Анатолій Щербатюк

Вітер осяянь. Підстави нової чуттєвості
Герменевтичний коментар

І

...Пізнанню власної природи і відкриттю зв’язку і відповідностей між світом видимим і невидимим далі перешкоджає тринітарна роздрібленість засадничої мітологеми західної культури. Ідея багатоступеневої Абсолютної Особи як суми відношень між її елементами унеможливлює наближення до осердя потаємного досвіду, внаслідок нерозуміння того, що жертва – цілісний процес абсолюту, а не торгова оборудка двох чи більше рецептивних сторін, і те, що причинно не обумовлене, не піддається розкладанню на окремі елементи.

Гендлярська діалектика заважала зрозуміти, що нема поділу, торгу, викупу чи вибору, – Слово завжди існує всередині багатошарового світу, і повертаємось щоразу до нього: все суще прагне цього місця спокою і зупинки, в якому збігаються кінець і початок, це той дім, вища оселя, з якої всі вирушають, і яка не є досвідченням лише цього окремого життя; адже нічого не зникає, і кожна дія – це ритуальне покликання, дарунок собі на довгому шляху додому. І відкритий тут Закон Повторення стає і “духом”, і “отцем”, і навіть пошукуваним “царством”,– коли отримує свою особистісну провідну рису повернення, яка вилущується з невипадкового набору повторюваних ознак, з Повторення, що само себе виявляє, достовірну реальність редукції власної свідомості, її ритуальної зупинки: постає цілісна, інтегрована свідомість, націлена на власний розщеплюваний матеріал, на дорогу, кожен пункт якої – місце прибуття, – і трансцендентність не замикає вже більше еволюцію, вона прориває її, щоб творити нову сприймаючу біполярну структуру: неминуче занурюється в мову, почуття, статево і двояко розщеплює себе, смакує, ні перед чим не зупиняючись, і грізний “отець” серед нашого матеріалу гри самоідентифікації власної повторюваності – щабель, який слід подолати, і який як щось особистісне не існує окремо; окремо існує вісь – згори-донизу – цього світу, його повторення перегукується з найвищою своєю межею і повертається до свого витоку,– але утопії із щасливим кінцем заперечують циклічність буття. Фантазія про одноразовий лінійний розвиток унеможливлює саме післанництво, заклик до гри і участь у ній; фатальна есхатологічна одноразовість світу як розросту якогось мацака-відростка, який відрізають – заперечує вибір, що міститься в пересіченні і порівнянні різних щаблів повертання... І коли усвідомимо провокативну грайливість кінця цієї епохи, кожен елемент гри, в якій перебуваємо, стає невипадковим, ритуальним. Але потрібна перша пряма дія, поштовх, що розбудить зі сну цієї темпоральності. І тоді, під час глибинного осяяння – постає ЦІЛЕ, тотальність особи, обставин осени, гри світу і світла. Більшість цього стану не досягають, хіба одиниці, щоб потім решту днів підшукувати потрібні слова, і якось назвати, заклясти почуття перебування по той бік, в якості миттєвого нелегального споглядальника, на пагорбі хвилястого плоскогір’я в хітоні кольору спілої сливи, що в самому собі з’єднав викритий низ і верх... Так зачаєне знання неуникності повторного життя і всіх його співучасників було явлено 2-і тисячі років тому як маніфестацію здогаду про Гру та її заплановану ритуальну невипадкову передвизначеність: але не всі зрозуміли апотеоз уроку, занурення естетики в криваву слизьку фізіологію: і яким самотнім Він був в пустелі, де далеко чути, але обриси вже незримі, єдино послідовним, самовідданим співучасником гри вчителя виявився той, кого зробили згодом символом самої зради,– всім іншим, простим рибалкам шкідливо було перебувати в сліпучому світлі втручання в плин гри, до того ж вони постійно просили в Нього їсти; і зараз нас повинно вразити, як з того убозства і бруду Він все-таки зробив Себе, Свою гру, заклавши ритуальне осердя очищення і повернення, центр симетричних перетворень і охоплення всього наявного простору. Відтоді його жертва увінчує і викриває структуру Повторення, ставши центром пересічення зовсім різних щаблів: Світла і Слова, виявивши перехідну рису схожості лиш на перший погляд відмінних дій і семантичних щаблів – і звичний час згорнувся; виявив жовтий край теперішнього.

І коли всі декорації хилитались і падали, Безгрішний усвідомив,– у результаті відповідного осяяння,– неможливість грішити... Грішити, вибирати щось всупереч структурі гри було неможливо. Залишилась хіба що спокуса, грайливий натяк на вибір – і то лише для компетентного Обранця, на решту, міріади порятованих, спокуса не поширювалась, вони – добровільний шлейф величної події, що має повторитись і замкнути всіх захоплених в свій потік, в Єдине Ціле, і вони стануть тим цілим, нарешті усвідомивши, що “царство небесне вже тут”, і в ньому вони надійно спіймані. І лише згодом, заперечуючи глибинну ієрархію енергетичних рівнів-сходинок в собі, і особисту рису спільного їхнього переходу, можна було вигадати поділ енергії Цілого на позитивне і негативне, на чисте і нечисте, на темне і світле, і, ніби одне можливе без іншого, прагнути до викінчення однобокого абсолюту... Унікальну індивідуальність, яка бунтувала проти двоякості стосунків з “отцем” – групова психологія адептів принизила, звела до тотемічного предмета лібідо, співчуття своєї спільноти, який вона ритуальне пожирає у вигляді євхаристії. Але насправді вбивство “отця” відбулось, і тотемічною забороною не відкупитись від знання про нього. В самому осерді новоствореного міту було вкладено ідею про розплату і повернення, навіть вказано грізні ознаки другого приходу. І тоді жертовним матеріалом виступатиме сама залишена тут тотемічна спільнота,– Абсолютній Особі не потрібні заплакані “брати”, а лише модуси власної Гри, яка нікого не витісняє і не трансформує, а охоплює в свою плерому, світло осени сина.

Серед іншого було також натякнуто, що актові викінчення передуватиме масовий відгомін того, що було перед закладинами світу: предтеча – випереджуючий відгомін всієї незмінної місії, вищого від себе щабля, вагу і актуальність якого добре усвідомлював, знанням і дії його передувала цілісна програма. Так разом витворили водно-вогненний еліпсис, що сягнув вічності... Явлена ними триступенева дзеркальна структура гри напрочуд проста – глибинний структурний механізм перенесення незмінної риси з одного щабля на інший – з води народжується Слово, яке, повторно очищене кров’ю, стає апокаліптичним вогнем, що охоплює і поглинає весь простір, робить його внутрішнім. То була перша успішна есхатологічна Ігрова група. Вони – різні щаблі Єдиного, чия актуалізована присутність тут є любов’ю: “Я схотів, щоб ти позостався, аж поки знову прийду”. Знання неуникності повторного життя і всіх його співучасників було явлено як спробу звільнитись від гріха механічного гетерофільного існування. Відтоді Його любовна жертва увінчує структуру Повторення, ставши центром пересічення зовсім різних щаблів чуттєвостей, застиглих в чеканні на Нього.

Щоб поглинути світ, треба було стати над ним і спровокувати його до деіцидії; запропонувати спочатку як жертву свою інтенціональну плоть, а не її старозавітний замінник,– а потім обхопити, замкнути собою екскреторно-статеве коло всесвітнього організму і свого повернення до нього. І сексуально-екскреторний патос парності Єзекиїла не міг не зімкнутись на Патмосі. Даєш сім’я, душу свою на викуп за багатьох, і з арифметики повторення виростає блаженство повернення і впізнавання себе в усьому. Це єдиний вибір, соматоз і втілення Світла в Слові – коли віддається тут позірне найдорожче, щоб у висліді ритуальної гри, інтуїції цілісного, головного – отримати ще більше, взагалі найбільше, космічну крону своєї метабіографії,– і атракціон отримав визнання вражених мас, став глибинною структурою їхньої масової свідомості, став мітом і парадиґмою криптобунту. Ритуальна тотальна антиакція хули матеріального тіла стала осердям релігії.

Відтоді вірити в нього – це так чи інакше намагатись Ним стати, поклонятись, підповзати, припадати до цілющих рубінових ран, щоб і собі уподібнитись, відхопити шматок блаженної життєдайної цілісності і неуникності божественної плоті. Але й Він також шукає живого, спроможного до бунту, серед набору своїх механічних ляльок. Це і є відкриття двозначності гри, одразу ж за яким росте гул вічності, поклик Інших її щаблів, бажаючих причаститись, арифметична перспектива яких нагромаджується як айсберги, і нарешті проламує плинну людську свідомість, і щоб її вмістити, потрібен парадоксальний, контрперверсійний захід – збоченням збочення поправши, з не-Я зробити все-Я, об’єднавши в Синові зовсім різні його щаблі, порятуватись вузькою стежкою – очищений, вже надлюдський глибинно-інваріантний символ, Хліб-Вино-Кров, жертва Бога нібито в ім’я своїх іграшкових екскреторно-статевих модусів. Але для них любов – не бунт, не прорив в сакральне, а прояв фізіологічної деградації, співчуття до себе, єдина і остання можливість спасти життя, піддавшись його механічному розросту і повторенню...

Головне тут – не загубитись, і тому вона, правдива до себе любов, не терпить ніяких відстрочок і обіцянок на майбутнє, вона повинна відбутись негайно, в цьому невипадковому і вже місійному оточенні, вона не терпить жодних правил, догм, формул, вір чи законів, її обходить лише мистецька власна довершеність, почуття власної вічної досконалості. Любов – актуалізована присутність в одному різних щаблів.

Так індивідуальні ритуали поглинають один одного – і любовна гра полягає в тому, що залишитись має Один; Він дав пити свою кров і їсти плоть, щоб поглинути всіх зсередини, підготував повторну з’яву ще більшого від себе, поза яким вже нема навіть верху і низу, і де так зручно ставати на власну голову. Він – цілісність жертви.

Дотеперішня лінійна апологетика всіляко віддаляла матерію від всесвіту – вічності, яка “потойбічна”, це потрібно було для того, щоб в неї підселити “бога”. Хоча від самого початку видно було, що ідея такого “бога” і його жертви передбачає ще щось вище від нього самого. І тоді, щоб доповнити цілість, після певних соборних пошуків, обожнено було вже зовсім щось абстрактне і невловиме – медіальний “дух”, механічний шум у вухах. Цього не треба було б, якби збагнули, що той дивний Рятівник спасав людей не від старозавітного гріха,– він майстерно і зухвало демонструє їм силу власного повторення і його відгомону, і неможливість вибору, а отже і т.зв. “гріха” як чогось особистісного. Він спокушує їх знанням, загадка якого протривала дві тисячі років. Це був крок пізнання, предтеча чогось більшого і від нього самого. Ритуалу, який прийде, поглине і використає і його,– адже структура жертовного вислизання осердя “Я” з механічного плину повторення залишається незмінною і актуальною: з не-Я (над-Я) зробити своє “Я”, гомінізувати смерть. І не-Я – механічний відзвук жертви, що містить новий простір і порядок, це саме знання “Я” про свою смерть і її функцію, а не якась абстрактна “совість”.

І проповідь на горі більше не буде здаватись наївним маніфестом нігілізму, якщо збагнути сенс Повторення, яке обіймає і робить досконалими і потрібними всіх учасників – і засмучених, і вбогих духом, і чистих серцем. Усім їм знаходиться належне місце і втіха велика на рухомих щаблях Гри і риса переходу, щоб оновитися, перемінитися в іншу подобу і світло. І це повторення-віддзеркалення виявляє у всякій свідомості присутність ще вищого спостерігача: ортохристогенез, Його еволюція передбачає всеобіймаюче повернення, через падіння в гущу опановуваного батьківського матеріалу. І жертва – це художній метод повернення, його осердя, дзеркальна провокація, що протистоїть попередньому ритуалові – “отцеві”, пожирачеві танатичному плоті первістка, “цілопалень пахощів любих”.

Відчуття цілого – відчуття того, що має відбутись, повторитись, стосовно нього все оточуюче є жертвою і матеріалом для використання. Цей надчуттєвий стан породжує, започатковує зовсім нову свідомість “я”, для якого попередній щабель свідомості видається лише сном. І рештки чогось особистісного, людського, заважали добутись до справжньої чистої і жахливої безликості абсолютного Повторення, де всяке “просвітлення” чи пробудження – лише відгомін давно забутого і тепер ось миттєво пригаданого сну. “Потойбічне”, якщо додуматись до кінця, оточує нас завжди, воно в нас самих, лише потрібно відчути в собі його око, відкрити здатність його бачити. Але це іманентне око аж ніяк не може бути популярним, для всіх; для нижчих щаблів свідомості замість прямого бачення завжди залишається сліпа “віра” – в того, хто справді побачив, підпорядкування, сексуально забарвлене, носієві вищого об’єднуючого ритуалу. Найпростіший доказ і свідчення справедливості вищесказаного – ультрапарадоксальні стани засипання і пробудження, коли причина ставиться в залежність від наслідку – кому не відома ця магія відображення, коли інтенція свідомості впирається ні в яку не матерію, а в Саме себе, приголомшена взаємозв’язаністю всіх речей, і поспішно шукає якогось виходу, і до часу знаходить, і при цьому спостерігається ще особлива мутація, проникнення в старі глибинні стани, виміри, коли все вже рухається прискорено назадгузь, поспішає до виходу – лімбами і ярусами заразного геометричного лабіринту, з численними відгалуженнями.

Зауважити ритуальне повторення світу, – означає замкнути всяке не-Я в “Я”, підпорядкувати його своїй грі, своїй конвенції, надати їй сенс і вирвати в оточуючого жало випадковості. Метою гри є інволюція, повернення до першопричини, тобто пробудження і припинення гри, яке не може не нагадувати акт максимального, аутосексуального чергування і злиття 2-х сторін: Я – не-Я, Я – не не-Я... Ритуальне самісне заклинання порожнечі повторення, в висліді якого постає Логос – віддзеркалення “Я”, без якого воно не може себе тут виявити. Слово виявляє безодню, в якій дихає Саме, Одне, Зародок, Осердя, що зв’язує її, безодню, із найвищим небом. Цей сяючий зв’язок христогенезу, особистісна, всепронизуюча риса Самості жертви передувала народженню, це велика самість, що зв’язує низ і верх, його гравітація стає єдиною ціхою народження, симетрії та множення, вигулькування згори, з води і Духа. Виявлення повторення і знання майбутнього, яке з нього виходить і можна вважати “чудом зішестя Духа”,– це присмак власної омофагії, месидж повторення: я тут вже був. Це спроба ритуальної та всякої іншої творчості вибратись із лялечки зародкового стану, в осерді якого лежить “ніщо”. Але для чого взагалі знадобилась парадигма “отця”? – гомосексуальна тема. Весь подвиг того назорея був статевим – на вістрі його стриміла хіть, з пустелі вийшов крайній суб’єктивіст, перейнятий вогнем повстримності для охоплення андрогінної повноти цілісності в самому собі. Патос девіантної свіжості самого способу оволодіння досі безликим “отцем” і покладає його справжню самість і святість. То було правдиве сім’я антирозмноження, щось цілком протилежне старозавітній мікві родового начала, повернення до цілісного стану ще до розщеплення на Адама і Єву. Наречений-назорей став осердям індивідуально-історичного, філоонтогенетичного зіткнення двох різних розкритих шарів чоловічого і жіночного, старого і нового.

Старий бог явивсь спокушуючим, новий же, очищений кров’ю від старого, батьківського, статевого – став блаженно-цілісним, універсальним – андрогінним “духом”, який і є носієм суперциклу родової пам’яті, органом чуттєвості, що охоплює і поглинає весь світ. Відтоді дух є кров інцесту й інсайту, бо справді ритуальна акція – антиакція, в якій структура і дія збігаються, пристрасно, з хрустом.

Розбурхування, розгортання багатоманітності й нарешті повторення світу виказує його несправжність і викриває реальність у ньому зворотного зв’язку, живої всесвітньої істоти, численних щаблів її свідомості. І матеріальний світ відпадає, коли відкрито його повторення, повсякчас принципово необ’єктивоване, надчуттєве. І тоді, з’явившись, ця апокаліптична Істота не може не проковтнути світ, з якого вилупилась, і він знову в неї повертається, до одного сяючого яйця забутої чуттєвості, зародка вже проминулого, відбутого світу.

Ця жива космічна Істота вагітна минулим, вона його творить постійно і лише в ньому присутня; майбутнього, як абсолютної “зовнішньої” щодо неї порожнечі немає, якщо не вважати порожнечею саме повторення. Буття розвивається в собі, себе ж розширюючи і поглинаючи, тоді кінець стає початком – і навпаки, тотальне повторення не має ні верху, ні низу, всі щаблі його самоцінні, тобто не мають жодної тривалої порівняльної вартості.

При миттєвому досягненні почуття тотального (цілісного) повторення і перенесення охоплюються і знімаються всі аспекти зовнішнього, і воно стає тим, чим і є насправді – грою, художнім проектом (“Я – в Отці, а Отець в Мені!”). Сторін, які б остаточно обмежували структуру світової гри, немає, і саме тому ця істота буття вічна. Більше того, вона завжди особистісно-жива, бо чуття проминулого світу не може не бути одиничним, завжди тим же самим до нього “пришестям”. Вона жива і особистісна, ця дзеркальна ритуальна машина, і її обличчя можна побачити в одну “останню” мить – перед тим, як вона поглине тебе, і це благо, абсолютне благо. Символічне їдження плоті тотема дуже близьке до нього, кожна екскреторно-статево втілена істота є більшим чи меншим відгомоном цього Благовіддзеркалення росту ступенів рефлексії. Заглянути в обличчя вічності і падати назад – що може бути екстатичнішим від перехоплюючого подих чуття глибини її геометрії? Коло замикається, нижча чуттєва межа сущого і його вища межа мигтять і хрустять, зливаються в одному досвіді, ритуальній дії, яка завжди особистісна, невідмінна від “Сина”, найпотаємнішого Слова, яке стає Світлом. І падіння, смерть Його – свобода від напередвизначеної мети, творча спонтанність божественної гри, що свідчить про перенасиченість буття, а не про якісь вади. Його “Я” кидає попереду себе ритуали і розгортає наступні присутності,– підіймаючись над полярністю добра і зла, туди, де нема жодних правил, нема покарання і винагороди, де є вища гра і вічне повернення до неї, і де на білому камені написано ім’я нове – Світанковий, воно об’єднує й поглинає глибини в одній грі ритуальної спокуси себе самим собою, і присмак виділень первістка вже передує пахощам цілопалень...

Лише надмір повторення уможливлює ритуальну гру боговтілення, пересічення найбільш віддалених чуттєвих щаблів “Я” і не-Я, разом усуваючи зайві й громіздкі тринітарні риштовання: Дух, Слово, або радше його відгомін – вказують на одне й те ж саме, на зауважений факт Повторення і його маніфестацію в матеріальному світі. Кожному, хто має, додасться, і повернувшись, з прибутком візьме своє – множення, ріст і розвиток через повторення складає неуникне царство небесне, в містичному осерді якого завжди повторюється чаша з власною кров’ю, яку не можна обминути, що з жалюгідної, зневаженої всіма насінини розростається до царства Божого, і Син викриває особовість безликого “отця” Повторення, називає і показує її – через жертву Самому Собі.

