У травні цього року берестейська фірма Логос, що займається маркетинґом,
проводила у Берестейській області опитування про ставлення місцевого населення
до Польщі. Результати виявились приголомшливими: Берестя – місто прикордонне,
індустріалізоване, на якому однаковою мірою залишили свій слід як воєнні та
повоєнні міґрації та переселення, так і здійснювана зверху індустріалізація
за Совєцького Союзу. Здавалося б, що перемішане у такий спосіб населення мало
б бути більш податливим до лукашенківської пропаганди, однак, як виявилося,
більш ніж половина опитаних дуже позитивно ставиться до Польщі, вважає польську
модель трансформації зразком для Білорусі, а також, що Польща обрала вірний
напрямок розвитку – і у ґеополітичному сенсі також. Лише 20% опитаних побоюється
наслідків вступу Польщі до НАТО.
У Бересті промоція Польщі виявилася успішною. Не менш успішною стала також
промоція Европи, оскільки вартості, які визнала більшість опитуваних – ринкова
економіка, правова держава, права людини та ліберальна демократія – це вартості,
на яких засновується ідея европейської інтеґрації і які стоять в опозиції до
цілей режиму Лукашенки. Такі ж опитування на Західній Україні, а можливо, і
в Калінінградській області також, дали б подібні результати. На цих теренах
польська мова є своєрідною lingua franca, нею часто користується молодь, яка
ніколи не мала справи із Другою Річчю Посполитою. Польща вважається там частиною
Заходу, але не тільки: цей “польський Захід” відрізняється від “американського
Заходу”, який українці та білоруси впускають до своїх домівок у вигляді телевізійних
серіалів, голлівудської продукції та комедій обставин, за популярністю яких
криється бажання надолужити споживання, від якого совєцька система їх відгородила.
Мак-Доналд, Арнольд Шварценеґґер та Сильвестр Сталлоне входять у постсовєцьку
культурну порожнечу, Polsat, TVP та ретрансльовані програми польського
радіо вплітаються в тонке мереживо народних традицій, що пережили спробу совєтизації.
Цей Захід зрозуміліший, рідніший.
Чи є Польща мостом на Схід?
На початку 90-х років польські органи влади та польські політики намагалися
презентувати Польщу як “міст на Схід”. Країна погрузла в регресії, видавалася
нестабільною та непривабливою для іноземних інвесторів. А на Заході все ще панував
міт про велику Росію, яка з дня на день підніметься з економічного маразму і
знову стане “великим ринком”. Цей міт швидко розвіявся, по перебудові настало
розчарування, Польща, натомість, ставала щоразу привабливішою. Легенда про польський
міст на Схід, однак, не зникла. Результати опитування у Бересті, а також факт,
що польська трансформація стала зразком – здебільшого недосяжним – у країнах
на схід від Польщі видаються підтвердженням давньої тези про польський міст.
Однак, лише на перший погляд.
Давня теза про “польський міст”, яким західні інвестори рушать на схід, щоб
здобувати багатий російський ринок, виявилась фальшивою. Ані ринок цей не є
багатим, ані Польща не є тим шляхом, що веде до нього. Єдиною галуззю, в якій
існує якийсь статистичний зв’язок між капіталовкладеннями іноземних інвесторів
та експортом продукції на Схід є переробка сільгосппродуктів, – але й тут важким
ударом виявилась російська криза 1998 року, після якої обсяг експорту почав
різко скорочуватись. Величезні інвестиції у Польщу не робились для того, щоб
здобувати східноевропейські ринки, а для того, щоб здобувати ринок польський
або европейський загалом – після вступу Польщі до ЕС. З цієї причини Fiat
більшу частину своєї продукції реекспортує до ЕС, а Daewoo навіть не
намагався експортувати свої автомобілі в Україну, а створив власний складальний
завод у Запоріжжі. ВВП Росії дорівнює сьогодні половині ВВП країн Бенілюксу;
часті, непередбачувані зміни у митній політиці, загроза нової стрибкоподібної
девальвації рубля, нескоординована, часто антиринкова економічна політика деяких
окремих постсовєцьких країн роблять їхні ринки привабливими лише для спекулянтів.
