Станислав +2*
Антология

Зміст
Содержание

Юрій Андрухович Трава трава на камені вона вночі шумить у ранах дому і лугом дихає стіна рослинне тіло в кам'яному і ми так часто не спимо і видивляємо впівока як з того боку крізь трюмо трава зітхнула мов затока вганяючи коріння клин у ці крихкі тріскучі плити запасти в усмішки щілин триматись каменя і жити за крок від рейок і коліс вона протне розсохлі рами висока й чиста ніби ліс трава яка прийшла за нами	Юрий Андрухович Трава дышала пастбищем стена трава шумела в ранах дома прижала в темноте она живое тело к неживому а мы почти уже не спим и разглядели через веки как зеркала развеяв дым трава вздыхает словно реки и корешок вгоняя всласть как клин в крошащиеся плиты в улыбку трещины запасть жить и камней держаться битых на шаг от рельсов и моста проткнет она гнилые рамы как лес высока и чиста трава пришла уже за нами
З книги "Екзотичні птахи і рослини" Гербарій Вольф Мессінг. Вигнання голубів Мав я прегарну здатність (чи то хворобу): двійко голуб'ят у череповій коробці. В ротову мою порожнечу, від крику аж пурпурову, зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці. Як я вами пишався, мої крилаті кристали, пернаті мої мучителі з давніх полотен!.. Ціле літо об мене крилами терли і туркотали, заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин. А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста. Слухав мене стетоскопом – як вони там шурхочуть. Збіглося на це подивитись ледь не півміста. І тоді прояснів я: “Летіти хочуть". Вилітали мені з голови крізь отвір у рані, або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш). А той миршавий пес мав у кишені браунінг та й одною кулею двох голубів розлущив... Став я цілком сумирний, загнавсь у схови, поводжусь без відхилень – чемно і ґречно. Не тому, що вбиті колишні мої птахове, а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко...	Из книги "Экзотические птицы и растения" Гербарий Вольф Мессинг. Изгнание голубей Была у меня способность (или болезнь): в черепе голубков пара. В рот мне норовили залезть медики, знахари, другие парни. Как я гордился вами, крылатые мои кристаллы, пернатые мои мучители со старинных полотен!.. Крылья вы об меня терли и рокотали, основав в моем черепе городишко Рокотин. А по осени упал с неба фокусник, старый пень. Стетоскопом слушал – как они шевелятся. И когда сбежались кому не лень, я внес ясность: "Хотят подняться". Вылетали через головы рану, или третий глаз (не закроешь его и ночью). А старый пес в кармане держал браунинг и одною пулей разнес их в клочья... Я стал тихий, чтоб не светиться, поведение – скромно, гигиенично. Не потому, что убиты прежние мои птицы, а потому, что ношу в черепе теплое их яичко...
Пані капітанова Капітанська вдова мала білих мишей в закапелку дірявої кухні, а ще в неї був канарок Мішель і носовички трикутні. Втім, ніхто не знав, де ночує вона, по яких катакомбах приносить офіру? Шльома Фішер подеколи давав їй банан, або інший овоч, або фіґу. (А найстарший з-поміж Андруховичів ще й хліба давав до овочів). Королева завулків у веретті одінь, капустина в лататті хустин. А той капітан – що він був за один, певно, вмер молодим і пустим? І тому вклякала пречиста вдова перед вівтарем зимної студні, щоб глибинна летюча священна вода змила з неї ці свята і будні. А тоді розгортала полотна хустин на рослинних ребрах решіток, і привселюдно сушила ці герби самоти, недоречна, як пережиток. А не стало її – та й Ринок зачах, лиш піски аравійські слід її замітали. Відлетіла, кажуть, на білих носовичках. А ще кажуть, заховали її санітари.	Пани капитанова У вдовы капитана пара белых мышей жила в кухне дырявой под столиком, а еще был и кенар Мишель, носовые платки-треугольники. Но не знает никто, где ночует она и в каких катакомбах вкушает просфиру. Шлема Фишер частенько давал ей банан, или овощ другой, или фигу. (А старший из Андруховичей еще хлеб давал к овощу). Королева проулков, площадок, перил, как капуста укутана листьями шалей. Ну а тот капитан – что за малый он был, молодым, верно, помер и шалым? Потому преклонилась пречиста вдова к алтарю стужи в зимнем просторе, чтоб летящая с неба святая вода с нее смыла и праздник и горе. На решетках потом, как на прутьях вербы, развернула платки, будто свиток, и сушила их, словно сиротства гербы, неприкаянна, как пережиток. А не стало ее – так и Рынок зачах, лишь пески аравийские ей след заметали. Отлетела, говорят, на белых платках. А еще – что зарыли ее санитары.
Старий Олійник Ремонт парасольок – це водночас і розвага: розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове – і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява, читаєш дощів колишніх вицвілі букви. Майстерня його – капличка в ніші замшілого муру, туди несе парасольки все місто меланхолійне. Засвічуються в шовках амури або лемури, як тільки вимовлять його наймення олійне. Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти: магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!). А є парасольки чорні, як провінційні гризоти, як діри на дні галактик або ворони. Тому він любить під кайфом читати нотацію, таку якусь несусвітну – не склеїти, не зрозуміти, коли с недопитим кухлем обходить усю автостанцію, де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти. Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок? Питання надто дражливе для мандрівних філософів. Та, дозволу не спитавши, с діагнозом "параноїк" він три війни пережив і царювання трьох йосифів. Так само колись без дозволу покине замшілу нішу і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних, пройде і кане за рогом у споконвічну тишу, коли його з неба закличуть: – Пане Олійник!..	Папаша Олейник Починка зонтов – в то же время забава: распускаешь его, словно дерево из кости или бамбука – и тешишься, и вокруг ничего не видишь, раззява, стародавних дождей читаешь линялые буквы. Его будка – часовня в нише замшелого вала, куда малахольный город приходит с зонтами своими. Амуры или лемуры в шелках мерцали, только вымолвишь масленое его имя. Хинские взлетали драконы и прочие странные твари, магнолии, орхидеи (так пышны все, скоромны!). А бывают зонты черные, как провинциальные свары, как дыры на дне галактик или вороны. Поэтому под кайфом он любит читать нотацию, какую-то несусветную – пойди пойми ты, когда с недопитой кружкой обходит всю автостанцию, где из окон глазеют прозекторы, иезуиты. Стоит ли жить ради драного зонта? – вопрос для философа, слишком острый для старого стоика. Но без спросу три войны, трех иосифов пережил он с диагнозом параноика. Мимо нас безупречных из замшелой ниши с недопитой кружкой, покидая келейку, в тишину за углом, когда с неба заслышит: - Пан Олейник!.
