Станислав +2*
Антология

Зміст
Содержание

Ярослав Довган 3 книги "1999" Життя тебе змагає. Піклуєшся про душу? Не думаєш про Бога ані раз. Життя перебігає тремку пустелю-сушу, і вже ти мимоволі вільний газ.	Ярослав Довган Из книги "1999" А жизнь одолевает. Свою спасая душу, о Боге и не вспомнил даже раз? А жизнь перебегает звенящую степь-сушу, и ты уже невольно вольный газ.
*** Порожня пляшка, повний череп, достигле сім'я в капшуку. І що то за рослина жереп? Там хижа птиця на суку. Ці хижі птиці – як вони кричать! Нерайскі яблука для них як боже. Ненатлі. Тихше. Лущиться печать. Голодні пси, мов лебеді, ячать. І сім'я проливається на ложе.	*** Пустой стакан и полный череп. Дозрело семя. Растолкуй, что за растенье этот жереп? Там злая птица на суку. О, птицы злые, как они кричат! И яблоки нерайские им божье. Ну, тише, жадные! Уже трещит печать. И псы голодные, как лебеди, ячат. И семя проливается на ложе.
Самітником на Сааремаа Попалив півтисячі листів. Прочитав чверть Біблії. Побачив море. і заснув. До праведних постів ще далеко. Leida Voore.	Отшельником на Сааремаа Пять сотен писем сжег. Прочел треть Библии. Увидел море. И уснул. До праведных постов неблизко. Leida Voore.
*** - Уся ця їжа вас ще їсть? Ще алкоголь вас допиває? - о ає ає ся жа ість Триває... Шість виходків глею заліплюють летовища по очі. І наступає рік і точить – не пророчить. - Що проповідуєте ви під галилеєм?	*** - Вот эта вся еда вас ест? И алкоголь вас допивает? - о ае ае ся да эст Не отпускает... Шесть выгребных, как клеем залепят небо по глаза. Год не пророчит – точит, как слеза. - Что проповедуете вы под галилеем?
*** Прочиняє двері, у ранковий сніг з жовтої посудини вихлюпує сечу. Гори – уві сні, від босих ніг і Лі Бо, і мною – холод. Я сичу. Причиняю двері. Десь моє вино. Скрип сосни надносить спогад про Ду Фу: ось він Черепковою іде, ось мій тинок. В спогадах – ні холоду, ні спротиву.	*** Дверь приоткрывает, на утренний снег из желтой посудины выплескивает мочу. Горы во сне, от ног босых по Ли Бо, по мне холод. Зубами стучу. Скрипнет про Ду Фу сосна. Он идет по Черепковой мимо моего забора. Я прикрою дверь и поищу вина. В голове – ни холода, ни спора.
*** Господня мавпа у Господнім храмі клячить і робить міни й десь-колись так чітко бачить у вітражній рамі зелену крону й недосяжну вись. Сама собою у просторім храмі. І все саме собою навкруги, допоки плавно у небесній брамі не з'являться на древках хоругви.	*** Господня обезьяна в Божьем храме с колен кривляется, но, приглядись, так четко видит в витражной раме зелену крону и безбрежну высь. Сама собою, и подавно само собою все в округе, пока в дверях небесных плавно на древках не появятся хоругви.
*** Пам'ятай, що і тут, і он там росли дерева. Та і хата твоя дерево і глина. І коли літніми вечорами, примостившись на призьбі й на лаві, згадуєте, пам'ятай, з сусідніх вікон спостерігають за тобою і за тим, що діється. То з-за фіранок визирають ті дерева, що і там, і тут давно колись росли.	*** Вспоминай, что и тут, и вон там росли деревья. Да и хата твоя – это глина и дерево. Когда летними вечерами на лавку присев, на завалинку. вспоминаете, помни, из соседних окон поверх занавесок наблюдают за тобой и за тем, что случается. То выглядывают те деревья, что и там, и тут давно когда-то росли.
*** Як досхочу накеруєшся Америкою, або, звабивши, побавиш грека, повертайся додому ночувати на дивані, котрий дасться тобі взнаки кожною своєю пружиною.	*** Как всласть направишься Америкой, и, уломав, потешишь грека, возвращайся домой ночевать на диване, который напомнит о себе каждой пружиной.
*** Вона повернулась. І тепер щоночі, а особливо над ранок настає така тиша, як і тоді, перед великою повінню, що так і не скінчилася. Обважніло долає вогке повітря, перелітаючи з вершка дерева, котре вже не скрипить ревматичне, на комин гостроверхої хати. І криком кричить, паралізує простір, розтинає. Щось має статися не нині –завтра, оскільки її крила розпростерті над людьми, над звіриною. Як добре, що вона нарешті повернулася. Моя порожня запальничка зачеркується і освітлює порожній спокій.	*** Она возвратилась. И каждую ночь теперь, а перед рассветом особенно, тишь наступает, как и тогда, накануне большого разлива, что так и не кончился. Отяжелело одолевает она влажный воздух, перелетая с макушки дерева, что уж не скрипит ревматически, на островерхую хату, криком кричит, парализует простор, разрезает. Что-то случится, не нынче, а завтра, раз крылья простерла она над людьми и над зверем. Как хорошо, что она, наконец, возвратилась. Я щёлкаю пустой зажигалкой и освещаю пустое спокойствие.