І немає нічого більш антихристиянського, ніж вигадка про одноразове боговтілення, “викуплення” ж слід розуміти так, як належить – як маніфестацію, викриття факту Повторення на власному прикладі. “Зійти на небо”, “родитися з Води й Духа” – означає ритуально, за допомогою одного ритуального символа перевершити світ, зробити своїм “царством божим” і “спасти” його від несвідомості безликого повторення. Адже особистісне – це ритуальний індивідуальний досвід, який дарується всім, іншим він і не буває. В цьому сенс жанру “жертви” – щоб збагнути нагоду щасливу життя, його треба втратити принаймні двічі.

Семіотика “Сина” як одного з опорних маркерів в усьому тому ерото-екскреторному кривавому синестетичному комплексі переходу – це почуття причетності до осердя Гри, яка тут і зараз, коли всеньке життя наповнюється ритуальною невипадковістю місії: “Повірте Мені, що Я – в Отці, а Отець – у Мені!.. Хто бачив Мене, той бачив Отця... Я й Отець – Ми одне!..” А “досконалий Отець” обіймає і “злих і добрих”, “праведних і неправедних”, “останніх і перших”, і те, що “вгорі і на землі”. Тут проступає естетика справжньої, особистісної Гри, яку неможливо підробити чи сфальшувати, і якщо брати ту історію в цілому, то знаки “Син”, “Отець” і обіцяне “царство” об’єднує жертовна чаша, яка й передбачає “Життя в Самому Собі”, “життя вічне” – вічне повернення до себе. “Я знову прийду...”, “Я відходжу, і вернуся до вас...” – і наостанку Він вже почувавсь і промовляв як правдивий Володар світу: “...щоб були всі одно: як Ти, Отче в Мені, а Я – в Тобі, щоб одно були в нас і вони...”, більш розкішної інформаційно-мнемонічної, ритуально-самісної мономанії годі шукати. Отоді безликий Єгова, “Отець” – найвищий попередній ритуал юдаїзму, був поглинутий і засвоєний, був включений в Його “повноту Слова”, він став ритуально-екскреторним “Ід”, воно. Це був бунт автогомосексуальної чуттєвої цілісної тотожності проти стовбура не-Я, “Отця”, спроба і його охопити, запліднити і пронизати. То були лови найсамотнішого кохання, і андрогінний син-коханець з’єднався із безликим досі Законом Повторення, став ним, Цілим, оволодів, проникнувши в сакральне. Хоча для цього довелось позбутись тіла, чергової сходини, скинувши жертовне линовище як віху і знак переходу, для тих, що залишаються. Їм він залишив Свій відгомін, натяк, як звільнитись від гріха екскреторно-статевого існування.

Але есхатологічний юдаїзм, в особі Павла, таки приховав сенс того великого відкриття своєю рефлексією “отця”. Павліністи (а всяка сучасна Церква є радше не Христовою, а “Павловою”) усунули сприймача від безпосереднього містичного досвіду, за звичкою посівши прибуткове місце посередника.

Відтоді ознаки Цілого, які мандрують і шукають цілого, щоб в ньому остаточно злитись і зупинитись – це матеріалістична єресь, яка передбачає якусь апріорну недосконалість Цілого, його дефективність. Ця недосконалість може бути лише ігровою, спокушуючою і тому несправжньою. Адже абсолютному Цілому нема кого спокушувати, його самотність неперевершена, так само як і любов до себе, адже, що таке любов, як не спокуса нової чуттєвості. Чуттєвість життя не може не бути колом повернення – і звідси гра, її щаблі. Парність щаблів повторення передбачає центр обертання всіх ознак – округлу самість Повторення. Лише її пошуком варто займатись, тоді життя – чергова пригода, а не механічне кружляння. Гру не можна розглядати збоку, її можна любити лише зсередини, аж до стану вищої гармонії і зосередженості на ритуальному об’єкті, власне, це вже чергування 2-х станів – суб’єкта і його об’єкта. Повторення – це не маршрут, який кудись веде, це той дім, в якому єдино і можливе життя. Всі дотеперішні релігії якось про це здогадувались, і звідси такий інтерес до виходу, переходу, який би порятував від інтуїтивно розгаданого, страхітливого повторення, яке насправді і є “життям вічним”. Індуїзм прикрасив його популярно-дидактичною ідеєю про “мандрівку душ”, яка не так вже і далеко відійшла від остаточної, вічної зупинки як винагороди юдео-християнської (павлової) “душі”. Найгостріше за справу взявся пізній, далекосхідний буддизм, безликість повторення ним досліджена всебічно, але все псувала ще збережена ідея воздаяння, тобто рештки чогось особистісного, людського. Ця концепція гри і множення т.зв. “гріха” дуже інтимно і своєрідно була розв’язана одкровенням Мугаммада, який, пізнавши багатоступеневу цілісність механічного розросту, наповнив її покорою Єдиному Геометру, ким би він там не був, “подібний сяючій перлині”.

Головною рисою гри залишається трансцендування, сексуальна вертикаль духовності, коли віддається щось ніби вартісне, аби в висліді відкритого росту і зв’язку отримати, охопити ще дорожче,– це сенс жанру, і це секрет жертви – віддаючи себе, стаючи іншим – ти тим більше стаєш собою позамежним, переступивши через певну межу смерті і пронісши свою головну інваріантну рису.– Юдаїзм протистоїть такому розросту, рабини з їхньою заздрістю, зневагою і ненавистю до інших учасників гри, спробували зупинити христогенез, проголосивши самих себе “альфою і омегою”, метою гри. “Синові” ж йшлося не про те, щоб стати вождем якогось архаїчного племені, йдеться Йому, і Він це ясно сказав, щоб посісти магічні властивості самого Отця, не одесную сісти, як згодом запропонував Павло, а зайняти місце Самого. І могутнішого, витонченішого і страшнішого символу жадання влади як антиакція на хресті – годі шукати. І ця майстерно розставлена пастка власного тіла – спосіб уникнути смерті й забуття, насолода жахом вічного повертання, простір авдиторії оплесків смерті, жертовна універсальна здатність множити скінченні подібні власні форми, щоб зберегти власну приховану неповторність, проникати в чуже, щоб ним оволодівати, безумовна гра Абсолютної Особи, яка знає все про невипадковість речевистого світу, і тому обходиться, при потребі, мінімальним художнім ритуальним набором – жменя цв’яхів, мотузки, диба, якісь монети, передсвітанковий натяк і крик півня – ці мерехтливі речі, набір речевистих спалахів, в висліді гри виростають до метафоричних розмірів. Справжній мистець пригадування лабіринту стоїть за ними. Функція і субстанція, час і простір зливаються в одному “Я”, свідомість тотожності і ритуальної повторюваності ситуації робить об’єктивний оточуючий світ суб’єктивним, “твоїм”. Причому особистості статичної практично немає. Існує індивідуальний досвід, якому вже підпорядкований певний світ, до якого вона завжди повертається. Там було продемонстроване справжнє ритуальне нерятування, антиакцію – щось вже дійсно позалюдське, і не дивно, що той бунт недіяння змусив здригнутись інші світи і їхніх персональних наглядачів, здригнутись перед творчим Ніщо, що не потребує більше нікого, крім себе. Він провокує і відтак відкриває в Собі “Отця”, не-Я, сам принцип, що змушений вбивати і відтак давати повернення особистому, це акт вищої творчої сваволі й егоїзму: адже, крім самого себе, богові нема кого вбивати і карати. Нема вже ніякої матерії і матеріалу поза грою становлення божественної Особи, досвід перетворення води–вина–крові (плоті) є тому найкращим прикладом. Не йдеться про тупу, обмежуючу мистця амбівалентність добра-зла, життя і смерті, йдеться про любов до себе самого, хитрого, гнучкого, Особистістого, проникаючого і вбиваючого саму матеріальну природу “Отця”. Зрештою, він же “бог”, від українського “богато”, що вказує на кількісний аспект “подателя всього доброго”, всього розмаїття власних чуттєвостей, замкнених в ціле екскреторно-статеве ритуальне коло. І чому б серед іншого не спровокувати розправу над власним тілом, зробивши його орфічним елементом гри і з’єднати в одному жертовному спалаху розряд кількох трансцендентних щаблів.

II

Повторивши вічний цикл, родитись для нового життя – це культ-містерія, в якій було внесено останню динамічну рису – Логос. Сама множинність повторення уможливлює його появу, гру випадку. Видимі протилежності гри з’єднуються в передіснуючій їм єдності, гра знімає протилежності і виявляє ілюзорність лінійного потоку простору-часу. Виявляє себе Логос через передвизначене повторення-відгомін. Лише це повторення стале, воно перебуває поза злим і добрим, поза минулим і майбутнім, воно – єдина і неуникна риса Абсолютного, його священний, викликаючий трепет, відгомін. Це повторення наповнює і рухає все, що лише існує, воно є світом і світлом, механічним і живим духом всякої чуттєвості. Всі притчі про “царство” небесне об’єднує одна провідна структурна риса – механічний, арифметично-дискретний розріст, повторне наростання і множення частин до відкриття живого Цілого і його інваріантного перенесення, яке вже тут присутнє, а не де-інде. І алегорії, хитра гра ними потрібні були для того, щоб за ними побачити те, що тут у невипадковому і символічному повсякденному оточенні приховане, іншого способу, крім гри, щоб наблизитись до Цілого немає. “Любити ближнього” можна тільки тут і зараз, а кожен, хто відкладає це на майбутнє – неодмінно ненавидить теперішнє і свого ближнього в ньому. Тому по своїй суті всі ці сьогоднішні “християни”, яких збочили і відправили в майбутнє “царство небесне”, є поганами, більшою мірою залежними від юдаїзму, ніж вони про це підозрюють. Отже, з’ясуємо нарешті правдиві підстави того вчення, яке постало дві тисячі років тому і потребує деконструкції та визначення опорних метафор:

1. Існує багатоступенева всеохоплююча єдина свідомість, “обителі єдиного отчого дому” (Іоан 14, 2).

2. Ці ступені єдиного можна відкривати в кожній особі.

3. Вчитель, посередник і повчання його потрібні як зовнішній поштовх внутрішнього відкриття. І в цій грі слово – субститут сяючого фалоса, що вводиться вглиб, в тісні ворота невпізнаного, опановуваного.

4. Відкриття чуттєвих щаблів внутрішнього простору є просвітленням, що докорінно міняє життя особи, театралізує його. І хрест з приставленою драбиною – це відкриті лаштунки для всіх, хто хоче гомінізувати собою власну смерть.

5. Ці щаблі ведуть до особистісної гри стосунків із Тим, звідки всі вийшли, і Хто є зовсім не механічним осердям цієї гри повернення, палінґенесії (Матф. 19, 28).

6. Головною рисою і напрямком цього повернення є відкритий “дух” – перервний повторюваний відгомін щаблів. Надмір повторення щаблів уможливлює їхню гру пересічення і замикання в коло.

7. Поза грою неможлива справжня насолода – відчуття невипадкового перетину і млосного перегуку позачасового із цим часом. Через відгомін Слово виявляє себе, реальність вічності тут.

8. Відтак кожна дія стає для просвітленого ритуальною, і його Дух правди провадить до цілої правди і майбутнє сповіщає. В шатах гри Слово пересікається із Світлом.

Ритуальна гра веде до просвітлення свідомості, стану вищої гармонії та зосередженості її на власному, вже ритуальному предметі, на рисі власного переходу, всіх переходів, це чисте мнемонічне ствердження – Я є, щоб не втратити себе і не загубитись. В цьому місці всякої преекзистенції можна пригадати і перебрати всі “майбутні” втілення, тобто окремі щаблі повторення єдиної всеобіймаючої свідомості, але найкраще прагнути того місця, де немає чуттів, і ми, як по щаблях, повертаємось до чуття Єдиного. Це великі внутрішні філоонтогенетичні сходини, матеріал, з якого ми виготовлені. І реальність внутрішніх щаблів є, зрештою, найбільшою спокусою – досягти знання, яке не має притулку, яке ніде не перебуває, віє там, де хоче. Там кожне втрачене пережиття не варте якогось особливого жалю перед лицем впізнавання чогось напрочуд старого і звичного. Бо кожен світ – це така собі почуттєва поглинаюча верша-воронка із власним простором-часом, що збирає в собі безліч розмаїтих барвистих створінь. Там питання питань: До чого відносна ця присутність? – немає. Вона відносна до Ніщо Повторення, вона завжди “при” Ньому; цього світу поза мною немає, оскільки він щоразу відтворюється лише в моїй присутності. Я – не сутній, всяка сутність обмежена, Я ж – неповторний. І я приходжу як загроза цього світу, його автоматична пастка, центральний найкоштовніший мацак-відросток, що виявив себе в лабіринті, і тепер сам хочу стати і лабіринтом, і Мінотавром, і сутрою Аріадни, – моя присутність – це хитрість ритуального вкрадання в механізм пастки задуп’я Повторення. Я приходжу в опановуваний матеріал, і його розщеплює моя особистісна риса. В цьому світі відчуттів нічого не вічне, внаслідок повторення він має щоразу проривати свої розростаючі ритуальні оболонки рефлексії – Мною. І ці оболонки завжди мають потаємний знак майбутнього прориву:

як одежу їх зміниш, – і

минутся вони,

а Ти завжди Той Самий,

і роки Твої не закінчаться!

Або, іншими словами,– якщо існує “буття”, то де відбувається невипадкове “ніщо” – лише в осерді його. Відтоді це пробудження надлюдської чуттєвості нічого спільного не має з ідеєю потойбічного берега, з порятунком чи карою; нічого поза світом не існує, і він розширюється або звужується, залежно від ритуальної свідомості, яка його пронизує і обіймає своєю рисою. Світ існує в свідомості, а не навпаки, і це Абсолютна Свідомість, завжди теперішня. В ній немає минулого чи майбутнього, всякий перехід і зміна – ознака бутафорської, механічної недосконалості. Всяке існування, весь світ створений Вищою Свідомістю через жертву собі, і наблизитись до цієї свідомості можна лише через подібний ритуал. Насправді вибирати і прокладати Свій ритуал може Найвища Єдина Свідомість і її носій, що перебуває на вістрі простору-часу, прокладає його для власного всеохопного повернення. Його віра – вже доконане знання власної космічної актуальності, що прагне до ритуального очищення: “Ніхто в Мене його (власне життя) не бере, але Я Сам від Себе кладу його. Маю владу віддати його, і маю владу прийняти його знову...”

Це і є проголошення повної незалежності від уже зужитого попереднього “отця”, сенс і сіль абсолютного монотеїзму Знання, яке було потім спотворене і забите в тринітарну колодку, і відтоді всякий заклик до правдивої свободи і звільнення від світу вів до пастки з набору трьох іпостасей, що стали місцем віддзеркалення всього недужого, здитинілого і лицемірного. Цілісний космічний культ відчуження світу, що зароджувавсь, було знівельовано до ідеї багатоступеневої фізіологічної деградації, з оргією плачу, надій і сліз. І душі відтоді мандрують в одному напрямку, і їх далі підстерігає і ловить в свої тенета приватний “бог авраамів, бог ісааків і бог яковів...” Звільнення від старечої форми свідомості не відбулось, натомість постала павлова аврамітська єресь. Але їй далі, й ще з більшою силою протистоїть Світло-Слово, свідчення води про кров зовсім не невинної жертви – те, що пронизує і стає над феноменальним світом, знімає і вивершує попередні стани його пізнання. Дух не може чекати, він хоче розвиватись – вище, дальше, краще, гнучкіше – і та провокація є приводом для повернення, щоб забрати одного свого – доведеться знищити осоружне плем’я; дух винаходить суперників, приходить туди, де їх найбільше, щоб висаджувати інертне і темне, закоцюбле, щоб було кого нищити і розсувати власні стіни. Світова матерія для нього – комірка, повторювана і симетрична, щоб можна було її ламати і розширювати. Це найбільша таємниця особистісного, мушлеподібного входження духу в зашкарублу матерію і її розсування; сама ж матерія повторювана, минуща, несамостійна, несиметрична і інерційна, вона опирається проривам, норам асиметричний інтенцій, які й творять щоразу наднову чуттєвість, яка замикає опановану матерію в нове коло, канали відображення і симетрії: так з доторку виростає зір, із слимака – боголюдина.

На цих щаблях нема добрих чи злих, є мисливці та жертви, і треба добре вміти вибрати голову найближчого свого, щоб зробити наступний крок девіації,– по драбині чуттєвостей-життів. Сам час щоразу повертається до вищої людини, щоб вона здійснилась, щоб її збутись, щоб позбутись її ритуалу, який закручує довкола себе вихор обертання всіх ознак, бо у всесвіті немає жодної фіксованої точки, лише ритуальне знання майбутнього; передвизначеність стає центром повернення і обертання всіх ознак; нема жодної фіксованої зачіпки, лише освячена віками чекання звичка короткого перепочинку на Лисій горі, і якщо нас щось переконало в тій набраній в чотирьох редакціях режисурі видовища, то це якраз безперечне знання Ним свого конкретного майбутнього, причетність до творення наступного сценарію,– там з’являється простір нової, ще нікому не відомої чуттєвості, яка приходить, провокована зсередини,– щоб назовні постала її графічно вичленована самотність, грандіозна недоступність для інших, і священний жах обіймає кожного глядача, що наближається до цього місця, центру пустельного обертання всіх ознак абсолютного егоїзму. Відтоді світ Ним названий і розщеплений, освоєний, його розчепірене розщеплення і є буттям. Слово розщеплення і присмак пахощів цілопалень любих змішались – самотність самобутнього буття, відчуття слави Слова, що возсіяло всередині світу, постійна година дев’ята, ганебний стовбур, здиблений перпендикуляр, еректильний межовий маняк – статус елегантного входження, стан цілковитої ортогональної простоти і передумова гіперболи втілення; в пошуку забутого і знехтуваного колись передчуття; загубленого зерня гірчичного; дитинного знання майбутнього, межовий знак, спалах Повторення і розщеплення всередині потоку феноменального світу і його викривлених, роззявлених ротів, свідчень-дзеркал. Бо не від світу цього, щоб вернувшись, з прибутком взяти своє; вода-вино-кров – губка з оцтом, бальзам з отрут, і стежка перетворень уже пряма – ритуальне, як смерч в пустелі, завихрення самості; і думка збирає всю енергію, з усього висушеного простору, в єдину відчувану форму, облизує і надкушує, творить сприймаюче коло, пошерхлими губами, в осерді якого – самотність і виклик, статево-чуттєва двоякість стосунків із власним тілом, його просмак жертовний – в саду плоті сходяться і вивершуються всі любові, на третій день, 21-го ніссана... автогомосексуальний бунт проти стовбура “отця”... спроба і його охопити... пронизати... запліднити собою безликий Закон, крізь мотузяні стрибки і корчі сміху, до кольок в боці, – виявивши, що абсолютне зло повторення і є так жадане добро, і цілісність плоті і плоду жертви невіддільна від знання про повторну смерть, і цей дискурс не може бути завершений.