Доктор Дутка Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов (а якщо з діалектами, то двадцять чотири), відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо, і судився з онуками за площу квартири. Доктор Дутка, що мав п'ять казкових кімнат у сусідстві із власником промислу шевського, в тіло дому вмурований був, мов атлант, з бородою білою, як у Грушевського. Доктор Дутка, що жив по пахких словниках, із балконом у сад, у бузковість і вогкість, і солодку траву, всю в живих слимаках, доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість. Трохи згодом, на схилі розтрачених літ, опинився в мішку з безпорадністю птаха. Це тоді він світіння почув на чолі і за ширмою спав, наче ангел на цвяхах. І тріщали креденси, крісла. І горіх стародавніх епох усихався найдовше. Скільки чорних панчох, капелюшків і бліх! Попіл сипався з книг, налипав на підошви, вилітали в непам ять за вітром слова, у колодязях мови робилось діряво, та світила, мов люстра, стара голова, і шумів амариліс – кімнатний диявол. Врешті судді сказали, що справа пуста. По лікарні ще й досі літають обрізки слів, що він вимовляв і на волю пускав рятівні суголосся, либонь, ассірійські...	Доктор Дутка Доктор Дутка – знаток двадцати языков (а считать с диалектами – двадцать четыре), отражал целый мир, будто стекла очков, и с внучками судился за метры в квартире. Доктор Дутка, пять сказочных он имел комнат над цехом портного, в тело дома вмурованный, как маскарон, с бородой белоснежной Толстого. Доктор Дутка в пахучих прожил словарях, в сад с балконом, в листву, в бузину, где сырая трава вся в улитках, жуках, Одиночество доктор любил как жену. Но чуть позже, на склоне растраченных лет, очутился в мешке он, беспомощней птицы, и свеченье тогда ощутил на челе, и за ширмою спал, будто ангел на спице. Ночью кресла трещали. Орех стародавних эпох рассыхался всех дольше. Сколько черных чулок, сколько шляпок и блох! Пепел падал из книг, налипал на подошвы, и в беспамятство ветром сдувало слова, речь, в колодцах твоих становилось дыряво, но светила, как люстра, его голова, амарилис шумел – старый комнатный дьявол. А в конце суд решил – его дело не стоит чернил, и обрезки и ныне летят по больнице слов, что вымолвил он и на волю пустил – о спасеньи призывы, должно, к ассирийцам!..
Середньовічний звіринець 3. Єхидна Повертаємся, всіявши зойком оази: кров на піхвах, засмага східна. Та зачинене місто, мов острів прокази, або клітка, в якій єхидна. Поки нас не було, поки нас у пустині прошивала сурма побідна, на стовпах і криницях, мов сіль на хустині, проступило тавро: єхидна. Ми згубили себе в агарянськім поході. Перемога цілком невидна. І до рідних дверей нам достукатись годі, і вітчизна немов єхидна. Рідні панни зів'яли по вежах і клітях, пізня ласка така фригідна. В зимних венах померло дзвінке повноліття, а в очах ожила єхидна. Це вона відкладає століття, мов яйця, по торгах, де музика мідна, де помости смертей, де живуть і бояться, де юрба сичить, мов єхидна. Що я можу? Хрипуча сурма наді мною. Я півсвіту пройшов приблизно. Можу босим піти за твоєю труною, рідна панно, стара вітчизно.	Средневековый зверинец 3. Ехидна Возвращаемся, воплем усеяв оазис: кровь на ножнах, загар гранитный. Только город закрыт, как остров проказы, или клетка, в которой ехидна. Пока не было нас, пока по пустыне мы с победой дошли до Инда, на столбах и колодцах, как соль на холстине, проступило клеймо: ехидна. В агарянском походе потерялись, как дети. Безусловно победу не видно. Нам и в двери свои достучаться не светит, и родина, как ехидна. Наши панны увяли на башнях и в клетях, запоздалая ласка фригидна. В зимних венах ты кончился, звон полнолетья, а в глазах ожила ехидна. Вот она отложила столетья, как яйца, на торгах, где музыка гремит нам, где помосты смертей, где живут и боятся, и толпа шипит, как ехидна. Что мне сделать? Труба надо мной прохрипела. Я был в землях Аллаха и Одина. Босиком вслед за гробом пойду с твоим телом, госпожа моя, старая родина.
Ярмаркові патрети 1. Павло Мацапура, злочинець Павло Мацапура –ніжинський полковий кат, страчений 1740 р. за "ядение человеческого мяса и прочия богопротивныя злодеяния". З коментарів до "Енеїди" І. Котляревського наша змора нічна ти давиш на дух як магніт що за черево бідне носило сей капосний плід прогорів у злобі своїй ніби отруєний гніт мацапура павло скверносій солодій содоміт аж тепер йому страта мотузка амінь і гаплик аж із вуст його темних повисне язик наче шлик погойдаєшся чорною грушей павлику пане кличмо з неба музик биймо в бубни тим паче в тимпани повилазить усе навіть очі якими нас пік а із неба комета рогата фініта і шиш заговорена кров двадцяти і семи чоловік перемелені кості монети серця і гашиш чорний квіте ночей магістре залізних тортур збур ходячий ганьба сім'ї мацапур людоїд рукоблуд єзуїт зорекрад продавець вінків рушників дівчат і зійшовши павло на хиткий досмертний поміст і говорить павло побачивши яма яка ніжні ніжинці оскоромлені в піст може був я лиш сумнів у Божих руках а тепер полечу в нічний вавилон вавилон і нікого з вас не болить не болить не скубе що жив на світі такий павло аби благими ви чули себе та й поліз у петлю ніби там анаша або херувимська музика ніжна хоч зашморг вийшла на світло душа кружляла над площею міста ніжина	Ярмарочные патреты 1. Павло Мацапура, злодей Павло Мацапура – нежинский полковой палач, казненный в 1740 г. за "ядение человеческого мяса и прочия богопротивныя злодеяния ". Из комментариев к "Энеиде" И.Котляревского о бессилье ночное ты давишь на дух как магнит мацапура павло скверносей онанист содомит ты от злобы своей прогорел как трухлявый фитиль что за бедное чрево носило в себе эту гниль и теперь ему кара веревка аминь и петелька а из уст его темных повиснет язык будто стелька поболтаешься черною грушей кликнем музыку с неба и в бубны ударим павлуша все вылазит наружу даже глаз что нас пек и рогатая с неба комета финита и шиш костяная мука заговоренной крови горшок и монеты сердца и гашиш ночи черный цветок и магистр металлических мук людоед езуит тебе будет каюк рукоблуд зорекрад и проклятье семьи мацапур продавец рушников и венков и молоденьких дур и павло подымался на шаткий предсмертный помост и павло говорил разглядевши как яма та глубока нежным нежинцам всем оскоромленным в пост может был я сомнение в божьих руках а теперь полечу я в ночной вавилон вавилон и нигде-то у вас не болит не болит не свербит что такой жил на свете павло чтоб благими вы были на вид да и в петлю полез будто там анаша или музыка херувимская нежная хоть удавка а вышла на свет душа и кружила над площадью города нежина
