Анна Роґовська, Станіслав Стемпєнь

Польсько-український кордон в останні півстоліття

Нинішній польсько-український кордон ані не є історичним продуктом, ані не був демаркований на підставі етнічного критерію. В передоснові його лежали політичні рішення, до того ж прийняті поза Польщею і без участи леґальної державної влади. Проте, не можна сказати, що його творці цілковито зіґнорували матеріал історичного характеру, хоча певним є те, що при усталенні перебігу кордону вони не рахувалися з національним заселенням аналізованого реґіону польсько-українського етнічного пограниччя. В тому останньому випадку чинником, який до певної міри виправдував такі дії, може бути факт, що на теренах, які вважалися “спірними”, не існувало національно одноцільного ареалу заселення, це був радше – з погляду національної приналежности – мішаний терен з перевагою українського елементу на селах, а польського – в містах. У цій ситуації вже на початку дискусії на тему майбутнього кордону – в той час радянсько-польського, – який мав розділяти український і польський етноси, передбачалося, що буде проведено обмін населення, себто переселення поляків із Радянської України до Польщі, а українців із Польщі – на Україну.

Тогочасні дисиденти, які творили післявоєнний політичний лад у Середній Европі, не були в стані заапелювати безпосередньо до історичної арґументації, позаяк ніколи, навіть у часи удільного роздроблення середньовічної руської державности, границя між польським і українським етносами не мала тривкого характеру, тим-то дані про її перебіг не тільки не устійнилися в суспільній свідомості, але й просто не були в обговорюваному періоді відомі. Тож вирішено було заапелювати до почуття власности на отчу землю, яке зродилося на початку ХХ століття в націоналістичних колах обох народів. В українському середовищі це почуття проявлялося в гаслі “Ляхи – за Сян!”, особливо сильно пропаґованому в міжвоєнний період, а надто в період Другої Світової війни, гаслі, яке закликало викинути польський первень із земель, що вважалися українськими, на лівий (західній) берег річки Сян. Територіальні апетити польських націоналістів були в тому часі значно більшими, бо, зважаючи на те, що наявні на терені спірного реґіону міста були сильними осередками польськости, пропаґувалося гасло “Українці – за Збруч!”, домагаючись таким чином, щоб на польському боці залишилася вся колишня Східня Галичина. Навіть якщо певні інтеліґентські середовища в Польщі й усвідомлювали собі факт, що землі на схід від Сяну та середнього Бугу (старовинна укр. назва – Бог; А. Ш.) в ранньодержавному періоді були українські, то все ж таки вважалося, що вони повинні залишитися в Польській державі з огляду на її великий цивілізаційно-культурний внесок у їхній розвиток, а також під приводом вимог державної безпеки. Одним із головних центрів польського політичного й культурного життя вважалося місто Львів, ставлене безпосередньо третім після Варшави і Кракова.

Совєти висували територіальні претенсії на землі Східньої Галичини й Волині, які залишалися в межах Польщі, вже в міжвоєнні роки. Ці претенсії обґрунтовувалися доконечністю возз’єднання земель Західньої України з “ненькою”, себто з Радянською Україною. Одначе, позаяк після підписання в 1921 р. Ризького мирного договору, який завершив польсько-большевицьку війну, такі домагання не могли бути висловлювані офіційно, їх пропаґовано за посередництвом польського й міжнародного комуністичного руху. Парадоксально, що і польська і радянська комуністичні партії взяли собі за підставу націоналістичне гасло “Ляхи – за Сян!”, стверджуючи, що це – vox populi, одвічний постулят українського народу, постулят, який може бути зреалізований, як це подавалося, лише тоді, коли держава робітників і селян – Союз Радянських Соціалістичних Республік – візьме під опіку споконвіків утискуваний “панською Польщею” український народ. Спроба реалізувати згадане гасло на практиці мала місце в 1939 р., коли Червона Армія без оголошення війни 17 вересня зайняла територію східніх пограничних областей (“кресів”) Другої Речі Посполитої, себто міжвоєнної Польської держави, спираючись на укладений 23.VIII 1939 німецько-радянський договір про ненапад, відомий в історії під назвою пакту Ріббентропа-Молотова [1]. Встановлений у той час кордон між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Ґенеральним Ґубернаторством на значному відтинку проходив по річці Сян, від її витоків аж до середньої течії.

Коли, однак, у 1944 р. справа польсько-радянського кордону знову стала актуальною, для московських чинників, від яких залежало її вирішення, було ясно, що на такий перебіг польсько-радянського кордону, який існував у 1940–1941 роках, не зможе погодитися ані польський уряд, навіть васальний, ані польська громадськість. Тому знову було піднято проєкт, який походив з 1919 р. і функціонував під назвою “лінії Керзона”.

