випроменити альфа-частинку, він, як правило, розпадається у инший спосіб, випромінюючи бета-частинку з малою енергією. Її складно виявити, тому цей ізотоп важко знайти і нанести на карту.

Як і всі важкі метали, ізотопи плутонію токсичні, проте, всупереч поширеним уявленням, вони не є «найбільш смертельними із відомих людині речовин». Вони не такі токсичні як деякі отрути, наприклад миш’як, тому їх не слід аж так боятися. Радіоактивність набагато небезпечніша за хемічну токсичність, але й вона залежить від типу ізотопу і від того, куди він потрапив.

Плутонієві альфа-частинки мають дуже велику енергію. Альфа-частинка плутонію-239 має учетверо з половиною більшу енергію, ніж бета-частинка цезію-137, а два протони, що входять до її складу, надають ій подвійного елементарного заряду, який буквально видирає електрони з довколишніх атомів. Водночас, альфа-частинка є важкою і ядра, що її випромінюють, оточені негативно зарядженими електронами. Це призводить до своєрідного субатомного тертя, яке гальмує альфа-частинку і майже негайно починає сповільнювати її. Зовнішня альфа-частинка не може проникнути у шкіру більше, ніж на кілька мікронів, і, тоді зупиняється, захоплює кілька вільних електронів і, перетворюється на безневинний гелій. Отож, проста прогулянка полем з плутонієм не є надто небезпечною, хоча це, на перший погляд, суперечить здоровому глуздові.

Утім, цей елемент стає небезпечним, коли його вдихнути. Відразу після катастрофи, коли більшість викидів, включно з плутонієм, були на поверхні, надихатись ним було легко. Нині, коли майже усі радіонукліди запали в ґрунт, трансуранові елементи теж можуть випадково потрапити в легені, особливо в суху і вітряну погоду, коли здіймається курява. Але тепер вони переважно потрапляють в організм тварин із ґрунтом, котрий ті споживають разом з їжею.

Плутоній, що входить до складу ядерного палива, дуже погано розчиняється у воді, і 99.9999 відсотків з’їденого радіонукліду організм виводить через систему виділення. Проте те, що станеться з плутонієм, дуже залежить від його розмірів. Наночастинки, завбільшки близько мільярдної частки метра, настільки малі, що розчиняються у крові. Організм ніяк не використовує ні плутонію, ні чогось схожого на нього, тому більша частина врешті-решт виводиться назовні, хоча мізерні частки процента таки накопичуються: у печінці і кістках. Більші частинки, пилинки, організм трактує як сміття і позбувається їх разом з екскрементами чи викашлює. Середні за розміром частинки, порядку мільйонних часток метра, створюють найбільше проблем. Організм їх не помічає і не прагне позбутися, отож вони залишаються надовго, обстрілюючи біологічні тканини альфа-частинками.

У живій тканині, яка складається переважно з води, альфа-частинки, як правило, пролітають менш, ніж діаметр окремої клітини і зупиняються. Але їхня енергія така велика, що вони руйнують усе довкола, як бомби, що вибухнули посеред маленької кімнати. Вдихнутий плутоній особливо небезпечний, тому що застряє у легенях, підвищуючи ризик виникнення ракових пухлин у лабораторних тварин. Наскільки він підвищує цей ризик у людини – тема окремих дебатів, причому люди, пов’язані з ядерною індустрією, називають менші цифри, а їхні опоненти – більші.

Хоча усі ізотопи плутонію можуть випромінювати альфа-частинки, плутоній-241 може розпастися инакше, випромінюючи бета-частинку. Тоді утворюється америцій-241, набагато небезпечніший, ніж вихідний плутоній-241. Америцій набагато ліпше розчиняється в воді, ніж плутоній. Разом з водою він може мігрувати ланцюгом живлення. Його альфа-частинки мають набагато більше енергії, ніж плутонієві. Випромінюючи їх, америцій розпадається, перетворюючись на нептуній-237, що також розпадається, випромінюючи альфа-частинки з великою енергією. Період його піврозпаду – понад два мільйони років. Кількість америцію-241 у Зоні досягне піку у 2059: тоді його буде удвічі більше, ніж плутонію-239 та 240.

На жаль, америцій у тваринах Зони мало вивчений, тому що його важко виділити з біологічних тканин, а малі гризуни, які є об’єктом більшости Чорнобильських досліджень, не мають достатньої для цього кількости тканин.

Джип пробивався крізь сосновий ліс, підстрибуючи на стовбурах дерев та гілках, які нещодавно зрізали, щоб зробити пожежну лінію. Піщаний килим приглушував звуки джипа, але ми все ж налякали групу косуль, які стали дибки і кинулись просто в ліс.

Коли Юрій Колесник запримітив якісь сліди на піску, ми вийшли з джипа і скупчились навколо.

«Лось» – сказав він. Слід був справді великий. Відбиток копита мав більше п’яти дюймів у довжину і майже стільки ж ушир. Лише свійські корови залишають порівнянні за розмірами сліди, але вони не блукають Зоною самопас.

Щоправда, є ще певний різновид европейських бізонів. Зубр, найбільший европейський ссавець, дуже подібний до північно-американського буйвола, як зовнішнім виглядом, так і тим, що був на грані вимирання. У природі зубр вимер у 1919, але зберігся у зоопарках. Його відтворили у Біловезькій Пущі – природньому заповіднику старих прадавніх лісів на кордоні між Польщею і Бєларуссю. У 1996 кількох Біловезьких бізонів перевезли до бєларуського радіаційно-екологічного заповідника і випустили на волю. До 2004 уже було 37 дорослих і 3 телят, і заповідник намірився привезти ще, бо у Біловезькій пущі тварин було забагато. Але всі зубри були на лівому березі ріки Прип’ять – хоча хтось із них міг і перетнути ріку.

Юрій впевнено заявив, що сліди зоставив самець, мовляв, у самиці вони менші.

Він трохи пройшов слідами і зупинився. «Вовки» видихнув він, і всі ми, затамувавши подих, втупились у великі відбитки вовчих лап. Їх було багато.

«Я зустрічав зграю з 13, і менші групи, з двох чи трьох» – сказав Саша. «Одного разу бачив пару просто по той бік дороги. Вони запримітили нас і одразу кинулись геть».

Трохи далі, біля греблі, спорудженої бобрами, ми проминули молоденьке соснове деревце з обтріпаними гілками і здертою корою (Юрій сказав, що це візитівка лося) і повернули на дорогу, що тяглась уздовж широкого поля. Загорожа з колючого дроту позначала кордон 10-кілометрової зони. Приблизно посередині Саша щось помітив і наказав водієві, якого звали Борис, здати назад, до дірки у паркані.

«Ви нелегально проникаєте у 10-кілометрову зону» – весело підморгнув Саша тієї миті, коли джип загрозливо нахилився над глибоким кюветом, вибираючись на відносно рівну дорогу.