Якщо Польща й є тут шляхом, то шляхом, що веде в нікуди.
Польща не є також містком між Заходом і Сходом. Вона з’єднує Схід із Заходом,
але в зворотному напрямку руху майже не відбувається. Ставлення Сполучених Штатів
та Західної Европи змінила не польська дипломатія (хоча й намагалася це робити),
а відмова України від ядерної зброї та її готовність закрити Чорнобильську АЕС.
Польща є адвокатом України в ЕС, але пропозиції включити Україну до Европейської
Конференції і надати їй, подібно як балканському простору, “перспективу членства”,
викликають щоразу більше роздратування у німецьких і французьких дипломатів.
Вони вважають, що вищі інстанції у Гельсінкі вирішили проблему кордонів спільної
Европи на наступні десятиліття. Анкетування, проведене серед членів польської
та німецької еліти 1998 року, виявило, що найбільшою мірою обидві групи розмежовує
ставлення до можливої інтеґрації України в НАТО та ЕС. Якщо серед мешканців
Західної Европи і є прихильники вступу України до обох організацій, то схиляє
їх до такого погляду єдиний мотив: аби запобігти подальшому поглибленню інтеґрації
та повернути ЕС до зони вільної торгівлі.
Приєднатися чи увійти до ЕС?
Під час переговорів про спільну зовнішню політику ЕС Польща не мала жодних
застережень щодо запровадження юридичних рамок у цій сфері. Клопіт полягає у
тому, що ця політика базується не лише на спільних таємничих стратегіях щодо
України та Росії, але й на неписаних правилах та звичаях. Еврократи віднесли
до питань зовнішньої політики ЕС саме той момент, який у Білорусі, в Росії та
в Україні викликає найнеприємніші асоціації! Коли ще ніхто у Польщі не замислювався,
що означає включення статей Шенґенської угоди до Амстердамського Документу,
в українських прикордонних селах люди уже знали, що кордон буде закрито. Гучно
проголошена “Спільна стратегія ЕС щодо України” викликала реакцію в українській
пресі лише на один день – допоки не стало зрозуміло, що країна знову отримала
статус кандидата на членство. Про наслідки застосування правил з Шенґенської
угоди на польсько-українському кордоні суперечки точаться уже давно. З’явились
навіть концепції щодо того, як уникнути ситуації, коли візові кордони ставали
б водночас кордонами добробуту та злиднів – через створення спеціального буферного
простору, у який інвестувалися б водночас і засоби центрального уряду, і кошти
ЕС із залученням програм допомоги, радіус дії яких не закінчувався б на державних
кордонах. Багатьом людям між Львовом та Луцьком відомо, що проблеми реґіональної
співпраці знаходитимуть вирішення, які не шкодять польсько-українським відносинам
лише у тому випадку, коли Польща та Україна самі виявлятимуть ініціативу, обмінюватимуться
думками та не відкладатимуть цього на час після розширення ЕС.
Якщо розширення ЕС має бути чимось більшим, ніж приєднання чергових країн до
того ж ЕС, якщо воно має стати початком очевидного об’єднання Европи та подолання
поділу на Схід та Захід, то воно не може базуватися на тому, що та ж політика
проводитиметься як і досі, лише за участі більшої кількости країн, які цьому
підпорядковуються. Це вимагає відкритого Союзу, значно більшого зацікавлення
Центрально-Східною Европою та відмови від багатьох вигідних мітів і стереотипів,
як, наприклад, від легенди, що Косово може повторитися будь-де і що розширення
ЕС – це засіб перенесення західноевропейської моделі добробуту на Схід та спосіб
стабілізувати цей реґіон. Якщо об’єднання реґіону має бути успішним, то нові
члени мусять вступити до ЕС, а не “бути прийнятими”, увійти до нього, а не прокинутися
одного чудового ранку та із здивуванням зауважити, що вони всередині цієї структури.