То був арґумент виключно політичного характеру, адже:

– по-перше, ота лінія Керзона мала бути у своїх засновках не лінією кордону, а наданим у 1919 р. Верховною радою держав-переможниць дозволом Польщі організувати на теренах, що лежать на захід від цієї лінії, нормальну державну адміністрацію, тоді як терени на схід від неї мали поки що залежати від подальших рішень Верховної ради, яка вважала за доцільне прийняти їх у залежності від політичної ситуації на тих теренах;

– по-друге, на південному відтинку лінія Керзона мала два різні варіанти, т. зв. “лінію А”, яка пролягала бл. 80 км на захід від Львова, з тим, що Перемишль залишався на польському боці, та “лінію Б”, яка залишала на польському боці не тільки Львів, але й терени нафтової промисловости з Бориславом і Дрогобичем.

Як відомо, лінія Керзона не відограла жодної ролі в остаточному становленні польського східнього кордону в 1919–1921 роках, однак вона послужила серйозним арґументом для московських чинників, від яких залежало рішення, в 1942–1945 роках. Причому відносно південного відтинку майбутнього кордону в тому випадку було прийнято – як таку, що не підлягає дискусії – невигідну для Польщі “лінію А”. Вперше справу свого кордону з Польщею Радянський Союз висунув у 1942 р., під час міждержавних розмов, ведених з Великобританією [2]. А незабаром – ще в тому самому році – це питання виринуло під час польсько-радянських контактів. Радянська сторона, попри польські протести, рішуче стояла на тому, що терени, зайняті в 1939 р., належаться їй, хоча підкреслювалося, що основою для такої позиції є не пакт Ріббентропа-Молотова, а право білоруського й українського народів на самовизначення, висловлене в жовтні 1939 р. під час плебісциту [3]. Польські протести мало на що здалися, бо наступного року під тиском радянської дипльоматії дійшло до укладення неформального таємного британсько-американського порозуміння, силою якого великодержави визнавали право СРСР включити до складу його державного організму Литву, Латвію й Естонію, а також віддати йому східні землі Польщі по лінію Керзона [4].

Мілітарні успіхи СРСР в 1943 р. мали наслідком те, що позиції великодержав – Великобританії та Сполучених Штатів – ставали щораз більш поступливими супроти вимог Радянського Союзу. Вповні явним це стало на конференції в Тегерані. Там-таки було в принципі узгоджено перебіг польсько-радянського кордону, в т. ч., на українському його відтинку, приймаючи за вихідний пункт лінію Керзона [5]. В кінцевому документі, однак, не уточнювалося, чи відносно Східньої Галичини то буде версія лінії А, чи Б, а отже, це давало можливість по-різному інтерпретувати державну приналежність Львова [6]. Тегеранські рішення відносно кордонів не були повністю розголошені і не були офіційним шляхом доведені до відома польського уряду, що безсумнівно утруднювало йому ведення реалістичної політики щодо СРСР. Британський уряд до того ж вдався, до низки натисків на польський еміґраційний уряд з метою змусити його погодитися на лінію Керзона. Подавано при цьому арґументацію, що ця лінія для Польщі значно вигідніша, ніж границя, встановлена після захоплення східніх “кресів” в 1939 р., крім того, Польща отримає відшкодування коштом Німеччини у вигляді західніх і північних земель, а отже, встановить польсько-німецький кордон на Одрі й Нисі Лужицькій. Польський уряд рішуче опирався цим натискам. Він не міг сприйняти їх хоч би з огляду на свій політичний склад. Його-бо творили як схильні до певних поступок соціалісти, так і тверді обстоювачі засад територіальної непорушности Польщі – національні демократи. Притому треба було рахуватися з думкою польської громадськости в окупованій країні, польського населення, яке у значній частині проживало на теренах, що мали опинитися поза кордонами визволеної держави, і яке жодною мірою не було схильне добровільно підтримати невигідні для Польщі зміни східнього кордону. Історичні події, особливо в 1944 р., стали причиною того, що під британським і американським натиском, супроти просування у наступі радянських військ та вступу їх на давню територію Польщі, позиція поляків втратила свою міжнародну вагомість. Тим більше, що з інспірації Москви почали утворюватися, спершу в СРСР, а пізніше і в окупованій країні, політичні осередки, готові беззастережно підтримати радянську позицію у справі східнього польського кордону. На початках до них належали: Польська Робітнича Партія [7], яка діяла в країні з 1942 р., Союз Польських Патріотів [8], який виник у Москві в 1943 р., а також командування Польського Народного Війська [9], яке воювало при боці Радянської Армії. То власне вони в 1944 р., здобувши невелику підтримку інших політичних сил, готових до льояльної співпраці з радянським урядом, доводять з інспірації Сталіна до утворення спершу політичного представництва під назвою Крайової Національної Ради (Krajowa Rada Narodowa), з якої своєю чергою виник узурпаційний виконавчий орган – Польський Комітет Національного Визволення (Polski Komitet Wyzwolenia Narodowego, PKWN), трактований комуністами як польський народний уряд. Власне оцей Комітет у днях від 22 до 27 липня 1944 р. провів офіційні розмови з радянською стороною на тему східнього польського кордону. Після деяких дискусій було остаточно узгоджено його перебіг. На українському відтинку він мав проходити “від річки Сян на схід від поселення Мичківці, далі на схід від Перемишля на захід від Рави Руської до річки Солокії та річки Західній Буг на Немирів і т. д.” [10].