*** Її найліпше видно з маленького віконця на печі. Щоправда, взимку скло сльозиться й заступає стежку, її середину, не кажучи вже про далеку даль. З вершечка груші, заселеної круком, горлицею і косою, вона змія, безхвоста, безголова, нерухлива, допоки хтось не йде до міста, чи повертається. Грушки терпкі, як по смаку терпуг, падуть й гниличаться і мають над собою маму, таку архітектурну, чорну і безвічну. Злети на неї і дивись – не надивися – недалекий час, як стежка всякне в землю, пропаде.	*** Лучше всего ее видно из оконца на печи. Правда, в зиму слезится стекло и застит тропу, середину ее, не говоря уж про дальнюю даль. С вершины груши, заселенной вороном, горлицей и косой – она змея, бесхвостая, безголовая, недвижная, пока в город не пойдет кто-нибудь или не вернется. Грушки терпкие, на вкус, как наждак, падут и гниют в середине, и мама над ними – архитектурная, черная, вечная. Взлети на нее и смотри – не насмотрись – час недалек, когда в землю впитается тропка, исчезнет.
Володимир Єшкілєв Медитація із дзеркалом посеред гірського села "Бог мешкає в місті, сатані залишивши села", – в хроніці чи то Зоннари, чи то Михайла Пселла є цей дотик до Pax Urbana, що насправді стосується віку віртуального... Нехрестоносного, нетеренного ліку се свічадо природне, позичене певно що в Рорті, історично та істерично не зможе (і після моєї реторти) ні відбитка, ні міту утнути. От хуцел-інцесник, мольфар оковитої хмари, неписьменний невмитий похресник калік перехожих, питомо австрійських – він гобліном в дзеркалі є, а народ гречкосіїв щезає: нема хуторян. Залишається Айя Софія (і вся Візантія), пресвітер Іван Білоозерський, пастир монголів, тангутів, найманів і найманців китайських. Цей є. А тангутів нема. Певно в степ відігнала орда гіґаґрам віртуального м'яса, ватажків, харцизяк, феміністок комонних і жриць степових казанів, степових казанов. Тільки діти навколо свічада такі вузькоокі... Певно аріїв шлях був північніше Божих цих місць. І в міста відійшла благодать, залишаючи села...	Владимир Ешкилев Медитация с зеркалом среди горного села "Бог – он в городе, села – дьявола дело", – в хронике то ли Зоннары, то ли Михаила Пселла предсказание это Pax Urbana, зерно эры неторенной, странной, от которой ни отраженье, ни миф не словить. Вот инцестник, крепленый гуцул, крестник немытый австрийских юродивых мне явился в зерцале, а гречкосеи пропали: нет хуторян. Стоит Айя София (и вся Византия), пресвитер Иван, пастырь монголов, тангутов, найманов и наемной швали. Пастырь есть, да тангуты пропали. Съела степь виртуальных коров, командиров и босяков, жриц степных казанов и степных Казанов... В городах и горах благодать, бросив степи и села...
Іздрик З циклу "Станіслав і 11 його визволителів” Присвячується Квентіну Тарантіно 4. РІКАРДО Це місто – спіраль зачарованих кіл, де тіло зливається з тілом, і темрява тчеться від духу цих тіл. І ти відступаєш несміло. Імла насувається млосна, мов сік плодів екзотичних, незвиклих, і бачиш вже вістря осикових пік, і чуєш осиплий чийсь виклик. І кличеш вже сам, і кричиш від жахіть, і молиш, і квилиш, як жертва, щоб, може, хоча б в найостаннішу мить Рікардо не дав тебе зжерти.	Издрык Из цикла "Станислав и 11 его освободителей" Посвящается Квентину Тарантино 4. РИКАРДО То город – спираль заколдованных дуг, где тело сливается с телом, и тьму на тебя насылает их дух. И ты отступаешь несмело. И мгла потекла, словно приторный сок, где вязнут колибри и пчелы, ты видишь осиновый острый пруток, ты слышишь осипший злой голос. И сам голосишь, и дрожишь, как листок, скулишь, умоляешь не трогать, чтоб, может, от горла на волосок Рикардо отвел смерти коготь.
5. НИКОЛА Це місто для друзів, що прагнуть нірван, в повіках ховаючи рани. І от, наче смертники, пруть на таран сполохані їхні нірвани, і гусне повітря, бо це сарана, що ґзиться і кпиться і харка... І ось цілий світ вже суцільна стіна, велика, як справжня сідгартга. І ти замурований в сто насолод, і звідси не вийдеш ніколи... якщо не врятує проклятий народ непроклятий вершник Никола.	5. НИКОЛА То город друзей, что ищут нирван, пряча под веками раны. И вот, будто смертники, прут на таран напуганные нирваны. И воздух забит ими. Как саранча елозят, глумятся и харкают... И мир нависает. И он – каланча, огромная, словно сидхартха. И ты замурован тут в сотню утех и больше не выйдешь на волю... но, может, спасет этих проклятых всех непроклятый всадник Никола.
6. АВЕССАЛОМ Це місто трьохсот тридцяти трьох утеч й трьохсот тридцяти трьох повернень, бо календарям геть усім всупереч триває постійно тут червень: черлені вітри і червінні дощі і спека, багряна до крові, у тріщинах мурів – пурпурні плющі і мох. Оксамитова повінь уже заливає гарячим вином твою розпашілу горлянку... Хіба допоможе нам Авессалом дожити до світлого ранку?	6. АВЕССАЛОМ То город бегств трехсот тридцати трех и трехсот тридцати трех возвращений. Пурпурный плющ в трещинах стен и мох. и все время июнь, то есть, червень: червленые ветры и червонный дождь, жара до крови багряная. Ты ждешь – бархатное наводнение пряно горячим зальет вином твое распаленное горло... Уследить разве сможет Авессалом, чтобы тьмы жернова нас не стерли?