2. Ваня Каїн За мотивами старого московського лубка знову в руськім царстві пиятика навіть голуби на храмах сизі брате каїн ця сльоза велика на твоїй неголеній мармизі що вона таке й куди тікає перепив чи перетовк задуже і дрижиш мов каїн брате каїн мій рудобородий п'яний друже мій косоворотий темний роте в Бога просиш різки паче ласки знов на стайнях батогом пороти від москви до самих до аляски прагнеш аж кожух під ноги кинеш топчеш як топтав чужу князівну рвеш каптан бо ніби й справді гинеш у безкраю ніч ведмежу й зимну плачеш і дзвениш немов сокира що з небес упала у недеї рвеш сорочку та під нею шкіра здерта з мене десь на єнісеї братні руки до розправи скорі для обіймів п'яних розпросториш відпусти мене на ясні зорі я вже вічний ти мені не сторож	2. Ваня Каин По мотивам старого московского лубка нынче в царстве русском снова пьянка голуби на церквах сизы тоже и слеза спустилась как беглянка брат мой каин по твоей небритой роже что она и почему стекает перебрал иль перегнул и стонешь и дрожишь как каин брат мой каин мой рыжебородый пьяный кореш рот мой темный и косоворотый просишь Бога розги паче ласки снова батогом пороть до рвоты от москвы до самых до аляски жаждешь аж тулуп об пол бросаешь топчешь как топтал чужую дочку рвешь кафтан как вправду пропадаешь в зимнюю медвежью злую ночку плачешь будто что-то сердце гложет как топор звенишь что пал на дно расселин рвешь рубаху а под нею кожа что с меня содрал на енисее руки брата на расправу скоры для объятий пьяных распросторишь отпусти меня на ясны зори я уж вечный ты уж мне не сторож
Музей До пані Варвари Лангиш Портрет міщанки Варвари Лангиш пензля О.Петрахновича зберігається у Львівському історичному музеї Тебе – теплу, погідну, лагідну, окату хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату. Спалює мене поїдом жадання єдине: їхати до тебе поїздом більш як дві години. Далі мене знищує пожадання друге: "З темниці музейної виплинь, королево!" – горлав би на всю губу з любові і туги серед міста, опівночі, в товаристві лева. (Лев зі мною рикав би). І коли зненацька ти виникла б на мій голос – ніби на портреті, загриміла б мені в серці музика вар'яцька і мене б охопило пожадання третє: на коліна гупнути, як бугай на страті, і благати, мов пастир, що кличе у секту: "Ходім пити повітря. Тут повно кастратів. Я люблю твої руки, очі, корсетку, сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску, а також панчохи і черевики. Я люблю твого тіла великодню паску, твої лікті і фалди і все навіки!" Я схилявся б низько, шептав би п'янко, цілував би слід кроку твого, Варваро, край мережива твого, дурна міщанко, посмітюхо з Ринку, глуха почваро!	Музей Госпоже Варваре Лангиш Портрет мещанки Варвары Лангиш кисти О.Петрахновича хранится во Львовском историческом музее Тебя – большеглазую, душистую, как мята, хочу из ночи звать, из шелка всю и броката. Поедом жжет меня хотенье одно: в поезде к тебе ехать и смотреть в окно. А потом пронзит хотение второе – в компании льва от любви и гнева в полночь среди улиц во все горло взвою: "Из темниц музейных выйди, королева!" (Лев рычал бы). И когда врасплох ты возникла бы, как на портрете, свадебной бы музыки рассыпался горох, и меня скрутило бы хотенье третье: на колени бухнуть, как бугай под нож, зазывать, как проповедник в секту: "Воздух пить пойдешь? Твои руки я люблю, глаза, корсетку, платье с лифом, шнуровок узлы, туфли, фалды и шею. Люблю тела пасхальный кулич и забыть не сумею!" И склонялся бы низко, шептал бы манко, след шагов твоих целовал бы, Варвара, твоих кружев край, тупая мещанка, привиденье глухое, базарная шмара!
Ярмаркові патрети 4. Пастух Пустай, поет, баронський син Михайло Пустай – оповідач і казкар, лемко зі Східно-Словацького краю. Існував завдяки тому, що пас громадських кіз. З його вуст записано багато казок , серед них і "Баронський син в Гамериці" , що дуже перегукується з "Подорожами Сіндбада". а за морем першим гамерика з плюшу а за морем другим гамерика з терну щоб не так гостро цілили в душу одягни їй дурня броню панцерну а на дні гамерик золоті схрони а ти й на різдво ходиш в дірявій куцій реп'яхами латаний пастуший бароне дряпаєшся одвіку на стовп екзекуцій кози повмирали пішли за обрій пусткою пустаю віє від стада коби впав із неба діамантик добрий щоб не так люто судила громада бо за морем першим гамерика з меду а за морем другим гамерика з воску виглядаєш із неба бодай комету і болить світло в темницях мозку так йому тісно між отих гамерик бо хоч кам'яний берег але він твій берег і росте з нього мов покруч хвора черешня рана твоя прийдешня луна вчорашня в'язко мені казка гнітко мені квітка мілко мені гілко гірко мені зірко	Ярмарочные патреты 4. Пастух Пустай, поэт, баронский сын Михайло Пустой –- рассказчик и сказочник, лемко из Восточно-Словацкого края. Существовал благодаря тому, что пас деревенских коз. Из его уст записаны многие сказки, среди них и "Баронский сын в Гамерике", которая сильно перекликается с "Путешествиями Синдбада". а за первым морем гамерика из плюша за вторым из терна да из хмеля чтоб не так остро метили в душу ты в броню одень ее пустомеля а на дне гамерик золотые клады а ты и на рождество в дырявой куцей репьяхами латанный барон стада все взбираешься на столб экзекуций козы померли ушли за край пустошью повеяло у ворот кабы с неба пал брильянтик пустай не так люто судил бы сход ведь за первым морем гамерика медова за вторым морем гамерика из воска с неба ждешь хоть комету снова свету больно в темницах мозга ему тесно среди этих гамерик хоть и каменный берег но он твой берег и растет из него скрюченная вишня рана моя давнишняя эхо вчерашнее вязко мне сказка редко мне ветка мелко мне белка горько мне зорька
Кримінальні сонети 1. Ніжність По той бік пристрасті народжується ніж. Лахмітник Мисьо о четвертій ранку зарізав панну Касю, лесбіянку (як він гадав, а втім, йому видніш). Він пописав їй черево й горлянку, аж весь шалів, аж весь упав у дріж. Вона ж одно твердила: "Хоч заріж, я присягла навіки свойму Янку!" (Той саме відбував за зґвалтування). Вона була любов його остання – і так пішла, небога, ні за гріш. Кохання – то велика дивовижність: там, де лише народжувалась ніжність, за хвильку може виникнути ніж.	Криминальные сонеты 1. Нежность По тот бок страсти возникает нож... Тряпишник Мисьо спозаранку зарезал панну Касю, лесбиянку (он так считал – ну что ж, ну что ж...) Живот и горло пописал засранке, так стервенел, что колотила дрожь. Одно твердила: "Делай мне, что хошь, я своему навек поклялась Янку!" (Кого-то трахнул тот и сел на нары). Она была его любовью старой и так вот и пропала ни за грош. Любовь – вообще, престранное явленье: где лишь рождалась нежность, за мгновенье возникнуть может нож.
