ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Усякому порядному числові належиться передмова. Але цього разу доведеться, певне, обмежитися ерзацом. Бо, на жаль, ерзацами виповнене наше життя, — не те біологічне, у просторі й часі, — а буття-в-державі-на-ймення-Україна. Дедалі довше ми у ній живемо, то дошкульніше усвідомлюємо відсутність від початків цього конструкту якогось більш-менш фахового проекту.

“Якось воно буде” — почухали потилицю простодушні гречкосії, сподіваючись, що проблеми вирішаться самі собою, а “воріженьки”, зомбовані національним гимном, поповзуть стрункими лавами помирати під ясне сонечко.

Саме цей стратегічний план і здійснився-таки у нас на міру нашої усереднености (або, якщо більше подобається, посередности чи, скажімо, серединности). Три слов’янські держави колишнього СССР поманджали кожна своїм власним шляхом, значною мірою детермінованим чимось таким невловимим (а точніше, помітним тільки на марафонських історичних дистанціях) як “національний характер”, і тепер, майже через десять років від початку тієї мандрівки, час уже підбити перші підсумки. Але я цього у наче-передмові робити не буду, бо пощо тоді автори?

Одразу попереджую, — ми у редакції не чаклуни. Це я до того, що чудес від нас чекати годі. Загаплене очікування дива — взагалі невдячна справа, а коли йдеться про наш, іще доволі бідний суспільно-гуманітарний дискурс, то й поготів.

Ми лише спробували поставити поряд тексти різних за поглядами, за ситемою цінностей і пріоритетів, людей. Ми не вдавалися до розлогих тлумачень, і не пересмикували думки наших шановних авторів — ми намагалися тримати під властивим кутом дзеркало, в якому суспільство повинно побачити себе, чесно й неупереджено, відрефлексувати врешті, принаймні у першому наближенні, усю складність осмисленого, а отже відповідального ставлення до себе-у-житті.

Напевне, найбільше з усіх здобутків останнього десятиріччя я ціную свободу думки і вислову, бо в іншій віртуальній модальности повітря несвободи зламало б мене, і завершилося б усе однаково бездарно — чи то в іпостасі тихого пияка-інтелігента, чи то напівбожевільного дисидента, чи то обломаного еміґранта... А так я намагаюся реалізувати свій власний “великий український проект” — бути щирим з людьми, тримати очі відкритими, йти туди, куди хочеться, і робити те, що вважаю за потрібне. Скажете, що ж тут українського? Спробуйте, через десять років поговоримо.