8. ВІНСЕНТ Цим істинно райським куточком землі я можу втішатись без краю. Це місто безглуздими робить наї- -вні пошуки іншого раю. Усе і для тіла є, і для душі – тут мавки, як мавпи хвостаті, а в пошуках морріссона й анаші шаркані блукають і таті. Любов нелюдська обіймає усіх: любися із різними різно! Хіба б тебе вихопив з моря утіх Вінсент, справедливий і грізний.	8. ВИНСЕНТ Тем истинно райским кусочком земли могу я утешиться снова. Тот город излишними сделал наи- -вные поиски рая иного. И все тут для тела, и все для души, и мавки здесь, словно мартышки, хвостаты, и в поисках моррисона и анаши тут призраки бродят и тати. Любовь нелюдская пронзает здесь всех: различных любите различно! О, если б извлек нас из моря утех Винсент, громовержец античный.
11. ЮРІЙ Це місто в тобі. Територія зла щоразу зростає. Покута уже не рятує. Порядок розла- -мано. Перемогу забуто. І кожного вечора кожного дня у млявій, лінивій молитві ти падаєш долі, як вершник з коня у програній змієві битві. І все ж під склепінням цих тлінних небес можлива іще перемога. Якщо тільки Юрій самого себе врятує від себе самого.	11. ЮРИЙ Это город в тебе. Разрастается зло. Территории эти теперь покаянье не спасает. Порядок тут сло- -ман. и стерты названья. Каждым вечером каждого дня в расслабленной куцей молитве ты падаешь под ноги змею с коня в проигранной начисто битве. Пусть небо истлело, и своды его, как в склепе, – возможна победа. Но только, о Юрий, себя самого спаси от себя. Сделай это.
Галина Петросаняк 3 книги "Світло окраїн" З циклу "Архітектура" Каріатида Понад тонкі зап'ястя і шовкову протяжність передпліч – нема опор. Рамена найтендітнішої з кор тримають нетривку, крихку світобудову. Вона читає нерозбірливий петит сплетіння тіней із вечірнього фасаду і відчуває – крилами позаду стає важкий тягар каріатид. Їй ніша поміж двох сліпих аркад здається затісною, а квадрат відтінку на землі – убогим до безкраю. Ривок – і вітер розплітає пасма кіс, і тіло перетворюється в вісь, й античне світло в рисах проступає.	Галина Петросаняк Из книги "Свет окраин" Из цикла "Архитектура" Кариатида Сверх тонких запястий этих и шелковой протяжности предплечий – нет опор. Рамена самой нежной из кор держат мира ломкую основу. Она читает неразборчивый петит сплетения теней вечерних на фасаде и чувствует, как сзади крыльями стал груз кариатид. И ниша между двух слепых аркад ей тесной слишком кажется, квадрат оттенка на земле – убогим безгранично. Рывок – и ты взлетела, и ветер косы расплетает, и сквозь тело сочится свет античный.
*** Це рідкісний випадок руху на південь, коли не на тепло очікує тіло, скоріш на холод, і темну зелень смерек поглинає жадібно погляд ореади, яка зазнала спокус долини і не наситилась. Розпізнавання такту призабутої музики ліній святкують пальці. Це рідкісний випадок щастя, коли безпритульне серце б'ється у ритм ландшафту.	*** Это редкостный случай движенья на юг. Если не на тепло надеется тело, а скорее на хлад, то и темную зелень сосны жадно глотает взгляд ореады, что изведав искушенья в долине, не насытилась. И узнавание такта подзабытой музыки линий празднуют пальцы. Это редкостный случай счастья: бездомное сердце бьется в ритме ландшафта.
*** Сни в кінці листопада несподівано і незримо перетнуть кордони дійсності і покорять мого існування пустельні сумні простори в гирлі холоду, де осінь впадає в зиму. Ера їх панування почнеться словом, втомлено, упівголосу вимовленим тобою. Не противлячись буде дійсність складати зброю, і я уперше побачу цей ландшафт кольоровим.	*** В конце ноября негаданно и незримо, реальности нарушив кордон, жизни пустошь захватит сон в устье холода, где осень впадает в зиму. Эра власти его откроется словом одним, утомленно, вполголоса выговоренным тобой. И реальность сразу же проиграет бой, и ландшафт я впервые увижу цветным.
З циклу “Улюблені боги та герої" Пан Голос стерничого сповістив нам про смерть твою, боже хащ. Коротка весна перетікала в спекотне літо. Зацвітав цикламен на аркадських лугах, і за вітром відпливав його запах. Потворний, старий, пропащ ти, який не цурався товариства Вакха, який перетворив у музику своє нещасливе кохання, нині в затінку платана німо і бездиханне лежиш, і сопілка випала з вихудлої руки. Ніякий вітер не в змозі донести зойку менад до вух твоїх. Пане. Ти все це обдумав, зважив і відійшов, бо у жоден з аркадських пейзажів не вписувавсь більше твій ламаний силует.	Из цикла "Любимые боги и герои" Пан Голос кормчего возвестил нам смерть твою, бог чащ. Короткая весна перетекла в засушливое лето, цвел цикламен на аркадских лугах, и по ветру плыл его запах. Стар, пропащ, ты, кого не чурался хмель, кто несчастную свою любовь превратил в музыкальную тему, в тени платана лежишь теперь немо, и выпала из рук исхудалых свирель. Никакой ветер вопли менад не донесет до ушей твоих. Пан. Ты все взвесил и ушел. Зачем тебе аркадский пейзаж, если в него не ложится больше ломаный твой силуэт.