Він був гранично точним. Згідно з програмою, у якій перелічувались усі місця, що їх я могла відвідати, точкою в’їзду в «десятку» мав бути контрольно-пропускний пункт у Лельові. Це добрих 15 миль звідси. Оскільки я мала дозвіл на перебування у внутрішній зоні, малоймовірно, що мене покарали б. Напоротись на міліціонерів, які патрулюють полиновий ліс, ще більш неймовірно – тим паче, маючи таке прикриття як Саша, шеф місцевих пожежників.

Борис маневрував джипом, а Саша і Юрій, крізь біноклі, вдивлялись у якісь далекі цяточки.

«Благородний олень» – сказав Юрій.

Я напружила очі, намагаючись розгледіти його у свій бінокль, але у гарцюючому джипі його неможливо було сфокусувати. Я помітила оленя лише тоді, коли здавалось цілий табун зірвався з місця, перегороджуючи шлях.

Диктофон записав мою неартикульовану реакцію: «Супер! О! Боже мій – вони прекрасні!» Я вибиралась на сафарі, сподіваючись побачити сліди, натомість – цілий табун благородних оленів кружляв навколо автомобіля.

Табун перетнув дорогу, біжучи з поля до лісу. Удвічі більший за косулю, благородний олень другий за розмірами після лося. Кожен ріг корони дорослого самця сягає двох футів у довжину і важить, залежно від поживности раціону, понад шість фунтів. Улюбленою поживою благородних оленів є кущі, кора, пагони дерев і трава, яка у зоні просто чудова. Але на зиму ссавці завжди скидають роги.

Борис газонув, прагнучи наблизитись до тварин.

«Тут їх більше» – сказав Саша, помітивши у бінокль віддалену групу, що не побігла з рештою оленів.

Перед подорожжю я прочитала багато різних книг про европейських ссавців, а коли хотіла побачити їх наживо, мусила вибирати між диктофоном і біноклем.

Я віддала перевагу біноклеві. Олені пробували втекти від нас, проте наш ревучий джип видавався грізною перешкодою між ними і табуном, який щойно щез у лісі. Вони риссю кинулись у протилежний бік і незабаром зникли з поля зору.

«Тут – комора для кабанів» – сказав Саша, коли ми їхали повз розрослий яблуневий сад в покинутому селі із напівзруйнованих дерев’яних хатин і вгрузлих у землю колгоспних будівель з облізлими плямами вицвілої білої фарби.

Сезонні флуктуації рівня радіоактивности в організмі диких свиней не такі, як у косуль. Восени, коли кабани люблять поживитись фруктами, що не накопичують радіонуклідів, рівні відносно низькі. Косулі їдять ґрунт разом із корінцями трави у теплу пору року, а свині роблять це взимку, коли, шукаючи корінці, маленьких тварин, хробаків і комах, розорюють підстилку радіоактивного лісу разом із верхнім шаром ґрунту. Дикі свині входять до числа найбільш забруднених радіацією копитних тварин Зони. За ними косулі і лосі.

У кілограмі м’яса одного з «найгарячіших» кабанів української Зони було 444,200 бекерелів цезію. У Бєларусі застрелили кабана з 661,000 бекерелів на кілограм. Але обох вполювали на початку 1990-х. З того часу рівні радіоактивности в організмі диких свиней знизились, як і у косуль.

Окремі тварини, навіть якщо вони з одного стада і разом шукають поживу, демонструють широкий діапазон рівнів забруднення. У 1992 у одного кабана було 40,000 бекерелів на кілограм, у иншого – менше 300. Це ж стосується і косуль. Тварини ходять скрізь (а великі звірі – на великі віддалі), отож один самець косулі, убитий на сильно забрудненій ділянці, був відносно чистий, а инший, застрелений у відносно чистому районі, був дуже забруднений. Більше того, кабан, що живився примулами, що росли на дуже забрудненій ділянці, але на якій радіонукліди були, переважно, у складі паливних частинок, був менш радіоактивний, ніж той, що їв такі ж примули на менш забрудненому полі, скропленому сконденсованим цезієм: сконденсовані радіонукліди проникають у рослини, а паливні частинки – ні.

З початком нового тисячоліття великі тварини на всій території Зони стали більш рівномірно забрудненими. Кабан, застрелений у 2002 в Лельові, налічував 1,000 бекерелів на кілограм, тоді як инший, з Ладижичів, що в гирлі ріки Прип’ять за п’ять миль звідти, мав 650. Кабан, застрелений того самого року на винятково забрудненій плямі у Бєларусі, на лівому березі ріки Прип’ять, мав 4,800 бекерелів на кілограм, а звір, впольований попереднього року в Оташеві, у чистому селі на українському правому березі, – 10,000 бекерелів. Імовірно, ця тварина припливла з одного з забруднених островів у гирлі річки.

Хоча від моменту аварії минуло вже багато років, окремі тварини можуть бути винятково радіоактивними через те, що до їхнього раціону входять гриби, особливо білі, грибниця яких протикає підстилку і проростає у мінеральні шари ґрунту. Один гриб, зірваний у 2002, мав 900,000 бекерелів! Звичайно, на кілограм, і це означає, що дика свиня має з’їсти саме таку кількість грибів, щоб отримати так багато бекерелів. Але що таке кілограм грибів для доброго кабана?

Того дня кабана ми не зустріли, хоча повсякчас зустрічали виразні сліди і буквально провалились у їхнє лежбище, коли джип загруз у глибокій канаві, заповненій мутною водою від багатьох дощів. Вона так і не висохла, бо ґрунт там був глинистий, як у радіоактивних могильниках Буряківки.

Ми вийшли з машини, аби оцінити рівень небезпеки. Брудна вода піднялась над маточинами коліс, але Борис мужньо ступив у калюжу і розвернув передні колеса, а потім сів у кабіну і завів двигун. Я зійшла на крутий слизький горбик, подалі від багна, що летіло з-під коліс навсібіч.

Після чотирьох марних спроб вибратись з ями, Борис заглушив виючий двигун і пожежники почали радитись. Хоча Саша мав мобільний телефон, а у джипі була рація, усі вирішили продовжувати похід замість того, щоб пасивно чекати на рятувальну лебідку.

Було б справжнім дивом зустріти тут иншу машину, яка б могла нам допомогти. Того дня ми зустріли лише один автомобіль, і це після того, як на дві хвилини виїхали на заасфальтоване шосе перед тим, як знов повернули назад, у хащі. Справді, всього 100,000 транспортних засобів відвідують українську Зону щороку: 300 на день. Приблизно стільки машин припарковано на середньостатистичній американській автостоянці, а тут вони розповсюджені по величезній Зоні (насправді майже усі автомобілі сконцентровані у двох Чорнобилях, місті і атомній станції). У бєларуській Зоні машин ще менше.