III

Так, народжена з духу повторення, сама в середині керує Самість, по-різному розвиває, множить єдину форму чуттєвості самої себе. Так Самість, граючи своїми змінними формами, пізнає себе, і це космічний, всеобіймаючий процес, поза яким нема ні простору, ні часу, природа яких завжди вторинна щодо Самості, як її відгомін, шлейф її розвитку. І Космос, безумовно, теж є живою системою, ритуальна мнемонічна пастка єдиної свідомості, що обіймає певний, більший чи менший щабель-проміжок, що не виключає відгомін і рецепцію інших, набагато вищих щаблів. Заувага двох різних щаблів Єдиної Космічної Свідомості, яка відбувається в просторі-часі окремого організму – це завжди його випадання з цього потоку, яке не може не бути миттєвим осяянням. Тобто, на одну коротку мить окрема свідомість перегукується з Абсолютною свідомістю. І це інформаційне замикання кількох щаблів невипадкове, воно докорінно міняє реципієнта, програмує його до виконання певної, не завжди для оточуючих статистів зрозумілої, місії. Вища свідомість відкриває в реципієнтові певний простір “майбутнього” і відтак можливість в ньому “вибору”, залучає окрему вибрану свідомість до Гри, наслідком якої може бути, наприклад, постання чи знищення певної цивілізації, культури. Щодо технології досягнення осяяння, то найпростіший спосіб його викликати – ритуальне недіяння, коли суб’єкт зупиняється і демонструє своє знання механічності всякої теперішньої дії та апелює до вищої мети, і знову ж таки ритуальної. Це зусилля віри зверху, але й знизу, зсередини повинні бути відповідні поривання. Відгомін двох в третьому – блаженний і ні з чим незрівнянний. В кожному разі не можна ці присутності вважати “потойбічними” одна щодо одної, чи паралельними, вони різні щаблі однієї незримої, але вже відчутої глибини, і саме це зумовлює те блаженство власної неуникності при вчуванні спільного їх відгомону. Одна й та сама вічність сходить в цей час, на цей паділ, щоб вичерпати тут свої можливості, що існують в одному просторі і підпорядковані одній логіці. Вища думка збирає енергію в матеріальну форму відчувану, творить сприймаюче коло. Кожне існування-коло, що виражає якусь окрему рису чи якість Єдиного буття,– це щаблі Єдиного, в якому відсутнє “добре” чи “зле”, тут все доцільне і невипадкове. І якщо в осерді структури біоміту – ритуальне повторне похлинання бога, то його не можна якось оцінювати чи розглядати збоку, щоб почути його відгомін, треба затамувати всі почуття, стати його плоттю – і тоді зустрічаються два рівні, дві філи єдиного древа. І це осяяння не має кінця і початку, воно є високим і невловимим блаженством, двома рівнями Єдиного. А матеріалізм – віра в випадковість, і коли з’являється знання, підкріплене досвідом, про багатоступеневість Єдиного Буття – матеріалізм зникає, і разом з його лінійністю зникає віра в щось поза цим світом. Поза ним нема нічого, все в ньому, в бутті, поза буттям – ніщо, відсутність структури, про яку, відповідно, нічого й не можна сказати.

Але наш світ не схожий на сад утіх, це, радше, мисливські хащі, де є і найбридкіші жаби в болоті, і зачаєні над ними хижі усміхнені птахи. Віддалення і ритуальне пригадування, наближення до осердя гри творення – і блаженство знищення, до нового віддалення і народження. Кожна жива істота є маніфестованим, більш-менш віддаленим відображенням і слугою цілого, що нанизує на себе будь-яку присутність, робить її своєю складовою. Вона відображає його об’єктивацію волі, прагнення охопити всенький світовий задум, вивершити його собою. І чим була вся ця світова екзистенціоналістська нудота, як не зародженням ритуальної свідомості кружляння, ще несвідомої себе, коли центром обертання ознак і пробудження стає якийсь, ніби випадковий корінь каштана в міському саду, чи моторошна складка на власних штанях, варто лише довше на них зупинитись поглядом (О.Гакслі, Ж.-П.Сартр). Сама вічність, її безмежно великий простір виринає в безмежно малому, зупиняється, видовжується і розтягується в свідомості ще не готового до її сприйняття реципієнта.

Найбільшим і найглибшим об’єктом медитації є власне тіло, особливо в ранньому дитинстві – рот, а потім генеративні органи, які і замикають ритуальне екскреторно-статеве коло власної неуникності. Ці стани є проблисками гри, лише вони по-справжньому особистісні в механічному плині, висвітлюють вперше в пітьмі програму, сенс окремої невипадкової присутності в цілому світі. І натяк абсолютного знання перебуває по той бік бінарних опозицій фройдівської багатошарової, але все ще лінеарної свідомості; трансцедентний гумор має екскреторно-статеве забарвлення, він торкається справжнього і органічного. Проникнення в це ощерене, зубате кільце – хитре, це проникнення особи в фізіологічне темпоральне середовище, до внутрішнього осердя розвитку всіх оточуючих подій, які є лише слухняним відгомоном однієї справжньої невипадкової події, антиакції, бунту, який може і не станеться.

Фізіологія позаконтекстуальна і немітологічна сама по собі. Лише одкровення Христа змальовує і натякає на ці інваріантні поглинаючі складки, слизові, піхви несвідомого, долінеарного сприймання оточуючого, що так близькі до Виходу і Переходу. І неспротив їх споглядання – це і є найвищий бунт, правдива дія внутрішня, зачаєна зупинка знання, в ритуальному чеканні знака вже розщепленого тобою надвоє потоку світу – до мене і після, кінець-початок, мигтіння і підморгування з натяком, бо розвитку насправді немає, є лише зупинка і нудота кружляння, яку він виявив, бовтання пінявих хвиль об камінь, що змивають білий пташиний послід, крапля за краплею. В ньому була якась нелюдська пташина тендітність, дві частини помноженого, всепронизуючий абстрактний інваріант,– жертовність розлупування цілого яйця,– екзистування як ритуальна голубина хитрість проникнення в механічне повторення, в клоаку ніщо.

Лише Абсолютна Особа, щоб позбутись нудоти самотності, може собі дозволити погратись в жертву – собі вищому, не-існуючому. В солодкій мрії хитрої жертви, що проникає в саме осердя вічності, нишпорить і провокує теурналії гносеологічні і потім – забуття. Це закон спіралеподібного метагалактичного розвитку світу, в якому кожна петля повертається до самого початку і випростується – вище себе, і вівтар вже встановлено на березі потаємної річки, вологий камінь, який ніколи, здається так і не просихає... Священні ритуальні ігри вищі від будь-якої моралі, вони потребують певної щирості, насамперед із собою, щоб знайти, або видумати, засвоїти суперника не-Я, і таким чином оживити бутафорські декорації, підвести їх до ще незнаної крайньої метафізичної межі. Колись поштовхом такого нашого давнього самоусвідомлення стали прогулянки в старому шведському лісі, зманіжений сон на камінні. Вміння прогулюватись, ні про що не думаючи, просто віддзеркалюючи оточуюче – це ритуальний стан, який завжди з подвійним дном, щоб щось глибоко охопити, треба перестати думати, і то насамперед про самого себе. Це не якась там розроблена техніка самозанурення, просто щодня йдеш тою самою стежкою, вдихаєш теплий терпентиновий дух глиці, зауважуєш дрібні зміни лісового життя, вивірок, пташок, і на мить, з самого осердя спостерігання, бачиш і себе самого, біля якоїсь нірки, навпочіпки, і питаєш себе: “До чого відносна ця присутність?”

І тоді довго втримувати почуття Еліпсоїда цілісності, який виринає, неможливо, за ним стоїть Рот, великий всепоглинаючий рот свідомості недвоякої, в якому сама чуттєвість розщеплюється і це буквально відчуваєш на язиці – росте кострубата груда і миттєво чергується із сліпучо-гладенькою поверхнею Цілісності. Разом вони і становлять ніжний шовковистий Еліпсоїд, але прорватись поза цей психофізичний бар’єр до нього профанічна свідомість неспроможна. Зникає сама знакова система набору п’яти чуттєвостей, яка дозволила б ходити туди-сюди. Я б назвав це Воротами Гри, які відкриваються зовсім невипадково. Там можна побачити спресоване майбутнє, але винести це знання звідти майже неможливо, оскільки відсутня сама порівняльна знакова система, нема за що зачепитись. Треба вилущувати свою сутність із цього тіла. Ритуальні ігри пошуку цілого – найнебезпечніші, хоча починаються з найневиннішого заняття – пригадування колись бачених чи почутих образів, снів, доторків, пахощів... Розвиваючись, ритуальна самосвідомість шукає в собі притулку тіла, яке має щонайменше дві сторони віддзеркалення, що забезпечують його цілісність. Тому так ритуально актуалізуються фізіологічні вхід і вихід з тіла, вони необхідно симетричні, але й таять в собі водночас загрозу цій органічній цілісності. Безумовно, ігрова автосодомія має про це якесь апріорне знання, яким супроводжується відкриття і оволодіння чуттєвого простору, який згодом поширюється з власного далі, на інші тіла,– комірки єдиного Закону... Його сакралізований відгомін виявляє просторову парність повторення, порожнечу Закону, зяючу парність простору всякого бачення і сприймання,– форму форм, порскіт кореспонденції щаблів Єдиного.

IV

Але для цього пересічення кореспонденцій треба було повернутись з греків у варяги – заснути і несподівано проснутись вдруге, в зовсім іншій країні, в глухому вологому присмерковому лісі біля Сюдерталє (Ultima Thule!), проснутись на теплому камені, а над головою, один за одним рухаються пульсуючі червоні вогні, на північ до Стокгольма, де на розі Флемінґ-Гаттан їх вже чекає самотній навіжений проповідник: з Біблією і мегафоном у руках, від якого до тротуару з акумуляторною батареєю, що перев’язана клейкою стрічкою, тягнеться дріт. Рухаючи перед собою лантух живота, набубнявілий ікрою повторення, він щодня приходить сюди опорожнюватись, із натугою вивільнюючи урочисті, ще теплі шматки шведської мови, розважуючи зуби неіснуючих адептів – його оминають як купу сміття, навіть не кинувши погляд. І лише алкоголь і шнюс надвечір трохи рум’янять високі порцелянові вилиці стокгольмців. Дерева там живіші від людей, стримування почуттів для них ще не стало обов’язковим, і ялини, модрини падають інколи горілиць, у своїх хащах, відкривши власні оголені корені, що чіплялись за плаский камінь, десятками років вперто вишукуючи в плоскій льодовиковій брилі шкалубини, подряпини, щоб зачепитись. Країна водяної нірвани, культура підлості й ідіосинкразії тут не прижилася. Забування юдеоєвангелізму розпочалось тут, у фйордах, і пошириться на решту Європи, в нинішній християнській безсилій необхідності сліпої чуттєвої віри вони небезпідставно відчувають якийсь обман, і їм зовсім не відома розчуленість безпорадними і безсилими, що скиглять – з жалю до себе. Механічно-ритуальні, вони, як ті рослини, мають правдиве внутрікліткове відчуття ієрархії Космосу, в якому присутні, і який в міру своїх дитячих сил відтворюють, наслідують і долають. І хоча вони ще не навчилися брехати і паразитувати, для них вже не існує “добро” і “зло” скиглячих паразитів, а просто – верх і низ, осіннє світло вгорі, скелі, північні ялини і свинцево-сіре, з крайкою білої піни море знизу.

Долаючи гравітацію й опираючись на неї, живе еволюційно розширює свій простір присутності в єдиному Космосі. Спочатку, після первісного поняття Цілого, Сяючого сріблястого Зародка, насіння відліку, йде самоцінне його розщеплення-переміщення, що зв’язує два положення точки єдиним променем і більше крім ще двох, несиметричних, перпендикулярних напрямків інерції не має. Рух навпаки, з утвореної глибини до спостерігача породжує напрямок часу – стан повернення, перцепції, називання, за якого енергія не-Я, яку сприймає спостерігач, знову проектується в простір. Щомиті відбувається процес, зворотній тому, в результаті якого виник всесвіт. І кожен, послуговуючись певною психотехнікою (про яку згодом), може досягти стану інтроспекції, “Великого Мигтіння” протоструктури, чергування двох крайніх протилежностей – простору і його часу, світла і Слова. Об’єднує їх в Ціле пересічення, Гра, мета. Тому майже ніхто і не повертається сюди з мандрівок до архаїчного потаємного Цілого, бо там проступає невипадковість самого стану спостерігання, відчуття ваги космічної місії і відповідальності, яка нищить профанічну мізерну уяву: “Я – в Отці, а Отець – у Мені!” Автоеротизм гри з собою.

Рух вперед є поверненням до основи, розбурхуванням незмінної чуттєвості, яка і породжує початок. Ця автоматична основа – абсолютне цілісне знання, що в кінці свого розвитку конкретною назвою відчужує свій об’єкт: Особа, ритуальна заувага, що є своєрідним дефектом у досконалому машиноподібному Законі віддзеркалення і повторення. Лише цей дефект звучання старого дзвона досконало виявляє його цілісність, розвиваючи щодо неї нову бінарну опозицію, її відгомін. Але в той же час критична притягальна сила пульсації космічного Цілого викривлює всякий опущений на нього промінь, протистоїть розщепленню, стає надчуттєвою межею і точкою дотику до цього ритуального запрограмованого світу. Це простір віддзеркалення, надчуттєва форма без назви, як би її там не називали.

В схему впізнавання оточуючого вкладено гравітаційну інтермодальну активність, при спробі і її спостерігати, визначати швидкість швидкості, неперервність спостерігача втрачається, з’являється вищий і місткіший ритуал. З’являється резонуючий відгомін “того” світу, інший щабель чуттєвості. І кожен відгомін-щабель є замкненим внутрішнім рефлекторним колом, є окремим світом із своїм ритуальним “божеством”, до якого приходимо. І хитрі проникнення, особистісні стрибки по внутрішніх ритуальних полях-колах знімають саме поняття вищості чи якогось виокремлення в уяві Космосу,– ти сам і є Космосом. Енергетичні стрибки в собі є Космосом, в якому вібрує поклик єдиної Гри, привабний і ґвалтівний.

При глибинних медитаціях ефект зовнішнього зберігається найдовше – доки рецептори вестибулярних лабіринтів подразнюються при всякій суттєвій зміні переміщення тіла в просторі. В ідеальному падінні тіла його внутрішній час сповільнюється із ростом швидкості щодо зовнішнього Спостерігача. Інерція тіла пов’язана з тим, що зміна руху тіла здійснюється ще в часі, зупинка виявить відсутність часу і матеріальне тіло, здатне зберігати вектор своєї швидкості лише в тій, вже інерціальній системі відліку, зникне, “тіло” стане ідеальним, від нього залишиться тільки ритуальний відгомін,– констатація самого факту віддзеркалення й розщеплення “матеріального”.

Таке гальмування – модифікація збудження, яке перетворюється в застійний процес наростання частоти коливань до тієї критичної величини, при якому збудження втрачає властивий йому хвилеподібний характер. Там хвилі внутрішнього спостерігання зникають, є лише спокій хвиленосного середовища. Ця наднова чуттєвість стосується вихідної як спостерігач зовсім іншого роду. І завданням спостерігача є простежити лінію свого прискореного падіння-стрибка, яке в точці найбільшої кривизни дотикається миттєвої швидкості – вектор її там дорівнює нулю – і продовжити нематеріальну лінію в параболу повернення до звичних координат спостерігання, виносячи на поверхню певну інваріантну флексію – відгомін інших, внутрішніх світів, їхній знак, сакральний дух геометрії Повторення.

Звичайно в цій точці, де похідна похідної (тобто швидкість швидкості) дорівнює нулю, кривизна лінії теж перетвориться в нуль і вона, діткнувшись дистанції нуль, “випроставшись”, провалюється з одного боку дотику на інший. За подібного переходу бінарна опозиція просторової парності акту спостерігання, визнавши щаблеподібну неоднорідність простору, втрачається. Тому так мало хто з тих мандрівок в задзеркалля повернувся. Але ті Особи, що повернулись, спромоглись зберегти інваріантність свого “Я”, усуваючи цей перехід актом симетричним щодо нього, запускаючи попереду себе бумеранги символів. Повсякчас фіксація уже пройдених ритуальних фаз розвитку якраз і передбачає збереження системи силою симетричною щодо біологічно-статевої, активно-пасивної інверсії, яка знаходить своє нав’язливе, компульсивне пишне вираження в тій чи іншій релігійній системі. Але посередині – завжди лишається неповторна осяйна Особа, а відтак, хто дає нове тлумачення смерті-народженню – дає поштовх (і простір) новій культурі, що крутиться потім довкола пошуку власного кінця, і знаходить, і вичерпує себе. Бо культура – це детектив духу, деметафоризація її сексуальної ідіоми, сьогодні – провокуюче-рецесивної.

Кінець самоспоглядання під час медитації – фаза хвильового процесу, не пов’язана з перенесенням енергії, вона – межа, в якій матеріальний об’єкт втрачає свою індивідуальність. Універсальним носієм інформації фазових переходів стають хвилі вібрації, що утворились в результаті зіткнення в замкненому просторовому контурі – рефлекторному колі. І чим коротші хвилі – тим виразніші корпускулярні властивості Цілого вони виявляють, і тим більшою стає інтенсивність відгомону переходу. При переході до все більш коротких хвиль відображення, об’єм інформації, котрий вони несуть, більшає і простішає. Перехід з одного рівня спостерігання на інший супроводжується виділенням надлишку енергії – інформаційним білим шумом наступного руйнування тілесної сприймаючої системи. Ізотропність простору пов’язана із симетрією і вісь її – той шум, відгомін Повторення, відсутності часу майбутнього, тобто відсутності “кінця” у вислизаючого осердя чуттєвості, яка охоплює і перевершує всі попередні модальності власною простотою, це навіть не чуттєвість – її первинний присмак Гри, лови найсамотнішого кохання.