2. Азарт У карти, так обшмульгані, що аж, засіли пан різник і пан музика. Була спокуса виграшу велика, а за вікном був гомін і пейзаж. І все зійшло б гаразд, якби не піка. Вона не йшла – музика впав у раж, сказав собі: "Ти в пику його вмаж! Дивись, яка паскудна в нього пика!" і різнику в чоло зацідив прасом. Той більш не буде торгувати м'ясом, він горілиць лежить і ні мур-мур. У супроводі гречних поліцаїв музика йде навік, мов у Почаїв, кудись далеко, певно, у тюрму.	2. Азарт За карты, что затерты так, что аж, мясник и лабух, чей талант загублен, засели. Их азарт был крупен, а за окном и гомон и пейзаж. Все б рассосалось – не хватило бубен. Они не шли – впадает лабух в раж, себе сказав: "Ему ты в бубен вмажь! Не рожа, а заплывший жиром бубен!" И кружкою заделал пидорасу. Тот продавать не будет больше мясо, на спину лег и даже ни му-му. В сопровожденье тихих полицаев навек уходит лабух, как в Почаев, куда-то далеко, наверное, в тюрьму.
3. Життєпис Зіновій Блюм. король шинків і яток, рожевих лярв улюблений кумир, літав по крамарях, немов упир, і, ніби кров, сосав із них податок. Його стрічали радісним "вей мир!" Під усмішкою, що солодша паток, він позбавляв їх золота й дівчаток, але, на жаль, порушив міру мір. З тюрми його звільнили вже совіти – сяк-так почав по-руському триндіти і висунув на службу сам себе. По лікті у кишках, немов анатом, навчився водку жрать, ругаться матом в енкаведе, а згодом емгебе.	3. Жизнеописание Зиновий Блюм при Польше жил, как бог, король шинков, лярв розовых кумир, над лавками парил он, как вампир, и, будто кровь, сосал из них налог. Его встречали радостным "вей мир!", от бабок избавляясь, как от блох, но вовремя остановиться он не смог, с полицией нарушив тонкий мир. Пришли советы – вышел из тюряги, по-русски стал гутарить, бедолага, и службу быстро отыскал себе. В кишках по локти, как анатом, освоил водку жрать, ругаться матом в енкаведе, а после емгебе.
4. Мафія На розі Кармелітської та Духа Святого двометровий зимний хлоп лежав, зацвівши оком, як циклоп (античний). Потекла на брук з-під вуха його червона юха, мов сироп (малиновий), а в центрі капелюха прострелено діру. Літала муха над ним, і плач дівочій із утроб летів до неба, де злодійський рай, де кожен сутенер або шахрай знайде в кущах навік собі малину. В присутності лягавих та собак старенька мати думала: "Ось так ти гідно шлях життя завершив, сину".	4. Мафия У Кармелитской на углу и Духа Святого долговязый, как циклоп, лежал, краснея глазом. Пуля в лоб вошла, и на булыжники из уха кровь струйкой вытекала, как сироп (малиновый). Летала муха над ним, касаясь слуха, рыдания из девичьих утроб в рай воровской на небеса взлетали, где сутенеру каждому или кидале навеки уготована малина. В присутствии легавых и собак старушка мама думала: "Вот так путь славный завершился сына".
Хроніка з 1719 р. Заборонено ярмарки, бійки і карнавали. Охоронці стоять непролазні, мов чагарник. Зостається одним-єдина розвага: привселюдне спалення чарівниць. І повзе звідусюди понуре голяцтво – цей маленький народ із піском у ротах. Непристойні слова на фасадах палаццо і судилище тлустих сутанних сутяг. А ворожка, чи то чаклунка, чи просто відьма – наче свічка, готова згаснути –лиш дихни! (Містечковий дурень регоче ридма, і під гавкіт собак розгоряється хмиз)... Я б обстав би за тебе, мала посвітачко в жалобі, я твій попіл, мов пам'ять, по дрібці зберу, але хлопці з киями взялись до наших суглобів і вони плюють на цей старовинний брук. І підноситься стовп вулканічного ревного жару – стоїмо й мовчимо, як по горло в ріці... Просто хлопці в беретах мають овчарок, і вони роздерли б нас як зайців. Ти гориш, наче книга, в якій непочуте слово, і з густого неба такий посірілий сніг, ти гориш, мов лялька, в якій полова – у старих пивницях повно таких, у глухих подвір'ях, а ще у сумних катівнях, де минають літа, де вічна осінь – отам, де білизни вбитої тріпотіння. ти гориш, як свічка, понад життям...	Из хроники 1719 г. Запрет на ярмарки, драки, карнавалы. Стража, как потревоженный улей. Одна-одинешенька осталась забава: публичное сожжение колдуний. И сползаются все, кому некуда податься этот маленький народец с песком во ртах. Непристойности на фасадах палаццо и суды сутанных сутяг. А ворожея, колдунья или просто ведьма будто свечка, погаснет – только дохни! (А костер раздувает ветер, дурачок голосит среди солдатни)... Я б тебя оберег, светлячок средь кромешной облавы, и по крохам, как память, твой пепел я соберу, но ребята с дубьем принимаются за наши суставы, они любят эту игру. И возносится столп вулканический страстного жара, и стоим и молчим, как по горло среди реки... Просто парни в беретах держат овчарок, и они раздерут на куски. Ты горишь, как книга, где не услышано слово, и с неба такой посерелый снег пеленой, ты горишь, как кукла, в которой полова – в старых погребах таких полно, в глухих дворах и в застенках печальных там. где осень за столом палача, где наготы удавленной лепетанье. по-над жизнью ты горишь, как свеча...