«Накидаємо гілок під передні колеса. Це забезпечить нам якесь тертя» – скомандував Саша, і ми почали збирати сухі гілки, яких так багато в осінньому лісі. Сухе дерево стояло на вершині пагорба, на який я вилізла, і Юрій видряпався схилом, щоб наламати трохи гілля.

«Кабани вилежувалися у багнюці, а потім чухалися об це дерево» – сказав він, показуючи на темні плями на корі і глибокі сліди, залишені роздвоєними свинячими копитами.

Я теж наламала трохи гілок з сухого дерева і кинула їх у канаву з водою, хоча глина була слизькою і я мусила ступати дуже обережно, щоб не впасти до неї. Короткий листопадовий день догорав, але нікого з пожежників це, здавалось, не турбувало. Саша впевнено віддавав накази, ми скидали гілки у яму, а Борис лопатою підрівнював схил, аби він не був такий крутий. Оскільки гілок було вже досить багато, Борис знову сів за кермо і ввімкнув двигун.

Упродовж п’яти хвилин він крутився туди-назад, трамбуючи гілки, поки джип знову вибрався на сухе.

«Буває й гірше» – сказав Юрій усміхаючись по тому, як ми знову посідали до машини. «Але не часто».

Спадали сутінки і незабаром ми побачили ще чотири косулі, які спостерігали за нами, нікуди не втікаючи. Благородний олень скочив на дорогу просто перед нами, щоб наздогнати більший табун, що почав бігти паралельно з джипом. Ще кілька оленів вискочили із темряви і побігли через нашу стежку. Улітку олень гнідий, а взимку їхня шерсть брунатна і вона зливається із спадаючим присмерком, хоча бежеві огузки було досить добре видно.

«Я ніколи не бачив так багато» – сказав Саша, коли джип повернув навколо соснового гайка.

На Поліссі колись було багато оленів, але декілька років перед Чорнобильською катастрофою вони зникли. Можливо, перші імігранти приблукали з Димера, маленького містечка за годину їзди на південь від Чорнобиля, з великого лісогосподарства на кордоні 30-кілометрової зони. Навіть 15 років після аварії табуни у Зоні налічували не більше 200-300 голів. А ми побачили біля 25-ти.

Лосів набагато більше. Хоча, коли оцінюють чисельність диких звірів, завжди роблять певний допуск. Останні підрахунки у 2000 році налічували у Зоні біля 3,500 лосів. Для порівняння, у північному Нью-Йорку, у тому ж таки 2000 їх було до 200. А на Алясці було 150,000. Але Аляска у 300 разів більша, ніж Зона.

І все ж, благородних оленів ми побачили більше, ніж лосів.

Юрій, що «призначив» себе спеціалістом по лосях, дослідив поросле кущами і молоденькими деревцями поле і оголосив: «Лось».

Щоб ліпше роздивитись, ми вийшли з джипу. Але сутеніло, і якщо я не могла побачити косулі вдень, то тим більше не могла розгледіти парнокопитних тварин надвечір: у темряві вони були просто кількома темними плямами.

«То олені» – наполягав Саша, дивлячись через бінокль.

Хоча лось-самець може бути удвічі більший від благородного оленя, лосиха така сама за розмірами, особливо, коли порівнювати взимку: тоді олені-самці скидають роги. Але дикі тварини не стоять спокійно, чекаючи, поки їх зміряють (якщо так є, то вони радше уже неживі). На відстані і при поганому освітленні їх важко розпізнати.

Все, що я змогла побачити, – це п’ять брунатних постатей, які я могла відрізнити від кущів лише тому, що вони рухались. Юрій продовжував вивчати їх через бінокль.

Саша пішов до джипу, я слідом за ним, а Юрій вигукнув: «То лосі! Я бачу їхні білі панчохи!»

Саша подивився у бінокль і більше не заперечував. Лосі трохи відійшли до лісу і, очевидно вирішивши, що ми їм не загрожуємо, просто стояли, поступово розчиняючись у сутінках.

Для мого неозброєного ока це були просто неясні постаті, хвильові функції великих, оленеподібних істот, які ще не сконденсувались у конкретний вид. Спостереження пожежників зробили з них лосів, а я повинна була їм повірити. Що я й зробила. Субатомний світ, описаний у цій книжці, спостерігається лише непрямо, з допомогою дозиметрів, сцинтиляційних камер, циклотронів та езотеричних рівнянь, зрозумілих лише шаманам науки. І я їм вірила. Иноді щось таке велике, як лось, можуть бачити лише ті, хто вміє дивитися.

Окрім габаритів, характерною ознакою, що дозволяє відрізнити лося від благородного оленя, є чотири світлі панчохи. Ноги оленів коричневі. Упродовж усього року самиці оленя формують матріархальні табуни. Самці приєднуються до них лише під час гону. На відміну від них, лосі влітку самотні, а взимку самиці із самцями пасуться разом, під орудою головної самиці. Молоді самиці народжують одне теля, але можуть і двох, коли подорослішають. Чорнобильських можна бачити переважно з одним телятком, незалежно від віку.

Це могло б свідчити про знижену репродуктивність, яку спостерігають також у инших тварин Зони. Наприклад, приплід гризунів, що живуть у Зоні, налічує біля чотирьох, хоча опромінені лабораторні миші і полівки, народжували, в середньому, сім мишенят. У лосів вагітність триває 235 днів, а дика полівка може давати до семи приплодів на рік. Тому, хоча чорнобильські польові миші здихають молодшими, ніж їхні родичі поза Зоною, вони й народжувати починають раніше, отож їхня популяція залишається сталою.

Ніхто не знає, чи подібні тенденції характерні для лосів, тому що з великими тваринами такі дослідження проводити важче, та вони й дорожчі. Щоб зловити 25 мишей, потрібно всього лиш 25 мишоловок, кілька грам сиру і кілька днів. А щоб зробити це ж з лосями, дикими кабанами чи оленями, потрібен особливий дозвіл на відлов, численні експедиції, що можуть тривати місяцями і коштувати силу силенну грошей. Відбір «лабораторних» зразків таких тварин вимагає навіть більше коштів. Зубри, наприклад, занесені в Червону книгу. Таких тварин є всього 2000 на цілому світі, тому природоохоронний комітет Бєларусі має дати письмовий дозвіл, щоб застрелити хоч одного. Один з чорнобильських зубрів уже три роки кульгає і вчені з радіологічного заповідника намагаються отримати дозвіл на його відстріл, щоб поміряти рівень радіоактивности. Комітет дозволу не дає.

Єдине всебічне вивчення радіоактивности диких тварин у Зоні, під час якого в українській і бєларуській частинах Зони відстріляли 50 диких свиней і 50 косуль, спонсорував Европейський Союз. Але коли у 1992-1993 роках дослідження завершили, европейці припинили фінансування.