Така ритуальна зупинка, частина, що співвідносить себе з Цілим, покладає простір повернення в підпорядкованості вищому Референту. В цій фазі любов і відраза до Референта розташовані напрочуд близько. В усьому відчувається мій відгомін, і відтак руйнувати ці світи – руйнувати себе самого,– це відгомін мого руйнування. І тут найцікавіше є передвідчуття цілісності руйнування, яке не можна не відчувати, естетичної досконалості антиакції,– майбутнього “ще нема”, але воно вже в тобі, і ти ним вже в собі насолоджуєшся і володієш; євангельські гносеологічні оргазми, які проникливий дослідник подибує там на кожному кроці. З цим відчуттям інтимно і семантично пов’язане статево-екскреторне коло, це те розщеплення пасивного, ніби жіночного, яке й дає відчуття автоеротичної цілісності, руйнуючи на жертовному хресті, ти відроджуєш себе. Сам світ імперсональний і повторюваний, але над ним перебуває, в нього сходить його особистісний, персональний витік, джерело води живої. Знання про нього – високе блаженство, велика всеспалююча очищуюча Самість. Це вже не Помічник Бога, це сам Ти. Твоя Самість була в розжареному осерді світу перед його створенням – і відвідує щоразу перед знищенням. І нічого нового в цьому знанні нема, це, взагалі, найстарше з усіх знань, воно старше від смерті, це оселя всіх знань. Кожен щабель чуттєвості обіймає попередні, і найвищим є бачити з гори саме своє бачення – пронизувати все, повертатися і виринати. І смерть його – це своєрідний стрибок на якісно відмінний рівень рефлексії, поглинання попередніх ступенів рефлексії вищим циклом. Це стан осяяння надчуттєвий і внутрішній; в кінці 5-ти відчуттів, зібраних докупи – виявляється їхній початок. І ця надчуттєвість неймовірно стара, древня, неуникна, це замикання і резонанс тут відгомону іншого, забутого, але не менш реального пригаданого світу. Невипадковий і прихований сенс акту нашарувань багатьох повторень, дух його відгомону, він особистісний і всезагальний, він натякає, і одразу ж, коли його не зауважили, проходить, не лишивши і найменшого сліду для якихось порівнянь, подальшого аналізу. Цей стан торкається самого осердя безлічі буттів, але ні до чого не зобов’язує, він приходить як легка іронія натяку. Це завжди легке і світле відчуття, знання безлічі життів у єдиному світі, їхні повторення – лише перекривляння чогось від-бутого, саме сонце, бачення його світла – це теж іронічне відчуття, сугестія іншого подиху, роззявленого ядерним жаром. Всеохоплююча іронія в тому, що весь світ явищ і вражень, вміщений між цими двома так віддаленими і в мить одну пригаданими станами, між народженням і смертю,– є несубстанціональним. Повторювання порожнього світу і є те смішне і страшне осяяння, що передбачає невловиму, але вже відчутну присутність якогось Референта, Спостерігача, помічника, назвемо його так. Проминуле, і майбутнє має для нього один кінець, завше теперішній, і від нього нічим не відкупитись. Бо лише любов нерухома – до себе, до цієї миті, і в ній твій кінець і початок, місце, де вогонь стає поживою для води. Але жертва не може бути безособовою – вона комусь. Без жертви не буває вищої чуттєвості і насолоди Вищого. Це підпорядкування реципієнта сексуально забарвлене – носієві вищого ритуалу, який проникає і виступає внутрішньо, зсередини, світ росте зсередини. Знання, якому кориться реципієнт, видає вже не кора, а підкіркові глибинні структури. Вони зв’язують рефлекторне коло зворотнього зв’язку, свідомість своєї самості в підпорядкуванні – Вищому ритуальному зв’язкові; інформаційний зв’язок між ними відбувається вже не за допомогою слів,– це чергування смислово-логічного і почуттєво-образного сприймань в їх чистому вигляді. Феномен “Еліпсоїда” і проблема його називання – це передсвідоме чисте чергування роботи обох півкуль, перед тим, як вмикається задній хід – інший внутрішній синхронізуючий центр.

В цій фазі любов і відраза до Референта-підглядача розташовані напрочуд близько, найменшій рисі Цілого можна надати обернено пропорційної ваги, проектуючи реакції парабіозного реципієнта. Парабіозом називаємо стан, за якого послідовність і частота й сила зовнішніх подразників фазу власного поглибленого збудження замикають в реципієнті, він починає зовнішні збудники сприймати цілісно, як невипадкові, внутрішні, ритуальні, позаінтелектуальні.

Поза конкретною формою Цілого нічого не існує, цілісність творить, нарощує свою абсолютну форму, допоки в неї не з’явиться внутрішній спостерігач, що зсередини дробить, розщеплює цю Цілісність на пізнавані кванти. І саме мистецтво неспівпадання “Я” і не-Я містить вічний простір повернення, архетип життя, що несе в собі проект загальної структури космічної гри, і він особистісний... І коли кількість зовнішніх подразників перевершує асоціативні можливості реципієнта, він впадає в охоронне гальмування, “монтаж” та узагальнення накопиченого матеріалу вже не під силу колишньому “Я”, і на підмогу приходить лябільно вищий цикл реверберації, нове життя, і розваги з новим ритуальним “божеством”. А лябільність є максимальною кількістю реакцій, на якій реципієнт здатний за одиницю часу у відповідності із ритмом зовнішніх подразників – тобто приходить ритуал життя, менш обмежений своєю свободою інтерпретацій і реакцій.

Але й прихід ритуалу, вищого і “внутрішньо” і “зовнішньо” – це буде реалізація завше однієї і тієї ж програми – присутності, буття. Кінець пізнавання і нудьга глядача – від повторення вже баченого, лише недостатність інформації для впізнавання збуджує уяву і емоції. І Реципієнта тримають в стані тайни, недомовленості. Він перебуває в напрузі непевності, що породжується між ним, викиднем і Цілим. Він матеріалізований як міра вигнання з Цілого, і пригоди його самоцінні, насправді “добро” і “зло” в них відсутні, там триває гра і Сам Даруючий (провокуючий) дякує за те, що обдарований взяв. Там наближення до Логосу, що охоплює в даний момент всі стани природи, міняє напрямок часу, причина ставиться в залежність від наслідку. Там з’являється зупинка “тепер” – і існування фізичних об’єктів профанічної уяви припиняється, окрім відгомону подиву – Він є. Він вже в тобі, твій Абсолютний Спостерігач, і воно – всередині тебе.

Нічого дотепнішого, крім творчого синтезу води і вогню, очищення водневим вогнем нашого щабля він не може запропонувати. Й оскільки ця точка дає початок ентропії – кінцевому всесвіту, вона передує йому, вона є рисою відмінності і руху, що дозволяє розрізнити два тотожні стани, і ця риса постійно вислизає, стає зовнішньою назвою стосовно минулого всесвіту, строго періодична, вона розщеплює його. Там сама замкнена лінія “тепер” характеризує нульову тривалість часу антиакції, і вона стає простором. Це відбувається, коли два стани видаються тотожними – в уяві Третього, що існує незалежно від них, вислизає їх назвою. Подібний Абсолютний Спостерігач – сяючий срібний Еліпсоїд – функціонує поза майбутнім і минулим, поза внутрішнім часом і зовнішнім простором, він є незміним і непорушним “тепер”, віссю нашарування й обертання всіх власних ознак. Тільки андрогінне коло вислизання, в якого немає ні початку, ні кінця, може стати носієм Повернення, і час – це по суті напрямок до кінця випадковості його спостерігача, що призводить до появи ще вищої ритуальної регулярності. Від обмацування до зору Абсолютний Мистець покладає багатоступеневий простір власного повернення, замикаючи загальне в кожній частковій “неповторності” свого прояву. При наближенні до цього чуття зникає проблема життя і смерті, двоякості існування, воно, це чуття, є причиною і наслідком всякого існування. Істинна сутність якого – насолода. У вигаданому самим собою для себе світі...

Є одна велика ріка Буття, і кожен світ в ній – окрема загата з окремим млиновим колесом і зритою норами греблею, за якою вже інший рівень води, завше нижчий, ніж рівень і напруга вод Першопочатку. І якщо добре прислухатись у свій нічний найтихіший час, то почуєш і шум Інших млинових коліс, і навіть шурхіт жертовного зерна, між жорен... Це природа становлення найвищого “Я”, Його воля, що прагне повернутись і опанувати відгомін всіх Інших світів, життів, зупинивши, об’єднавши їх в одне почуття Справжньої Самості. Всі щаблі світотворення, як стебло лотоса, пронизує і опановує божественне почуття відгомону майбутньої смерті, месинджер, вістун вічності, що творить, розбурхує, руйнує і знову заплітає струмки, запліднює світи, для ще вищого відродження, в пошуку чуттєвості гри досконалої. І будь-яка зовнішня релігійна мораль є ритуальною спробою зупинити потік життя, яке долає само себе в пошуку форми заперечення і смерті ще досконалішої. Але більшість бояться наздогнати і вбити саме вислизаюче життя.

Натомість, для нас це – танець і пошук гри. Зрештою, лише свобода насправді нематеріальна – це категорія естетична, ігрова. Свобода нищить своїм висунутим жалом речевистість буття, вона вивільнює порожнечу польоту, падіння, і тим самим творить внутрішню адогматичність процесу пошуку і шукаючого, їхнього злиття.

Це нове всеобіймаюче Надчуття є водночас найдревнішим і вічно-незмінним, повернення до нього складає сенс кожної чергової присутності. Велике й мале, кострубате й гладеньке, поглинання-деструкція і повернення до Цілісності, єдиної довершеної яйцевої форми, містить гра забуття, спадання до машинного автоматизму повторення життя і виборсування з нього, до особистісної завершуючої єдиний вогненно-водний зв’язок риси істоти дихаючої. Від насіння Зароду – до Дерева світу, вселенського всеохоплюючого тіла. Початок Гри – ховання в цьому космічному Дереві, в його вітах найдрібніших почуттів-життів, якнайдалі від божественного стовбура, вилизаного наждакуватим язиком гривастого звіра в пустелі. Невипадковість світу і його центру, ритуальний віддалений відгомін досягнення чистої тотожності Повторення, абсолютної позасвідомості, безгоміння-бездихання всіх чуттів покладає сенс нашої гри. Життя долає себе в пошуку зворотнього зв’язку, ще витонченішого. Зрештою, всі живі організми є згустками інформації, і весь космос є живим організмом, що шукає в собі свідомості і пробудження. І Його смерті можна лише порадіти. Справжнє – ритуальне й неуникне, воно повертається, долаючи простір і час, і заповнює порожнечу – де б її не створило.

Віднайдений нами рефлекс повернення – кінестетична інтроспекція “душі”, Еліпсоїда, яка буквально ворушиться в того, хто її сприймає, тому її віддавна і ототожнювали з серцем, стовбуром. За допомогою цього рефлексу ми будемо проникати всередину всіх людських істот, робити матеріалом власної гри, але не треба боротись із ними – це деталі, корінці, яким треба давати свободу, опанувати треба саму основу світу, його стовбур, і саме для цього треба смикати за корінці. Знову ж таки, не безпосередньо, а втягуючи їх в свій ритуал і підпорядковуючи йому. Людям бракувало справді великої гідної місії, і вони захочуть їй служити, адже їм досі нічого насправді не було дозволено – для власної ж користі.

Вони дізнаються, що нема реінкарнації якоїсь окремої душі, є повторення всього комплексу приналежного найвищому Ритуалові світу. Він, життєдайна сила, вґвинчується, обгортається в простір і структурно організовує його.

Це найдревніша і найпростіша ритуальна форма раз віднайденого Повторення і розвитку. Поза цим ростом і розвитком постає періодично його самопізнаючий Спостерігач, субстанціональність якого і є повторенням, бо за зворотнім зв’язком нема сенсорності. Тому наш біологічно-історичний і всякий інший розвиток є циклічним поверненням до Першоджерела,– щоб зробити наступний крок іще більшим і віддаленим, і тоді ми ще глибше повертаємось до насолоди витоку, до лона джерела, захованого в пралісі несвідомого, і виносимо звідти священний незмінний відгомін самої машини насолоди Обертання, і будь-яка сублімована чи пряма любов шукає одного – повернення в те лоно, і знання це не можна передати формулою чи сумовитою доктриною, його треба пережити, воно тягне до безпосереднього танку і участі.

Знання це не є набутком окремих людей чи цілих народів – воно абсолютне і джерело його одвічне. Воно з’являється завжди вчасно і невипадково, покладаючи простір подальшого розвитку. Воно – шляхетний скарб, доступний не всім, треба стати спочатку гідним його – і воно відкриється і ввійде в тебе. І тоді пізнаєш зворотній зв’язок повернення, і п’ять твоїх щаблів-почуттів зіллються в одне блаженне, таємне і неприступне іншим чуттям: “Ворота до Мого отця через Мене, Я є шлях...”

Отець і небо, сходження щаблями втілень відкривають неймовірну перспективу розросту всеобіймаючої Самості і прозріння нового виміру простору, таємниці царства, до тлумачення якого докладено стільки зусиль – воно і найдрібніше з усього, але – коли виросте... І разом з тим євангелісти приховали, що ритуали – це ширення своєї волі і оволодіння іншими. Возвели в ритуал щось зовсім протилежне –упослідження, щоб в свою чергу оволодівати ослабленими і найслабшими. Вони інстинктивно приховали відкриту тоді вічну рухливість, рухливу надлюдську особистісність ритуалів – це дозволило усунути магів і наплодити паразитарних церковників, саму магічну, безпосередню ритуальну дію підмінивши медіальними словами. Щоб зручніше живитися чужою кров’ю, вони відібрали в своїх жертв свободу нерівності, і підсунули принизливий бунт проти будь-яких спроб звільнитись.

Реконструкція того вчення показує, що звільнитись з пут неможливо, особливо окраденим, витончені отруювачі приходять до оспалих, розчулених, намацують в їхній душі найвразливіше місце – співчуття до себе (ближнього) – і встромляють своє отруйне жало, і вони стають “блаженні”, і смерть їхня майже безболісна, солодка, це смерть солодкої втоми, що втікає всякого змагання. Нашого героя переінакшили, релігійно-етичний прафеномен бунту проти “отця” зробили невдалим, жертовним для інших, а провину за нього – насправді глибоко прихованим “гріхом”. І для повної реконструкції вчення треба струсити з себе всі налиплі, двозначні осклизлі оболонки, лялькову плоть гомосексуальної по своїй суті метафори бунту компенсаційної культури – в осерді якої “отець”, метафора “ніщо”,– і щаблі до нього, якими ступаємо в пориві самоототожнення – і відкидаємо їх. Ідея передвизначеності й циклічності необхідно витікає з ідеї всеобіймаючого особистісного Абсолюту, що єдиний має волю вибору, тобто насолоди самопізнання, шляхом сходжень, аватар, занурення в цей потік Ним же інспірованого, нуртуючого сущого.

З появою вогняного ритуалу очищення зникає нарешті двоякість стосунків сущого з Абсолютом – це внутрішній прорив і стрибок з одного рівня мислення на інший, що виявляє необхідну комплементарність і найрадикальніших бінарних опозицій, і серед іншого відділяє любов від лжеспівчуття. Відмовившись від дуалістичних ідей, позбудемось обмеженого “я”, яке не сміє жити одним “тепер” і свідомість якого до того ж завше скерована в майбутнє: завданням є подолати забуття і розщеплення людини на свідому і несвідому її частини, щоб наступний щабель присутності був ще вищим: а загалом планом і метою еволюціії є подолання набору всіх щаблів самосвідомості і вилущування осердя ритуального “Я” з оболонок матеріального, тілесного, лялькового, співчутливого...

Повинна постати зовсім нова людина. І для цього на землі є певне потаємне ритуальне місце, де абсолютна свідомість відображається, сходить, і звідки, у визначений час, починає свій шлях. Ще до свого народження ми відчували її, були єдині із нею, і наше народження діється лише для пошуку відчуття теперішнього ще гострішого і глибшого, аж доки не досягнемо бачення всіх численних щаблів духу. Всі ж ті, що заздрять чужому часові,– не відають, що кожне народження є невипадковим і своєчасним: немає зайвих в єдиному лоні історії і Природи. Всяка ж надія на майбутнє віддаляє реальність тепер, і приходять, і опановують мозок жертви паразити потойбіччя, бо це їхній щабель існування; але реальність неможливо спіймати десь в майбутньому, в перспективі старих дзеркал – вона тут, із кожним подихом вливається і виливається з вас; і що заважає нам зачерпнути її власними пригорщами? Істина всеосяжна і до її джерела нема второваної стежки; а там, де з’являється батіг погонича, вода життя остаточно зникає; там нема Імпровізації, там паразити духу нахвалюють і смакують намул бруду повторення. А втеча в майбутнє – чи можливе більше ошуканство для того, хто прагне реальності і готовий вмістити її сьогодні? Лише тут, на цій Землі можна звідати і знайти назву відчуття, якого ще немає в чарунках пам’яті – відчути блаженну вічність Повернення, “царства небесного” – вивільнення світла з кайданів плоті.

Кожне почуття – градація суміші світла і слова, з якої постає всесвітня Ієрархія рівнів Єдиного Чуття і демістифікація всього виду “людина”, що є лише щаблем в цій ієрархії, яку треба подолати і охопити. Самопізнаюча людська машина робить філоонтогенетичний стрибок у своєму розвитку, замикаючи довкола себе симетрію майбутнього і минулого в акті ритуальної гри. Відбувається свідоме проникнення в підкіркові, несвідомі парадоксальні символіко-ритуальні операції і стани. Тому є підстава всю еволюцію нашого виду визначити як розвиток самопізнаючої містичної машини, її занурення у власну ритуальну передвизначеність, що знаменує кінець механічного етапу Історії та появу розуміння невипадковості, особистісного характеру світотворення, його розбурхування довкола єдиного центру. Це надчуття ритуальної повторюваності жертовного світу – найвитонченіша форма агресії і підпорядкування, включення в своє “Я” зв’язків і форм усієї матерії. І той випадок, з аналізу якого почавсь наш коментар, є одним із щаблів понадлюдської трансформації Єдиної Свідомості. Інформація такого характеру не згоряє безслідно, вона накопичується і переливається квантами, поєднуючись, злипаючись із іншими цілісними її сферами. І наш теперішній біологічний, екскреторно-статевий спосіб збереження і передачі цілісної системної інформації – одна з безлічі таких сфер. Сфери можуть поширюватись або регресувати до повного, майже повного забуття про передвизначеність зовнішніх подій і явищ. Але завжди зберігається стовбур, радіальна пронизуюча самосвідомість еволюції, яка пірнає в себе і виносить нагору знання про всі попередні власні щаблі та їх матеріальні матриці, майже невловимий відгомін, свідчення-натяк реальності інших сфер, – це як позіхання, жаберний філоонтогенетичний рефлекс, що включає в себе пам’ять цілих геологічних періодів, сотень мільйонів років, замикаючи в собі пам’ять багатьох філ, від приматів, ссавців, плазунів, земноводних – до риб і далі, в глибину дзеркальну. Так єдина система захищається проти руйнівного випадку, використовує його собі на користь, для відбору ліпших, а ліпші не бувають випадковими. Зміна вітального середовища, перехід із води на поверхню, перший подих (дух) тієї істоти, з якою нас сьогодні об’єднують суто симетричні ознаки, чотирилапість, дві ніздрі, тощо, зберігається в Абсолютній Свідомості, і кожен наш подих є її хвилями, палеовідгомоном єдиного Слова, збереженого в ритуалі хрещення... ініціації з води і Духа всеобіймаючого Повторення.