Слід підкреслити, що оте порозуміння між Комітетом і урядом СРСР цілковито розсуджувало справу перебігу східнього польського кордону. Помимо пізніших відомих історичних фактів, пов’язаних з веденими у Москві офіційними розмовами між леґальним польським урядом у Лондоні і радянським керівництвом, з конференцією в Ялті, з кінцем війни і конференцією в Потсдамі, кордон цей не зазнав суттєвих змін. Польський уряд у Лондоні та громадськість у країні повністю його не приймали, піддаючи сумнівові його правову силу й підкреслюючи, що порозуміння було досягнуте під московським диктатом. Це вважалося приневоленням народу і зневаженням леґальної державної влади. Одначе мілітарні успіхи радянських військ, повна підтримка, виявлена Сталіну в питанні кордону з Польщею Черчіллем і Рузвельтом, – все це спричинялося до того, що на польські протести ніхто не зважав, тим більше, що терени, визволені радянською армією, були передані під адміністрацію PKWN. У цій ситуації прем’єр-міністр еміґраційного уряду Станіслав Міколайчик [11], на якого ввесь час тиснув Черчілль, змушений був шукати порозуміння зі Сталіним, причому він, приймаючи лінію Керзона на північному й середньому відтинках, найдовше впирався при такому спрямуванні південного її відтинку, при якому Львів залишався на польському боці (пор. “лінія Б”) [12]. У самій Польщі були поривання вплинути на перебіг кордону, м. ін. через підняття Варшавського Повстання та проведення т. зв. акції “Буря”, які мали зміцнити польський еміґраційний уряд. Та, на жаль, поразка цих поривань, а також повне схвалення лінії Керзона британським урядом, – усе це вирішувало справу. В результаті дійшло до офіційного міжнародного прийняття лінії Керзона, звісно, без польської участи, на конференції трьох великих наддержав у Ялті, яка відбулася в днях від 4 до 11 лютого 1945 р. У виданому після її закінчення комюніке стверджувалося, що “... східній кордон Польщі повинен бігти вздовж лінії Керзона з відхиленням у певних околицях від п’яти до восьми кілометрів на користь Польщі” [13]. Звичайно ж, мова йшла про “лінію А” на півдні, з тим, що Львів залишався в СРСР [14].

Ці рішення не були переглянуті на конференції в Потсдамі, а в білятеральному – польсько-радянському – значенні вони були докладно уточнені на конференції в Москві, де 16 серпня 1945 р. був підписаний польсько-радянський прикордонний договір, який визначав перебіг спільного кордону [15]. Договір цей був ратифікований спершу Союзом РСР і лишень пізніше – 31 грудня 1945 р. – узурпаційною Крайовою Національною Радою (Krajowa Rada Narodowa), яка, певна річ, не мала конституційної санкції. За тогочасним горезвісним звичаєм, його було прийнято одноголосно, без дискусій. Усвідомлюючи, що в той час народ не визнає такої лінії кордону, її справу ніколи не виносили на громадське обговорення, навіть у сталінський період, коли влада вільно фальсифікувала результати виборів чи референдумів. На т. зв. “народному референдумі” 1947 р. було винесено на голосування лишень справу західнього кордону по Одрі і Нисі Лужицькій.

Після ратифікації східньої лінії кордону було створено мішану Польсько-Радянську Делімітаційну Комісію, яка в період від 7 березня 1946 р. до 27 квітня 1947 р. визначила на місці перебіг кордону. Було зроблено лише дрібні корективи відносно його проєкту, наміченого в Москві на карті.

Польсько-радянський кордон на українському відтинку залишався незмінним до 1951 р. Бо 15 лютого 1951 р. було підписано договір про взаємний обмін територіями. Польща змушена була віддати 480 кв. км, т. зв. “коліно Бугу”, себто територію на лівобережжі Бугу на захід від Сокаля між Солокією і Бугом, а взамін отримала територію такої самої площі в районі Бещадів з малим містечком Устрики Долішні. Причиною цього обміну було відкриття на польській території покладів кам’яного вугілля. Після здобуття згаданого ареалу Радянський Союз вибудував там кілька вугледобувних шахт із середньорічною видобувною потужністю бл. 15 млн. тон. До того ж новоздобуті землі відзначалися добрими ґрунтами. Польща, натомість, отримала гористий терен з кепськими ґрунтами й вичерпаними родовищами нафти. Після освоєння протягом років він став, однак, вельми привабливим для туристики, а з часом там було побудовано ще й греблю на Сяні в Солині, яка також має господарське значення з огляду на розміщену там гідроелектростанцію.