Бєларуські вчені регулярно відстрілюють окремі екземпляри тварин із Зони, і навіть мають чарівний маленький мисливський будиночок у хащі Полинових лісів. Але вони відстрілюють не більше десяти тварин на рік. В Україні взагалі не проводять таких наукових полювань. Декількох тварин час від часу убивають, але безсистемно. Відтоді, як закінчились спонсоровані Европою дослідження, жодна з країн не провела значних полювань.

Хижак і здобич

Наступного дня я поїхала до Центру радіаційно-екологічного моніторингу Зони відчуження, відомого як ЕкоЦентр. Колись тут був осідок вчених з різних установ, українських та закордонних, які вивчали вплив радіації на навколишнє середовище. ЕкоЦентр володів усією накопиченою ними інформацією. Після 2000 року він перебрався у приміщення колишньої школи, за декілька кварталів від ЧорнобильІнтерІнформу. Тут було набагато спокійніше. Після численних скорочень і звільнень у ЕкоЦентрі працювало лише четверо людей, котрі досліджували незайману природу.

Майже усі Чорнобильські дослідження переїхали до Міжнародної радіоекологічної лабораторії у Славутичі, яку спонсорувала міжнародна спільнота (головно США), сподіваючись забезпечити роботою колишніх працівників атомної станції і науковців, аби вони не улягли спокусі продати свої знання та вміння терористам та країнам-ізгоям. На жаль, ніхто не потурбувався про вчених та експертів-ядерників ЕкоЦентру. Мало хто з них отримав роботу у Славутичі.

Одним з чотирьох експертів ЕкоЦентру є Ігор Чижевський, чоловік з блакитними очима і ямкою на підборідді. Він спеціалізується на великій рогатій худобі. Ми сиділи у його просторому, добре обставленому кабінеті, пили чай з тістечками і розмовляли.

Ігор дав мені невеликий альбом з фотографіями. На першій світлині його колега спинається на дерево до великої купи гілок на верхівці.

«Це гніздо білохвостого орлана» – пояснив Ігор. Орлани-білохвости, великі хижаки з восьмифутовим розмахом крил, на більшості території Европи є рідкісними птахами. В Україні і в Бєларусі вони занесені у Червону книгу. У Зоні, де багато риби та зайців, що є їхньою улюбленою поживою, живе біля 50 цих птахів. Може здатись, що їх не так уже й багато, але перед Чорнобилем білохвостих орланів у Зоні не було взагалі. Можливо, вони відкрили цю підходящу для проживання місцину дорогою до Фінляндії (де в’ють свої гнізда), або повертаючись звідти.

На фотографіях був колега Ігоря Сергій Гащак з Міжнародної радіоекологічної лабораторії (МРЛ), що прив’язував до орлана-білохвоста систему супутникового стеження.

«Отже ви знаєте, де він зараз?» – запитала я. Була середина листопада і більшість хижаків уже полетіла на південь.

«Я не знаю, чи це система, чи це координати, але згідно з цими даними...» – перш ніж продовжити, Ігор зітхнув, «останній сигнал надійшов з Китаю».

Я засміялась, Ігор теж. «Звичайно, це неможливо» – сказав він. «Зазвичай орлани зимують в Африці. Усі попередні сигнали були з України. Отже, це якась помилка».

Помилка чи ні, але наступного року жодних сигналів не надходило.

Я продовжувала гортати сторінки альбому і натрапила на фотографію лінійки, покладену поряд з заглибиною у піску.

«Це слід бурого ведмедя» – сказав Ігор. «Був кінець липня. Лісники побачили його першими і покликали нас. Хоча ведмедів та їхні сліди бачили і раніше, тоді ми вперше офіційно зафіксували його».

Звісно, усі зраділи, адже ведмеді в країні рідкісні тварини.

Слід був великий, завдовжки вісім дюймів. Ареал поширення різних видів бурих ведмедів, включно з кодіяком з Аляски та американським грізлі, надзвичайно великий. Европейський бурий ведмідь, що блукав по Чорнобильській зоні, менший за своїх північно-американських кузенів, але теж є вражаючим створінням. Він залишив свій слід недалеко від лежбища кабанів, там, де ми у переддень загрузли.

«Звір залишив слід за добу до того, як ми його сфотографували. Ми вважаємо, що то був самець, який шукав нову територію. Він йшов у бік Бєларусі» – сказав Ігор.

Повідомляли, що того літа сліди ведмедя бачили і в Бєларусі, але жоден з відбитків так і не підтвердили документально, тому досі невідомо, звідки він узявся і куди подівся.

У альбомі була також серія тьмяних світлин, зроблених автоматичними камерами: борсук, троє вовків, бобер, благородний олень, лось, кабани і тхір. Обнюхуючи об’єктив, єнотовидний собака встромив свого носа просто в камеру, і його мордочка викривилась, наче у дзеркалі кімнати сміху.

Єнотовидні собаки, батьківщиною яких є Східна Азія, виглядають достоту так, як можна судити з їхнього імени: дуже пухнасті собаки у масках єнота. Ці незвичайні представники родини собачих добре лазять по деревах і є єдиними, хто залягає у зимову сплячку. Вони добре плавають, і часто люблять полювати на болотах, ближче до берега і густого очерету. У 50-их Совєтський Союз розводив їх як хутрових звірів. Деяких спеціально випустили в ліс, і їхні нащадки стали серйозною загрозою у Східній Европі, аж поки популяція не стабілізувалась.

На останній світлині було дві мертвих косулі і кабан: їхня кров забруднила підлогу Ігорової лабораторії перед тим, як він взяв у них зразки тканин. Було корисно порівняти два види, оскільки у них різна система травлення. Як і корови та вівці, косулі є жуйними тваринами, що ковтають їжу недостатньо прожованою, а потім виригують її для додаткового жування і ковтають повторно. Шлунки жуйних тварин складаються з двох чи трьох відділів, для різних стадій травлення. А шлунки диких свиней, як і у людей, коней і домашніх свиней, складаються з одного відділення.

Косулі і кабани домінують у наукових дослідженнях, адже це поширена і популярна дичина. Покинувши Зону, вони стають небезпечною здобиччю для мисливців. В українській Зоні є понад 3,000 косуль, стільки ж – у бєларуському заповіднику. Порівняно з роками перед катастрофою, чисельність кабанів, яких у Зоні тепер 7,000, зросла вдесятеро. Їх кількість і далі зростала б, якби не вовки.

Перебуваючи на верхівці ланцюжка живлення, вовки – як і инші хижаки – мають у своїх м’язах дуже високий рівень радіоактивности.

«Дехто каже, що вовків забагато. Але чуємо це від людей, які хочуть виправдати полювання на них» – сказав Ігор. «Їхня популяція точно відповідає кількості жертв».