V

Ортохристогенез передбачає повернення після падіння в гущу опановуваного матеріалу, що організовує в єдине чуття охоплений простір і протистоїть аномії, беззаконню і хаосу. Це підстава буття світу, що організовує його як Ціле. І це як ключ, яким ви відкриваєте двері, що поєднують ваше внутрішнє і зовнішній світ – і випадковість зникає. Ключ цей – особистий шум переходу чуттів, і лише це чуття Повернення і його щаблів дає надчуття цілісності і самості. Тоді розумієш, що життя – екскреторно-статевий щабель, яких безліч. Це частинка Цілого, всеосяжного Закону Повторення, процесу, що не обумовлений жодною субстанцією, він є самодостатньою психо-фізичною тривалістю, в яку можна втрутитись за допомогою ритуалу – відгомону ще вищого щабля. Але для цього потрібно пройти перший етап: розуміння невипадковості зв’язку зовнішніх подій із внутрішнім їхнім законом, а потім вже відкрита Самість внутрішньо нанизує, організовує, повертає весь цілісний свій простір і замикає в себе ритуально.

Саме тому те вчення не потребувало і не потребує численних сповідників і тлумів вірних. Піднятись на вершину зможуть невипадкові одинаки, і вестиме їх інтроспекція Духу, що повсякчас прихований як Цілісна Дискретність.

Священні ритуальні ігри вищі від будь-якої моралі, загалом гру не можна міняти зсередини, але дозволено вдосконалювати й шукати нові ходи і розробки. І наше досконале вчення поєднує глибинну підсвідому потребу досягнення вищої оселі з цілком земним житям, воно наповнює свідому діяльність своїм ритуальним вторгненням, дає ключі до вічного дитинства, серед руїн шкіл і касарень утилізує всі дотеперішні вартості та їхні символи на шляху до нової культури, синтезу почуттєвого і раціонального. Сьогодні те вчення, оперте на найсучасніші досягнення інтроспективної психології, дасть молоді духовну науку і поживу, і допоможе вступити в особистісні стосунки з Найвищим, із центром потаємної оселі. Не можна буде більше людям, які поважають себе і відчули невипадковість власного життя, віддавати своє ритуальне програмування на відкуп неотесаним паразитам в сутанах, кліпмейкерам покути. Згодом дійде до того, що в XXI столітті кожен, спроможній відкрити для себе нашу реконструйовану систему, зможе зайнятись інтроспективними пошуками повторення “випадковості” в своєму житті, а відтак – містичним, структурним аналізом становлення з нього своєї вищої ритуальної мети, відкриттям структури міту в повсякденному.

Хоча для просвітленого нема становлення і мети – він бачить цілісне повторення, що знімає протилежності явленого світу речей. Відкриті ним щаблі єдиного буття передбачають його осердя, незмінний зв’язок всього з живим Абсолютом. Це той центр, що поглинає і поєднує протилежності, щодо нього все існуюче мусить повторюватись вічно. І завданням нашої Самості є надати цій механіці композиційної цілісності гри, вивершити її собою, випасти й побачити бутафорську мертвякуватість світу збоку. Лише внутрішнє знання майбутнього підкоряє плин повторення зовнішніх подій собі. Це вища потаємна оселя нарешті самотньої і позаісторичної Особи, вище неї нічого і нікого немає. І чим далі від цього осердя, тим глибша його захованість, вкоріненість в розбурханому світі, циклічно виникаюча і гинуча структура якого обумовлена її невипадковим центром, який і визначає всенький розвиток –повернення до себе.

Тут ритуали зачіплюються за механізм Повторення і найменша їхня риса стає найбільшою, множиться до найграндіозніших розмірів. Ця особистісна риса організовує і розщеплює весь відчуваний простір, це те, що нанизує чуття, і їх огортає. Самість розпростерла цей світ, щоб приховати і потім виявити себе в ньому, в цьому полягає світова й історична гра. І єдине, чим може закінчитись світова історія – кінцем самої дискурсії мікро-макродиференціацій, безмежно велике стане малим,– і навпаки, найменша риса цього світу поглине його.

Загалом же вченню властивий кумулятивний характер, воно підсумовує в концентрованому вигляді досягнення всіх світових релігій, перевершуючи кожну з них окремо взяту. Воно дозволяє зробити наступний крок, і тоді вся дотеперішня імітаційно-символічна культура втрачає вартість і постає головний атрибут нової культури – вміння виявити в собі частину всеосяжної Самості, і відтак втішатись нею безпосередньо, а не її символічними замінниками. Вищу втіху може принести лише пізнання глибинної єдності риси власного “Я” і його світу. Останній ніхто ніколи не створив, це добровільне вигнання, він являється, тобто повторюється з нами вічно. Світ не твориться як щось окреме, не нищиться і не існує окремо, він з’являється водночас із його невипадковим спостерігачем, що повертається до витоку. Всенький природний світ відповідає внутрішньому, але виявляє це рапорт, коротке замикання – осяяння, яке висвітлює і охоплює кілька щаблів єдиної вищої свідомості. Лише залученість до гри відкриває її сутність – універсальне “Я”, для непосвячених воно прикрите пеленою детермінуючої матеріальності і “випадковості”. Неспроможні стати над потоком становлення, вони чекають “спасіння” від гри, а не участі в ній. Але людство виросло і переросло вже в своїх потребах той спотворений юдо-євангелізм, і йому вже час побачити особистісну рису, що розвиває життя, відкидаючи форми невдалі і зужиті. Адже жертвопринесення світу і Її, тої сили поява, це, зрештою, одне й те ж саме, і досягти зупинки, Самості, можна, лише досягши самого центру обертання світу.

І світ не треба пояснювати чи якось спасати, тим більше зараз, коли вже добре видно отвір, що правитиме за вихід з печери. Справжні святі не рятують чернь, вони зайняті лише рятуванням самих себе, і цього більш ніж досить для всіх інших. Їх святість – холодна самість.

Досягнення Самості – остання з диференціацій, якої треба буде позбутись. Це була модель виходу, і те наше питання “До чого відносна ця присутність?” покликане було виявити внутрішній особистісний простір. Наш шлях не в тому, щоб набути щось, навпаки витратити все і виявити свою порожню внутрішню ритуальну природу, яка все огортає. Світ – це завжди повернення, спроба пробудження, і в цьому немає нічого індивідуального, він порожній від самості, вона не протистоїть об’єктивному світові, вона огортає собою порожнечу власного повторення, вона – спалах повторення в феноменальному світі. І лише любов нерухома – до себе і до цієї миті, в ній твій кінець і початок, це місце, та стара подія, лише її відгомін долинає сюди, з далеких пустель на твій паділ, де вогонь стає поживою для води, поглинає жіночим чоловіче начало... Правдиве вчення повинно розвиватись далі, вивершувати і перевершувати себе, свої щаблі.

Весь організм, його дзеркальна симетрія – це лише хитрість ритуального обертання в механічному Повторенні, довкола відшуканого в хаосі вишуруваного до блиску веретена Анакне, довкола екскреторно-статевої осі. Звідси – гра і проникнення в опановуваний пасивний матеріал, що розщеплюється як механічний, але розщеплення його – особистісне і статеве, найграйливіша з усіх диференціацій і квінтесенцій.

В цю епоху це спопеляючий жар сонця, а не місячна прохолода, і завданням нашим було проникнути в розжарене осердя, в проблиску тут,– між двох щаблів,– буття ще непроявленого стати його словом і носієм, і розглядати явлений світ як ритуальний власний матеріал. Це наше осяяння, стан невіддільний від оточуючого світу, він заперечує його самодосконалість, демонструючи його залученість в один пізнавальний процес із танато-еротичною основою. Окрема присутність насправді порожня,– якщо за нею ніхто не ховається, і 2-а щаблі присутностей, при їх відкритті, передбачають боротьбу і гру з чимось справді суттєвим і невловимим, необ’єктивованим. Вони є віддзеркаленням цілісного загального плану і шляху,– з’явившись, пелена повторення спадає, і всі явлені на мить щаблі охоплює цілісна гра. Лише вона справді реальна і особистісна, а не її повторюваний матеріал, тому так важливий відгомін щаблів, і окреме “я” і є таким відгомоном чогось цілісного, гра розгортає розмаїтий світ своїх щаблів, є єдиною силою, що їх об’єднує – знанням майбутнього, що підкоряє собі гігантський плин повторення.

І найвища насолода – знання неуникності майбутнього, звільнення від проблеми “вибору”, адже ритуальна особистість нічого ніколи крім самої себе на цих численних щаблях не обирає. Це стан повернення, в якому ритуальна воля безпосередньо пізнає себе, звільнившись від усіх умовностей, і вогонь і вода стають єдиним, об’єднані великим перервним Диханням; це загальний задум, що існував спочатку, він присутній щомиті, в усіх деталях, білий інформаційний шум і палеовідгомін виділення енергії, яке відбувалось при всіх фазових переходах із зміною оточуючого середовища і його осердя симетрії. Це зворотній зв’язок, який зсередини забезпечує цілісність системи, всі щаблі структуровано ритуально і кожен із присутніх має своє ядро, відгомін найглибшого, загально-первинного ритуально-операціонального ядра – Світла-Слова. Ритуали, їхні щаблі можуть розростатись, включаючи в себе інші, створюючи конкуруючі один з одним гіперцикли, які “знають”, тобто вміщають в себе “ще більше”. І кора головного мозку є сіткою з мільйонів клітин, де відбувається розгортання і втримування просторово організованих ритуально-функціональних стуктур Світла-Слова, воно через подих викарбувало себе, зробило власний відбиток на цьому матеріалі, але це ще не означає, що інших видань немає або не буде. Зрештою, ритуали – це така творчість, де форма не є чимось головним, тим більше постійним, і хто може сказати, яку форму має повторення, і чи є повторення атрибутом ритуалу, або навпаки. Єдине, що про нашого “отця” з певністю можна сказати – у нього чудова акустика повторення і співати в його хорі – велика честь, і спів цей усуває всякий дуалізм неба і плоті, для чого, власне, покликане Слово і стало плоттю...

Космічна драма чергування Світла і Слова, в якій світлий сонячний дух переслідує і нищить тілесну пітьму, не залишає жодних лакун на мікро- чи макрорівні, нею охоплені всі сфери, і насамперед найвища і найвитонченіша – міжсоціальна. Міжсоціальне зовсім не означає “громадське” як щось цілісне, радше навпаки, це поле діяльності переповнене формами життя з несумісними умовами існування. Самі ж форми тих чи інших соціумів в геополітичному континуумі є і можуть бути лише неповторними, або їх взагалі нема. І саме тут наше вчення перетиналось із політикою, зробило останню своїм матеріальним пластичним засобом.

Ігрова група з тих 12-ти осіб-перформерів – це ритуально-функціональна структура, повсякчас прихована від безпосереднього спостереження. Вона проявилась спонтанно, поза якимсь виразним усвідомлюванням чи кваліфікацією. Це афективна модель міжособових стосунків, що об’єднала певну групу людей в цілісну структуру для розгорненого, об’єктивізованого в діях наступу на інші групи і їхній простір, з метою їхнього використання і підпорядкування. Це метод пізнавання своїх, який не піддававсь дефінітивному омовленню. Для того, щоб належати до цієї ритуально-функціональної структури, потрібна була внутрішня воля до символічного огортання світу, всього Theatrum mundi, місійна експансія в оточуючий простір, який треба зробити своїм, підпорядкувати своїй всепоглинаючій структурі, своєму Слову.

Механізм витоку і циклічного повернення до першоджерела, емоційно і ритуально овнутрішнений, забезпечив самовідтворення саме цієї нашої ігрової групи та її культу, інші були поглинуті цим цілим, або відкинуті за його межі. І важко було уявити тоді чиюсь тривку неготовність чи нездатність жертвувати собою, невипадковою тлінною ланкою, в ім’я досягнення вищого джерела усієї повноти ритуальної досконалості й неуникності – попри усі дилетантські спотворення. Очищення самого стовбура всесвітнього організму, розпочате в Єрусалимі, творило містичний досвід, в якому демонічні деструктивні сили стають лише матеріалом (гадаринськими свиньми) для подолання і ствердження, поживним субстратом для розросту гіллястого стовбура, дуба всеспасаючого вчення. Адже насправді нічого чужого (“сатанинського”) немає, все підпорядковане ідеї циклічного повернення до священного витоку, і чим більші перешкоди і віддаленість від першоджерела – тим краще, тим величніший космічний жертовний шлях.

У своєму процесуальному розгортанні ця ідея перетнулась і згодом вперлась в іслам, яий став невипадковим геополітичним і етносоціокультурним підсилюючим комплементарним конкуруючим чинником її росту, адже ісламові (по суті двоюрідний брат, братнє відгалужене відображення) так само від самого його виникнення притаманне політико-містичне функціонування, і його есхатологічному цілепокладанню і вольовій цілеспрямованості очевидно вже не бракує саме отієї завершуючої остаточної ідеї вічного повернення, ключа, що відкриває всі “чужі” структури, врата і щаблі, вивільнює циклічні сходини апокаліптичного Духу. І засновники обох учень однаково були наділені особливою синестетичною чутливістю, яка й уможливлює ті “одкровення”, техніку винесення внутрішнього містичного досвіду назовні, для практичної адаптації і застосування. Принаймі про Мугаммада відомо, що Джебраїл до нього з’являвся разом із шумом в вухах. Йшлось про глибинні вегетативні ігри, на краю безодні, в якій дихає Саме Той Зародок, що зв’язує найнижче з найвищим небом, і Мугаммадів рапорт містить сім щаблів: чим коротша, миттєвіша стріла – тим більше шарів обіймає, виляском сміху.

В обох доктринах Світло, як носій життя, і Слово, як засіб саморефлексії і розросту цього життя настільки пов’язані і залежні одне від одного, близькі і нерозривні, що разом творять простір ритуалу, в якому і існують проявлено-омовлено. Чергування Світла і Слова в стані глибинної медитації засновників обох доктрин – це виявлення екскреторно-статевої ритуальної основи життя, де цілісне Світло є статевим, космічно-організуючим фактором, а екскрекція – віддзеркалює розщеплення і хаос, вони взаємопов’язані і самостійно не існують, і не проявляються одне без одного. Омовлене Світло передбачає деструкцію свого носія, або принаймні її наближення, яке так гостро відчував і пророк. Під час просвітлення ця двоєдина сутність Закону Повторення фіксувалась ним і виносилась в підручних символах, і чим вони органічніші – тим більший ритуально-самісний простір обіймають. І ті, хто в цей простір лабіринту вловлені, змушені будуть ті символи засвоїти і розгадати...

Наш містико-фізіологічний підхід дозволяє прямо віддзеркалювати внутрішню глибину, адже всяка дискретна частка в своїй підводній глибині містить Ціле, що об’єднує протилежності. Містичний досвід – головне завдання, ніхто не повинен тут ще чим-небудь, крім ритуального вдосконалення займатись. Будь-яка людська діяльність повинна вважатись безглуздою, якщо не ставить перед собою питання про власну ритуальну природу, адже говорити про особистість, яка не пройшла крізь відчуття абсурдності власного повторення, і не перемогла його, нема підстав.

І там була розроблена певна технологія досягнення внутрішнього – і водночас інтраперсонально-ігрового – простору; завданням було отримати справжнє, позитивне знання не про якісь об’єкти матеріального світу, а про саму свідомість чуттєвості, або, якщо завгодно, чуттєвість протяжності свідомості. Тобто і Христа і Мугаммада турбувала та ж сама проблема, що й А. Берґсона: тривалість антиакції “ніщо”, абсансу в “дюре”, випадання з лінійного потоку і згортання в ціле попередніх щаблів, споглядання їх збоку, з стану позазнаходження.

Зрештою, це найближча доступна реальність, досягнення її ми назвали мистецтвом кіт-арту – набір, в якому може бути використано все, будь-який спалах, що засвідчує непорушність часу і механічну повторюваність життя, в якому зустрічаються і перетинаються зовсім різні щаблі: це їхній стик. Відтак зовнішнє стає внутрішнім, грою, простір якої обидва згадані пророки відкрили в собі. Крос-кіт-арт – застигла подія, щонайменша ритуально-операціональна структура, символ прориву до нового чуттєвого альтернативного простору, яка нічого спільного не має з т.зв. видимою “природою”, речевистою дійсністю, яка вторинна, це миттєве збільшення і зупинка частини потоку, стрибок з внутрішнього повсякденного потоку до простору міжчасся, яке не піддається збоку дискурсивному тлумаченню, називанню чи означенню. Глядач, сьогодні читач, співучасник впритул підводиться до якоїсь невипадкової деталі, до спраглого на хресті, бачить його з дуже близької віддалі, або навіть стає ним, і це наближення витісняє його в порожнечу не-Я, на інший, ще небувалий щабель ототожнення і перцепції. Набір таких зіткнених станів співпереживання організовується в структуру, і саме людське тіло, як стає видно,– це набір, стик станів чуттєвості, які розчахують цілісну свідомість сприймача, і застиглі дискретні образи вивільнюються і зливаються в ціле надсвідоме і позалюдське, чисте ритуальне сприймання, що виявляє ілюзорність множинності і нереальність “об’єктивності”; в ньому не можна відділити споглядальника від його об’єкта. Обоє невипадкові і ритуальні, тобто залучені в певну жертовно-пізнавальну систему, гру з видимістю, що виявляє невидиме, “дух”, і дозволяє усвідомити при цьому власну абсурдну повторюваність, виявляє, що все вже сталось і зупиняє метаморфози існування,– і треба самому стати тим богом, якого пожирають, і запросити всіх бажаючих до сніданку. Такі сюжетні ходи крос-арту – вже в великому надчассі. Крос-кіт-арт відкриває, що мигтіння “тепер”, в якому ми звично перебуваємо, зовсім не є чимось респектабельним, людина в ньому безособова, механічна й імморальна, застигла як комаха в бурштині – бо смертна, і лише гра дозволяє їй зрідка усвідомити власну абсурдність, затиснену між двох щаблів народження і смерті,– аж доки не з’явиться перша тріщина, рапорт, артефакт і особистісний викидень між двох щаблів структури, що ритуальне констатує і відбиває безодню Закону Повторення-Повторення, відгомін перервності тарахкання Великого Мигтіння Отця, “ніщо”, рухаючись до “Я”, у вічність, подалі від убогої речевистої природи.

Повторення вічне і цілісне – бо абсурдне, а все, що має якийсь глузд – вже скінчене, дане комусь конкретно, але щоб його викрити – потрібен набір повторних станів, їхнє зіткнення і усвідомлення – я тут вже був, і знаю, що далі буде,– гетсиманське “дежа вю”.

Повторення омеханічує і відчужує явище чи дію, але тим самим її, “остраняя”, і наближає, досягається ефект причетності до чогось захованого, глибинного і головного, і осердям викритого абсурду повторення стає сам його сприймач, і це мистецтво осамотнює і підносить його аж до надлюдськості і позабіологічності місії, і непослух блазня не обов’язково передбачає і потребує аудиторію.