Як могли б ми оцінити демаркацію польсько-радянського кордону з точки зору польського державного права? Так от, не підлягає сумніву, що кордон цей був накинений Польщі силою, і в перші повоєнні роки його повністю схвалював лише нелеґальний режимний осередок влади. Польська громадськість освоювалася з новим кордоном поступово. Примирення з ним, хоч закорінювалося дуже повільно, все ж таки постійно зростало. Серед чинників, які на це впливали, можемо вирізнити суспільні факти як неґативного, так і позитивного характеру. До найважливіших із них належали:

1) почуття безсилля супроти московського режиму, підтримуваного у справах кордонів Сполученими Штатами й Анґлією;

2) міжнародне визнання васального відносно СРСР польського крайового уряду, який твердо став на позицію нових кордонів;

3) обмін населенням, після якого відпав арґумент, що, мовляв, польська людність залишається на українській території;

4) розпалення місцевим режимом у перших роках після війни масованої пропаґанди, яка зображала українців як одвічних ворогів Польщі, винних, зокрема, у велетенських злочинствах проти поляків під час Другої Світової війни; польське населення, яке далі жило б серед українців, завжди почувало б себе непевно, тому що українці, мовляв, завжди об’єднувалися б із ворогами Польщі в боротьбі за території, що їх вони вважають українськими, напр., ніколи б не подарували полякам приналежности Львова до Польської держави;

5) розгортання у школах і засобах масової інформації низки освітніх програм, які говорили про території, що залишилися на українському боці, як про історично українські землі. Цей арґумент поєднувано, як правило, з наведенням позитивів, які випливають з факту, що Польща отримала відшкодування у вигляді західніх і північних земель, а отже, говорилося про “повернення до неньки-Польщі прастарих пястівських земель”. Підкріпленням цієї арґументації дуже часто слугувало й економічне обґрунтування. Вказувалося на сировинне убозтво і погану якість ґрунтів східніх земель та на велику вартість західніх і північних земель, м. ін., на багатство покладів кам’яного вугілля в Силезії, а також на широкий доступ до моря. Часом додавалися також арґументи про характер безпеки кордонів: говорилося, що тепер Польща має безпечні кордони, базовані на природніх географічних умовах, таких як гори Судети і Карпати, ріки Одра і Ниса Лужицька, а також Балтійське море.

Велике значення для визнання польською громадськістю українсько-польського кордону мали діалоги і контакти польської й української діаспори на Заході, певну ролю відограли там також контакти інтелектуалів, статті й публікації, що друкувалися в паризькій “Культурі” та “Історичних Зошитах”, а до того ж деякі передачі радіо “Свобода – Вільна Европа”. Під кінець сімдесятих років заініційовано було розмови між польським та українським урядами, що діяли в еміґрації. Щоправда, ті інституції не мали міжнародного визнання і діяли в рудиментарних формах, та все ж таки їхній авторитет в обидвох країнах був значущим. Розмови ті завершилися підписанням у Лондоні 28 листопада 1979 р. польсько-української деклярації про співпрацю. Це мало великий вплив на демократичну опозицію в Польщі, яка, особливо у вісімдесятих роках, на сторінках видаваних у другому обігу публікацій трактувала польсько-український кордон як справедливий і як такий, що не підлягає дискусії. Ця позиція підтверджувалася під час нелеґальних зустрічей з українською опозицією.