Це вимагає активної політики, доброї підготовки та приєднання до участи у дебатах
Союзу. Удаване членство – це не лише зустріч “acquis”, міцна економіка та вміння
вести переговори, а ще й престиж, хороша марка і те, що економісти називають
порівняльною перевагою: за умов вільної конкуренції кожна країна має принаймні
один продукт, який вміє створити краще, ніж інші. Чи може ним бути польська
східноевропейська політика?
Обернутися до Сходу спиною?
Інколи видається, ніби польський адвокат України зупинився на роздоріжжі. Йому
не вдалося дотримати давніх обіцянок, що після вступу до ЕС східний кордон буде
“так само відкритим, як і досі” (Президент Квашнєвскі у Києві). Закриття кордонів,
запровадження візового режиму, оснащення прикордонної варти пристроями нічного
бачення, Лендроверами та найсучаснішими засобами зв’язку фінансуватимуть
Брюссель та найбільш зацікавлені у цьому країни-члени ЕС. За повторне зняття
цієї завіси у вигляді дешевих віз, побудову більшої кількости консульств та
додаткові робочі місця платитиме Польща.
Польща виступала за подальше розширення НАТО та ЕС, але чи можна вимагати від
неї утримання такої позиції, якщо та шкодитиме швидкій інтеґрації?
Польща – друга Австрія?
Такий варіант можливий і у Польщі. Тим, чим є сьогодні Польща для контактів
Схід – Захід, у 80-х роках була Австрія. Вона тримала кордони відкритими для
багатьох країн “Східного блоку”, була посередником у політичному діалозі, служила
нейтральним місцем зустрічей для бізнесменів, науковців, політиків, ворогуючих
під час громадянської війни сторін та шпигунів. Австрійські дослідницькі центри
були відомі у Европі, а австрійські політики вважалися надзвичайно компетентними
у балканських, угорських, румунських справах. Коли інші помічали лише “Східний
блок”, австрійці відкривали сліди Габсбурзької імперії, багатовікового турецького
панування, спустошення Першої Речі Посполитої та Угорської імперії. Потім упав
комунізм, залізна завіса піднялася, розпалася Югославія. Раптом виявилося, що
це не вимога часу – використати здобуту впродовж років довіру, знання та контакти
для побудови нового ладу, – а захист від імміґрації та фобії, і заіржавіла австрійська
авіація зможе протистояти порушенням повітряного простору з боку югославських
МІҐів, які летять бомбардують незалежну Словенію. Щось зіпсувалося: Австрія
запровадила візи для поляків та жорсткіші правила для іноземців, піддалася натискові
Баварії й у стислі терміни прийняла положення Шенґенської угоди, охороняючи
кордони регулярною армією. Радісну весну народів, перемогу власного бачення
Центральної Европи (яка не мала нічого спільного із німецькою концепцією початку
століття) Австрія сприйняла як повтор турецького нашестя на Відень. Її політологи
та історики упродовж століть досліджували національні конфлікти на Балканах,
австрійський доробок у сфері етнічних меншин в Югославії донині залишається
вагомішим, ніж югославський (!), та коли Югославія стікала кров’ю в етнічних
чистках, прикордонних сутичках і взаємних нападах, Австрія безпорадно стояла,
опустивши руки. Миротворчі місії та переговори вели політики-шведи, іспанці
та американці, чиї знання про тло історичного конфлікту та етнічні стосунки
часто виявлялися мізерними. Те, що роль ЕС у Югославії сьогодні оцінюють як
смугу нескінченних поразок та невдач – це не лише наслідок браку згуртованости
европейської зовнішньої політики та військової слабкости ЕС, це також результат
браку компетентности.