З біографії пілота Присвячую найпершому авіаційному польотові над моїм рідним містом, який здійснив у липні 1912 р. пілот Міхал Скіпіо дель Кампо. Політ тривав дванадцять хвилин і викликав бурю загального піднесення. Якось я народився в татовій почекальні (там голосна порцеляна співала, ніби віола). Свідчення цього: картонні фото овальні – парсуна моя, розповита, пожовкла і гола. Потім я жив на світі, де в небі птахи і духи, і жодного апарату, важчого від повітря. Ставало від того світу нудно, як від жовтухи, різала наші вуха тиша досвітня. (А в нашому місті, позбавленім містики, літали хіба що самі гімназистки). Небо над катедральним – з астральних отворів зіткане. Потрапиш в озонний струмінь – затягне, навік, напевне. І поки я замолоду вганявся за гімназистками, хтось винайшов рев мотора і навіть крило фанерне. Осанна аеропланам, що сколихнули повітря! Одного недільного ранку і я ступив на льотнисько. Я буду першим пілотом над цим безталанним повітом!.. Інструктор казав літати ощадливо й низько. (Окуляри мотоциклетні, чорна луска драконна. Запросіть фотографів і поетів. Сервус, Мадонно)...	Из биографии пилота Посвящаю первому авиационному полету над моим родным городом, который совершил в июле 1912 г. пилот Михал Скипио дель Кампо. Полет продолжался двенадцать минут и вызвал бурю всеобщего воодушевления. Как-то родился я в папином кабинете (где изразец распевал, как виола). Тому свидетельства: фото картонные эти, персона моя распеленутая, желтая, голая. После я жил на свете, где в небе лишь птицы и духи, и тяжелее воздуха ни одного аппарата. Делалось нудно, как от желтухи, от тишины предутренней – жутковато. (А в городе нашем, лишенном мистики, летали разве что гимназистки). Небо над кафедральным – из астральных отверстий выткано. В озонный поток попадешь – затянет, навек, наверное, Пока я по молодости бегал за гимназистками, кто-то рев изобрел мотора и даже крыло фанерное. Осанна аэропланам, качнувшим небесную бездну! В одно воскресенье и я на летное вышел. Я буду первый пилот над моим бесталанным уездом!.. "Побережливей, – сказал мне инструктор, – пониже". (Очки мотоциклетные, черная чешуя дракона. Зовите фотографов и поэтов. Сервус, Мадонна)...
Загибель котляревщини, або ж безконечна подорож у безсмертя II ставайте свічками почвари дідони сивіли свічада паліть воячки непоборні салютами з люф іде молодичка з косою кривою ставайте свічками як буква і дух або блазенський бубон і буф вогнями ставайте моргухи фіндюрки і цьохлі харцизні джигунство й богунство як віхті гарячі в груді вже сказано голосно й чисто любов ик отчизні мов камінь у річку слова і круги по воді світися як вістря зоря нерозтлінна й ребриста над морем і полем де в мандрах обсмалений рід заводить у тартар крючок баламут і юриста хоча і йому не минути вогню сковорід то хто буде завтра й позавтрім і потім і завше іти по слов'янську латину в папірусну хлань крізь морок і мор голоси як вузли зав'язавши над попелом пасік парсун і пісень і повстань косу замашну і петлю мотузяну і блискітку кулю стрічайте герої бурлацтва святі бахурі вертеп не зачиниться з нього показано дулю отчизні і жизні і смерті і ясній зорі	Гибель котляревщины, или же бесконечное путешествие в бессмертие II так станьте свечами химеры дидоны сивиллы пуляйте вояки ужасные в небо салютом пуф-пуф с косою кривою красотка заходит свечами пылайте как буква и дух или бубен шутовский и буф так станьте огнями моргухи финдюрки шалавы казак и гуляка два жгута горящих в груди уж сказано громко и чисто ик... течеству слава и камнями в реку слова и круги погляди зари острие засветися ребристо над морем и полем где в странствиях смаленный род сведет в преисподню крючок баламута-юриста хотя и ему не избегнуть огня сковород так кто будет завтра и после и дальше идти за славянской латынью в папирусный тлен сквозь мор или мрак голоса как узлы завязавши над пеплом от пасек и песен восстаний измен коса оттяжная пеньковая петля и блесточка пуля навстречу героям разврата святой пьянчуре вертеп не закроется сроду оттуда показана дуля отчизне и жизни и смерти и ясной заре
Планетарій Підземне зоо "Живуть під містом, наче у казках, Кити, дельфіни і тритони... " Б.-І. Антонич Живуть кити під містом. І тритони. А ще дельфіни. В сумерку глибин, в западинах, де чорний місяць тоне, де вибрано породу з порожнин, вони живуть – міноги і мурени, сирени, восьминоги. І смиренне сліпе суцвіття губок та медуз у вирвах шахт, у ямах наших душ. Живуть під містом леви, жовті й сонні. Сховала їх розпечена трава. Летючі зебри, антилопи й коні цвітуть на дні пасовищ і саван. Живуть також під містом крокодили. Заплутані в ліан солодкі жили, тріпочуть тіні мавп або папуг. І сотні сотень мух, мурах, ропух. Живуть під містом зебри і буйтури, – ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь. Сайгаки й сарни, пасерби натури, пасуться на межах нічних угідь. І мамонти, сумирні, мов корови, і мастодонти. Кам'яні діброви двигтять від них, тремтять, як тепла твань, вони сюди втекли від полювань. Живуть під містом люди. І прочани, і міщухи. І крила в рукавах. Розкручується знову копійчане порочне коло вицвілих розваг, – усе так само. Пиво ярмаркове, скрипки весільні, ліхтарі, підкови, цілунки, плач, кохання і пітьма... Під містом. Тільки міста вже нема.	Планетарий Подземный зоопарк "Живут под городом, как в сказках, Киты, дельфины и тритоны... " Б-И. Антоныч Живут под городом киты, тритоны, еще живет под городом дельфин. Во впадинах, где черный месяц тонет, где выбрали породу из глубин, они живут – миноги и мурены, сирены, осьминоги. И смиренно соцветие слепое губок и медуз – в провалах шахт и в ямах наших душ. И львы живут под городом, и в лоне своем их спрятала горячая трава. Летучие жирафы, зебры, кони пасутся и цветут на дне саванн. Живут под городом питоны, крокодилы. Лиан трепещут сахарные жилы, мелькают тени обезьян в ветвях, и сотни сотен мошек, мух, мурах. Живут под городом и зубры и буй-туры, – ревут их трубы в ночь, как медь среди зимы. Сайгаки, сарны, пасынки натуры, пасутся на краю угодий тьмы. И мамонты, что ласковей коровы, и мастодонты. Каменны дубровы от них, как трепетную плоть, трясет, – они сюда сбежали от охот. Живут под городом паломники, мещане. И крылья в рукавах у этих и у тех. Вращаться никогда не перестанет порочный круг копеечных утех. И все, как наверху, – забавы и обновы, гулянки, свадьбы, фонари, подковы, любовь и поцелуи, плач и бред... Под городом. Да города-то нет.