Узимку 2003-2004 Україна вперше дозволила обмежене полювання на вовків. А Бєларусь щозими ліцензує відстріл вовків. У сезоні 2003-2004 иноземці, котрі в основному і платили за право вполювати вовка, застрелили біля сотні вовків з гвинтокрилів. За межами радіаційно-екологічного заповідника вовків сприймають як шкідливих хижаків. Мисливець, котрий убив вовка, отримує ліцензію на відстріл кабана, без додаткової оплати. А коли уб’є трьох, здобуває приз – ліцензію на лося.

Останній підрахунок, проведений у 2000, засвідчив, що в українській Зоні живе 66 видів ссавців, включно з 1,500 бобрами (яких перед аварією тут майже не було), 1,200 лисиць і 300 єнотовидних собак. Можна припустити, що подібна кількість і у бєларуській Зоні, хоча вже багато років там не проводять подібних підрахунків.

У Зоні також зустрічали рисей. У Західній Европі їх винищили понад 100 років тому, в Україні та Бєларусі довгонога кішка з гострими вухами теж була під загрозою. Опитування лісників, проведене у 1999 (не дуже науково достовірний, проте недорогий метод) дозволило оцінити їхню кількість: 15 в українській Зоні і, слід думати, стільки ж у бєларуській. Зона є одним з небагатьох у Европі місць, спроможних дати прихисток рисі, якій потрібно 170 квадратних миль незайманої природи. До того ж, тут повно косуль, улюбленої дичини цієї кішки, а полювання, яке найбільше дошкуляє рисі, офіційно заборонене.

Як хижак, рись імовірно теж накопичує багато радіоактивности у своїх м’язах, хоча досі жодної особини не вполювали для дослідження. Проте, вона повинна мати менше радіоактивности, ніж вовк, бо косулі, як правило, не такі радіоактивні, як дикі свині, що переважають у раціоні вовків.

Хоча популяції диких звірів у Зоні ще не досягли рівнів насичення, зростання числа великих ссавців сповільнилось, принаймні у порівнянні зі швидким ростом, який спостерігався у 90-ті. Щоб упевнитись, що популяція стабілізувалась, треба, щоб вона не змінювалась упродовж п’яти років. Досі незрозуміло, чи у 2005 Україна або Бєларусь виділять кошти на новий підрахунок. Єдине, що відомо точно, це те, що кількість звірів не зменшилась.

Оскільки здоров’я популяції вимірюється швидше її чисельністю, ніж здоров’ям кожної тварини, що до неї належать (що практично неможливо визначити), то – хоча це й суперечить здоровому глузду – величезні розміри популяцій великих ссавців у Чорнобильській зоні самі по собі свідчать, що ці тварини здорові. Це ж стосується і менших ссавців, включно з гризунами.

Проте, не всі види чуються добре. Постійне і безперервне опромінення важче б’є по створіннях з довгим періодом розвитку. Ті, що розвиваються у забрудненому ґрунті, особливо під загрозою. Травневі хрущі – це великі жуки, що виростають з білих личинок, які упродовж трьох-чотирьох років живуть у ґрунті, живлячись корінцями. Здається, радіоактивність зонового ґрунту негативно вплинула на їхній розвиток. Поки що ніхто не знає, як і чому, адже, щоб відповісти на ці запитання, потрібно провести дослідження у яких ніхто – ні країни, що постраждали, ні світове співтовариство – не зацікавлений і які ніхто не бажає фінансувати. Все, що наразі відомо, це те, що у Зоні хрущів менше, ніж поза Зоною. Як також те, що самці хрущів, що виросли у Зоні, більш асиметричні, ніж контрольні жуки з-поза Зони. Проте, як і ластівки з частковим альбінізмом, вони менш привабливі для самок.

Отже, апокаліпсичні пророцтва про те, що радіоактивний світ будуть населяти самі лише комахи і гризуни, не справдились, принаймні у Чорнобилі. Справді, коли йдеться про радіаційну відпірність, американський тарган який, згідно з поширеними уявленнями, безсумнівно виживе у ядерному голокості, серед комах є, фактично, середнячком. Звичайно, тарган ліпше переносить опромінення, ніж людина. Але популяції тарганів гинуть при таких рівнях радіації, які инші комахи навіть не помічають.

З огляду на бюджетні обмеження на відстріл тварин з науковою метою, певна радіологічна інформація надходить лише від аналізу випадкових знахідок, як от скинуті роги чи рештки тварин, убитих хижаками.

«Ми маємо кілька рогів благородного оленя, скинутих у різних місцях» – Ігор запросив мене до його лабораторії, де увімкнув якийсь радіаційний пристрій і прикріпив сенсор (довгу паличку з прикріпленим проводом, який вів до коробки з півкруглою шкалою і поділками) до величезних рогів з дев’ятьма відростками, що лежали на полиці.

«Чисті» – сказав Ігор. «П’ять чи шість мікрорентгенів гама-випромінювання».

Це годинна доза, хоча він, як і більшість людей у Чорнобилі, просто повідомив кількість рентгенів і не додав: «на годину».

Це менше, ніж нормальний фон. Це означало, що роги не увібрали якоїсь помітної кількости цезію-137, чий продукт розпаду, барій-137 випромінює гама-радіацію.

 «Давайте перевіримо бета-випромінювання» – сказав Ігор і клацнув ключем на детекторі. «Вона вища – 170 бета-частинок на квадратний сантиметр за хвилину».

Максимальний допустимий рівень – 20.

Инші роги, з п’ятьма відростками, були трохи більше забруднені: 400 бета-частинок на квадратний сантиметр за хвилину.

«Бета-випромінювання – із стронцію-90, який у метаболізмі імітує кальцій, тому накопичується у кістках, зубах, рогах» – сказав Ігор. «Цезій імітує калій і тому накопичується в м’язах, трохи менше – у печінці».

«Це випадкові знахідки. Ми не знаємо, звідки прийшли самці, котрі їх скинули» – додав він. «Вони могли приблукати з чистих місць».

І тут я попросила Ігора поміряти радіацію ґрунту на підошвах мого взуття, що мало трохи болота з місця нашої вчорашньої пригоди на кабанячому лежбищі.

«Г-м-м-м» – сказав він тоном лікаря, що зафіксував тривожний і загадковий симптом. Але це не мало значення – прилад показав нуль.

Не так було з колекцією звіриних черепів на лабораторних полицях. Череп маленького поросяти «фонив» 1,300 бета-частинок на квадратний сантиметр за хвилину. На більшому, що належав дорослому кабану, ми наміряли 2,700.

Тоді Ігор покликав мене до лабораторного столу, на якому була купа пластикових мішечків. «З цим я працюватиму після того, як ви підете – препаруватиму зразки для лабораторного дослідження. Я можу приблизно оцінити рівень радіації і тут, але щоб поміряти точніше, потрібна лабораторія».