Тезей Білі вітрила лежать у скрині. Народжені вчора зорі вінка Аріадни освічують невтішну назад дорогу. Мої щасливі супутники, невгаваючи, торочать про перемогу. Все, що з тобою зв'язано, залишилось по той бік моря. Зараз, вслухаючись в ламану лінію ритму хвиль стихії, від солі якої міняється колір волосся, я думаю, що чудовиськом був не той з лабіринту, а той, що мені приснився в нашу ніч на Наксосі.	Тезей Белые паруса лежат в сундуке. Рожденные вчера зори венка Ариадны безрадостно освещают дорогу назад. Мои спутники без умолку о победе твердят. Все, что с тобой связано, осталось по ту сторону моря. Теперь, вслушиваясь в рваную линию ритма волн, от соли которых меняется цвет волос, думаю – чудовище я встретил не в лабиринте, а на Наксосе, где тебя оставить пришлось.
Нарцис Вслухайся в голос, що вторить тобі. Нарцисе. Так шелестить трава, що лягає під ноги наші (зрештою, це порівняння непереконливе, адже ніхто оцінити не в змозі жертви її). Подивися в очі тієї, від ласки якої так вперто втікаєш: в їх глибині, окрім ніжності, туги, печалі, ти, нерозумний хлопче, побачиш найбільш досконалі відображення того, кого так безмірно кохаєш.	Нарцисс Вслушайся в голос, что вторит тебе, Нарцисс. Он, как трава, что под ноги легла, станет тебе шелестеть. (Впрочем, сравнение это хромает, ведь жертву ее оценить мы не в силах.) Всмотрись в глаза той, от которой упорно так убегаешь, и в глубине их, кроме нежности, ласки и боли, глупый, разглядишь ты совершенные наиболее отраженья того, кого безмерно так обожаешь.
Краків Місто птахів і черниць, його обриси більше мітові, аніж світові уподібнені, визначаються середньовіччям. І ріка тут тече так повільно, що всупереч Гераклітові у неї, незмінну, можна ступити двічі. Та я волію лишитись на березі, розчинитися в атмосфері вулиці Флоріанської або святої Анни, щоб ти, якщо тобі доведеться тут колись опинитися, вдихав безкінечну ніжність мою, коханий.	Краків Город черниц и птиц – на вид больше мифу, чем миру, сродни, и даже здесь река так неспешно течет, что – прости Гераклит в неизменную можно войти дважды. Но я выбираю остаться на берегу, раствориться в атмосфере улицы Флорианской или святой Анны, чтобы ты, если тут суждено очутиться, вдыхал бесконечную нежность мою, мой желанный.
*** Коли тут почнуться дощі, і на Stefanplazi більше не буде власника кумедних маріонеток, а фіакри їздитимуть з піднятим верхом, і праця тих, хто вулиці підмітає, ускладниться, й світопорядок творитиме осінь, тоді я, напевно, наважусь написати тобі листа, адже не годиться забувати добрих знайомих. І я розкажу, що була у будинку метеликів, і барви у них на крильцях є найліпшим доказом того, що Бог існує. Про те, як ходжу щоранку вулицею Фаворитів. І що сни мені сняться озвучені німецькою, що красу і шляхетність міста словами не відтворити. Про вміння мешканців міста всміхатися незнайомим, про те, що публіку в опері тепер розважає Вебер, розкажу тобі і, звичайно ж, я жодним словом не обмовлюся про те, як сумно мені без тебе.	*** Когда дожди тут пойдут, по Stefanplazе будут ездить фиакры с поднятым верхом, и вовсе пропадет с нее владелец потешных марионеток, паяцев, жизнь подметальщиков улиц усложнится, и осень все устраивать станет, тогда я, наверно, отважусь написать тебе, ведь не годится забывать про добрых знакомых, и даже расскажу, как была в доме у бабочек, и краски на крыльцах – лучший довод в пользу присутствия Бога. Что по улице Фаворитов я иду по утрам, и дорога, как плющом, вся умением встречных увита улыбаться совсем не знакомым. Что люблю эту музыку городскую, напишу тебе и, конечно, ни словом не обмолвлюсь, как по тебе я тоскую.
*** З перспективи пташиного лету вежі і куполи, притрушені снігом грудневим дахи незрівнянної Праги. Звели звучати мелодії осіннього дня, коли цього міста вина тисячолітні твою тамували спрагу далеких мандрів та вражень. Помалу гас парк на схилі, неначе палітра фрески, музиканти на Карловім мості грали осінній джаз, стурбований голос жіночий кликав когось по-чеськи. Й прибульцеві випадковому, що трохи стомився вже, ідучи не стільки з нового, як з ніким не знаного світу, життя здавалось симфонією Дворжака чи вітражем сецесійним Альфонса Мухи в соборі святого Віта.	*** С удаления птичьего полета башни и крыши, припорошенные снегом декабрьским купола несравненной Праги. Прикажи, чтоб мелодию осеннего полдня услышав, утолила ты жажду странствий тысячелетней влагой вин этого города. И постепенно гас парк на склоне, словно палитра фрески, музыканты на Карловом мосте играли осенний джаз, женский голос взволнованный звал кого-то по-чешски. И случайному заезжему, уставшему немного уже по дороге из света не столько нового, сколько незнаменитого, показалось, что живет он в симфонии Дворжака или в витраже сецессионном Альфонса Мухи в соборе святого Витта.