Зміна декорацій У приміщенні церкви відкрито вокзал: почекальні, лампади, ікони, кабіни. Перелюднені хори гудуть, мов казан, а в касирок вуста, як фальшиві рубіни. Туалети та фрески. Колишня зоря закотилася в тлін, як Марія у чорнім. Відчиняєш, як двері, врата вівтаря – і виходиш, і ходиш по першій платформі. А на ній – протяги, паротяги. Свічок пересохлі світла, як пісні на бенкеті. Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок пролетарський пророк у червонім кашкеті. У приміщенні школи відкрито готель: там завжди хтось із кимсь укладається спати. Сталактити волого пульсують зі стель, старшокласниці прагнуть солодкої вати і, сплітаючи русла заламаних рук, опановують суть природничих наук. У приміщенні замку відкрито шпиталь: там гуляє лицарство в потертих піжамах, мов побите вогнем чи познімане з паль, і діагноз готують на них, ніби замах. Адже в кожній з нічних півосвітлених веж їх лікують від стиду. І цвяхами теж. У приміщенні цирку відкрито завод: там летить над верстатами гордий народ у блискучому гримі – від вуха до вуха. У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха.	Смена декорации В помещении церкви открылся вокзал: расписанья, иконы, буфет, магазин. Переполнены хоры толпой, как казан, у кассирши уста, как фальшивый рубин. Туалеты и фрески. Когда-то заря закатилася в тлен, как Мария вся в черном. Открываешь, как двери, врата алтаря – и выходишь, и ходишь по первой платформе. А на ней вдоль путей – паровоз, сквознячок. Свечек свет пересох, будто песни. И тяжко осаждаем вагон. И свистит нам в свисток пролетарский пророк из-под красной фуражки. В помещении школы открылся отель: там всегда кто-то с кем-то ложится в постель. Потолки в сталактитах, протечкой чреваты, старшеклассницам хочется сладкую вату, они, русла сплетая заломленных рук, в суть естественных входят наук. В помещении замка открылась больница: шляхта в тертых пижамах проходит леченье, будто снятая с кола, попавшая под колесницу, и диагноз готовится, как покушенье. Чтоб лечить от стыда, в этажах этих башен для любого есть метод. Порою он страшен. В помещении цирка открылся завод: над станками парит там довольный народ в ярком гриме – от уха до уха. В помещении неба открылась тюрьма. В помещении тела открылася тьма. В помещении духа открылась разруха.
Ярмаркові патрети 5. Козак Ямайка о скільки конику-братику крутих чудасій на світі дивився б допоки круки очей не вип'ють а мало по сей бік багама-мама по той бік пальми Гаїті і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари якого лисого чорта з яких попідземних фаун та й зрадили нас у битві морські косарі корсари а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком кажу йому схаменися покайся кажу паскудо невже коли ти європа то вже не єси чоловіком якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо а дік то химерна штучка плекає папугу пугу плеще мене позаплічно заламує руки в горі оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу to be or not to be каже і булькає i’m sorry невільницю каже маю зі шкірою мов какао купи сизокрилий орле маркотно ж без господині город засівати не конче прицмокує так лукаво город на ній проростає тютюн ананаси дині наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша тільки ж ярму не дається шия моя душа та вже його і не чую плюю на погану суплику конику мій невірнику апостоле мій хома піду на зорю вечірню зріжу цукрову сопілку сяду над океаном та вже мене і нема	Ярмарочные патреты 5. Казак Ямайка ох сколько сивка мой бурка крутых чудес на свете смотрел бы пока ворон глаза не выпьет все мало по ту сторону пальмы гаити багама-мама по эту и башни фритауна светятся как выгляну из бунгало и так меня это гложет что выцвели все шаровары какого лысого черта каких расподземных фаун нас предали в битве морей косари корсары а батько ж хотели взять тот блаженный фритаун а там тринадцать костелов идут на амура войною в тринадцати безднах там золото беспризорное неслышно будто лианы девчонки растут за стеною им хочется целоваться а их нарядили в черное глушу на двоих сивуху с пиратом джеком опомнись ему говорю покайся паскуда хоть ты и европа будь человеком ну что ж ты продался за тридцать гнилых эскудо а джек это скользкая штучка улыбается льстиво то возится с попугаем то руки заломит как в горе а вот тебе рыцарь с луга покушай зеленую сливу to be говорит or not to be и булькает i’m sorry купи у меня невольницу цвета какао купи орел сизокрылый без бабы морока мужчине и сеять не надо причмокивает так лукаво сами на ней вырастают табак ананасы дыни купи говорит казацтво родишь для коша только ярму не дается шея моя душа да уж его и не слышу сивка мой бурка фома мой неверный плюю ему на берет пойду на вечернюю зорьку срежу из сахара дудку сяду над океаном раз и меня уже нет
6. Самійло Немирич, авантурник, посажений за ґвалт у вежу, самому собі вчора був ти герой одягався у плащ їздив кіньми і саньми співав пияцьки нині сівши у вежу ридай пропащ зґвалтувавши дівча що розносило пляцки може сп'яну а може скосив тебе шиз бо не бачу причин для такого лайдацтва тож лежи в ланцюгах лунко кинутий вниз ти що пив і стріляв і мав купу багацтва мав півміста друзяк і півміста курвів розважався магнацьки цицьки мав і цяцьки ти знеславив себе і родину і львів і дівча і курвів і вітчизну і пляцки ти тепер найостаннішний князь волоцюг за невинне дівча що не з'їло б і муху цокоти у пітьмі і лижи свій ланцюг і лежи мов лантух окаянний свинтуху недостоєн єси щоб кишки твої псам запитає суддя та не в янка чи в яцка а у тебе хоча ти не відаєш сам чи дівчини хотів чи хотів її пляцка чи кохання хотів що не торкане ще пролітає над ринком де рила і туші ну бо що це за світ і куди він тече коли в ньому лиш тюрми і вежі й катуші якось так воно все у глибокій дірі і на Бога на чорта це личенько біле от хіба що лишень упирі і щурі і на цьому амінь бідолашний дебіле	6. Самойло Немирич, авантюрист, посаженный за насилие в башню, самому себе ты вчера был герой наряжал себя в плащ на конях на санях выезжал на пирушку ныне в башню засажен рыдай пропащ изнасиловав девочку разносившую кружки может спьяну а может скосил тебя шиз ведь не вижу причин для такого мудацтва так лежи в кандалах гулко брошенный вниз ты что пил и стрелял с целой кучей богатства ты имевший полгорода курв и дружков пировал пел и в сисек играл погремушки опозорил себя все семейство и львов и девчонку и курв и отчизну и кружки распоследний теперь князь отребья за ребенка что верно не съел бы и муху вот лежи как тюфяк звякай цепью и лижи ее гнусный пьянчуга недостоин еси чтоб кишки твои псам а судья спросит в лоб не на ушко у тебя хоть не ведаешь сам ты девчонку хотел или кружку иль нетронутой вдруг ты любви захотел что над рынком взлетает где туши и рыла что же это за мир все тюрьма да расстрел и куда понесла его крестная сила что-то все оно как-то как в яме на дне разве только вот крыса да сверху кажан и на Бога на черта лицо ее мне и на этом аминь разнесчастный болван
Липневі начерки подорожнього 5. (Дух) Дозволь мені кружляти над тобою. Я знав Йосифу Кун*, я знав ще кількох жінок. Песій Ринок вітав мене песім гавкотом, а черниці з вулиці Сакраменток ховалися в нішах. Ані разу не вигнав мене Макольондра, я завше мав гроші і розум. Покажи своє місто. Я хочу йти за отими дівчатами в сукнях червоних. Я хочу дзвонити з оцих телефонних кабін. Я хочу набрати номер Йосифи Кун і почути, як вона скаже: "Дозволь мені кружляти над тобою". * Йосифа Кун – черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка книжечки віршів "Прегарні околиці львівські", написаних німецькою мовою.	Июльские наброски прохожего 5. (Дух) Позволь мне кружить над тобою. Я знал Иосифу Кун*, я знал еще нескольких женщин. Собачий рынок здоровался со мной собачьим лаем, а монахини с улицы Сакраменток прятались в ниши. Но ни разу не выгнал меня Макольондра, я никогда не терял деньги и голову. Покажи свой город. Я хочу идти за той девушкой в красном платье. Я хочу звонить из этих кабин телефонных. Я хочу набрать номер Иосифы Кун и услышать, как она скажет: "Позволь мне кружить над тобою". * Иосифа Кун – монахиня и поэтесса (XVIII в.), автор книжечки стихов "Премилые околицы львовские", написанных по-немецки.