Таким об’єктом художньо-ритуального сприймання може стати будь-що, але насамперед тіло, сексуально-екскреторно забарвлене, адже ритуальний набір – це скерований, спровокований назовні відгомін актуалізованого внутрішнього, вже дегуманізованого простору, в обхід направлених назовні чуттів, і що може бути екстремальнішим від спілкування із “отцем”, із самою місією: “Елі, Елі, лама савахтані?” То був художній акт, композиція крос-кіт-арт’у – зіткнення кількох щаблів реальності, його символіка свідчить про кінець мікро-макрокосмічних диференціацій, пов’язаних із ілюзією лінійності часу, постійна година дев’ята – це те мале, що вміщає найбільше. Індивідуальне екскреторно-статеве коло стало космічним, отримало трансцендуючу цілісність, вирвалось і стало символом прихованої і викритої ним реальності; Спокушуваний і спокушуючий – єдиний. Через індивідуацію досягається заперечення будь-якої суб’ктивності в стані порожнечі чистого ритуального повторення, яке виходить за тілесні речі.

Людське тіло, а отже всі його діяння-відправлення є відтоді мітологічно наповнені, і більш-менш віддалені від позачасового внутрішнього центру – “ви в Мені, Я – в вас”. І в житті кожної людини є випадки відгомону того внутрішнього синестопатичного простору назовні, в профанічний “особовий” простір, але не всі намагаються об’єднати ці ритуальні випадки в ту чи іншу символічну систему тлумачення, свідомість боїться відгомону щаблів переходу, вона хоче стати над власним переходом і забуттям. Лише мистецтво розщеплення крос-кіт-арту дозволяє інтуїцію Цілісного.

Якщо шукати, то, безперечно, першим найближчим лабіринтним майстром крос-арту, зіткнення і монтажу різних семантичних і логічних планів, був автор колекції “Мертвих душ”, особливо у своїх зроблених під Павла епістолах. Це були кістяні ґудзики, на які він защібнув і поглинув багатьох в російській культурі, встановивши довгу череду наслідувальних “исповедей”-фобій. Але їм було не до сміху; моралізаторство, тупе, сліпе борсання в страшній шинелі, що йде вже на дно, стало обов’язковим наприкінці для кожного, хто почувавсь хоч трохи в Росії апостолом і при цьому ще й любителем “быстрой езды”. Сам же майстер дороги і їзди, попри прихильність до сірих краєвидів, що пролітали за вікном коляски, прагнув зупинки, в якій злились би всі шматки розщепленого мислення, великого цілого; зупинка шаленого лету означала б досягнення системи, в якій світ і людство (його колекція), нарешті стають одиницями. І тут, крім універсалізму християнського, для охоплення бажаного цілого, під руїнами нічого іншого не виявилось. І від розпуки гостре відчуття невипадковості дороги і незмога її остаточно заклясти, ритуальні смугасті верстові знаки: “Стонет весь умирающий состав мой, чуя исполинские возрастанья и плоды, которых семена мы сеяли в жизни, не прозревая и не слыша, какие страшилища от них подымутся...” –змінювалось реготом “страшного хохла” (за В.Розановим), якому таки вдалось “проездиться” на плечах загнузданої і пришпореної Росії. Жах “быть в мире и не означить своего существования” було заклято сміхом Вія, прозекторська діловитість “бридливого хохла” (за В.Набоковим) проявлялась найкраще в дорозі, щоб залишити по собі – “...кости и могилы – все вам остается, перевод только на бумаге”. Викрита внутрішня танатична інтенція починає шукати свого об’єкта.

І нарешті, як і належить, матеріалом антиакції “крос-кіт-арту” майстер робить власне тіло: “Завещаю тела моего не погребать до тех пор, пока не покажутся явные признаки разложения”. Тоді ж майстер власноручно виготовив ескіз до обкладинки другого видання безсмертної поеми: в центрі, в бароково-грайливому оточенні чарок і пляшок, зображено широку таріль, блюдо з розкладеної для закуски рибою, якоюсь стерляддю,– стиль нарешті заполонив все, вийшов за межі біографії, став жити самостійно і проступив масними плямами на папері, найтривкішому з усіх підручних матеріалів. Майстер загортає себе в той замацаний чужим народом, чужою мовою і руками папір (завжди гидував “кацапщиною”), і віддає в руки всім бажаючим далі нести цю зловісну ощерену звістку, насмішку над їхньою механічною блазенською життєвістю. Крайня бридливість, до часу витіснена в гастрономічно-сардонічних картинках, настільки поширилась, що поглинула самого майстра, і він перестав їсти, його бридливість витончилась разом з ним і стала поживою духовною,– коло сміху замкнулось, він використав цілком свій матеріал. Останнє донесення з дороги в Яреськи, до “маміньки” полетіло за десять днів до смерті, остаточного повернення туди, додому, де не було страшно, де колись починалось все як гра в домашній бестіарій.

У вмілих руках майстра гомосексуальний месидж став знову танатичним, при цьому неймовірно поширившись – спроба заклясти прокляття Диканьки вивилася успішною: він прийшов від живородного до механічного-мертвого. І тема пошуку “отця” означала для нього повернення додому, в лоно. Ритуальна “защита Лужина”, пошук антиакції, навіть не відбувшись – відбувається. Так добрий кіт-мен пересилає додому все підібране в дорозі, можна послати глек із варенням, можна самому спробувати стати ним – в кожному разі повернешся багатшим, ніж був спочатку. Витончена некрофілія Гоголя, і відповідно, його бридливість до механічного “живого” мала не просто літературно-гумористичний компенсаційний характер, вона стала фаллічним інструментом, яким він із демонічною могутністю розвернув щелепи Росії – нащадок наказного гетьмана збочив її. Він викрив театр маріонеток, який вже ніколи, попри всі намагання, не зможе стати живим і тим більше благісним, як того хотілося багатьом наступним “пророкам”. Ваші страждання веселі, сказав їм Гоголь. Він досяг навіть не свідомості – почуття крайньої межі, за якою наростаюче здивування зупинити вже неможливо. Здивування це торкалось околиць далеких, але вже яскравих, навіть тут рефлексів сміху – плину широкого і позалюдського, поруч з механічним відгомоном спостерігача, сама поява якого – глузлива зневага живого.

Ритуальний твір – мушля часу, в якій він зупиняється, це мить передзупинки і бездіяльності, коли рухомі щаблі виносять забуте майбутнє сюди, на поверхню, це гул виходу вод і забуте чуття життя невтіленого і свіжого, що забиває ніздрі і рот, як від стрибка в воду. І нас цікавить мелодія цієї приреченої пригоди, її потаємний план, мистецький твір повинен розгадати і показати кінець і композиційний еліпс життя, що тут присутній. Світло Словом охоплює протилежності чуттєві: і тоді повернення-випірнання є організовуючим стрижнем, що пронизує, перекушує всі “випадки”, майстерні і добірні ситуації і сюжети; вони нарешті належать тобі, і Світло-Слово не міниться більше в досягнутому нерухомому пункті рухливого світу: це взірець, який досягає спокою; мову й почуття занурить мудрий в нього; і ніякий гомін не долинає сюди, в глибину хащі, біля витоку річки найдовшої, що дотримуючись правил посезонних, сама себе очищає – зрідка, задля кількох блискітливих зерен на вичовганому дні. Це існування насправді не має імені, лише відгомін, любов нерухому, до себе – цієї миті...

Без знання про екзотичний фазовий відгомін перетину позачасового з часом, що передує кожному переходові і народженню, психологію в усіх її видозмінах слід вважати невинним розбещенням. Ніхто досі не помітив, що тотем є насправді ритуально-мнемонічним, відправленим в порожнечі післанцем, світлом і тілом обертання, на яке (ось він, трансфер!) і переноситься синівська надія Повернення і повторного втілення в механічно відтворюваному світі, бо існування порожнє і не має ні пам’яті, ні імені – доки в ньому не з’явиться цей ритуальний осередок, слуп, віха і рапорт двох щаблів. І загалом всяка масова, індивідуальна ритуально-жертовна практика і творчість є свідченням якщо не реальності, то дієвості закону вічного повернення, кільця кілець. І той, хто усвідомив повторюваність світу – стає в ньому найсамотнішим, осердям еротичної пустелі, яка росте і надимається...

В порожнечі світло світить, і вона таки обійняла його. Саме криза тотемізму призвела до розщеплення “отця” на сина-духа, до відходу від досягнутого розуміння, що жертва, цілопалень пахощі любі,– цілісний процес, насолода Абсолютної Особи, що міняє власні маски й личини. Психологія повинна ще чимало вдосконалюватись, зрештою, як і всяка інша наука. Потрібен певний смак і особлива його свіжість, щоб пізнати вишукані прикмети справжнього набору повтореня, крос-арту – ту Перервність, що виявляє власну позаемпіричну цілісність, на карнавальному хресті, щоб “отець”, при ближчому розгляді, виявився матір’ю якогось “Едіпа”, і тепер ефемерне тіло його (її) розтягують між собою православні й католики. В окремому духові-посередникові, від кого б там він не виходив, вже нема потреби, в оргіастичному припадку Савла Слово співпадає зі своїм Світлом – це співпадання завжди теперішнє і миттєве, воно і є всеобіймаючий Дух, що відкидає все плинне.

Це була велика мета, забиття при дорозі в Дамаск, з якої Павло поспішив зробити свій травестійний художній засіб, рімейк Адоніса, і елітарну ірраціональну інтуїцію звів до дурості власної проповіді. І досі ніхто не здогадався, що перенесення внутрішнього екскреторно-статевого циклу цілісності та розщеплення назовні, на принесене в жертву божество, передбачає і зворотній потік – коли цілісне, “воскресаюче” божество повертається і поглинає всіх любителів його “плоті і крові”. Це була інформаційна модель пам’яті про досвід Особи, яка колись торкнулась 2-х рівнів абсолютного знання і об’єднала їх – і зрозуміти і розгадати цю небезневинну загадку і пастку спроможна лише та ж сама невипадкова Особа, до якої і звернений цей ритуал, сигнал і месинджер відчуття вічності.

Абсолютне повернення передбачає свій абсолютно інваріантний центр симетрії, Світло-Слово, що поглинає і поєднує всі існуючі трансфігурації і тіла, щодо якого все мусить повторюватись і обертатись вічно. Адже йшлося не про якийсь там сільськогосподарсько-діонісійський цикл, а про мітологічну вищу тотожність любові та смерті – розщеплення, руйнування і очищення Цілісності, йшлося про екскреторно-статеве розчепірене коло відродження і повернення зі смерті до цілого почуттєвого. І спокуса інших власною жертвою ще не означає їхнього “викуплення”, радше навпаки. Але так вже повелося після Павла, що ніхто краще не розбирається в “сіянні”, вирощуванні та збиранні зерна пшеничного, а особливо в прополюванні, ніж міський плебс, що охоче пристає на всяку дурість проповіді, тобто примітивності інтерпретації. Зрештою, “син”, прихід якого якраз і означає усунення всіх щаблів,– їм найменше потрібен.

Саме мислення є ритуально-мнемонічним процесом, всередині якого нема нічого постійного, воно є захоплюючим і поглинаючим простір процесом, у пошуку свого сяючого ядра, зупинки вічної самості обертання. Коли б не було пам’яті – не було б мислення, не буде мислення – не буде і майбутнього, в просторі якого воно могло б розвиватись, тобто мислення завжди ритуальне і розвиває само для себе власний ігровий простір, покладає його попереду себе як загадку і ритуал – який вирішує і розгадує. І саме звідси походить ілюзія остаточного, апокаліптичного вирішення і розгадки – від небажання творити самостійно.

Але була запропонована справжня гра, і як доказ – відгомін знання цілісності процесу присутній на всіх етапах цього великого самоповернення. І лише стани миттєвого осяяння, їх глибинні символи, в яких кінець випереджує початок, служать єдиним і незаперечним божественним (позалюдським) доказом вічного повернення і кружляння всього сущого. Хоча нібито ніхто не просив, щоб Він нас всіх пізнав і возлюбив, і ми тепер вічно наздоганяєм його вислизаюче тіло і світло, його тугу за небуттям і самотністю. І ніхто більше не зрозуміє, як це можна було називати себе покинутим і забутим “отцем”, адже це теперішнє настільки справжнє і реальне, настільки воно ритуальне. Його поза ритуальністю просто немає.

Будь-який шматок цієї дійсності – ритуальний, і може стати рисою переходу на інший щабель. І, зрештою, що є повсякчас смерть, як не малокваліфікований стрибок з одного щабля на інший, але психологія зробить ці стрибки професійнішими...

Є універсальні символи, які пронизують багато щаблів буття. І для того, хто вже нічого не прагне, зникають зовнішні предмети і виявляється тотальний прихований зв’язок між ними, і залишається смак пізнавати прикмети вічного повернення визначених пір цілісного досвіду. Це як постійна осінь, її теплий, глибокий і прозорий початок,– тоді світ, що так довго накопичувавсь і визрівав, приноситься в осінню жертву, і очищена плоть зливається зі Словом і відгуком Вищого Володаря, що огортає і включає світ в себе, в особливому тремкому повітрі.

Мистецтву давно слід повернути його позалюдську есхатологічну сутність, торкнутись вичовганих берегів, як і заповів Той найбільший карнавалізатор власної плоті. На таку жертву (хулу) власного тіла був спроможний лише вищий правитель світу, що вступив до нього і керує ним зсередини. Його жертва – це не покора, це виклик і зневага до всього, що було поза його автоеротичною любов’ю. І для того, щоб оволодіти, стати собою, не можна було себе не знищити.

Треба вилучити біологічну людську істоту з надуманого самодостатнього “природнього” часу; адже реальний тут лише набір дискретно-есхатологічних станів осяяння семантичних щаблів, які мають цілком конкретні адреси – від Будга-Гая і Гетсиманського саду, до гори Хира, що біля Мекки – ритуально-мнемонічні акти центрально-світової темпоральності. Все інше – механічно наповнююче, що надимає і розносить падло речевистого світу. І лише релігійні війни якось ще усувають звичне беззаконня жеручої потолочі, і тому ніде так не тужать за ласкою гри зі смертю, як у священному воїнстві, і їх посилають сюди, вирядивши в багряну розкіш, щоб наблизились і почули шум і клекіт порогів при витоку річки найдовшої, щоб звідали пронизуючої самотності...

Настав день приходу Звіра, через кожних 500 років розставлені позалюдські ритуальні віхи і пастки, для осягнення вислизаючого автоматичного Ніщо, щоб не забутись і пригадати себе – коли знову будемо проходити цим самим місцем. Хоча насправді це була не ріка і не дорога, це повернення додому, до початку, що є кінець, де забути означає знайти, це потік зішестя духу подорожнього, в якому вогонь і вода стануть нарешті єдині.

І ми раз і назавжди ставимо нашу віху, обравши це місце, і поза нашим воїнством нема спасіння і очищення...

Вистава загалом варта того, аби її додивитись до кінця, але зовнішній трансфігурації повинна передувати безумовна внутрішня переробка тілесного чоловіка,– щоб зробити наступник крок, треба використати цю сходину, тонку людську плівку і оболонку, її зникаючий слід в осінньому повітрі, в блаженному барабанному успінні смаглявих ребер, адже ніхто вже нікого не захистить від Того, Хто один володіє гулкими східцями, по яких до нього і підноситься наш дух, в день, що настане і триватиме вічність: День гніву...

Це цілісність Його жертви самому собі, бо Він тут, виявляється, уже був – коли беззаконня в черговий раз разхитало основи. І ось знову повертається до свого витоку, щоб очистити його і не залишити вже ніяких слідів, в день, коли Він стане нарешті Світлом і Словом водночас, як цілісність жертви собі, вмістивши і “духа”, і “сина”, й “отця”... Бо Слово, відповідь на поклик, завжди є повтором давно сказаного... Це і є “царство небесне” всередині всього... Найпростіший, “найубогіший” дух Його повторення...

Кінець вистави означатиме зіткнення двох чи більше трансцендентних рівнів, які Він зауважив, двох чи більше світів зі своїми ритуальними осердями. Ці зіткнення (крос) можна планувати, підбираючи релігії, культури. Ігрове зіткнення їхнього завихрення, з-поміж яких середземноморське було досить локальним – зіткнення і синтез чоловічого і жіночно-хлоп’ячого начал. Так насправді показував на власному прикладі той дивний Мистець, чий пошук “отця” був радше інтроспективним, ніж зверненим до когось поза собою. І тим більший вплив це мало, хоча напевно Його не так вже й обходили учні, послідовники, віддалені аберрації і спотворення ним випущеного Світла. На те й вона пітьма, щоб поглинати світло. І Його виняткова гіперестезія, загострене відчуття всіх тих зовнішніх жадібних і похапливих доторків свідчать якраз про внутрішність, іманентність відкритого ним “царства” жертовного цілісного автоеротичного світла. Але потреба “апокаліпсису” стає все нагальнішою із глобальним зіткненням культур, є симптомом зіткнення...

Павло знав театр, і в його інтерпретації по своїй суті автогенна спроба заклясти рок вийшла за межі регіонального театру. І задля гри існуючій культурі західного пасивного перемелювання слід підкинути новий виток релігійно-містичного розвитку. Лише реконструйована релігія цілісності може їй завдати контрудару і запропонувати всім учасникам гри очищення есхатологічне і досягнення нерухомого, центрального пункту світу, з якого нікуди вже більше не треба буде ходити – в пошуках пригоди. Ритуально-циклічна біологія плоті стане субстратом медіальної пострелігії Цілісності, що виявляє точку перетину космічної позачасовості з цим невипадковим часом – в священних місцях осяянь, де посвячені ритуально значать своє повторення, свідчення своєї невипадкової присутності і причетності до вічної місії повернення до глибин самого осердя.

Присутність тут стане єдиносущна з присутністю абсолютного всепронизуючого Світла, організовуючого космічний лад і всі діянння в ньому. Бо Світло-Слово нікуди не зникало. Воно було спочатку, єдине, поза межами будь-яких суперечностей, за межею дня і ночі, добра-зла, потойбічного і явленого. Воно було на початку, і світ через нього постав, і Воно всім, що Його прийняли, дало імення Своє, від якого нікуди не дітись, і ніхто з непосвячених Його бачити й чути не може. І перший, творчий дуалізм Світла-Слова є розгортанням світу, його щаблів, серій еманацій та іпостасей Єдиного особового, що віднаходить себе на вершині в Самоназві. Всяка свідомість – це щомиті самоназивання, ритуально-мнемонічна пастка, чергування світла і слова, доки це повторення не повернеться до витоку Світла, що прийшло звільнити світ від пітьми, охопити його цілісність в поверненні і поєднанні всієї чуттєвості власної самотності, звільненої нарешті від гріха існування “інших”.

Опанувати Закон Повторення – стати його осердям, і цей центр є потаємне сховище справді особистісної, тобто неповторної риси світу, повернення до якої і складало цивілізаційні страждання і насолоду, прагнення подолати всяку відщепленість від Цілого. Повернення до Першовитоку неможливе було без творчого первиного дуалізму Світла-Слова (того, що прибрало вираз спокуси й гріха!), і відповідного розгортання світу, його щаблів іпостасей Єдиного. Всередині здається, що щось вибирають, але основний фактор Його організації: полярність, диференціація двох полюсів – верхівочного і базального. На поверхні круглого космічного яйця-зародка виникла та почуттєва перша хорда, захована, інвагінована потім всередину. І тут зникає проблема “апокаліпсису” і “отця”, вона двоєдина.