Як можна оцінити функціонування польсько-українського кордону протягом останніх 50 років? Після остаточної його демаркації в 1947 р., упродовж кількох десятиліть він фактично став кордоном, який було дуже важко перетнути. Виїхати з Польщі на Україну до 1991 р., себто в період її приналежности до СРСР, можна було лише на підставі запрошення з метою залагодження родинних справ, причому польські паспортні органи намагалися максимально обмежувати такі виїзди. В залежності від того, який період тривав у СРСР, – відлиги чи зміцнення режиму, – їх було більше або менше. Найважче було перетнути польсько-радянський кордон у сталінський період. У той час кожного, хто виряджався на Радянську Україну, прискіпливо перевіряли органи безпеки, а дозвіл на виїзд здобути було надзвичайно важко. Пізніше, попри те, що приписи стали трохи ліберальніші, все одно кожен громадянин Польщі після приїзду до даної української місцевости зобов’язаний був відмітитися в місцевому відділку міліції, перебувати мусів лише в місці запрошення, подорожувати – виключно визначеними для цього дорогами і покинути СРСР саме в той день, у який закінчувалося його запрошення. В той період особами, які перетинали польсько-український кордон, найчастіше були польські громадяни української національности, бо передусім вони могли обґрунтувати свій виїзд доконечністю відвідати рідних або залагодити важливі родинні справи. Натомість без особливих перешкод виїжджали на Україну представники польських державних і партійних органів під час офіційних візитів або, напр., для проведення спільного партійно-політичного вишколу; виїжджала в рамках обміну також молодь, згуртована в соціалістичних організаціях. Допіру в сімдесятих та вісімдесятих роках зросло число екскурсій, організованих польськими туристичними бюро, але можливість участи в них розглядалася за принципом відзначення за громадську роботу, добру успішність у навчанні або в професійній праці. Обмін молоддю мав невеликий засяг і, організовуваний соціалістичними союзами молоді, завжди був поєднаний з ідеологічним вишколом та тісними контактами з тамтешнім комсомолом. Для багатьох пересічних польських громадян єдиною можливістю виїхати на Україну без запрошення були т. зв. “потяги дружби”, тобто зорганізовані залізничні екскурсії, які відбувалися по наперед заплянованих маршрутах і за строго визначеною програмою, що мала показати її учасникам досягнення соціалістичного будівництва в СРСР, вищість устрою, який там панує. Такі екскурсії були, однак, заманливі для польських громадян з іншого огляду, а саме, вони давали нагоду закупляти дефіцитні або дорогі в Польщі товари, великою популярністю користувалася, зокрема, вироблена із золота біжутерія. Таким робом учасники тих екскурсій спромагалися не тільки повернути собі кошти подорожі, але й навіть непогано заробити. Зовсім не існувала в той період індивідуальна туристика. До т. зв. “ущільнення” польсько-радянського кордону дійшло в 1980 р., після виникнення в Польщі “Солідарности”, і воно тривало майже до середини вісімдесятих років, причому найбільший контроль польських громадян тривав у період воєнного стану в Польщі, тобто від 13 грудня 1980 р. до 22 липня 1983 р. Певна лібералізація у виїздах до СРСР настала під кінець вісімдесятих років, у період здійснюваної тодішнім ґенеральним секретарем Комуністичної Партії Радянського Союзу Михайлом Горбачовим “перебудови” [16]. Тоді можна було вже більш вільно подорожувати по Україні. В 1990 р. на виїзд достатньо було запрошення будь-якої з діючих в Україні громадських організацій. В ширшому масштабі розпочався тоді польсько-український культурний обмін, хоч він і далі мав офіційний характер і контролювався державним апаратом. До того ж у той час масовими стали виїзди польських громадян на Україну з метою закупівлі дешевших на тамтешньому ринку промислових і продовольчих товарів. Це будило протести українських громадян, позаяк на українському ринку відчувалася недостача згаданих товарів. У зв’язку з цим чинився тиск на державні органи і митне управління, щоб максимально обмежити вивіз товарів з України. До дальшого пом’якшення контролю Української держави над питанням проникности державного кордону доходить після проголошення 16 липня 1990 р. Деклярації суверенітету України, а відтак, 24 серпня 1991 р. – Акту державної незалежности. Польща тоді першою визнала незалежність України. Це сталося вже на другий день після проведеного в тій державі 1 грудня 1991 р. народного референдуму [17]. З того часу польська сторона при кожній нагоді, – як в офіційних контактах, так і під час зустрічей з українськими політиками, – підкреслювала непорушність існуючого польсько-українського кордону. Це мало місце, зокрема, в розмовах, які відбувалися під час візити до Польщі прем’єр-міністра українського уряду Вітольда Фокіна 4 жовтня 1991 р., візити міністра оборони України ґен. Костянтина Мороза 14 січня 1992 р. [18]. На міжнародному рівні офіційна позиція у справі польсько-українського кордону була висловлена в підписаному у Варшаві 18 травня 1992 р. “Договорі між Польською Республікою та Україною про добросусідство, дружні взаємини і співпрацю”, який містив засвідчення, що “існуючий і демаркований на місці кордон між Польщею й Україною сторони вважають непорушним і водночас підтверджують, що не мають одна супроти одної жодних територіальних претенсій і не будуть їх висувати в майбутньому” [19].

Слід підкреслити, що цей договір був увінчанням процесу, що вже раніше здобув підґрунтя в польському суспільстві, яке, як ми згадували, поступово щораз більше визнавало перебіг державного польсько-радянського, а надто, після 1991 року, польсько-українського кордону. Нині в Польщі не існують політичні сили, які б домагалися перегляду польсько-українського кордону. Практично не трапляються навіть публічні виступи, які б неґували його перебіг. Цього немає навіть у т. зв. “земляцьких” середовищах, які, натомість, часто подають голос у справі потреби охорони польської культурної спадщини та історичних пам’яток на Україні. Зате в Польщі існують, особливо в середовищах менш освічених людей, певні острахи перед українським територіальним ревізіонізмом. Тому трапляється, що політично менш грамотні кола, а також другорядні реґіональні часописи, роздувають спорадичні антипольські виступи на Україні. Так було, напр., кілька років тому, коли на з’їзді Народного Руху України появилися герби Перемишля і Холма. Неприязні до України політичні кола в Польщі намагалися надати цьому широкого розголосу, попри те, що назагал у Польщі добре відомо, що Народний Рух України – далеке від націоналізму й ревізії кордонів політичне угруповання. Більш небезпечні були, натомість, статті, публіковані на шпальтах таких українських часописів, як “Націоналіст” чи “Український Час”. Цей останній, напр., опублікував у 1991 р. мапу, на якій українська територія сягала далеко вглиб Польщі. Публіковані там статті намагалися розповсюдити погляд, що повна українська державність буде досягнена лише тоді, коли Україна охопить усі ті території, на котрих у минулому жило українське населення [20]. Попри те, що обидва ці часописи були малотиражні і мали мінімальний політичний вплив, все-таки їхні публікації призводили до того, що в не вельми політично грамотної частини польського населення, яка за ними стежила, складалося переконання, що українці не визнають існуючого нині кордону з Польщею. Ці острахи, однак, ніколи серйозно не бралися до уваги тими, хто вирішував польське політичне життя, та інтелектуальними середовищами.