З циклу "Листи в Україну" I Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу. Моя ніч – ніби голка у горлі вічна. Я собі підчепив тут одну хворобу. Нею можна пишатись. Вона психічна. Ця психічна хвороба, тобто кохання, всі ознаки її описав Авіценна: не дає дихнути синдром махання і потреба здохнути здоровенна. Я нормально писав непогані вірші, міркував про найтоншу тканину прози, а тепер мої рими щоразу гірші, і до "прози" римуються в мене "сльози". І лежу, мов мішок, я. Чорнію, худну без повітря, світла, тепла, привіту. Я розклав оцю журбу многотрудну на півкулях мозку, мов карту світу. Помолися ж за мене в кватирку Божу – ліпше всохнути, впитись, нажити грижу. Я з розпуки тут ошаліти можу – вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу. Любий друже, приїдь, порятуй і вибав! Привези мені морфій, тютюн і тишу. Я конаю тут, як остання риба. А про інше все ще тобі напишу.	Из цикла "Письма в Украину" I Я в тоску влез, как в тогу, как в робу. Ночь моя – это в глотке игла металлическая. Я болезнь подцепил и горжусь ей, еще бы не гордиться. Она психическая. То есть, это любовь. В свете знания о болезнях ее описал Авиценна: не вздохнуть от синдрома сношания и подохнуть охота, ну, обалденная. Я нормально стихи сочинял, на досуге толковал о тончайшей материи прозы, а теперь мои рифмы плохи, как старухи, и рифмую я к "прозе" одни только "слезы". Я лежу, как в мешке, и вокруг себя шарю без тепла и без света, привета, азарта. В голове, на обоих ее полушариях, разложил я отчаянья драную карту. Помолись за меня ты в окошечко Божье – лучше сдохнуть от водки или геморроя. Что угодно теперь со мной сделаться может – всех зарежу, себе вены вскрою. Друг! Приехал хоть ты бы! Табачок мне привез, тишину, анашу. Задыхаюсь я здесь, как последняя рыба. и в другой раз про все остальное тебе напишу.
II Це столиця держави. Тут досить людно. І недосить зелено для ботанік. Хоч насправді це ніби судно (чи судно?) і не так ковчег воно, як титанік. Досить людно, й тому нестача киснева. Як і всюди, найбільше невдах і дурнів. Кожен з них, не добігши до брами неба, має право на прах і на місце в урні. Я, здається, писав, що вдягаю робу. Я, крім того, навчився слова "глаголю", пити квас, осягати душу народу і ходити синім від алкоголю, грати в карти, чифірити (рок до ранку), пити спірт, розумітися на похміллі, черевики чистити об фіранку і тримати душу в чорному тілі, я навчився божитися, присягатися, розрізняти на смак дукатські, явські, я навчився нічого не досягати і плювати в стелю цілком по-графськи, розглядати дерево як нагоду для висіння, втіленну ще в насінні. Я тепер як ніде близький до народу. Покажи цей лист усім в Україні.	II Здесь столица. Довольно людно. Маловато зелени для ботаник, и как будто судно (или судно?) и скорей не ковчег, а титаник. Людно и дефицит кислорода. Как везде, большинство невезучих и дурней, добежать не поспевших к небесному входу, но с правами на прах и на урну. Я писал, что примерил робу, научился слову "глаголю", любить квас и душу народа, ходить синим от алкоголя, чифирить, отрываться резко, понимать толк в похмелье, и ботинки чистить о занавеску, и держать душу в черном теле, научился божиться, клясться, отличать на вкус от дукатских явские, ничего уж не добиваться, в потолок плевать прям по-графски, видеть в дереве виселицы природу, воплотившуюся в осине. Я нигде не был так недалек от народа. Расскажи это всем в Украине.
VI Я ночую тут у такому домі, де живуть письменники і поети. Це не зовсім те, що жити в Содомі: групівщина, збочення і мінети тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти з італійських фільмів, книжок, де кралі так відверто лізуть в ліжка і в авта. Тут усе це є. На рівні моралі. Ця оселя має ознаки пастки, по якій гуляють сонми лунатів. І коли не дійдеш – можеш упасти де завгодно або в чужій кімнаті, під чужими лампами, або в ліфті – вгору-вниз мандруєш на кожен виклик, поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті, трохи крові пустивши, до чого тут звикли. Вихід є, здається, один – ступити в порожнечу, в ніч, але це те саме, що з вікна ступити, як цвях забити. Вся Москва для тебе гавкає псами, вся пустеля з попелом всіх імперій – ти летиш, мов камінь у воду тьмяну! Але це, однак, лише на папері. Я на це не зважусь навіть і сп'яну.	VI Я в таком тут ночую доме – сплошь писатели и поэты. Не совсем это то же, что жить в Содоме: извращения, групповухи, минеты здесь немного не те, о которых ты узнал из порнухи, где крали и в кровать и в авто лезут споро. Это есть все. Но в сфере морали. И все признаки мышеловки, где лунатов гуляют сонмы. Если ноги не ходят – неловко поскользнешься и рухнешь, себя не помня, под чужими лампами или в лифте – вниз и вверх разъезжаешь на каждый вызов между адом и раем тут, фифти-фифти, пол, как водится, кровью сбрызнув. Выход есть, он один – в темноту с подоконника ноги шагнут сами, и вобьешься, как гвоздь, в пустоту. На тебя вся Москва лает псами, пепелище империй, народов... Но, однако, лишь на бумаге я, как камень, лечу в эту тусклую воду. Мне и спьяну не хватит отваги.