Він розгорнув один з мішків, у якому була голінка косулі. У иншому – рештки одуда, без голови, знайдені у відносно чистому місці неподалік від гирла ріки Прип’ять. Кольори приглушені і зливаються з ґрунтом, проте у польоті одуд розквітає, відкриваючи крила з яскравим чорно-білим візерунком. Розпущений віялоподібний гребінь з чорними кінчиками виглядає як головний убір індіянського вождя. Одуди не схожі на жодного европейського птаха. Уперше я помітила одуда на пікніку біля Києва, і відтоді спостереження за птахами стало моїм хобі.

Звичайно, я мусила поставити  Ігореві запитання, яке зазвичай ставлять мені люди, з якими я розмовляю про свої подорожі до Чорнобиля. Я повторювала його кожному вченому, у котрого розпитувала про флору і фауну зони.

«Ви бачили мутантів?»

Відповіді були однаковими.

«Ні» – заперечив Ігор.

«Як же ж так» – вигукнула я. «Кожен знає, що радіація спричиняє мутації. Чому ж у Чорнобилі їх немає?»

«У дикій природі мутанти гинуть. Якщо вони й народжуються, ми їх ніколи не бачимо, адже їх тут же з’їдають тварини-трупоїди» – пояснив Ігор. «Виживають лише індивідууми, які можуть пристосуватися до існуючих тут умов».

Я згадала восьминоге лошатко, яке ще називали «лошатком Горбачова». Один український вчений у 1988 році привіз його фотографію до Москви, аби показати Міхаїлу Горбачову, що Чорнобиль робить з тваринами. Насправді, ніхто не знає точно, чи саме катастрофа спричинила мутацію. Якщо й так, то лошатко прожило доволі довго тільки тому, що народилось на колгоспній фермі, а не у лісі.

Не всі мутації викликають такі великі деформації. Наприклад, у звичайних чорнобильських ос спостерігають більшу різноманітність візерунків на тілах, ніж у ос з-поза Зони. Але коли йдеться про ссавців, навіть генетичні зміни, вплив яких непомітний для неозброєного ока, були мінімальними. Скажімо, проведене у 1996 році дослідження гризунів виявило високий рівень генетичних мутацій у двох видів польових мишей, але цей підвищений рівень виявився помилкою, яку автори визнали наступного року.

Инше дослідження показало підвищене число мутацій у мітохондріальних ДНК чорнобильських ондатр. Мітохондрії – це крихітні структури, що виробляють енергію у клітинах. Вони мають свій власний шматочок ДНК, можливо тому, що колись, сотні мільйонів, а може й мільярди років тому, були окремими бактеріями, але згодом облаштували собі майстерню у більш розвинутих клітинах. Утім, частка їхніх мутацій навіть не є статистично важливою. Дотепер ніхто не знає, чому не було більш істотних генетичних змін.

Ігор показав мені морозильне відділення, набите ропухами. Улітку він назбирав їх у Рудому лісі. Замерзлі в округлі грона, ропухи були першими досліджуваними амфібіями Зони. Амфібії є індикаторами стану довкілля, адже їхні ікринки без шкаралупи, а легкопроникна шкіра робить їх гіперчутливими до змін навколишнього середовища. Досить дивно, що у Рудому лісі не знайшли жодної жаби-мутанта.

Деформовану жабу чи ропуху можна радше зустріти у Сполучених Штатах, де спостерігають шокуючий ріст числа неправильно сформованих жаб і ропух, особливо з зайвими ногами або без однієї з кінцівок. Однією з причин може бути природній паразит, популяція якого розквітає коли добрива чи коров’ячий гній змиваються з ґрунту і потрапляють у водойми, де живуть жаби. Паразити оселяються на пуголовках, формуючи кісту, що порушує ріст їхніх кінцівок. А оскільки єдиними коровами у Зоні є експериментальні, а обробляти землю заборонено, чорнобильські жаби не мають подібних проблем. Хоча інтенсивне ультрафіолетове випромінювання також може викликати у жаб деформації, видається, що екскременти більш небезпечні, ніж радіація – принаймні радіація, характерна для Зони.

«Розмаїття малих створінь у Рудому лісі та розміри їхніх популяцій є такими ж, як і у подібних, менш радіоактивних місцях» – сказав Ігор. «Якщо й є відмінності, вони спричинені не радіацією, а иншими факторами».

Хоча вражаюча мегафауна, яку я бачила під час мого сафарі, була найбільш захоплюючим видовищем зони, найбільше досліджень чорнобильської фауни сфокусоване на тваринах з далеко менш зірковим статусом: на гризунах. Не лише через те, що їх багато і їх легко спіймати, а й через те, що вони відіграють велику роль у русі радіонуклідів ланцюгом живлення.

Ланки ланцюга живлення

Хоча у перші місяці після аварії більшу частину дози дикі тварини отримували від зовнішніх джерел, з плином часу, роль внутрішнього радіаційного опромінення зростала через вимивання радіонуклідів з поверхні у ґрунт, Якась частина залишилась у ґрунті у виді частинок палива; якась частина розпалась. Клейкі часточки глини, бактерії та инші елементи ґрунту абсорбували инші радіонукліди.

Частина того, що залишилось, особливо розчинені та сконденсовані цезій і стронцій, влились у потік корисних для екосистеми мікроелементів, які вони імітують. Автотрофи, такі як вищі рослини, різні групи морських водоростей, звичайні протісти та бактерії, самі виробляють поживу шляхом фотосинтезу, використовуючи сонячну енергію. Вони вбирають радіоактивний стронцій та цезій, хемічно замасковані під кальцій та калій. Гетеротрофи не можуть виробляти поживу і повинні, для підтримки життєдіяльности, поїдати автотрофів, накопичуючи разом з ними їхні радіонукліди.

Травоїдні тварини отримують поживні речовини, поїдаючи живі рослини. М’ясоїдні тварини і паразити отримують їх, поїдаючи инших тварин. Виділення тварин є поживою для копрофагів, чи пожирачів гною, а їхні тіла – харчем для сапрофагів: різноманітних комах, хробаків, мікроорганізмів і грибків, що бенкетують на мертвечині.

Прах до праху, і так до кінця ланцюга живлення.

Оскільки більшість організмів живиться більше, ніж одним типом їжі, і на кожен вид хижака припадає кілька видів жертв, більш коректно казати «павутина живлення», а не «ланцюг живлення». Одна польова миша може з’їсти трохи трави, а потім потрапити до пазурів сови, а може просто померти від старости. Инша полівка може згризти трохи кори і стати обідом для лисиці, яка, у свою чергу, стане вовчим сніданком.

Оскільки з кожною ланкою ланцюга живлення концентрація поживних речовин зростає, росте й концентрація радіонуклідів, що їх імітують. Давно відомо, що великі хижаки у своєму ланцюзі живлення накопичують найбільше токсинів і шкідливих викидів, включно з радіонуклідами. Але й инші ланцюжки, від ланки до ланки, накопичують радіонукліди. Цікаво, що комахи-гнойовики і комахи, які живляться трупами тварин, накопичують радіонукліди у кількостях, співмірних з великими м’ясоїдними хижаками.