За цим прикладом може піти і Польща, і не потрібно великих змін, аби до цього
допровадити. Польща ще довго буде бенефіціантом нетто з бюджету, її транзитні
коридори перебувають у жалюгідному стані, а те, чим деякі польські політики
хотіли почастувати Західну Европу – новою євангелізацією та християнською мораллю
– викликає в останньої радше змішані почуття. Залишається фактом, що Польща
є більшим ринком, ніж Австрія, але вигоди, які з цього випливають, уже давно
використали експерти ЕС. Чи можна собі уявити, щоб Польща як член ЕС відігравала
для України та Білорусії таку ж роль, як Іспанія для Латинської Америки, Франція
для Півночі Африки, Великобританія для Сполучених Штатів?
Европейський Схід чи польські околиці?
У Польщі існує кілька добрих наукових інститутів та кілька університетських
катедр, що займаються Східною Европою. Одна конференція про польсько-українські
стосунки змінює іншу, а на полицях наукових книгарень лежать стоси праць, присвячених
історії прикордонних областей, польсько-білоруських і польсько-українських битв
та звільненню від брехні у взаємних контактах. Але чимала кількість авторів
і сьогодні мають на меті обґрунтувати слушність польських прагнень кількасотлітньої
давности та викрити українські, російські та білоруські лихі наміри, замість
того, щоб безсторонньо аналізувати причини та наслідки конфліктів. Навіть ті
автори, які відхиляються від цієї схеми, не в змозі обійтися без національно-етнічної
призми і відрізняються від своїх опонентів лише тим, що повертають цей ключ
в інший бік, прихильніше ставлячись у своїх книжках до тодішніх прагнень українців,
білорусів та литовців. І це не враховуючи того, що значна частина праць, присвячених
Білорусі, Україні та Росії по суті є працями, у яких висвітлюється лише те,
що у прикордонних областях було і є польським, і що для кращого розуміння сучасної
України та Білорусі має вкрай віддалене значення.
Справжня проблема криється деінде: Західний Інститут досліджує Німеччину, люблінські
університетські центри займаються Україною та Білоруссю, – але хто об’єднає
їх в одне ціле? Хто займається Україною та Білоруссю в контексті европейської
інтеґрації? Хто у Польщі може опрацювати комплексну стратегію поєднання польського
“ноу гау” на тему Східної Европи та включення його у контекст европейської зовнішньої
політики та безпеки? Чи виникла – хоча б як нарис – якась польська концепція
майбутнього Калінінградської области після розширення ЕС на Литву та Польщу?
Хто підраховує, які наслідки для польської позиції мали б ці відмінності, обговорювані
сьогодні моделі поділу голосів у Раді Европи після реформи Документу? Кожна
країна-член ЕС має декілька таких центрів, які постачають актуальну інформацію
та дослідження для порад політикам. Польський Інститут Міжнародних Справ кожних
кілька років підлягає реструктуризації і з великим запізненням подає інформацію
про позиції інших держав щодо найпекучіших питань у Европі.
Центр Східноевропейських студій не публікує майже жодних праць англійською
або французькою мовами, а його сторінка в Інтернеті походить з допотопних часів
цієї мережі. Незважаючи на це, його виважені поточні коментарі, що часто йдуть
врозріз із публічним обговоренням отримують визнання за кордоном. Де польський
“Центр Европейських Студій”, який миттєво реагує на чергові рішення у вищих
інстанціях ЕС?
Переполох у МЗС
Багато років ми є свідками одного й того ж сценарію, що постійно повторюється:
польська дипломатія рішуче шукає можливостей мати бодай якесь відношення до
чергової міжнародної конференції, приєднання ЗЕС до ЕС, запровадження в дію
Стабілізаційного Пакту для Балкан чи опрацювання стратегії для України. Відтак
президія ЕС запитує про позицію Польщі, викликаючи переполох у МЗС, де поспішно
та у вузькому колі опрацьовують таємничі листи, третина змісту яких відома потім
п’ятнадцятьом урядам, п’ятнадцятьом офісам МЗС, прем’єрів, президентів, послів
усіх країн-членів ