Настали жовті, повні нудоти зимові дні. Поруділу землю вкривала дірява, заяложена
і куца скатерка снігу. На всі дахи її не вистачало, тому подекуди ще зосталися
чорні або іржаві ґонтові покрівлі та арки, що ховали у собі закурені горища
– чорні звуглілі собори, наїжачені ребрами крокв, платв і бантин, – темні легені
зимових буревіїв. Кожен досвіток відкривав нові, вночі вирослі, видуті вихором,
комини й димарі, чорні труби диявольських органів. Сажотруси не могли збутися
ворон, котрі ввечері живим чорним листям обсідали гілля дерев під костьолом,
потім відривалися, тріпотіли, аби врешті пригорнутися, кожна до свого місця
на своїй гілці, а вдосвіта відлітали великими зграями – хмарами сажі, клаптями
кіптяви, розхвилені і фантастичні, цяткуючи мерехтливим карканням каламутно-жовті
смуги світання. Дні задубіли від стужі і нудьги, як торішні буханці хліба. Починано
їх тупими ножами, без апетиту, з лінивою сонністю.
Батько вже не виходив з дому. Палив у грубах, студіював незбагненно-глибоку
суть вогню, смакував металеву солоність і вуджений запах зимових пломенів, холодних
пестощів саламандр, що лижуть блискучу сажу в пащі комина. Все тоді щось задоволено
майстрував під самою стелею. О кожній порі дня можна було бачити, як він, присівши
на вершечку драбини, порався угорі – коло карнизів високих вікон, біля куль
і ланцюгів висячих ламп. Звичаєм малярів послуговувався драбиною як величезними
дибами і чувся добре у тій пташиній перспективі поблизу мальованого неба, арабесок
і птахів стелі. Від практичного життя він віддалявся щораз більше. Коли мати,
зажурена і стурбована його станом, намагалася говорити про справи, про найближчі
невідкладні виплати, слухав розсіяно, сповнений неспокою, з відсутнім виразом
зсудомленого обличчя. Траплялось, раптово перебивав її заклинальним жестом руки,
щоб побігти в кут кімнати, припасти вухом до шпари в підлозі і з піднесеними
вказівними пальцями рук, які означали найвищу міру важливости дослідження –
наслуховувати. Тоді ще ми не розуміли смутного тла цього дивацтва, невідрадного
комплексу, котрий зрів усередині.
Мати не мала на батька ніякого впливу, він зате дуже шанував Аделю. Прибирання
кімнат було для нього великою і важливою церемонією, спостерігати за якою він
ніколи не забував – із страхом і дрожем насолоди слідкуючи за всіма Аделиними
маніпуляціями. Усім її діям він надавав глибшого, символічного значення. Коли
дівчина молодими і сміливими рухами посувала щітку на довгім держаку по підлозі,
то це було ледь не понад його сили. З очей батькові текли сльози, обличчя променилося
сміхом, а тілом теліпав розкішний спазм екстазу. Був до шаленства вразливий
на лоскоти. Досить було Аделі наставити йому пальця, ніби для лоскотання, а
вже наполоханий утікав через усі кімнати голосно хряскаючи за собою дверми,
аби в останній впасти долічерева на ліжко і витись у конвульсіях сміху лишень
від самого уявного образу, якому не міг опиратися. Завдяки цьому Аделя мала
над батьком владу майже необмежену.
Тоді ж у батька вперше зауважено палке зацікавлення тваринами. Спочатку це
була пристрасть мисливця і художника, можливо була і глибша, зоологічна симпатія
створіння до споріднених, але таких відмінних форм живого, експериментування
в незнаних реєстрах буття. І лише пізніше справа набрала тієї несамовитої, заплутаної,
глибоко грішної та осоружної для природи форми, якої ліпше не витягати на денне
світло.
Почалося з висиджування пташиних яєць. Накладом великих грошей і праці спроваджував
батько з Гамбурґа, з Голландії, з африканських зоологічних станцій запліднені
пташині яйця, які давав висиджувати величезним бельгійським курям. Це заняття
було вельми захоплюючим і для мене – оте викльовування пуцьвіріньків, справжніх
чудовиськ кшталтом і забарвленням.