*** Я впадаю в залежність від твоєї присутності. Втеча туди, де тебе немає, лиш розширює межі впливу недуги, що скуповує свідомість мою під вечір, ніби темна хвиля морська покинуте узбережжя. В час припливу многоголосся звичного дня згасає, обрій здається раною, сутеніє. З відпливом знайома дивачка на березі щось шукає серед химерних предметів, які принесла стихія.	*** Мне нужно быть рядом с тобой. Бегство лишь раздвигает болезни просторы. Так под вечер берег пустой черной волной накрывает море. В прилив многоголосие дня угасает, а к ночи горизонт кажется раной. И в проблесках света знакомая чудачка отыскать что-то хочет среди отливом оставленных странных предметов.
*** Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня, молитися виключно українською, сестрам на подив. Після вечірні іноді писати послання рідним, питаючи, як їх здоров'я, і як зродили городи. Ходити щодня на ринок по Schlossbergstrasse, звикнути до достатку, купити авто, жити з собою в злагоді, складаючи дяку Спасу за те, що все вийшло так добре. Й раптом, років десь через двадцять, коли вже ніхто не буде впізнавати в тобі чужинку, прокинутись на світанку, помолитись по-українськи знову ж на подив людям і, не скидаючи з себе одягу домініканки, знаючи добре, що і на що міняєш, вирушити в дорогу з наміром не повертатись, дивуючи тих, хто не думав, що слово "вітчизна" має таку незбагненну місткість. І самій здивуватись.	*** Остаться насовсем в школе доминиканок около Вены, только по-украински молиться, сестер удивляя. Родным иногда писать после вечерни, спрашивая про здоровье и виды на урожаи. Ходить на рынок по Schlossbergstrasse, привыкнуть к достатку, принять все вокруг, купить себе авто и благодарить Спаса, что жизнь так сложилась. И вдруг лет через двадцать, когда уж не будет в тебе никто узнавать иностранку, по-украински опять помолиться на удивление людям и, не снимая одежду доминиканки, что и на что меняешь, прекрасно зная, с решимостью не возвращаться тронуться домой, поражая тех, кто не думал, что слово "родина" обладает такой непостижимой вместимостью. И поразиться самой.
Сергій Жадан 3 книги "Цитатник" 3 циклу "НЕП" Переживи цей четвер, Перетрави, наче їжу, Цю зрадливу ніч – найдовшу, найгіршу, Що важко ломиться в двері. Переживи це небо, Коли синя водойма душі промерзає до самого споду, Коли риба думок, задихаючись без повітря, бурштином вмерзає у воду, Коли хвора свідомість черговим загиджена НЕПом. Переживи ці дні, проміжками між снів, Дірявлячи компостером язика талончики тертих шаблонів І зафіксовуючи в долоні Мокрий сніг... ...Підвечір, коли попускає і погляди ніби освідчення, Ти сідаєш до вагона, мов до в'язниці. І над тобою в холодному небі яскраво засвічується Сузір'я Південної Залізниці.	Сергей Жадан Из книги "Цитатник" Из цикла "НЭП" Переживи этот четверг, Перевари, как еду, Горькой, предательской ночи беду, Что с тобою теперь. Переживи это небо, Когда синий души водоем промерзает, и в воду Вмерзло сердце твое янтарем, задыхаясь, как рыба, без кислорода. Когда загажены НЭПом дежурным мозги, И языком дырявишь тертые слов талоны, Переживи муку дней этих всех, Делая твердым, зажав в ладони Мокрый утренний снег... ...Под вечер, когда отпускает, и взгляды вокруг, как подарки, В вагоне сидишь, как в остроге, И в небе зажигается ярко Созвездие Южной Железной Дороги.
2 Іринко, насправді це все дуже важливо, Мені все це чимось нагадує сальто – Ти маєш рухи дорослої жінки І губи з присмаком асфальту. І це ніби плата за колишні огріхи, Коли, розпорошуючи за словом слово, Дівчинка лущить волоські горіхи І дівчинці, певно, з цього кайфово. Проте є шлях – півдоби на Захід Протяг мчатиме швидко й прудко, Де на Дніпрі жовтаві хінці Виловлюють рибу довгими вудками. І, заманюючи їх під в'язку поверхню, Душ рибальських руйнуючи шлюзи, Наповнюючи собою нічну акустику, Русинки-русалки співають блюзи... ...Ти не слухаєш мене – ти погано вихована, В півдоби різниця між нами. Тому ти не побачиш, як нервово вгинається Перший сніг під твоїми ногами.	2 Иринка, это так серьезно, Что мне отчего-то напомнило сальто – Движенья твои совсем как у взрослой, На губах твоих привкус асфальта. И как расплата за все огрехи, Если, за словом развеяв слово, Грецкие девочка колет орехи. Девочке это кайфово. Но путь существует – на Запад Скорым полсуток, Где бросили в Днепр желтоватые хинцы Лески от удок. Под вязкую маня воду, Души рыбацкие руша, как шлюзы, Переполняя ночную акустику, Русалки-русинки поют блюзы... ...Меня ты не слушаешь – воспитана плохо, Полсуток разница между нами. Ты и не видишь, как проминается нервно Первый снег под твоими ногами.