На польсько-українське зближення і співробітництво, а почерез це також і на функціонування кордону, мали вплив, крім того, угоди і порозуміння, що укладалися на льокальному рівні представниками місцевої і самоврядної адміністрації прикордонних реґіонів. Перше таке порозуміння було підписане вже через неповних три тижні після референдуму у справі незалежности України. А саме, 18 грудня 1991 р. в Томашові Любельському з польської сторони чотири воєводи, холмський, замойський, перемиський і кросненський, підписали з двома головами українських обласних Рад народних депутатів, волинським і львівським, “Порозуміння про співпрацю прикордонних воєводств і областей Польщі та України”. Метою підписаного порозуміння було створення умов, які сприяли б розвиткові багаторівневої співпраці згаданих прикордонних реґіонів. З цією метою утворена була Мішана Комісія, завданням якої було проаналізувати правові приписи, що реґулюють діяльність економічних суб’єктів, поліпшити телекомунікацію та рух через кордон. Великі надії на пожвавлення контактів прикордонних реґіонів пов’язувалися з утворенням 14 лютого 1993 р. Міжреґіонального Союзу “Карпатський Еврореґіон”, сторонами-учасницями якого, крім Польщі й України, є Словаччина й Угорщина. На жаль, у Польщі та Словаччині ця ініціатива наштовхнулася на певні суспільні опори, підживлювані правими партіями, які у творенні понаднаціональних структур, що охоплювали б частини територій згаданих держав, вбачали загрозу територіальній інтеґральності держави. До того ж у випадку Польщі й України в рамках еврореґіону в той час не існувала спільна лінія кордону, що змінилося допіру останнім часом, коли до еврореґіону приєдналася Львівська Область України. Відтак підписано було два порозуміння, які унормовували вибрані царини суспільного життя. А саме, 28 червня 1993 р. між перемиським воєводою і начальником штабу Цивільної оборони Львівської области було підписане порозуміння про співпрацю у сфері ліквідації загроз мирного періоду та стихійних лих, а 24 листопада 1994 р. – угода у справі польсько-української транскордонної співпраці у сфері туризму. Черговим етапом у царині розвитку руху через кордон було укладення низки угод про комплексну співпрацю між воєводами і головами прикордонних областей [21]. Услід за цим ідуть порозуміння, підписувані органами самоврядування. Таке порозуміння підписали, напр., 10 червня 1995 р. мери Перемишля і Львова.

Оцінка реалізації підписуваних порозумінь і угод залишає, однак, бажати кращого, бо, здається, вони надто повільно впливають на таку переміну функціонування польсько-українського кордону, яка елімінувала б його позицію, сформовану в часи комуністичного режиму, на користь максимального спрощення особистого руху і перепливу матеріальних благ згідно з европейськими стандартами. Причин такого стану справ багато. До них належать, безперечно, психологічно-соціальні бар’єри. Обидва народи, польський і український, упродовж майже половини століття були призвичаювані до того, що співпраця між прикордонними реґіонами може відбуватися виключно за посередництвом центральної влади. Адже будь-які льокальні ініціативи піддавалися рестрикціям з боку державного апарату. Прикордонні служби проходили такий вишкіл, щоб кожного, хто перетинає кордон, трактувати як потенційного злочинця, тим більше, що нестаток благ в обох країнах призводив до того, що кожен перетинач кордону ввозив товари, котрих бракувало в країні, до якої він прямував, і вивозив такі, дефіцит яких існував у його країні. Ці навики, які часом межують із браком особистої культури митних служб та військовиків-охоронців кордону, елімінуються дуже повільно, тим більше, що в переважній більшості ці люди виконували свої функції ще в комуністичний період. З українського боку далі значною мірою функціонують правові приписи, що виникли ще в радянський період. Не можна, напр., перевезти навіть одного примірника словника чи енцикльопедії, куплених для власних потреб.

Польсько-український кордон страждає від браку прикордонних переходів. Ті, що існують, потребують модернізації. Позаяк вони виникали в період, коли перетинання кордону мало обмежений характер, тепер вони не в стані справно пропускати постійно зростаючу кількість осіб і товарів, а митний і паспортний перегляд відбувається дуже довго. Наявні переходи – це, згідно з приписами, переходи виключно для транспортного руху, їх не можуть перетинати пішоходи, що в нинішній день видається абсурдом. Це значне ускладнення особливо для тих осіб, які проживають у безпосередньому сусідстві з кордоном. Важка фінансова ситуація в обох державах є причиною того, що вже розроблені пляни збільшення кількости прикордонних переходів та модернізації тих, які нині діють, здійснюються дуже повільно. Певні сподівання на поліпшення руху через кордон пов’язуються з плянованою будовою автостради Захід – Схід. Перемиське воєводство, через яке мала б проходити автострада, пов’язує з нею пляни економічного пожвавлення в реґіоні. З думкою про це в 1995 р. була створена Вільна Митна Зона Перемишль – Медика.