Неможливо було додивитись у монстрах із здоровенними фантастичними дзьобами,
що одразу після народження широко роззявлялися, ненажерливо сичали, у ящерах
з кволими, голенькими тільцями горбанів – майбутніх пав і фазанів, глухарів
та кондорів. Порозміщуваний у кошиках, у ваті, драконячий отой виплід підносив
на тонесеньких шийках сліпі, більмуваті голівки, безголосо квакаючи німими горлянками.
Мій батько ходив уздовж полиць у зеленому фартусі, як садівник уздовж парників
з кактусами, і виманював із небуття пульсуючі життям сліпі пухирці, недолугі
пузця, що сприймають зовнішній світ тільки у формі харчу, паростки життя, що
навпомацки пнуться до світла. По кількох тижнях сліпі пуп’янки розбруньковувалися
і кімнати сповнював кольоровий гамір, миготливий щебет новоселів. Вони обсідали
карнизи фіранок і шаф, гніздилися в гущавині олов‘яного гілля та арабесок велеруких
висячих ламп.
Коли батько вивчав великі орнітологічні посібники і гортав кольорові таблиці,
здавалося наче з них вилітають оці пернаті химери і сповнюють кімнату кольоровим
тріпотінням, шматами пурпуру, клаптями блакиті, мідянки та срібла. Під час годівлі
вони утворювали на підлозі барвисту, хвильну грядку, живий килим, котрий при
чиїйсь необачній появі розпадався, розлітався рухомими квітами, що лопотіли
у повітрі, аби врешті розташуватися десь попід стелею. У пам’яті мені особливо
закарбувався один кондор, величезний птах з голою шиєю, зморшкуватим, пухирчастим
видом. Це був худий аскет, буддійський лама, що керувався залізним церемоніалом
свого великого роду, у всьому поводженні сповнений незворушної гідности. Коли
він сидів напроти батька, нерухомий у монументальній поставі правічних єгипетських
богів, з оком, заповолоченим більмом, яке зсував збоку на зіниці, щоб замкнутися
зовсім у самоспогляданні власної достойної самотности, то видавався завдяки
своєму кам‘яному профілю старшим братом мого батька. Така сама тканина тіла,
сухожиль і зморщеної твердої шкіри, таке саме обличчя, зсохле і кощаве, такі
ж загрубілі, глибокі очні впадини. Навіть руки, дужі, вузлуваті, худі долоні
батька з опуклими нігтями теж були схожі на кігті кондора. Коли я бачив його
дрімаючого, то не міг позбутися враження, що маю перед собою мумію – висохлу
і тому поменшену мумію мого батька. Гадаю, і материної уваги не минула та дивна
схожість, хоча ми з нею ніколи про це не розмовляли. Характерно, що кондор уживав
спільного з моїм батьком нічного горщика.
Не припиняючи виведення щораз нових екземплярів, мій батько влаштовував на
горищі пташині весілля, висилав сватів, припинав у дірках та щербинах покрівлі
звабливих і журних наречених і досяг цим того, що дах нашого будинку, величезний
двосхилий ґонтовий дах, став справжнісінькою пташиною господою, Ноєвим ковчегом,
до якого зліталися різного роду крилаті з далеких країн. Довго, ще навіть після
знищення цього пташиного господарства утримувалась у пернатому світі традиція
нашого дому і у пору весняних мандрів не раз спадали на наш дах цілі хмари журавлів,
пеліканів, пав та сила іншого птаства.
Однак згодом – по нетривалій пишності – справа повернула на смутне. Незабаром
батькові забаглося перенестися до двох кімнат на піддашші, що слугували за комірчини.
Звідти вже раннього досвітку доносилось змішане курликання пташиних голосів.
Дерев’яні резонатори кімнат, підсилювані просторістю горища, дзвеніли всенькі
від шуму, тріпотіння, піяння, токування і ґелґоту. Батько щезав нам з очей на
кілька тижнів. Лиш інколи він сходив до помешкання і тоді ми могли зауважити,
що батько наче зменшився, схуд і скорчився. Інколи, забуваючись, він зривався
зі стільця при столі, махав руками як крилами та протяжно піяв, а очі заходили
йому млою більма. Потім, засоромлений, сміявся разом з нами і намагався звести
інцидент на жарт.
Якось несподівано під час ґенерального прибирання з’явилася у пташиній державі
батька Аделя. Ставши у дверях, заламала руки від одуру, який здіймався в повітря,
і куп посліду на підлозі, столах та меблях. Не довго вагаючись, вона відчинила
вікно, потім довгою щіткою зняла вир зі всієї тієї маси птаства. Збився пекельний
туман пір‘я, крил і крику, в якому Аделя, схожа до шаліючої Менади, закритої
круговертю свого торсу, танцювала танок руйнації. Разом з пташиною громадою,
тріпочучи руками, намагався піднестися у повітря і мій батько. Крилатий туман
потрохи рідшав, аж врешті на бойовиську зосталися тільки змучена засапана Аделя
та батько, зажурений і засоромлений, готовий до повної капітуляції.
По хвилі сходами зі свого домену спускався мій батько – спустошений чоловік,
король-баніт, що втратив трон і королівство.
Переклав Микола Яковина (1983 р.)
Ніч великого сезону
Кому не відомо, що в низці звичайних, нормальних літ з лона здичавілого
часу часом виходять літа відмінні, літа особливі та звироднілі, у
котрих – як шостий палець на руці – інколи виростає тринадцятий фальшивий
місяць.
Фальшивий – бо рідко досягає повної зрілости. Як пізно зачаті діти,
він відстає у рості, цей місяць-карлик – пагін напівзів’ялий і швидше
надуманий, ніж дійсний.
Виною тому стареча нестриманість літа, його розпусна й пізня животворність.
Часом буває, що вже й по серпню, а старий грубий штурпак літа своїм
звичаєм родить далі, далі виганяє з свого трухляка ялові й ідіотські
дні-дички, дні-бур’яни, та ще й в додаток задарма накидає пустих та
нестравних днин-качанів – днин блідих, здивованих і непотрібних.
Неправильні й нерівні, невчені та позросталі вони виростають, немов
брунькуючі і скручені в дулю пальці потворної руки.
Інші порівнюють ці дні з апокрифами, таємно всунутими між розділів
великої книги року, до палімпсестів, потайки вкладених між її листів,
або до білих не задрукованих листків, на порожніх сторінках котрих
висякають образами та кольорами втомлені лектурою очі, щоб врешті
відпочити у їх нікчемності, аж поки знову будуть втягнуті в лабіринти
нових розділів та пригод.
О, той старий пожовтілий романс року, та велика розпадаюча книга
календаря! Лежить вона собі забута в архівах часу, все більше й більше
пухне, весь час набухає від велемовности місяців, самородних вивержень
брехні, від помножуваної в ній глупоти й маячні. І коли ми нотуєм
наші оповідання, тулимо ці історії про мого батька на зубожілому узбіччі
її тексту, то чи не плекаєм ми скритої надії, що колись вони непомітно
повиростають між пожовтілих листків тієї найпрекраснішої книги, що
розсипається, ввійдуть в великий шелест її сторінок, котрий їх поглине?
Те, про що ми говоритимем, діялось тринадцятого, додаткового й дещо
фальшивого місяця року, на кільканадцятьох порожніх картках великої
хроніки календаря.
Ранки були на диво терпкими й свіжими. Спокійний і холодний плин
часу, зовсім новий запах повітря, якась відмінна густина світла свідчила
про те, що ми ввійшли в якусь іншу серію днів, новий реґіон Божого
Року.
Під тими новими небесами голос звучав дзвінко і свіжо, як в ще новому
й неузжитому помешканні, повному запахів лаку, фарб, вже браних в
руки та ще не замацаних речей. З дивним зворушенням пробувалось нової
луни, з цікавістю її напочиналось, як холодного свіжого поранку в
переддень подорожі тістечко до кави.
Мій батько знову сидів у задніх приміщенях крамниці, у малій склепінчатій
кімнатчині, як вулик поґратованій багатокомірковою реєстратурою, яка
без кінця лущилася платівками паперу, листків та фактур. З шелестіння
аркушів, з безкінечного карткування паперів виросла ґраткована й марна
екзистенція тієї кімнати, від неустанного перекладання стосів в повітрі,
з незлічених шильд фірм відроджувався апотеоз у формі схопленого з
пташиної перспективи фабричного міста, наїжаченого димовими трубами,
обрамленого низками медалей, викрутасами та закарлюками помпезних
et і Comp.
Там, як в пташарні, батько сидів на високому стільці, голубники реєстатур
шелестіли стосами паперів, кожне гніздо чи дупло аж дзвеніло від цвіркання
цифр.
Нетрі великої крамниці ставали все темнішими й що не день повнились
запасами сукон, шевйотів, оксамитів та діагоналей. На темних полицях,
тих коморах та прикомірках холодної, пліснявої кольоровости стокротно
приростала темна, вистояна барвистість речей, множився та набирав
великий капітал осени. Там ті багатства росли і достигали, все ширше
розливались по полицях як по галереях якогось великого театру, щоранку
поповнювались й проростали новими порціями товару, котрий в паках
та скринях разом з вранішнім холодом, з осінньою свіжостю й випарами
горілки, покректуючи, вносили на своїх ведмежих спинах бородаті носії.
Продавці вивантажували ті нові запаси насичених блаватних кольорів,
а потім наповнювали й старанно шпарували ними всі щілини та вільні
місця високих шаф.
То був велетенський, вкладений шарами і відібраний по відтінках реєстр
найрізноманітніших кольорів осені, котрий, як по гучних сходах, пробігав
вверх і вниз по гамах всіх октав кольору. Починався знизу, тужливо
й несміло пробував альтових облізлостей та півтонів, потім переходив
до вицвілого спузу далечі, до глобальної зелені й блакиту, щораз ширшими
акордами наростав вверх, доходив до глибокої сині, до індиґо далеких
лісів, до плющу шумливих парків, щоб потім через всі охри, санґіни,
відтінки рудого та сепії ввійти в шелестку тінь в’янучих садів, дійти
до темного запаху грибів, до подихів порохна у глибинах осінньої ночі
і до глухого акомпанементу найтемніших басів.
Батько походжав вздовж сукняної осени – заспокоював і втихомирював
ті маси, їх наростаючу міць, спокійну силу Пори. Він хотів якомога
довше зберегти незайманими ці запаси накопиченої кольоровости. Боявся
руйнувати, розмінювати на готівку недоторканий фонд осені. Але знав,
що прийде час і осінній вітер, теплий спустошливий вітер повіє над
тими шафами, й тоді вони розверзнуться, і ніщо не зможе стримати потоків
та струменів кольору, котрими вони вибухнуть на ціле місто.
Надходила пора Великого Сезону. Оживали вулиці. О шостій вечора місто
заквітало гарячкою, будинки осявала заграва, крикливо розкрашені й
нагримовані нею люди блукали, гнані якимось внутрішнім вогнем, їхні
очі жевріли якоюсь святковою, прекрасною лихоманкою.
В бокових вуличках, тихих провулках, котрі поступово западали в царину
смерку, вже було порожньо. Тільки на майданчиках перед балконами бавились
діти, бавились вперто, галасливо й недоладно. Вони прикладали до губ
й надимали малі піхурі, щоб раптом крикливо напиндючитися великими
наростами, що ґелґотали й лопотіли в їх устах, або безглуздо випнутись
червоною та піючою когутячою маскою, якоюсь кольоровою, фантастичною
і абсурдною осінньою машкарою. Здавалось накокоїжені й піючі ті фантастичні
флотилії з бібулки й осінньої погоди довгими кольоровими низками піднесуться
у повітря і як осінні ключі птахів потягнуться над містом. Або з гамом
возили одні одних на малих торохких візках, що вигравали барвистим
туркотом коліс, шпиць і дишлів. Наладовані візочки з шумом скочувались
у долішній кінець вулиці аж до розлеглої внизу, жовтої вечорової річки,
де й розсипалися звалом кружал, коліс і патичків.