Серед усіх живих створінь Зони великі звірі (безвідносно до їхньої дієти) можуть накопичувати найбільшу кількість радіонуклідів – просто через свої розміри. Але найбільші дози отримують гризуни. Вони, особливо миші і полівки, отримують вищі дози радіації, ніж великі тварини тому, що малі і, як і личинки травневого хруща, більшу частину життя проводять у помережаному радіонуклідами ґрунті.

Середньостатистична польова миша, що живиться травою на середньо забрудненій території з рівнями цезію від 50 до 100 кюрі на квадратний кілометр (на радіаційній карті вона позначається рожевою плямою), за своє восьми-дев’ятимісячне життя накопичує 44,000 бекерелів цезію.

А цезій-137 розпадається у барій-137, випромінюючи бета-частинку з високою енергією, яка може пролетіти півдюйма у біологічній тканині. Коли цезій відкладається у м’язах лося, бета-частинка, радше, не проникне поза межі м’язової тканини. У крихітному тільці миші ці півдюйма у будь-якому напрямі закінчуються на якомусь життєво важливому органі.

Це ж стосується і зовнішньої радіації. У той час, як гама-промені пронизують наскрізь усі живі створіння з однаковою імовірністю, а важкі альфа-частинки не проникають у жодне, шкода від зовнішнього бета-опромінення різна для різних бета-частинок (тому що вони мають різні енергії), і залежить від виду тварини. Кабан, що вивалявся у багнюці на рожевій плямі, опромінюється зі всіх боків. Але навіть найбільш енергетичні бета-частинки цезію-137 не проникнуть глибше, ніж крізь шерсть, хіба що на кілька міліметрів у м’язову тканину, залежно від частини туші. Оскільки кабан не вилежується повсякчас, його зовнішнє бета-опромінення часто локалізоване, наприклад, бік (від кори дерева, об яке він чухається), чи копита (від ґрунту, по якому ступає).

Инакше полівка, що гніздиться у нірці і проводить більшість часу у прямому контакті з поверхнею ґрунту, стикаючись, водночас, і з радіонуклідами. Через малі розміри більш імовірно, що зовнішня радіація вразить якийсь внутрішній орган миші.

Все це пояснює, чому чорнобильські гризуни менше живуть і дають менший приплід, ніж їхні родичі з-поза Зони. Гризуни з 10-кілометрової зони мають більше патогенних колоній на шкірі, ніж контрольні. Це свідчить про те, що їхня імунна система пригнічена. Але це не позначається ані на їхній кількості, ані на їхньому непропорційно великому вкладові у колообіг радіонуклідів у природі.

Беручи до уваги величину, репродуктивний потенціал та коротке життя, порахували, що середня популяція гризунів на середньо забрудненому гектарі Зони переробляє 3,5 мільйонів бекерелів цезію на рік. Ця кількість є крихітною часткою кюрі, але якщо ви помножите цю частку на загальну площу бєларуської і української Зон, що займають півмільйона гектарів, і не зважатимете на нерівномірність рівнів радіоактивного забруднення, які впливатимуть на те, скільки цезію наберуть гризуни, то отримаєте, що за рік вони переробляють 50 кюрі. Це велика і значна кількість, адже коли цезій покидає тіла звіряток: чи то разом з екскрементами живих гризунів, чи у процесі розкладу їхніх трупів – він стає біологічно активним і може проникати у ланцюг живлення.

На відміну від мишей, великі тварини долають великі відстані, і це суттєво впливає на ланцюг живлення. Цінні для мисливців тварини можуть покинути межі Зони, де їх можуть вполювати і де вони випорожнюються, розповсюджуючи радіоактивний цезій. Найбільшими волоцюгами є дикі свині. Приятель Ігоря з його рідного Іванкова, за 20 хвилин їзди від південного кордону Зони, якось вполював кабана, кілограм м’яса якого налічував 6,000 бекерелів цезію.

«Я сказав йому не їсти цього м’яса» – сказав Ігор.

Сам Ігор якось застрелив косулю з 1,000 бекерелів у мисливському господарстві, поблизу того-таки Іванкова. «Я з’їв її сам» – сказав він, лукаво всміхаючись.

«Жартуєш напевно?» – здивувалась Римма Киселиця з ЧорнобильІнтерІнформу, яка зайшла забрати мене на чергову умовлену зустріч. «Для м’яса максимально допустимий рівень цезію-137 – 200 бекерелів на кілограм».

Максимальний допустимий рівень стронцію у кілограмі м’яса становить 20 бекерелів. Для кілограма риби – 150 бекерелів цезію і 35 стронцію, для фруктів – 70 бекерелів цезію і 10 стронцію. У грибах чи ягодах максимальний дозволений рівень цезію – 500 бекерелів на кілограм, стронцію – 50.

«Це в Україні» – сказав Ігор. «У нас перестраховуються, коли йдеться про рівні радіоактивности продуктів харчування. Міжнародна норма допустимого рівня радіоактивности – 1,000 бекерелів, і для мене цього достатньо».

Організація Об’єднаних Націй встановила стандарт у 1,000 бекерелів для міжнародної торгівлі продуктами харчування, але окремі країни запровадили нижчі норми, хоча й не такі низькі, як в Україні. У Японії це 350 бекерелів на кілограм. В Европі – 600. У Бєларусі максимально допустимий рівень цезію у м’ясі впольованої дичини становить 500 бекерелів.

Замочене у ропі м’ясо упродовж години втрачає половину радіонуклідів, а за добу з нього вимивається 80 відсотків, щоправда разом із вітамінами та поживними речовинами.

Римма недовірливо подивилась на Ігоря.

«Гей, я ніколи не фонив понад норму» – сказав він, захищаючи себе.

Усі співробітники Зони щороку обов’язково проходять медогляд, який передбачає вимірювання їхньої внутрішньої радіоактивности.

«Останній раз я мав 70 бекерелів» – додав Ігор.

«А от я не їм дичини і мала нижче нуля» – сказала Римма. «У межах похибки».

«Найбільше я мав 700 бекерелів» – похвалився Ігор так, ніби вони грали у довгу лозу. «Коли ми ходили полювати на вепрів в рамках Европейської дослідницької програми 1992-93, у нас була традиція. Як тільки закінчувався сезон, ми їли поросят. Я проходив обстеження відразу після одного з таких пікніків».

Цезій, як і імітований ним калій, не залишається в організмі, а безперервно вимивається з нього і за 100 днів повністю заміщується. Це означає, що на місце калію чи цезію, який виводиться з організму, приходить така ж кількість нового калію (чи цезію). Отож, якщо Ігор їв лише чисту їжу після тієї печені, калій поступово замінював радіоактивний цезій, і за три місяці організм очистився. Те саме стосується домашніх тварин. М’ясо корови, що випасалась на радіоактивній траві, стане чистим, коли вона їстиме незабруднений корм упродовж трьох місяців перед забоєм. Перелітні птахи втрачають цезій за зимівлю.