З книги "Пепсі” Пам’яті В.К. Погода, погода повільно сідає на руки, мов навчений птах облітаючи пастку міґрацій Суботня утома і гострі липневі сполуки все більше помітні в примхливому диханні станцій. Ще поночі тягнеться в небі оголений протяг. Вгортаються в тишу дерева – коричневі, темні. Твої сновидіння, зібравши розкиданий одяг; ідуть повз ремонтні склади і забуті майстерні. Іще вартовий стереже павутину за вітром, ламаються відстані – що я у цьому порушу? І тихий Господь вимикає, виходячи, світло, і точеним шприцом із тебе витягує душу.	Из книги "Пепси" Памяти В.К. Погода, погода на руку садится не сразу, как умная птица легко облетая ловушки миграций. Усталость субботы и августа острые связи сбивают дыханье сетей телеграфа и станций. Еще виснет в небе сквозняк оголенный. Под ночь завернулись деревья в молчания кокон. Одни мастерские, ремонтные склады, вагоны. Твои сновиденья бредут мимо вымерших окон. Еще часовой стережет паутину по ветру, и рушат дистанции – выправить времени нет. Точеным шприцом из тебя тянут душу, и тихий Господь, уходя, гасит свет.
Donbass Independent На деревах скипав неозбиранний мед. Володимир Сосюра – юний поет, закосивши на фронті з недбальства світил, заїздив у розбомблений харківський тил. Гайдамацька підошва розкришує скло, до єврейських районів ступає тепло, із небес висівається мерхлий озон на угіддя фабричних триперних зон. Кожен домішок світла в глибинах кімнат, господарського мила м'який рафінад, переїзди, веранди, газетні рядки – все перейде крізь тебе за довгі роки. Всі скресання річок, залізничні пости, всі загублені зшитки, монети, листи, ціле місто з безладдям подій і речей застряє, ніби здобич, у пастці очей. Але ця течія підхопила й несе, і сумління твоє забиває на все. за лункий водогін, за барачних птахів, за плантації шиферних білих дахів. Смерть облишить тебе шамотінням води, дозуваннями брому, тяжінням біди, телефонами, бритвою по щоці, коммунарською пайкою у руці. Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж – риштування домів, жарівки параш, цю погромну відлигу, з її теплом, що усе летить над твоїм чолом. По часах небуття, по жовтій стерні, із усього спадку вціліють одні надбання зіниць, та вони, далебі, не належать ні Богові, ні тобі.	Donbass Independent Как несобранный мед, закипает на ветках рассвет. Владимир Сосюра – юный поэт, закосивши на фронте по недосмотру светил, заезжал в разбомбленный харьковский тыл. Гайдамака подошва раскрошила стекло, и к еврейским кварталам подступило тепло, с неба сеется жухлый озон на угодья фабричных трипперных зон. Света примесь любая в окне на посад, и хозяйского мыла сырой рафинад, переезды, веранды, газеты, комоды – сквозь тебя все пройдет в эти длинные годы. Воскресания речек, вагонов просветы, все пропавшие письма, тетради, монеты, целый город с мороками дел и вещей, как добыча, застряли в ловушке очей. А теченье тебя подхватило, несет, это совесть твоя забивает па все. за воды звонкий гон, за барачную мышь, за плантации белые шиферных крыш. Смерть тебя отпускает картавой водой, дозировками брома, стерегущей бедой, телефонами, бритвою по щеке, коммунарскою пайкой в руке. На тебя смерть оставит громоздкий багаж – и каркасы домов и дыханье параш, и погромную оттепель ранней весной, что еще все летит над твоей головой. После мертвых годов, после желтой стерни из наследства всего уцелеют одни накопленья зениц, и они и не Божий, и не твои.
*** Червень дозрівав, немов зерно – рвалась мова і гострішав слух. Зранку у відчинене вікно набивався тополиний пух. Ночі розсипалися піском, та в найменших порухах пітьми простір, ніби посуд молоком, повнився початками зими. І в осердях потьмянілих трав, в остиганні стебел і плодів солод пломенів і вигорав передвістям перших холодів. Всяка річ, здираючи емаль, формувалась, ніби пластилін, щоб сягнути цих жахних проваль, щоб пізнати цей високий тлін, щоби вкотре голосом чужим дякувати кожному із днів за таке замолювання зим, за таке відпущення снігів.	*** Зрел июнь, как будто бы зерно – речь рвалась и обострялся слух. Утром в растворенное окно набивался тополиный пух. Ночи рассыпалися песком, но в малейших содроганьях тьмы небо, будто миска молоком, полнилось зачатками зимы. У травинок в окончаньях жал, в сердцевинах стеблей и плодов солод пламенел и выгорал доброй вестью первых холодов. И любой предмет, как пластилин, вновь лепился в пальцах перемен, чтоб достать до жутких тех глубин, чтоб узнать высокий этот тлен, чтобы славить голосом чужим, или благодарствовать без слов снова за отмаливанье зим и за отпущение снегов.