У міру того, як дитячі забави ставали все більш жвавими й гамірними,
рум’яна міста темніли і заквітали пурпуром, аж раптом весь світ почав
в‘янути і чорніти, з нього швидко виділявся маячний змерх, котрий
плямував всі речі. Підступно і ядуче та зараза сутінок ширилися довкола,
перекидалася від речі до речі, чого діткнула – те одразу трухло, чорніло,
розсипалося на порох.
Охоплені тихим жахом люди втікали від того змерху, аж поки проказа
доходила й до них, вицвітала на чолі темною висипкою, вони розгублювали
лиця, котрі відпадали великими безформними лишаями, далі йшли вже
безликі й сліпі, по дорозі губили маску за маскою, тому сутінки аж
кишіли покинутими личинами, що сипались слідами їх втечі.
Потім все починало заростати чорною порохнявою корою, яка лущилася
великими плахтами, хворобливими струпами темряви. А коли долі в тихому
замішанні, у паніці швидкого розкладу все зникало і йшло прахом, вгорі
підіймався безмовний сполох зорі, мінився дзенькотом міріадів тихих
дзвіночків, підносився міріадом невидимих жийворонків, які летіли
в одну срібну безкінченість. Потім раптом спадала ніч – велика ніч,
котру розносили подихи вітру.
В її стокротному лабіринті були видовбані світлі гнізда: крамниці
– великі кольорові ліхтарні, збиті стосованим товаром і галасом покупців.
У яскравих шибах тих ліхтарень можна було спостерігати гомінкий і
повний дивних церемоній обряд осінніх закупів.
Та велика, збориста, наростаюча тінями і розпорошувана вітрами осіння
ніч крила в своїх складках темряви світлі кишеньки, торбинки кольорового
дріб’язку, барвистого розмаю шоколадок, кексів та колоніальних дивовиж.
Ті, збиті з ящиків від цукру, яскраво обліплені рекламами шоколаду,
повні шматочків мила, веселої тандити, позолочених браслетів, станіолі,
трубочок, вафель та кольорових м‘ятних цукерків ятки й крамнички були
розсіяними по нетрях величезної, порізаної лабіринтами, рузкуйовдженої
вітрами ночі острівцями легковажности та брязкотельцями безтурботности.
Великі й темні товпища сунули у темряві, у гамірному замішанні, шурханні
тисяч ніг, ґвалті тисяч уст – велелюдний, безладний потік, що тягнеться
по артеріях осіннього міста. Так і плила та ріка, повна гаму, темних
поглядів, хитрих поглипувань, порізана мовою, пошаткована балачками,
великою кашею пліток, смішків і замішання.
Здавалось, це рушили товпища осінніх сіючих маком сухих маківок
– голови-брязкальця, люди-калатала.
Знервований та підрум’янений загравою батько ходив з блискучими очима
по яскраво освітленій крамниці і наслуховував.
Через шибки вітрини та порталу долинав далекий шум міста, приглушений
гомін напливаючих товпищ. Над супокоєм крамниці яскраво горіла гасова
лампа, що звисала з великого склепіння стелі – випирала зі всіх щілин
і закамарків щонайменший слід темряви. В тиші потріскувала порожня
підлога – вздовж і впоперек лічила у тому світлі свої лискучі квадрати,
шахівницю великих плит, котрі перекидались одні з одними крускотами
й то тут то там відповідали гучним тріскотом. Зате сукна лежали тихо
та безмовно, у своїй повстяній пухнавості, вони обмінювались вздовж
стін поза спиною батька поглядами, перекидались від шафи до шафи тихими
знаками порозуміння.
Батько наслуховував. Здавалось, в цій нічній тиші його вухо видовжувалось,
галузилось аж десь за вікном фантастичним коралом – червоним поліпом,
якого колихав шум ночі.
Він наслуховував і чув. Чув з усе більшим неспокоєм далекий приплив
насуваючих товпищ. Перелякано кидав очима по порожній крамниці. Але
ті темні й руді ангели кудись відлетіли. І він залишався сам разом
з своєю тривогою перед натовпом, який ось-ось мав затопити супокій
крамниці спустошливим гомінким юрмищем і розхапати, розпродати на
торжиці всю ту, роками громаджену в великих затишних сховищах багату
осінь.