А стронцій, як і кальцій, залишається в організмі на багато років. Отож, як правило, чим старша особина (якого б то не було біологічного виду), тим більше в її організмі стронцію.

Цим можна пояснити сезонні відхилення стронцію в організмі окремих чорнобильських гризунів: узимку вони найменші. Адже влітку науковці відловлюють як старших особин, що накопичили багато стронцію, так і молодших, у яких його ще немає. Різниця між кількостями стронцію в одних і у других велика. А взимку смертність серед старіших гризунів зростає, отож у полапки переважно потрапляють молоді гризуни (рівень стронцію у їхніх організмах близький до нижньої межі).

Я прожила у Києві 12 років, купуючи продукти на стихійних ринках (чи просто в селян), і хотіла дізнатись, чи не абсорбувала якоїсь радіоактивности, будучи останньою ланкою свого власного харчового ланцюжка. Отож Римма завела мене до гарної кімнати у Чорнобильській поліклініці, де Василина Пучкова, балакуча і весела жінка-інженер, звеліла мені сісти в оббите червоним вінілом крісло, з’єднане з сцинтилятором, що міряв радіоактивність моєї грудної клітини.

Понад дві хвилини я просиділа, притиснутою до крісла. Нудьгувати не довелось. Пучкова мала міні-музей поліського народного мистецтва і ремесел, з експонатами, які роками збирала у покинутих поліських селах: вишиті лляні сорочки і рушники, посріблені самовари, веретена і дюжини дерев’яних інструментів, про призначення яких я могла лише здогадуватись.

Через три хвилини картина моєї власної радіоактивности з’явилась на комп’ютері і ми скупчились навколо монітора. Там був графік, на якому по осі абсцис відкладалась енергія, а по осі ординат – інтенсивність. Побачивши загадкові піки і западини, я занепокоїлась, але Пучкова заспокоїла: «Не хвилюйтесь».

«Там, де міг бути цезієвий пік, немає нічого» – сказала вона, вказавши на пологу частину мого графіка (рис. 3). «Його немає. Може й є, але занадто мало для нашого приладу. Він дає змогу лише грубо оцінити кількість цезію». Потім вказала на єдиний на графіку пік. «Це калій-40. Усі його мають, він не входить до балансу».

Рис. 3. Графік внутрішньої радіоактивности Марії

В організмі середньостатистичної особи вагою понад 150 фунтів міститься понад 17 міліграмів калію-40. Як і природні ізотопи урану, він є реліктовим радіонуклідом – хемічним відлунням Великого Вибуху, моменту створення всесвіту. Калій-40 – слаборадіоактивний, з періодом піврозпаду понад мільярд років. Инші природні радіонукліди у нашому організмі не є прадавніми. Вони утворюються космічними променями у верхніх шарах земної атмосфери, як, наприклад, вуглець-14.

Чисельні результати видаються у виді кількости бекерелів надлишкового, Чорнобильського, цезію. Моя доза була мінус 7 чи 8. Річ у тім, що комп’ютерна програма рахує її, усереднюючи за вагою тіла середньостатистичної української жінки заданого віку і зросту. Оскільки я тендітніша за середньостатистичну українку сорока з чимось років з п’ятьма футами і вісьмома дюймами зросту, результат виявився від’ємним. Це була приємна несподіванка. Я могла спожити якусь кількість цезію, живучи у Києві на початку 90-х, але калій замістив його.

Оскільки ми були тут, Римма скористалась нагодою і теж сіла у крісло. 100 бекерелів були для неї неочікуваними.

«Звідки вони взялися?» – дивувалась вона.

Инша жінка, яка зайшла, поки ми розмовляли з Пучковою, не мала стільки щастя. На її графіку цезієвий пік був завишки у 2,822 бекерелі.

«Нічого страшного» – прокоментувала Пучкова, коли жінка пішла. «Ми повинні повідомляти адміністрацію Зони лише коли покази перевищать 37,000 бекерелів, але й це не означає, що людині заборонено тут працювати».

«Поглянь, Риммо, 100 бекерелів – це не так уже й багато» – маючи від’ємний результат, я почувалась упевнено. Тим паче, коли довідалась, наскільки високий рівень радіоактивности допускається для працівників зони.

«Це ніщо» – пояснювала Пучкова Риммі. «Це у межах похибки сцинтилятора».

«Я знаю. Я й не хвилююсь» – відповіла Римма. «Просто не розумію, де набрала ці бекерелі. Я ж не їла грибів». Подумавши хвилю, вигукнула: «Знаю! Нещодавно я гостювала у самоселів, які пригостили мене медом. Бджоли могли назбирати трохи радіонуклідів».

Вкриті волосинками, що роблять їх схожими на літаючі кулясті липучки, медові бджоли є своєрідними літаючими пилоусмоктувачами. Коли вони збирають пилок, до волосинок причіпляються всілякі шматочки і комахи несуть їх до вулика. Це робить бджіл чудовими, дешевими і швидкими вартовими довкілля. Бджоли настільки ефективні у моніторингу навколишнього середовища, що радіоактивний цезій буде помітним у їхніх вуликах навіть тоді, коли повсюдно його кількість буде мізерною настільки, що її неможливо буде поміряти. Іншою стороною медалі є те, що у меді концентруються радіонукліди.

«А як із стронцієм? Ви теж можете його поміряти?» – запитала я Пучкову. Хоча моє тіло позбулось радіоактивного цезію, стронцій міг накопичуватись роками і причаїтись у кістках чи зубах. Після Чорнобиля німці зафіксували десятикратне збільшення кількости стронцію-90 у дитячих молочних зубах. Я, звичайно, була дорослою і мої зуби вже сформувались, тому менш імовірно, що вони абсорбували якусь кількість стронцію.

Пучкова заперечливо похитала головою. «Ніхто не може достовірно поміряти кількість стронцію у живій біологічній тканині. Проводились експерименти, але ви мусили б лежати тут біля восьми годин і результати все одно були б недостовірними».

Стронцій-90 важко міряти у тілі з тієї ж причини, з якої його важко поміряти у полі. Його бета-промені неможливо відрізнити від бета-променів инших ізотопів. Слід взяти зразки тканин і провести відповідні маніпуляції у лабораторії. А я не мала наміру віддавати частинку себе на зразок.

Отож я пішла, заспокоївшись рівнем свого цезію і абсолютно нічого не дізнавшись про свій стронцій. Це непокоїло. Як і косуля, що общипує апетитні бруньки рослин, що ростуть у зоні, я нічого не знала про радіонукліди, що були (чи яких не було), у моєму тілі. Але косуля не знає, що вона чогось не знає. Я – знала. І це робило нас дуже різними ланками ланцюга живлення.

---

[1] Китайський позашляховик (прим. перекл.)