Пластунка N Так відступало твоє дитинство – ставився голос, губилися друзі. високо в небі міцно і стисло висло життя, мов сережка у вусі. Так ми жили – голосні й недолугі, вплетені в часу стрічку трофейну, блудні поборники буґі-вуґі, скурвлені діти міцного портвейну. Ти одягала військові боти, бігла до школи – пенал, олівчик. Все ще попереду – перші аборти, татові джинси, мамин ліфчик. Ще підіймало звивисту хвилю. Срібна розгромлена клавіатура ще формувала основи стилю – так починалася контркультура. З теплими гільзами "Біломору", з ковдрами битих студентських акцій так наполегливо рвався угору змучений блюз твоїх менструацій. Що нас єднало? Загоєні сварки падали в ніч, як у воду весла. Ми відкривались, творили шпарки. Теплі вітри мимоволі занесли смуток у душі, мов мед у соти. Як ми трималися. Бога ради! - попри усі божевільні гризоти, попри задрочки радянської влади. Цим і завершилось. Тлінь мажорна. стишена хвиля, сутінь озерна. Схиблений час розтинає, мов жорна, спільного досвіду темні зерна. Тільки я знаю – між гострого віття, в перенасиченій біосфері так лише варто вживати повітря, так лише слід прочиняти двері. Липне до уст почуття морфеми – альтернативна прозора вода ця. Те, що було, не розіб'єш на теми. Так ми кохали. і нам – воздасться.	Пластунка N Так начиналась эта дорожка – ставили голос, терялись подруги, ты закачалась, будто сережка, стиснувши мочку, у жизни на ухе. Так мы и жили – легко и жестоко, впутаны в века ленту трофейную, сукины дети тяжелого рока, блудные фаны крепких портвейнов. Ты надевала военные боты, в школу бежала – куколка-живчик. Все впереди – сигареты, аборты, папины джинсы, мамин лифчик. Волны тогда еще только всходили, и, западая, клавиатура формировала азбуку стиля – так начиналась твоя контркультура. И, в одеяло укутанный, в стужу битых до крови студенческих акций неудержимо рвался наружу сдавленный блюз твоих менструаций. Ссоры еще зарастали. Мы шли на риск, расширяли просветы, но незаметно надули печали в душу весенние теплые ветры, будто мед в соты. Нас что-то связало, и вопреки мы держались с тобою и сумасшедшим нашим скандалам, и всем задрочкам советского строя. Этим и кончилось. Пепел мажорный, волны угасшие, сумрак озерный. Сбитое время растерло, как жернов, общего опыта черные зерна. Это я знаю – меж веточек острых в перенасыщенной биосфере так только стоит использовать воздух, следует так лишь распахивать двери. Липли на губы ритма кусочки – альтернатива, казалось, раздастся. Эту любовь не поделишь на строчки. Так оно было. По ней и воздастся.
Динамо Харків Зима видається занадто довшою, ніж того треба. Мітиш підошвою межі відлиги, що суне тужаво на прикордонні райони держави. Крапле дощ – терпка сукровиця з Господнього тіла. Тьмяніють лиця. Міста порожніють. Йдучи по лезу свого виживання, залишки плебсу кидають квартали скніти в ремонті, і сон довірливо шепче дрімоті: вимри, кохана, зроби то хутко – не стане дзвонів твоєму смутку. Птахи обирають вирій, що згодом стає перманентним. Зрощені голодом лишаються діти – сварливе завтра старої республіки, оскільки варта давно розгубила багнети й набої, крім того, лишаємось ми з тобою. В розбитих будинках скалічений Каїн шукає вцілілі речі. Камінь в підмурках Вітчизни хиріє. Натомість тверднуть дерева, гусне свідомість, і час іде, як загиблий вояк в чергову атаку, тобто – ніяк.	Динамо Харьков Боюсь, зима будет дольше, чем надо. Макаешь подошвы в тоскующее оттепели устье, державы затопившей захолустья. Как сукровица, как кровавый пот с Господня тела, дождь идет. Пустеют улицы, тускнеют лица. Плебс, выживанья на границе, бросает город гнить в ремонте, я бормочу в дремоте: умри, любимая, мгновенно, ведь уж станет некому тебя отпеть. Птицы выбрали вечное лето, скоро оно будет всюду. За это, вскормленные голодом, остались дети – сварливое завтра. Винтовки и плети распродал конвой. Остались, впрочем, и мы с тобой. В развалинах этих контуженный Каин хочет сыскать уцелевшее. Камень резво хиреет в фундаментах зданий. Деревья твердеют, густеет сознанье. А время рвануло в одну из атак, как мертвый контрактник, ну, то есть – никак.
*** вона ще не виросла і не втратила голову від чорної музики у власних зап'ястях і світло з небес і початки голоду в її долонях будуть за щастя вона ще не падала на мокрі матраци і в кров її не вливався поспіх і ще не блукала південними трасами худоба – таврована мов плацкартна постіль ні болю в легенях ні решти блиску в темній траві без кінця і міри й гарячі квіти високого тиску не росли на відкритих ділянках шкіри і друзі на станціях і ріки в селищах дбають про свій подорожній статок і одяг випалюється на сонці все ще вірно тримаючись її лопаток вона ще не може просто померти зализує рани наче конверти чистить зуби мов табельну зброю і засинає поруч з тобою	*** еще не выросла не потеряла голову от черной музыки в своих запястьях свет с небес и зачатки голода в ладонях ее сойдут за счастье еще не падала на мокрые матрасы спешка еще не текла сквозь нее и не блуждал еще южными трассами скот – клейменый как в плацкартных белье ни боли в легких ни на глоток в темной траве ни блеска ни дрожи гипертонии горячий цветок не рос на открытых участках кожи речки в деревнях друзья на вокзалах берегли нажитого текущий остаток на солнце одежда ее выгорала стойко придерживаясь пока лопаток еще не может взять и умереть раны зализывает как конверт чистит зубы как табельный пистолет и засыпает рядом с тобою в рассвет
Микола Холодний Хрестова гора На Хрестовій горі я побачив туркеню і відчув, як ворушиться усередині лев. Соковита черешня закривавила жменю, і кора відокремилась з сороміцьких дерев. Я до турка тепер напрошуся у гості, трохи бринзи куплю і квасолі стручка. Не згадаю дочки і на третьому тості, за таку конспірацію хай пробачить дочка. Вона любить медузи, і кохаюсь у Лорці я. Є відмінності в рості і різні боги. Та зникає умить двох істот диспропорція, коли руки до рук і нога до ноги. Я любові її, як вікно, відчинюся, і повіють над нами вітри молоді. Боже, ніч подаруй, я у Ній розчинюся, наче грудочка цукру у гарячій воді. Бо у Книзі Буття ми – лише палітурка, спалахнем і погаснем у вечірній зорі. іновірці мене поховають, як турка, на Хрестовій горі, на Хрестовій горі.	Мыкола Холодный Крестовая гора На Крестовой горе я увидел турчанку, ощутив, как в моей сердцевине шевелится лев. Окровавила вишня ладонь мне, как ранка, и кора отошла от бесстыдных дерев. Напрошусь к папе-турку я в гости, куплю брынзы кусочек, гороха стручок. Конспирации ради ни в речи, ни в тосте – да простит меня дочь! – про нее я молчок. Она любит медуз, и я Лорку ценю несомненно, есть различия в росте и другой пантеон. Когда руки к рукам и колено к колену, двух существ диспропорция тает, как сон. Я любови ее, как окно растворюся, молодой когда ветер повеет к звезде. Боже, ночь подари, и я в Ней растворюся, словно сахара грудка в горячей воде. В Книге Судеб мы – только обложка с тобою, полыхнем и погаснем в вечерней заре. Иноверцы, как турка, меня упокоят на Крестовой горе, на Крестовой горе.