Де ж запропали ті продавці? Куди поділись ті вродливі херувими,
що мали боронити темних суконних штанців? Батько з болем запідозрив,
що гріховодять десь в глибинах дому з доньками людськими. Застиглий
та стурбований, із зажеврілими в ясному супокої крамниці очима він
своїм внутрішнім слухом чув, що відбувалось в нетрях дому в задніх
коморах тієї великої кольорової ліхтарні. Дім відкривався перед ним
кімната по кімнаті, комора по коморі, як будиночок з карт, і він бачив
як продавці гналися по яскраво освітлених кімнатах, по сходах вверх
і вниз за Аделею, аж поки вона вислизнула від них та сховалась у світлій
кухні, де й забарикадувалась кухонним буфетом.
Там задихана, осяйна й розвеселіла, зі сміхом тріпочучи великими
віями вона і принишкла. Продавці поприсідали під дверима й хихотіли.
Вікно кухні відкривалось у велику, повну сум’яття та видінь горобину
ніч. Чорні прочинені шибки спливали рефлексами далекої ілюмінації.
Довкола стояли лискучі горшки і бутлі – лощилися у супокої масною
поливою. Аделя сторожко вихилила у вікно своє пашіюче, підрум‘янене
лице з кліпаючими очима. Певна, що вони десь засіли, вона шукала на
темному подвір’ї продавців. Аж ось помітила, що один за одним вони
обережно пробираються по вузькому віконному карнизі вздовж червоної
від відблиску далекої ілюмінації стіни поверху – скрадаються до вікна.
Від гніву та розпачу батько вибухнув криком, але тієї миті на нього
насунув гам голосів і вікна крамниці раптом наповнились обличчями,
перекошеними від сміху розбуялими лицями, що розплескували носи на
блискучих шибах. Вкрай обурений батько побагровів і вискочив на ляду.
І коли натовп почав приступ на цю твердиню, галасливою юрбою вдерся
до крамниці він одним стрибком забрався на полиці з сукнами й, повиснувши
високо над товпищем, що є сили трубив на сполох, дув у великий шофар.
Але склепіння не наповнилося шумом поспішаючих на поміч ангелів, натомість
кожному зойку труби відповідав великий розбуялий хор натовпу.
– Гендлюй, розпродуй, Якубе! – волали всі, і це весь час повторюване
та повторюване волання хору ритмізувалось й поволі переходило у підхоплену
всіма горлянками мелодію рефрену.
Аж тоді батько здався, зіскочив з висоти карнизу і з криком кинувся
на барикади сукон. Великий в гніві, зі здутою жилами немов пурпуровий
кулак головою він видерся, як змагаючий пророк, на суконні шанці й
почав на них шаліти. Цілим тілом впирався у величезні паки вовни,
виважував їх з оправи, підсувався під величезні сувої сукна, підносив
на згорбленій спині, щоб з глухим гуркотом скинути з висоти андресолей
на ляду. Паки лопотіли й розвивались в повітрі величезними хоругвами,
полиці зівсюди висаджувались вибухами драпувань, водоспадами сукон,
як від ударів Мойсеєвої патериці.
Так ринули, бурхливо виверглись поплили широкими ріками скарби шаф.
Виривався, ріс, множився та заливав ляди й столи кольоровий вміст
полиць.
Стіни крамниці зникли під величезними формаціями цієї суконної космогонії,
під тими гірськими пасмами, котрі потужними масивами наростали одні
над одними. Між гірських узбіч відкривалися розлогі долини, високим
патосом вершин гриміли континенти. Крамниця розросталась в повну озер
та перспектив панораму осіннього краєвиду, на тлі цих лаштунків між
складок і долин фантастичного Ханаану мандрував батько – великими
кроками прямував з пророчо розпростертими в хмарах руками і ударами
натхнення творив лице краю.
А долі, коло підніжжя цього вирослого з гніву батька Синаю, жестикулював,
злословив, славив Баала та гендлював народ. Гендлярі згрібали цілі
жмутки м’яких фалд, драпувалися кольоровими сукнами, вповивалися в
імпровізовані доміно та плащі, безладно і вволю просторікували.