Незважаючи на згадані невигоди й ускладнення, проведена після 1989 р. в Польщі, а відтак після 1991 р. в Україні, лібералізація правил видавання паспортів, що дають право виїжджати за кордон, а також правил про прикордонний рух, привела до велетенського, більш спонтанного й індивідуального руху громадян обох країн через кордони. У переважної більшости він пов’язаний з т. зв. базарною торгівлею.

З польського боку практично немає тенденцій обмежувати приїзд українських громадян до Польщі. Щоправда, в минулі роки такі голоси появлялися з боку льокальних діячів Християнсько-Національного Союзу (Zwiazek Chrzescijansko-Narodowy), але як головну мотивацію такої позиції вони подавали не політичні міркування, а факти коєння чужоземцями повсякденних злочинів. Чинилися також спроби піднімати цю проблему в період, коли в Україні реєструвалися випадки захворювань на холеру. Практично ці постуляти ніколи серйозно не бралися до уваги, а польське Міністерство Закордонних Справ рішуче стояло на позиції впроваджування на східньому кордону – в міру можливости – европейських стандартів. Досі приїзди громадян України до Польщі та польських громадян – на Україну відбувалися на підставі індивідуальних або службових запрошень, причому ці останні можна було здобути дуже легко, позаяк вистачало печатки будь-якої правно зареєстрованої організації, щоб запрошення було дійсне. Однак найпростішим способом перетнути кордон була купівля ваучера, ціна якого була настільки низькою, що її можна назвати символічною.

Черговим заходом, який, цього разу, вже цілковито лібералізує рух через кордон, є впровадження 17 вересня поточного року польсько-української безвізової угоди. Громадяни обох держав на основі чинних правил можуть перетинати кордон без віз, якщо мають дійсні закордонні паспорти, і перебувати на території сусідньої держави до 90 днів або подорожувати через цю країну транзитом. На довше перебування потрібна віза.

Аналізуючи польсько-український прикордонний рух в останні роки, варто звернути увагу на помітний спад виїздів польських громадян на Україну і постійно зростаюче число приїзду українських громадян до Польщі. Напр., у 1995 р. найбільший прикордонний українсько-польський перехід у Медиці перетнуло в обидвох напрямках 3 млн. 400 тис. осіб. З цього числа до Польщі в’їхало 1 млн. 500 тис. чужоземців і тільки 100 тис. поляків, а з Польщі виїхало 1 млн. 700 тис. чужоземців і також лишень 100 тис. поляків. Подібно було на решті польсько-українських прикордонних переходів. У 1996 р. їх перетнуло в сумі аж 10 млн. 600 тис. осіб. То був, як ми вже раніше згадували, постійно зростаючий рух, бо в 1996 р. відсоток осіб, що перетнули польсько-український кордон, порівняно з 1995 р. зріс на 10,4%, а порівняно з 1994 р. – аж на 60,5% [22]. Так само і в поточному році утримується постійна тенденція до зростання кількости осіб, що перетинають міждержавний кордон.

Підсумовуючи оцей наш огляд, можемо дійти до наступних висновків:

1) Попри те, що польсько-український кордон був силоміць накинений Польщі державами антигітлерівської коаліції в обхід леґальної польської влади, сьогодні цей кордон – повністю визнаний польською громадськістю. Серед багатьох чинників, які на це склалися, до найважливіших належать, безсумнівно: переселення поляків з українських теренів до Польщі, а українців з Польщі – на Україну та обґрунтування перебігу кордону міркуваннями історичного й етнографічного характеру. Крім того, на це визнання безпосередній вплив мали: співпраця польської й української антикомуністичної опозиції та здобуття обома державами незалежности від московської опіки;

2) В радянські часи польсько-український кордон був бар’єром, який утруднював і унеможливлював вільну трансльокацію людей і матеріальних благ;

3) У 1989–1991 роках було започатковано процес перебудови функціонування кордону між Польщею й Україною, який характеризувався поступовою лібералізацією правил, аж до впровадження останнім часом безвізового руху;

4) З метою дальшого поступу у справі швидшого перетинання кордону необхідно збільшити кількість прикордонних переходів, модернізувати ті, що нині існують, і краще вишколювати прикордонні служби;

5) В майбутньому польсько-український кордон буде відогравати одну з найважливіших ролей у комунікації й економічній співпраці між Европейським Союзом і Східньою Европою.

Примітки авторів:

[1] Див. Nazi-Soviets Relations 1939–1941. Documents from the Archives of the German Foreign Office, Вашінґтон 1948; Білі плями. СРСР–Німеччина. Документи і матеріали щодо радянсько-німецьких стосунків у період від квітня 1939 р. до липня 1941 р., Вільнюс 1990.

[2] J. Karski, Wielkie mocarstwa a Polska od wrzesnia do Jalty, “Zeszyty Edukacji Narodowej” KOS, 1987, с. 30.

[3] P. Eberhardt, Polska granica wschodnia (1939–1945), Warszawa, b. r. w., с. 100–105.

[4] J. Karski, op. cit., с. 36–37.