Карамболь Щось багато балакаю я. Ну, кінчаю. Ти чуєш? Кінчаю. І на тебе в кущі солов'я доручаю. Бив по кулях більярдних без промаху я, по дірках у куточках скучаю. Покажу тобі, мила, кия – і кінчаю, кінчаю, кінчаю. Скільки в космосі Сонць і Земель – поступово цікавість втрачаю. Посмокчи, посмокчи карамель, я кінчаю. У затоці мій човен, але ж глибину в ній раз-по-раз вивчаю. Ще секунду на гумі полеж – і, їй-Богу, кінчаю. КПУ, КПК, КПЧ, ревматизм і листок молочаю. Та не там мене зовсім пече. Я нарешті кінчаю. Не дави, це тобі не мопед. Не кривися, що руку вмочаю, наче лапу ведмежу у мед. Вже кінчаю. Не бере мене кава, ні чай, твої перса солодші від чаю. Оросив тебеі Ох, вибачай. Це вже, мабуть, кінчаю.	Карамболь Что-то много болтаю, наверное, я. Ну, кончаю. Ты слышишь? Кончаю. На тебя на кусте соловья оставляю. По бильярдным шарам бил без промаха я, и по дыркам в углах я скучаю. Покажу тебе кий, золотая моя – и кончаю, кончаю, кончаю. Сколько в космосе Солнц и Земель – интерес постепенно теряю. Пососи, пососи, погрызи карамель, я кончаю. Мой кораблик на заводи, я раз за разом глубины ее изучаю. Потерпи, потерпи, дорогая моя – я, ей-Богу, кончаю. КПУ, КПК, КПЗ, в них народ, ревматизм и листок молочая. Только вовсе не там меня жжет. Наконец, я кончаю. Ты на спуск не дави, там тебе не ружье, не кривись, что я руку макаю, словно лапу когтями медвежьими в мед. Все, кончаю. И ни кофе меня не берет и ни чай. Твоя грудь слаще чая. Я тебя оросил? Ай-ай-ай... Вот уж точно кончаю.
	ПРИЛОЖЕНИЕ АВТОРСКИЙ ПЕРЕВОД Издрык Из цикла "Станислав и 11 его освободителей" Посвящается Квентину Тарантино 4. РИКАРДО Не город – а круг заколдованных дуг, где тело сплетается с телом, во тьме растекается трупный их дух. И ты отступаешь несмело. И дымкой струится отравленный сок плодов экзотических, терпких, и сам ты дрожишь, как осины листок, и нету поблизости церкви, а в сердце направлен осиновый кол... Стеная и плача от боли, проси, чтоб тебя этим тварям на стол Рикардо подать не позволил.
	5. НИКОЛА Не город, а свалка увечных нирван – сплошная открытая рана. И вот, будто смертники, прут на таран ничейные эти нирваны. Спекается воздух, сгущается зной, и злой саранчой налетает, и мир представляется цельной стеной, огромной сидхартхой. И тает последняя льдина, и топится снег, друзья разбредаются в поле. Но, может, спасет этих проклятых всех непроклятый всадник Никола.
	6. АВЕССАЛОМ Не гордость, а грех заставляет бежать и вновь возвращаться обратно, минуя охранников сонную рать, мешая их подвигам ратным. И после трехсот тридцати трех облав, исследуя стигмы и раны, внезапно поймешь ты, инстинкты поправ, всю прелесть июньской охраны. И юности вспомнишь потерянный дом, где вместо охраны – охранка, где жил ты под именем Авессалом с нездешней, курчавой беглянкой.
	8. ВИНСЕНТ Не город, а райские кущи, где ты отчаянно ищешь отрады. Тебя окружают рога и хвосты, но, кажется, здесь тебе рады. Здесь все и для тела есть и для души, здесь феи настырны, как шлюхи, а в поисках хендрикса и анаши лишь призраки бродят да духи. И жуткие чувства измучили всех: любить всех и вся невозможно! О, если б извлек нас из моря утех Винсент, справедливый и грозный.
	11. ЮРИЙ Не город, а боль – этот город в тебе, как опухоль. Без аллегорий. Не жди исцеленья из горьких небес – они не прощают. И вскоре поймешь, что молился ты как-то не так, что есть и другие молитвы, что заперты все городские врата, и змею проиграна битва. Но все же спасенье возможно. Оно придет, если только позволишь. Когда только Юрий себя самого спасет от себя же. Всего лишь.