Вирослий від гніву, батько зненецька зависав над тими купками базарників
і громив з висоти цих поган могутнім словом. Потім, гнаний розпачем,
видирався на високі антресолі шаф, в нестямі біг по бантах полиць,
по лунких голих риштуваннях, батожений образами безсоромної розпусти,
яку відчував за спиною в глибинах дому.
Продавці власне добиралися до залізного балкону на рівні вінка, і
зачепившись за балюстраду, вхопили за поперек і витягали через вікно
Аделю, котра тріпотіла очима і волочила за собою смагляві в єдвабних
панчохах ноги.
Охоплений від огиди до гріха жахом, батько виростав гнівом своїх
жестів в прозу краєвиду, а внизу безтурботний народ Баала віддавався
розгнузданим веселощам. Якась пародійна пристрасть, якась зараза сміху
опанувала тією голотою. Як можна було чекати поваги від них, від того
люду калатал та горіхових дідків! Як можна було ждати хоч якогось
розуміння великих турбот батька від тих млинків, що безперервно мололи
кольорове конфетті слів!
Глухі до громів пророчого гніву ті гендлярі в єдвабних бекешах малими
групками причікали довкола складчастих гір тканин, з смішками велемовно
перебирали достоїнства товару. Своїми шпаркими язиками та чорна біржа
шурхала по шляхетній субстанції краєвиду, кришила її сікачем просторікувань
й мало не ковтала.
Віддалік, перед високими водоспадами ясних тканин групками стояли
гебреї в кольорових халатах та великих хутряних шапках. То були мужі
Великої Ради, достойні й повні гідности панове, що погладжували довгі,
пещені бороди й точили між себе помірковані, дипломатичні розмови.
Але і в церемонних розмовах, в поглядах, котрими вони обмінювалися,
був відблиск усміхненої іронії. Між них шмагали й посполиті – сірий
натовп, голота без лиця і стану. Вона заповнювала невгіддя краєвиду,
обсипала його дзвіночками й брязкотельцями бездумних теревенів. Це
був елемент блазенський, запала в шал танцю юрма полішинелів та арлекінів,
котра – сама не маючи серйозних торгових намірів – своїми блазельськими
фіґлями зводила до абсурду подекуди укладувані торгові угоди.
Однак поступово, знудившись своїм блазнюванням, той веселий народець
розпорошувався в дальніх околицях краєвиду і там поволі пропадав між
скелястих зламів та долин. Очевидно один з одним ці веселуни западали
десь в щілини й складки терену, як забиваються по кутках та закамарках
наприкінці бальової ночі змучені забавою діти.
Тимчасом вітці міста, мужі Великого Синедріону, походжали повними
поваги й гідности групами, й вели тихі, глибокі диспути. Вони розбрелись
по всьому цьому розлогому гористому краю – вдвох, втрьох мандрували
його далекими крутими шляхами. Їх малі й темні постаті залюднили всю
цю пустельну височину, над якою зависло тяжке і темне небо, небо поморщене
й похмуре, пооране довгими паралельними борознами на срібні й білі
скиби, в глибині яких показувались все нові й нові поклади його нашарувань.
Світло лампи створювало в цій країні штучний день – день дивний,
день без світанку й сутінок.
Батько поволі заспокоювався. Його гнів укладався й застигав в покладах
та пластах краєвиду. Він сидів на антресолях високих вулиць й дивився
на западаючий в осінь розлогий край. Бачив як на далеких озерах відбувався
вилов риби. В маленьких лушпинках сиділо по двоє рибаків – запускали
в воду сіті. На березі хлопці несли на головах повні тріпочучого срібного
полову кошики.
І тільки тоді він помітив, що в долині групи подорожніх задерли до
неба голови й щось показували одні одним.
Небо зненацька закишіло якоюсь кольоровою висипкою, обсипалось плямами,
що колихались, росли і дозрівали, аж раптом наповнили простір дивним
людом птахів, котрі колували й кружляли великими перехресними спіралями.