Звичайно, це буде грандіозне і безпрецедентне жертвопринесення. З нього постане, вже постає, новітня суперрелігія, яка затьмарить і поглине всі попередні, досить наївні нав’язливі ритуали, спроби зачепитись за велетенську механічно-повторювану вічність, або принаймні антропоморфізувати її. І лише сліпий не побачить наскрізної тотожності Будди і Христа: усунення двоякості вибору.

Виснаження почуттів, пригнічення і сум за “загубленим життям” (чи мільйонами життів),– найменше, що сприяє постанню правдивої пострелігії. Подібна чуттєвість зумовлена лінійно-амбівалентним, маніхейським світобаченням і почуванням, яке нічого не знає про вічне Повторення всього сущого, в якому ніколи ніхто не припиняє свого існування, бо Свідомість Повторення непідвладна руйнуванню, вона сама є нищенням і постанням всього, вона вже поза рядом. Те, що пронизує все – непідвладне руйнуванню, бо всяке руйнування – це рубіж, смерть і вимір чогось, але який вимір можна застосувати до абсолютного повторення? Воно найстаріше й існує до всякого народження і смерті. Велика Дискретність Чергування, розбурхана Порожнеча Повторення поширилась, доки не захопила в свій простір перше сім’я свідомості власного Повторення і порівняння, стала першим насінням думки, що потягнуло за собою всякий поділ і чуттєву двоякість. І щоб говорити про цей Зародок, треба до нього повернутись – туди, до того місця, де немає чуттів, де зникає поділ і всяка двоякість, і ми по щаблях повертаємось до чуття Єдиного. Там сяюче осердя, пробите збоку, дихає і підносить, розбурхує власний простір згори донизу, знизу догори.

Це Цілісне – індивідуальна риса повторення, її набір можна лише безмежно множити, хоча вона вічно залишається тією ж самою, незмінною і нерухомою, як центр і осердя всякого повторення, множення і розбурхування світу. Ця риса присутня скрізь, до неї можна наближатись і від неї віддалятись, і кожне окреме життя – це спроба віддалитись, рефлексія Цілого, що неминуче провалюється в неявлене, надчуттєве, в “смерть” – до нової зустрічі. І знаючи цю рису – чи буде хтось сумувати за використаним тілом, особливо, коли його цілісна запашна свіжість стала старим висхлим ганчір’ям, зачепленим на колові? Але це ще не означає, що нова вдяганка буде кращою чи остаточною. Нудота повторення і є тим знанням, якого всі уникають, намагаючись якнайглибше від нього заховатись в “нову” – ще старішу оболонку. І кожне втрачене пережиття чи варте якогось особливого жалю перед лицем впізнавання чогось старого і звичного, старшого од усього світу; і після ночі осені – знову весняне цвірінькання, невидиме і незбагненне, якого всі чекають і бояться, насправді дуже старе і знайоме, як нудота кружляння, впізнавання повторення, і чим раніше воно наступає, тим вищої цілісності самого себе під час переходу осягаєш. Відвертаючи чуттєвість від мізерних винагород і насолод, по щаблях і хвилях чуттєвостей підносячись і падаючи, кажеш наприкінці, розглядаючи свою вже зужиту сходинку – оце воно і було, життя? Хоча насправді сходинок – безліч, і ніхто ні на мить не може зіскочити зі свого щабля, щоб збоку крадькома оглянути всю драбину, карусель чуттєвих насолод присутностей.

Але, буває, під час самого переходу, тобто “смерті”, якщо дві чи більше істоти пов’язані якоюсь спільною, вищою від них місією, то та, яка залишається на цьому щаблі – фізично може відчути і отримати на віддалі рапорт, сигнал переходу партнера по грі на вищий щабель. Ці кореспонденції, “шум п’ятдесятниці”, нічого спільного не мають зі всякими “біополями” вульгарної контагіозної магії, це трансцендентно-ритуальні канали, прочищені і замкнені миттєвим коротким замиканням-повторенням, непередбаченою зустріччю і пересіченням різних щаблів надлюдської дитинної свідомості, солодкою печерою інверсії засипання.

Це ритуальний зворотній зв’язок із центром абсолютної Гри, яка однаково пронизує всі щаблі, огортає необхідність всіх істот і їхніх мерехтливих існувань, хоча проявляється безпосередньо лише обраним і невипадковим, саме на цьому етапі, учасникам, які і творять ігрову групу. Все підпорядковане колообігові повернення до сяючого Першовитоку, – і віддаленню від нього. І той, хто прагне і шукає Першопочатку-Отця, досягши Його, стовбура-фалоса, в оточенні аплодуючих глядачів бачить себе скрізь, і все в собі – і ніколи не втрачає себе. Він пронизує і знає всі щаблі повернення до себе. Це центр Його періодичної і строго ритуальної з’яви. Сам час зупиняється в осерді гри, це стан блаженного повторення і відсутності майбутнього, або, послуговуючись вже традиційною знаковою системою – “царство небесне”, впізнавання Своєї особистісної, чоловічої риси в усьому, повторення, що виявляє свою осяйну блаженну безодню світла на самотньому хресті самокалічення, саморозщеплення...

Енергія особистісного повторення-повернення містить в собі всіх істот, є лоном і джерелом їхнього народження, і лише непідвладна знищенню особистісна природа може їх вмістити і при потребі видалити назовні,– об’єднавши в єдине ціле гри повернення, надавши сенс “пришестя” до Себе пітьмі зовнішній. І осяйне чергування проявленого і непроявленого охоплює “вічність” і кожну її мить,– як священний відгомін великої цілісної Перервності: чергування Світла і його Слова. Все повторюване вміщається в ньому, саме ж Світло-Слово завжди залишається зовні щодо всього, що стає на шлях повторних народжень і смерті,– вислизаюче сліпуче Світло-Слово само про себе свідчить: до наступного циклу космічного повторення, який автоматично знову всіх зачерпує і поглинає; і нема істини вищої, і жодної надії на дезертирство, всяка втеча означатиме повернення... Єдина винагорода – спазми сміху, вже задихаючись, тримаючись за правий бік, підсумок порівняння набору різних щаблів Єдиного, сумісна його робота, фрикції, механічний скрегіт зчеплених трибків, з-за яких визирає нарешті особистісне: адже що може бути смішнішим і непристойнішим, потворним від зустрічі із Всевишнім, його обережним, “батьківським” натяком на свою присутність... Кореспонденція між щаблями гумористична, вже два найближчі щаблі відносяться один до одного, як мавпа до людини, і щоб виносити інформацію про “отця” з одного гуморального рівня на інший, потрібні різні мистецькі прийоми, оригінальні штучки і “ужимки”, корчі неповторного “каттінгу”, натяки на спільну глибину, на зворотний зв’язок єдиної системи, без обов’язкової його демонстрації самому собі... В кожному разі повернешся багатшим, ніж був спочатку, якщо не помреш від інверсії під час зустрічі із кенгуру білінгвізму реготу... Це остання пастка опозиції перед автосексуальним цілісним злиттям і найбільша загроза, не-я стає твоїм особистісним досягненням, брама для тебе. Бо кожен твір крос-кіт-арту – це ритуальний месидж, який висувається вперед, туди, де нас ще нема. І тоді, після успішної філології – добротний жовтавий дім, щоб досягши споду води і газгідрату, кристалів в синапсах, де плесо ріки плине ривками – червоно! – народитись з вогняного духу розщеплення. Зіткнення семантичних дискурсів долає автоматизм сприймання, вибиває подорожнього з колії і показує саму колію – тотально організовуючий будь-який матеріал деспотизм Повторення і симетрії. Безумовно, такий підхід додасть ще певної стереоскопічності контексту нашого подальшого дослідження нейропсихології ритуалів, інструментарію “Я”, яке відмовляється обертатись навколо чужих цінностей, веретеном між колін Ананке. Але занепад компетенції філології стає все більш очевидним – наспіла доба епічної фізіології.

VI

Сознание при специальных условиях сосредоточения, с применением ритуалопродуктивных, открывающих “внутреннее пространство” психотомиметиков, претерпевает ряд своеобразных изменений. Медитирующим в первую очередь отмечается феномен “возвращения” – время, его течение приобретает дискретный характер и начинает вычленяться единая, ведущая черта “возвращения”. Происходит переход общего инвариантного восприятия окружающего мира к обостренной чувственной конкретизации отдельних черт действительности, воображение пытается интерпретировать “всю” действительность, усматривая тотальную связь между ее самыми незначительными проявлениями, стремится весь опыт, накопленный в памяти, свести к единой всеохватывающей вневременной черте.

Эти актуализированные элементы расчлененного реального стают застывшим свидетельством изменения его образа, то есть времени, аспект которого направлен уже в противоположную сторону,– и тогда исчезает потенциальное “будущее”. Погруженное в интроспекцию сознание проникается подозрением, что это состояние, “трип”, более истинно относительно обыденного бытия и начинает остерегаться этого всеохватывающего, все увеличивающегося знания, которое возвращается к некоему единому чувству, высшей форме всех прочих форм, поглощения всех ступеней рефлексии единым циклом.

Конкретизация времени сопровождается осознанием того, что эта единственная истинная интроспекция есть не что иное, как возвращение в свое глубокое прошлое, которое появилось вначале как элементарная черта сознательной жизни – ритуальное повторение. Сознание, которое присутствует при этой встрече своих различных пластов, фиксирует вибрирующий отзвук прошлого в настоящем: этот инстинкт ритмических отношений очень древний и охватывает весь опыт и является состоянием интимного эготизма, погружения в себя, что отдаленно напоминает засыпание.

Течение времени начинает дробится со все нарастающим характерным шумом, шум этот, все возрастающее повторение дискретности подхватывает окружающие звуки, еще проникающие в сознание интроспекта, с лишенным всякого смысла окончанием “еньк-аум”, и эта флексия все глубже внутренне проникает, она свидетельствует о своей важности, своей дискретности, которая высвобождается – механическая и в тоже время эмоциональная, достигая таких глубин памяти, что настороженное, еще сохраняющееся сознание подхватывает и присоединяет к себе самые ранние похожие состояния, когда оно находилось в подобных экстремальных условиях.

Память хранит все отдельные, наслоившиеся составные чувства Повторения и Возвращения, которое предшествует каждой преэсхатологической ситуации. Возвращение происходит путем последовательного узнавания и снятия этих наслоений с главной черты возвращения – отзвука Слова, в котором ретроспективно разворачивается жизнь индивида, при этом используются сперва дистальные, более поздние звенья перцептивного опыта.

В вибрации незатухающего повторения отзвук “еньк-аум” является доминантным и структурно нанизывает на себя остальные признаки возвращения. От его диапазона зависит опыт индивида, его преэсхатологическая глубина. Сознание, которое оставляет материальную оболочку, возвращаясь на свои древние ступени,– имеет дискретное строение. И, учитывая, что опыт самопознания накапливается, наслаивается квантами, присоединяется все новыми порциями впечатлений, нужно согласиться, что организм – это всего лишь объективированное, пойманное в оболочку знание, пересечение нескольких уровней информации и смерть его – это своеобразный скачок на качественно отличный уровень рефлексии, переход. И сакральный слог “еньк-аум”, средоточие истины, действительно является той чертой, которая в нас остается неизменной при каждом развоплощении.

Заинтересованность собственной природой сопровождается страхом этого знания, чувство это амбивалентно, оно предостерегает, что когда последняя черта сознания интроспекта в этом преэсхатологическом аффекте коснется своей самой первой черты – которая и позвала к этой жизни, запрограммировала это присутствие здесь – то цикл, громадное звено преэсхатологических впечатлений сомкнется... Запас этих впечатлений небеспредельный, с каждым разом “я” все глубже возвращается к себе, к своей истинной сущности. Аудитивное выявление “еньк-аум” свидетельствует о пути сознания, которое с концептуального возвращается к пралогическому чувственно-синкретическому аспекту веры в тотальную связь всего сущего, где нет места случайности. И это возвращение происходит посредством Слова, которое является наиболее яркой демонстрацией амбивалентности механического и живого, неразрывно связанных в организме – этой машине сознания.

Знание Слова враждебно временному “я” и было скрыто в сложном, многослойном ритуале, а догадка о тождественности настоящего и прошлого выявляет отсутствие будущего – Закон Повторения.

Отзвук Слова – “еньк-аум” объединяет присутствие живого и его физиологическую подкладку в одном жертвенном акте – дыхании. И чем ниже организация живого, тем скромнее его ритуал и его чувственное разрешение. Насыщение сродни дыханию, ритуальная актуализация этих физиологических процессов не случайна – таким образом происходит вначале не всеми осознанная сакрализация своего тела, его жизнедеятельности, которая имеет жертвенную природу. Вычленяется и становится довлеющим над преходящим телом сам метафизический принцип бытия – жертвоприношение, этот принцип пронизывает временное тело, без него оно – ненужная да и невозможная оболочка. А возвращение этого знания происходит в Слове – идеальном и невоплощенном. Слово, заклинание, отделяется от бренного, его производящего тела. Слово предшествовало телу, и во время первого преэсхатологического аффекта – рождения, было отображено и запечатлено в мозгу с первым вдохом,– и последним выдохом, началом жизни как жертвоприношения надличностному Абсолюту, Закону.

При дальнейшем углублении интроспекции Слово само начнет высвобождаться, становясь пространственным воплощением того, что мы обычно называем “временем”, собственно, это будет конец времени отдельного конкретного индивида. Через это состояние, когда универсальность принципа Повторения приобретает бесконечный вес и чрезвычайно актуализируется, невозможно пройти обыденному сознанию, происходит возвращение на пройденные, забытые круги своего развития, происходит как бы детское беззащитное подчинение этому вновь открытому в себе принципу. Наружу, вовне из этих вспышек преэсхатологических ситуаций-путешествий знание выносится как единое целое, с каждым разом все большее, поскольку оно к себе ритуально присоединяет все предыдущие аффекты – в силу закона Повторения, который себя таким образом манифестирует. Знание довлеющей над всем реальности и вечности ритуального Повторения вызывает смешанное чувство страха и восторга, предчувствие приближения к осознанию текучести самого бытия, его остановки.

Однако временное “я”, уровень которого у всех разный, не заинтересовано в этом самопознании, поскольку оно, открывая высший принцип, нивелирует его, демонстрируя источник этого комплекса знания, который является действительной, а не преходящей Личностью. Появление этой Абсолютной личности – главная угроза всякой отдельной экзистенции, оно обозначает конец диссоциации всех отдельных экзистенциональных оттенков единой его доселе безличностной черты, уже известной нам как феномен “еньк-аум”. Но, именно в этом состоянии, когда исчезает, деформируется однонаправленность и необратимость времени, обусловленная ассиметрией причинно-следственных связей,– происходит ритуальное отождествление самого себя с источником этой асимметрии – “слияние”, с Вечной, Великой Сияющей Самостью. Таким образом свойства аудитивного импульса, направленного на интригующую Дискретность-Повторяемость и свойства самой вспыхивающей дискретности совпадают, происходит аномальная актуализация повторяемых условий наблюдения – так называемая “ультрапарадоксальная” фаза затухающего сознания, сохраняемого где-то на предпоследнем уровне структурно еще симметричных, способных к отображению импульсов извне участков мозга, где и происходит спонтанное “припоминание” забытых преэсхатологических ситуаций. Безусловно, такая связанность всех элементов в глубинной их согласованности и сосредоточенности, является эстетическим чувством, целостно структуралистским, ритуальным.

Хотя присутствие какого-то высшего начала, принципа внутри нас, вскрытое путем интроспекции, не обязательно приводит к какой-либо религиозной интерпретации этого феномена. Тем более, что не только психотехника наркоанализа способствует обнаружению этого внутреннего наблюдателя, сверх-Я, или, более точно,– не-Я. Многие открывали в себе это пространство, безличностную пустоту на первом этапе созерцания, но не все вселяют в него “личность” подходящего божества, более того, известна религия, которая сделала культ из самой этой открытой пустоты. Хотя открытая пустота растет, облекаясь личностно.

Пространство и время индивида условно разделены и довольно тесно связаны с его зрением и слухом, но более всего с глобальной характеристикой мира – гравитацией. О том, что зрение и слух являются более поздними чувственными характеристиками пространства-времени, свидетельствуют известные состояния “падения” во время перехода к глубокому сну, когда чисто внутреннее пространство, лишенное внешней сенсорной активации, заполняется древней проприоцептивной чувствительностью. И этот “окулис спирити” видит то внутреннее пространство, которое когда-то в главном постнатальном аффекте было спроецировано на ротовую полость новорожденного. Дискретное разделение чувств, их развитие, предполагает единый, их объединяющий источник, источник времени и его пространства. Чувства и время-пространство немыслимы одно без другого, мир рождается всякий раз в то мгновение, когда в нем открывается глаз, и этот первый реликтовый “глаз” не столько видел, как ощущал прикосновения, ощущал свой собственный вес, изменения среды, и, следовательно, мог уже построить свою пространственную, пусть и примитивную систему отсчета, яйцо “эго”, и вскрыть угрозу его целостности.

Чувствительность структур лабиринтного аппарата внутреннего уха – это та, захваченная на низших ступенях развития нервной системы характеристика внешнего мира, хронометрическая осцилляция, которая в последующем и стала отправным эталоном для пространственно-чувственной экспансии. Тонические лабиринтные рефлексы шейных мышц во время потери равновесия – это и обычная реакция на отсутствие ориентации психической, как и напряжение жевательных мышц, платизмы – древняя реакция страха – повышает уровень ретикулярной активности ствола мозга через посредство коллатеральных проприоцептивных путей.

У новорожденного вследствие недостаточной миелинизации слухового нерва возникает совместная работа слухового и лабиринтного аппаратов, и внутреннее чувство тяготения и давления внешней среды выявляют свое совместное действие онтологически. Этот сверхсильный раздражитель вызывает боль и гасится, устраняется криком, который ограничивает поток внешних колебаний и инициирует дыхание. Через ретикулярную систему обратной афферентации контролируется аккустический вход, ретикулярная формация ствола мозга ответственна за состояние неспецифических восприятий, и здесь становится заметной обратная связь – рет. формация становится в определенной степени зависима от сенсорного влияния неспецифических внутренних колебаний, которые ограничивают ее активирующее действие на кору мозга. И белый шум, сакральный отзвук внутреннего нашего сияющего Слова “еньк-аум” – которым сопровождаются всякий раз вышеупомянутые лабиринтные рефлексы – отзвук перехода форм, модальностей чувств. Это наиболее короткая замкнутая пространственно-временная связь, материальная черта круга перехода, которая пронизывает множество всех модальностей и максимально возрастает от “случайной” синестезии – до бессознательного дискретного чередования Двух Начал – тотальной анестезии...