VIII Розкошую тут, як фалос у лоні, у тутешній культурі – від ахів до схлипів. Це, немов без фрака бути в салоні, де товчеться безліч розкішних типів, переважно з півдня, із малоросів, про яких тут знають із анекдотів. Загалом їх тут мають за ескімосів, папуасів, тобто за ідіотів. Але є між ними хвигури вагомі, що змогли сяйнути чемно і вчено: Феофан Прокопович, відомий гомік, Розумовський-старший, відомий тенор, чи, скажімо. Гоголь або Гребінка, і, якщо полізти вглиб коронацій, – Катерина Друга, відома жінка, тобто курва, сприяла зближенню націй. Я дізнався тут про темні та явні махінації з духом. Це схоже на пляму. І настільки тут усі православні, що я врешті схиляюся до ісламу. Вже обдурено тисячне покоління, це природно й не надто великий гріх їм. Я дізнався, що ми з одного коріння. Себто Київ колись так само був їхнім.	VIII Я жирую, как фаллос в лоне, в этой местной культуре – от ахов до всхлипов. Словно быть без фрака в салоне, где толпа из роскошных типов, главным образом, с юга, из малороссов, что знакомы из анекдотов. Здесь их держат за эскимосов, папуасов, то есть за идиотов. Но есть пара фигур весомых, просияли учено и лестно: Феофан Прокопович – известный гомик, Разумовский – певец известный, или Гоголь, или Гребёнка, если сунуться вглубь коронаций, – Катерина Вторая, как просто бабенка, курва, то есть, сближала нации. Видел тут потайные да явные махинации с духом. Краснею от срама. И настолько тут все православные, что я, лично, склоняюсь к исламу. Сколько ж на уши вешают дряни! Все естественно – грех не велик им. Слышал – все мы братья-славяне? То есть, Киев был тоже ихним.
XII А тим часом я мандрую Москвою, де метро трагічне і стратегічне, що не є такою вже і лафою, чи халвою ( слово яке магічне!), адже це всього лиш система сховищ у сусідстві з пеклом, і вкрай сумнівно, щоб такий собі простий Андрухович розкусив систему. Й коли о пів на першу ночі ходиш підземним холом кільцевої лінії, ще в тридцяті героїчно зданої комсомолом, мимоволі згадуєш не Буццаті і, тим більше, не Кафку, а щось дорожче, як, наприклад, розстріли, наркомати, портупеї. Вітер тебе полоще і стоїш роззявлено, мов Хома ти, Брут, в якого пнеться сторчма волосся від нічного жаху порожніх станцій, стратегічних ліній, що досі носять імена убивць, шахраїв, засранців. "Це, – казав професор один зі Штатів, – історичних праць моїх персонажі." Я не хочу вживати імен цих татів. На вустах залишається присмак сажі.	XII А я странствую сквозь Москву. Здесь метро трагическое и стратегическое, не похоже это совсем на лафу и халву (какое слово магическое!). По соседству от ада, химер и фурий, по системе убежищ. Сомнительно ныне, чтоб какой-то там просто Юрий Андрухович ее раскусил. В половине первого бродишь глубоким холлом кольцевой, что еще в тридцатые героическим строена комсомолом, и приходят на ум не Буццати и не Кафка, не будь он к ночи, а расстрелы и наркоматы, портупеи. Тебя ветер полощет, и стоишь, рот раскрыв, как Хома ты, Брут, у которого волос дыбом от ночного ужаса пустых станций, где мерцают со стен, как подземные рыбы, имена убийц, проходимцев, засранцев. "Это, – мямлил профессор такого-то штата, исторических трудов моих персонажи". Не хочу называть имена этих татей, на губах от них привкус сажи.
XIX "Ветерани, що пишуть вірші, скарги, одаліски, що поночі йдуть на лови. аноніми, що вкупі становлять черги, франкмасони, що в'ють павутини, змови, пушкіністи, твердим розчулені знаком, патріоти, над кіром пониклі в думах, юнаки, що б'ють або ставлять раком, пияки, що знаються на парфумах, росіянки пишні, з яких купецьке випирає щоками, грудьми, задами, кавалери їхні, також опецьки, імбецили з рисами далай-лами, всяка інша потолоч, інше дрантя, всі на світі раси, народи, люде! Я стомився від кремлівських курантів. Прощавайте, завтра мене тут не буде. Прощавайте, всі! і ти, круглолиций, що згори, як манну, даруєш укази. Я, можлива здобич твоїх міліцій, я боюсь, що вони застосують гази. Прощавайте, храмів хрести щербаті, під якими тужив я і вив совою!" Ці слова я не викричав на Арбаті: десь вони замерзли понад Москвою.	XIX "Одалиски, что к ночи плуг на охоту, ветераны, что пишут жалобы, стихи ч картины. стукачи, что могут построиться в роты, франкмасоны, что ткут паутины, пушкинисты, что млеют от твердого знака, патриоты, над киром поникшие в думе, молодежь, что бьет или ставит раком, пьянь, что толк понимает в парфюме, девки сдобные, из коих купечество прет щеками, грудями, задами, ухажеры их, что не лечатся, имбецилы с чертами далай-ламы, остальная вся сволочь, толпа алконавтов, все народы и расы, люди! Я устал от кремлевских курантов, уже завтра меня здесь не будет. Все, прощайте! И ты, круглолицый, что, как манну, сыпешь указы. Я добыча твоих милиций, я боюсь, что применят газы. Церкви, тоже прощайте – кресты щербаты. под которыми выл я совою". Я не выкричал эти слова на Арбате: где-то вымерзли они над Москвою.
З циклу "Індія" 2 Марко Поло казав неправду, коли запевняв, нібито мули, воли, осли над проваллям пітьми і тібетом імли привели його далі на схід – до Китаю. Шлях його, безперечно, – то блуд петлі. Марко Поло, певно, спав у сідлі. Адже далі на схід немає землі, адже Індія – це межа, це те, що скраю. Про який там схід можна казати, якщо є стіна, за якою – велике й німе Ніщо, і Воно не любить нас не знати за що, як здається нам, бо насправді Воно ніяке. Так що тут зупинка для прощ і пущ, і останній камінь, і дощ, і кущ, і тому гординю в собі розплющ – ця стіна не з тих, які беруть зарізяки. Ця стіна – це примара така, об яку розсипається Азія з її масивом піску, розбиваються валки всі об неї, стрімку, а над нею вже інший вимір: там Бог, світила. Але ти приблуда, і доля твоя така: мандрувати вниз, поки тече ріка, поки віриш: на світло, немов з мішка, можно все-таки вийти. Ціною дурного тіла.	Из цикла "Индия" 2 Марко Поло все врал, когда уверял, что Тибета провал и мрака гряда привели и его, и мулов, и волов, и ослов туда – еще дальше на самый восток – до Китая. Его путь – это блуд и подобен петле. Марко, верно, уснул в седле. Ибо дальше к востоку нет места земле, ибо Индия – это межа, то, что с краю. Марко явно видел не то, там стена, за которой немое Ничто, нас не любит Оно не известно за что, ведь на самом деле Оно никакое. Остановка, конец тут прощеньям и пущам, это камень последний и дождь, так что лучше ты гордыню в себе расплющи и оставь эту стену в покое. Это просто химера – эта стена, об нее разобьется песков целина, а над нею там Бог и другие совсем времена, измерения, звезды, пределы. Ну, а ты приблуда, и доля твоя легка: путешествовать вниз, покуда течет река, пока веришь, что можно, как из мешка, выйти к свету. Ценою глупого тела.