Все небо було повне їх шляхетного паріння, лопоту крил, величних ліній
тихого ширяння. Деякі з них як величезні лелеки липнули на широко
розпростертих крилах, інші, подібні до кольорових китиць, до варварських
трофеїв, щоб втриматись в потоках теплого леготу, мусили тяжко і незграбно
тріпотіти крилами; інші, зрештою недолугі конґломерати крил, міцних
ніг і обскубаних ший, нагадували погано напханих сипів та кондорів,
з яких сипалося трачиння.
Між них були й птахи двоголові, птахи багатокрилі, птахи каліки,
котрі недолуго борсалися в повітрі махаючи одним крилом. Небо починало
нагадувати стару фреску – фреску, повну монстрів та фантастичних звірів,
які кружляли, розходились і знову сходились по кольорових еліпсах
один до одного.
Облитий на бантах раптовим світлом батько встав, простягнув руку
– зазивав птахів старим покликом. Він впізнавав їх і дуже розчулився.
То було далеке, забуте потомство тієї пташиної ґенерації, яку колись
Аделя розігнала на всі сторони неба. Тепер те штучне потомство, те
деґенероване, внутрішньо мізерне, звиродніле й вибуяле пташине плем’я
поверталось додому.
Недоречно велике, по-дурному пішовши в ріст, воно всередині було
порожнім і мертвим. Вся життєва сила тих птахів пішла на фантастично
розбуяле оперення. То було щось подібне до музею вимерлих родів, лахмітні
пташиного Раю.
Деякі з них літали навзнак, мали незграбні та тяжкі, подібні до колодок
та замків дзьоби, обважені кольоровими наростами, – були сліпими.
О, як зворушило батька це несподіване повернення, як дивувався він
пташиному інстинкту, тією прив’язаністю до Вчителя, котрий як малу
дитину пестив той вигнаний рід, який врешті по багатьох ґенераціях
в останній день перед згасненням племені потягнув назад до прадавнього
краю.
Але ті сліпі паперові птахи вже не могли впізнати батька. Даремно
він кликав їх давнім покликом, забутою пташиною мовою – не чули його
й не бачили.
Аж раптом в повітрі засвистіло каміння. Це веселуни, те дурне й бездумне
плем’я, почали жбурляти каміння в фантастичне пташине небо.
І даремно батько страхав та погрожував заклинальними жестами рук
– не чули і не бачили. А птахи падали. Втраплені каменем, тяжко обвисали
і в’янули вже в повітрі. Ніж долетіти до землі, ставали безформним
жужмом пір‘я.
Швидко та дивна височина покрилась дивовижною падлиною. І доки батько
добіг до місця погрому – весь пташиний крилатий рід вже замертво лежав
на скелях.
Тільки тепер батько міг зблизька побачити всю нікчемність тієї зубожілої
ґенерації, всю сміхотворність її мізерної анатомії.
То були величезні, будь-як напхані старим стеревом віхті пір’я. В
багатьох не можна було вирізнити голови, бо та ціпкувата частина тіла
не мала на собі жодних проявів душі. Деякі, як зубри, були вкриті
кудлатою, позлипалою шерстю й відразливо смерділи. Інші нагадували
горбатих, лисих і дохлих верблюдів. Ще інші, очевидно, були з певного
роду паперу, всередині порожні й на диво пістряві ззовні. Декотрі
зблизька виявилися не чим іншим як великими хвостами пав, кольоровими
віялами, в котрі незрозумілим чином вдихнули якусь ілюзію життя.
Я бачив сумне повернення батька. Штучний день поволі забарвлювався
кольорами звичного світання. В опустілій крамниці верхні полиці набрали
барв світанкового неба. Між фраґментів згаслого пейзажу, між зруйнованих
лаштунків нічної обстави батько побачив продавців, що просиналися.
Вони підіймались між сувоїв сукон і смачно позіхали до сонця. Наверху,
в кухні, розпатлана і тепла від сну Аделя почала молоти в млинці каву,
притиснула його до білих грудей, від яких зерна набирали блиску й
жару. У сонячному світлі почав вмиватися кіт.
Переклав Тарас Возняк (1983 р.)