И именно в первом аффекте – гипоксии рождения – ихнее влияние непосредственно возбуждает автоматизм дыхательного центра, сосудосуживающего и центра тормозящих серце волокон блуждающего нерва. Автоматическое течение дыхания с первым вдохом новорожденного прячет в глубокой амнезии этот переход чувствительности. В аффекте рождения первый вдох обнажает скрытый круг реверберации, выявляет, что болезненное изменение внешнего давления имеет внутреннее происхождение. Тогда также вестибулярная стимуляция меняет характер активности в структурах головного мозга и этот переход, условно говоря “преобразование” гравитационной энергии в електромагнитную, является переломом, осью симметрии отображения внутренних феноменов вовне, в органы чувств. В ежедневных сновидениях обычным становится обратное угасание дистантной чувствительности и ретикулярное высвобождение чувствительности перивентрикальных структур, и в первую очередь амигдалы, гипофиза, который развился из тех же структур зародышевого мозга, что и глаза, и активность которого зависит и тесно взаимосвязана с половыми импульсами. Эти структуры – не анатомический коррелят психических процессов, это только часть необходимого количества звеньев иерархии для довершения чувства Возвращения, более-менее замаскированного сексуальными символами. И эти символы, что любопытно, отображают филоонтогенетическую, во время рождения происходящую смену среды присутствия, и это невозможно было бы без раннего, в эмбриогенезе формирования и функционирования вестибулярного аппарата, который способствует установлению связей с внешней средой, привязывает сознание индивида к трёхмерному пространству, руководит статическим, а также динамическим равновесием тела, регулируя сокращение скелетных мышц, конечно, опосредствованно. Еще до рождения по миелинизированных проводящих путях продолговатого мозга осуществляется связь с вестибулярным аппаратом, дальнейшее прохождение импульса по этим путям становится стимулом их развития и интеграции деятельности ствола и коры мозга. Это, наверное, первое пространство перемещения и отображения нашего сознания вообще. И мы настолько привыкли к вестибулярной активности, отождествили ее с “собой”, что не понимаем и не замечаем, что именно она – первый и главный стержень бодрствующего и всякого другого сознания, конструирования представляемого образа.

Понимание всего этого поможет обратить внимание на ритуал – древнюю форму влияния на загадочные связи отдельной личности и мистического Абсолюта. Может быть, как раз наука позволит рассматривать эмпирически открытый рефлекс “еньк-аум” как неосознанную и поэтому ритуальную обратную связь, которая обеспечивает стабильность и гомеостаз живой системы. “Еньк-аум” – это синестическая флуктуация, результат интерференции, суммации вторичных волн модальностей чувств, тот информационный фон. который выявляет глубину воспринимающей системы, сигнализируя о последующем переходе и ее разрушении, которого является предвосхищающим, упреждающим отображением. “Я” защищается от “супер-Эго” внутри себя, потому, что оно знает будущее.

Возможно эпифиз, или другая структура – является тем внутренним “глазом”, который, образно говоря, смотрит уже назад, и, возможно, является одной из последних непарных рудиментарных инстанций узнавания на этом уровне забытого филоонтогенетического прошлого. В этом пространстве происходит формирование глубинных ритуальных, архетипных состояний и символов – вокруг повторения раздражения, которое и предшествует всякий раз истинной и единственной витальной опасности. Знание о таком эсхатологическом раздражителе выносится из предыдущей жизни и является свидетельством, отзвуком ее неистинности, стержнем, вокруг которого развивается система защитных действий против неминуемого механического возвращения.

Так изменение витальной среды, рождение или переход с воды на поверхность, первый вдох того существа, с которым нас сегодня объединяют лишь симметрические признаки, четырехлапость, две ноздри и т.п., сохраняется как ритуальное зевание, жаберный филоонтогенетический рефлекс, который включает в себя память целых филогенетических периодов, сотен миллионов лет, включает в себя вертикальную зеркальную память многих фил, от приматов, млекопитающих, пресмыкающихся, земноводных – до рыб и далее. Так единая система, древо, защищается против разрушительного случая, используя его себе на пользу, для отбора лучших, а лучшие не бывают случайными.

Случайных, “патологически” фиксированных связей не бывает, замечание повторения явлений окружающего в состоянии неподвижного его созерцания вызывает подозрение, что исходные феномены чувств являются внутренними. Так, зевание – филоонтогенетическая древняя форма глотательного дыхания, сопровождается белым шумом, и в парадоксальной гипноидной фазе этот слабый раздражитель становится доминантным, выявляя через резонансные свойства рецепторного аппарата слухового анализатора встречу проприоцептивных колебаний и вестибулярной активности. Выявление цикла реверберации во всех наличных и скрытых чувственных модальностях, замечание повторения одного и того же раздражителя в разных чувствах, составляет мгновенную феноменологию дискретного течения самого времени в совсем новом эйфорическом чувстве, которое никак не может быть случайным или бессмысленым. Возможно, это вещает из органических глубин ствола системы само ее дискретное, мерцающее Сверхсознание, эти палеоотголоски перекликаются с нашей будущей сверхчеловеческой трансформацией Единого Сознания...

VII

Еньк-аум – радіальний стрижень занурення в систему всіх центрів, з яких постійно вислизає в сяганні крайнього ультрасинестетичного центру. Це всепроймаюча свідомість, що творить конкретні ритуально-мнемонічні місця, де сама себе собі являє. Це – розряд між щаблів і відгомін їх переходу, це вісь, яка залишається незмінною при всіх переходах багатьох щаблів Єдиної Свідомості. Самосвідомість і самозбереження, замикання власного кола чуттєвості – речі тотожні, і виявляється, що це невипадково саме під час афекту страху, вітальної загрози, гніву, коли одночасне функціонування дзеркальних симпатичної і парасимпатичної нервових систем радше нагадує їх зіткнення. Різноманітні симпатичні вегетативні реакції афекту страху гальмуються парасимпатичне, із судиннозвужуючого центру і центру гальмуючих серцеву діяльність волокон блукаючого нерва. Під час афекту симпатично зумовлений адреногенний вплив на хеморецептори синокаротидної зони, міжсонного параганглія, збуджує паралельно аферентні сигнали до середнього вуха, язика і продовгуватого мозку в волокнах язико-глоточного нерва. Оскільки рухальні ядра язико-глоточного нерва є спільними для блукаючого і розташовані в ретикулярній формації, то тим же шляхом повертається і вагусний імпульс, сягаючи горлянки, слинної і слізної залоз, сонного сплетіння і цілком відчутно – сонячного сплетіння, водночас паралельно відбувається еферентна стимуляція стапедіального м’яза. Цей умовний зв’язок зберігається і надалі, при скороченні мімічних, жувальних м’язів і платізми, через еферентні шляхи кори головного мозку, що безпосередньо інервує скелетні м’язи голови і шиї, відбувається вища, хоча і несвідома регуляція, що упереджує надпродукцію адреналіну й норадреналіну структурами, які знаходяться під контролем симпатичної нервової системи і чия функція пригнічується з бульбарного вегетативного центру. Можливим це стає завдяки штучному зв’язку соматичної екстероцепції з вегетативною інтероцепцією. Подібний унікальний антистресовий умовний рефлекс є запобіжним щодо безумовного пароксизмального автоматизму нижчих структур: надсерцевого параганглія, серця, котрому властива набагато тісніша адренохолінергічна інтегральна функція ніж міжсонному параганглію. Зворотній цей зв’язок забезпечують анастомози блукаючого нерва з язико-глоточним.

Таким чином функція симпатичної системи, гангліозні клітини якої знаходяться в торако-люмбальному відділі спинного мозку, стає підвладною свідомому контролю і керуванню з боку головного мозку, власне, його аналітичних центрів. Це рефлекторне коло є позаспінальним гальмівним рефлексом, що допомогає запобігти вагусосимпатичним пароксизмам й насамперед дифузній симпатичній активності, властивій для розлитого афекту з його серцебиттям, скороченням піломоторів, звуженням дрібних артерій шкіри і мозку. Відкритий, зауважений нами рефлекс запобігає ескалації гуморальних складових стресу і є свідченням особливої пластичності організму, коли його безумовно діючі вегетативні структури через посередність “випадково” зауваженого, несвідомо відкритого рефлекторного зв’язку вегетативних реакцій з певними синестетичними виявами, фоном, – отримують коригуючу дію кори головного мозку в обхід спінальної частини рефлекторної дуги. Реакція ця є миттєвою. Синестетичний “білий шум”, яким супроводжується афект страху, є своєрідним інформаційним і фізичним носієм зворотнього зв’язку – від кори до ретикулярної формації, що уможливлює блокаду активуючої діяльності рет. формації, її адренергічних елементів. Й оскільки в таламусі, колекторі неспецифічної чуттєвості, також представлена холінергічна система, то саме тут під час стримування афекту і відбувається адренхолінергічне зіткнення і розрядка, запобіжна інтимна локалізація афекту, який остаточно гаситься в рет. формації. Таким чином гіпоталамус уникає збудження і не підключає до стресу – при “фальстартах” – усю вегетативну систему і кору наднирок.

Напруження платізми, жувальних м’язів, механічне подразнення шийних вегетативних гангліїв, міостатичне скорочення стапедіального м’яза і “білий шум” є повсякчас неусвідомлюваною реакцією, механічним віддзеркаленням цього внутрішнього початку афекту, і тут цікавим є те, як сам організм несвідомо творить штучні зворотні інформаційно-рефлективні зв’язки – умовний дистресовий рефлекс, ще задовго до того, як цей фізіологічний відгомін фаз переходу свідомо сакралізується і актуалізується.

Оскільки рухальні ядра лицьового нерва залягають в ретикулярній формації і на них теж шириться, частково індукується збудження, то потім рефлекторне, запобіжне і неусвідомлюване збудження і скорочення платізми, жувальних м’язів вивільнює синестетичний вегетативний потік, що по слухових нервах досягає продовгуватого мозку і замикає внутрішнє коло, досягши кори, її звукомовного аналізатора. Участь останнього і зумовлює відому в контркультурі “містичну” актуалізацію й інтерпретацію нашого відгомону в афекті викриття внутрішньої фазової глибини, зіткнення симпатичної і парасимпатичної інервації, викликаної ЛСД-25 чи спеціальною психотехнікою без використання психотоміметиків.

Цей складний пропріоекстероцептивний зв’язок є повсякчас неусвідомлюваним замкненим рефлекторним колом, ритуальним цілісним захисним рефлексом, поверненням трансформованого синестетичного імпульсу туди, звідки він, по суті, вийшов. Периферичні сигнали підвищують поріг активності гіпоталамо-гіпофізарного комплексу, обходять його, і спрацьовує механізм зворотнього зв’язку і вся дзеркальна система приходить в рівновагу, не давши розвинутись сенсорній реакції. Загроза не-Я йде зсередини суб’єкта.

Тобто, є підстави вважати, що знання, інформація про справжній афект вже міститься в сприймаючій і реагуючій системі, що й дозволяє випереджувати й запобігати всім несправжнім, не вартим глибинної реакції подразникам.

Таким чином, через ретикулярну систему зворотньої аферентації відбувається депонтеціювання, розрядка афективних, повсякчас свідомо не контрольованих реакцій обох частин, щаблів, гілок вегетативної нервової системи – симпатичної і парасимпатичної, які є безпосереднім і найближчим втіленням тих Двох Начал, взаємопов’язаних і протидіючих, про які чимало вже сказано на початку нашого дослідження. Психотоміметики лише провокують штучне зіткнення цих двох взаємоврівноважуючих щаблів, дозволяючи таким чином тріщину й інтроспекцію Цілого, що стоїть за ними, в місці стику: глибинне не-Я, Ід, знання найбільшої танатичної загрози майбутнього усувається свідомістю його повторення – над-Я.

А щодо містичної передвизначеності і запрограмованості справжніх афектів, найбільшими з яких є народження і руйнування організму, то це проблема порівняльного дослідження ще більш об’ємного і несподіваного, хоча для більш-менш обізнаного дослідника мозок, його нейронні системи, що забезпечують свідомість, пам’ять і мислення, ніколи не будуть просто деталями якогось комп’ютера. За цією машиною ховається хтось Інший. І цей “Хтось” зовсім не зацікавлений у власній тривалій маніфестації чи штучній регресії до повсякчас надійно забутого і забороненого знання про передвизначеність і повторюваність зовнішніх подій і явищ. Досі ніхто не знає як його там звати, але перед ним тьмяніє вся ця тотальна суперпозиція двох космогонічних начал, в ньому вони зливаються. Про це неважко здогадатись, варто лише знову уявити собі: сліпуче обпікаюче світло стрімкого випадіння і народження, а потім,– заключна чорна кострубата поглинаюча воронка Слова, яка знову всотує, вбирає обважнілі і вібруючі тенета, щаблі наших почуттів, з усім налиплим уловом ягнячих вражень про зовнішній світ,– бо всяка гілка, яка не приносить доброго плоду, відсікається...

Лише афект, межова ситуація зіткнення і вибору відкриває простір нового всеобіймаючого циклу. Це той стан, в глибині якого Світло, як інтенція самопокладаючої свідомості, направленої завжди вище себе, і проминулий, ритуально заклятий світ,– отримують свою миттєву характеристику, і “Я” справді стає Світлом і Словом водночас. Відтак проста автоматична дія заклята, засвідчена аж чотири рази – для дзеркальної симетрії, як в п’єсах абсурду – оживає і стає антиакцією. Оргіастичною винагородою, як при найпопулярнішому статевому чоловічо-жіночому синестетичному живому зіткненні-пересіченні і викритті двох вегетативних начал.

Звільнення від афектів-страждань означає зупинку, відгомін сміху, відчуття округлої твердості фрикцій, осяйне розуміння їх повторюваності – щодо центру обертання всього сущого. І цей центр – потаємне сховище справді особистісної, тобто неповторної риси світу, повернення до якої і складало Історію вже відомих страждань і насолод, в долішньому садку і на пагорбі, прагнення подолати власну відщепленість від цілісного, повернутись у втрачений рай. Повернення до першовитоку неможливе було без творчого первинного дуалізму Світла-Слова, Вогню-Води, і відповідного розгортання світу, його щаблів іпостасей Єдиного, інваріантних пар Цілісної Дискретності, чия комплементарність, як ми з’ясували, безпосередньо відбита і втілена в стовбурі автономної нервової системи. В Ньому, деревоподібному, гравітаційна інерція стирчить первинною свідомістю, що підіймається з праокеану, відгомін розжареного розлупування і скреготливого розсування сяючого сріблястого яйця всякої наступної чуттєвості. Основний фактор його організації – полярність, наявність верху і низу, диференціація двох полюсів, верхівочного і базального. І тоді на поверхні округлого космічного зародка виникла вертикальна почуттєва хорда, захована, інвагінована потім всередині стовбура древа світу. Вислизаюча назовні кора чуттєвості завжди є вищою і об’єднуючою щодо попередніх шарів, аж доки палеоонтологічна пам’ять не отримала своє обличчя. Її посмішка широка передає нарешті механізм дискретного дрімотної самочуттєвості, яка прокидаючись, щоразу згадує, прагне повторитись і охопити всі попередні свої щаблі – щоб зробити натупний сон вищої спеціалізації ще глибшим, просторішим, і він обов’язково міститиме в собі архаїчне ядро початку власного генезису... Пошукуваний “отець” виявився сяючим Еліпсоїдом, з чисельними щаблями-оболонками...

Погляд на нього неодмінно передбачає якусь відповідь, відгомін знизу, з праглибин, якою б безмежною не здавалась та безодня. І ця глибинна вісь, вертикаль – раз охоплена, дає останнього члена ряду, стрілу свідомості, що випущена, опиняється поза лінійним своїм рядом, як його перпендикуляр і новий напрям, гілка розвитку. Справжній погляд в глибину можливий лише збоку – наприклад, з відомою базальтовому посмішкою...

В руці Він стискає мушлю, власну оселю... Рука опущена в воду... льодовикова вода обтікає камінні пальці, їх п’ять. Симетрія, отримана з хаосу всенаправленості, здатність одного, ніби випадково відставленого відростка повторення нарощувати довкола себе всі інші, – знак уробороса-метальця, витягнутий з глибини праснів, що вийде на новий, несподіваний масштаб гри. Вищий синтез, який насправді – розщеплення. Всепронизуюча особистісна риса рівноваги динамічно пронизує і огортає армію своїх чуттєвих двоякостей, відростків, оболонок – вислизаюче вічна, вона не підлягає більше омовленню, обмацуванню, її словесна структура починає нагадувати мимовільні автоматичні смоктальні маніпуляції, котрі при бажанні можна назвати також ритуальним анабазисом, чудом народження простоти очищення, з найдешевшим і вже безтілесним реквізитом ляльок, одна з яких – ти, стовбур оголений, найвищою мірою гідний уваги і пестощів, сміху лоліти, ліли, лали...

Ми вже казали, і це варто повторити – останній концептуальний позив подолати гру фатуму – саме мислення-називання є ритуально-мнемонічним, захоплюючим і поглинаючим свій простір, бо коли не буде мислення – не буде і майбутнього, в якому воно могло б розвиватись. Тобто мислення завжди ритуальне і розвиває для себе простір, покладає його попереду себе як загадку і ритуал, який вирішує і розгадує,– воно знає свій кінець від самого початку, коли “Я” стане Світлом і Словом водночас. Так воно й рухається – ривками, вперед-назад-вперед. І структури центральної і вегетативної нервової ситеми є ритуальною пасткою реверберації, що згладжує ці ривки, надає їм тривалості, тяглості, цілісності. Центральна нервова ситема відображається в рецепторній функції вегетативної, творячи кільце із прямих і зворотніх нервових шляхів, вона може автоматично, рефлекторно регулювати перебіг вегетативних процесів, але й вегетативна частина, вступаючи в центральну на різних рівнях, згори донизу, сигналізує і визначає коло її сприймання. І поняття “зовнішньої” рецепції в цьому кільцевому деревоподібному механізмі стає досить умовним, простір рецепції замикається між першим і останнім подихом, який вже міститься в тобі. І якщо очистити свідомість від стереотипу “зовнішнього”, струсити від минулого, то з’явиться нарешті і стане видиме і відчуване те велике іманентне Чергування, його чистий, порожній, нічим не наповнений внутрішній космічний плин і гул, ніякими спокусами іззовні, бо шлях нагору – це дорога вниз, щаблями знімання... Світло на кванти розщеплює Слово...

Тим більше сьогодні, коли всі щаблі світів заселені до непристойного щільно, і насправді чогось єдиного і трансцендентного, крім цього духу відгомону, між ними немає,– як нема кінця перспективі в лабіринті двох напроти поставлених дзеркал. Це твоє Я всередині всього. Цілісність жертви Собі. Бо всяке Слово, відповідь на поклик, завжди є повтором давно сказаного... Вчительським виляском однієї долоні...

Так розщеплене “ніщо”
перестає бути цілісним,
воно стає чимсь роздвоєним
придатним для порівняння...
пустеля росте зсередини, рухома.
Зрештою, як і всяке
    самолюбування,
глибше, згодом пестливіше –
      саме отак,
так підстрибуючи вона
    і кінчається, нічим.

Малюнок Анатолія Щербатюка