[5] W. Kowalski, Walka dyplomatyczna o miejsce Polski w Europie (1939–1945), Warszawa 1979, с. 426.

[6] P. Eberhardt, op. cit., с. 112.

[7] Polska Partia Robotnicza (PPR) – комуністична партія сталінського типу, що була зорганізована комуністичними діячами, присланими в часі війни з СРСР, а також представниками польських комуністів, членів розпущеної Комінтерном у 1938 р. Польської Комуністичної Партії. PPR зорганізувала власні збройні сили – Народну Ґвардію (Gwardia Ludowa), перетворену в січні 1944 р. в Народну Армію (Armia Ludowa). PPR була також головною організаторкою комуністичних осередків влади – Крайової Національної Ради (Krajowa Rada Narodowa) та Польського Комітету Національного Визволення (Polski Komitet Wyzwolenia Narodowego, PKWN). Після визволення польських земель вона відогравала головну політичну ролю в керуванні державою та її органами. В 1948 р. вона об’єдналася з лівим крилом Польської Соціалістичної Партії (Polska Partia Socjalistyczna, PPS), утворюючи таким чином Польську Об’єднану Робітничу Партію (Polska Zjednoczona Partia Robotnicza).

[8] Zwiazek Patriotow Polskich – утворена в СРСР польська організація, в якій домінували комуністи і яка була цілковито підвладна Сталіну. Патронувала утвореному в СРСР Польському Народному Військові (Ludowe Wojsko Polskie).

[9] Ludowe Wojsko Polskie – мілітарна сила, зорганізована в СРСР польськими комуністами в 1943 р., після виведення з СРСР Польської Армії ґен. Владислава Андерса на Близький Схід. Ludowe Wojsko Polskie спільно з Радянською Армією брало участь у визволенні польських земель від німецької окупації.

[10] Цит. за П. Ебергардтом, op. cit., с. 156.

[11] Станіслав Міколайчик (1901–1966) – політик, діяч селянського руху; в часі Другої Світової війни – в еміґрації; XII 1939 – IX 1941 заступник голови Національної Ради Польської Республіки на Чужині; IX 1941 – VII 1943 віце-прем’єр і міністр внутрішніх справ уряду ПР в еміґрації; після смерти прем’єр-міністра ґен. Владислава Сікорського, від 14. VII 1943 до 24. XI 1944 прем’єр-міністр уряду ПР; VIII і X 1944 провадив під британським натиском розмови в Москві на тему східнього польського кордону, не отримав, однак, згоди уряду на компроміс і подав у відставку; в VI 1945 учасник московських розмов зі Сталіним та польськими комуністами в справі утворення Тимчасового Уряду Національної Єдности; після його виникнення, від 28. VI 1945 до 8. II 1947 другий віце-прем’єр і водночас міністр рільництва та земельних реформ; творець і лідер Польської Селянської Партії (Polskie Stronnictwo Ludowe) – леґальної опозиційної партії, яка виступала проти васального відносно СРСР правління польських комуністів; після поразки своєї партії у сфальсифікованих виборах до Законодавчого Сейму в 1947 р. потаємно покинув країну.

[12] Причому варто зазначити, що згода на лінію Керзона означала для Польщі відмову від близько 45% власної території, на якій перед війною проживала 1/3 населення держави. Згідно з чинною тоді в Польщі Конституцією таке рішення міг прийняти лише парлямент.

[13] Цит. за П. Ебергардтом, op. cit., с. 187.

[14] Польща втрачала бл. 180 тис. кв. км на Сході, а взамін здобувала бл. 100 тис. кв. км на Заході.

[15] Див. Dokumenty i materialy do historii stosunkow polsko-radzieckich. Styczen 1944 – grudzien 1945, t. VIII, Warszawa 1974, с. 582–583.

[16] Започатковані Горбачовим реформи відомі під російськими назвами “перестройка” і “гласность”.

[17] Сейм ПР підтвердив це визнання 6 грудня 1991 р. – див. “Monitor Polski” ч. 45 за 1991, поз. 316.

[18] Див. W. Gill, N. Gill, Stosunki Polski z Ukraina w latach 1989–1993, Torun – Poznan 1994, с. 21–24.

[19] Див. “Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej” ч. 125 за 1993 р., поз. 573.

[20] “Український Час” 1991, ч. 1(8), с. 2; пор. також S. Stepien, Echo 17 wrzesnia 1939 r. na Ukrainie – wspolczesne rozumienie nacjonalizmu w ukrainskim zyciu politycznym, в: Rozprawy Wydzialu Historyczno-Filozoficznego Polskiej Akademii Umiejetnosci, том 78, Краків 1994, с. 195–204.

[21] Приміром, 15 травня 1997 р. таке порозуміння було підписане між перемиським воєводою і головою Львівської обласної державної адміністрації.

[22] Дані, отримані у воєводській адміністрації в Перемишлі.

Переклав Андрій Доместик

Увага: слова й імена, наведені (переважно у примітках) польською абеткою, подані без специфічно польських літер та діакритичних знаків.


ч
и
с
л
о

11

1997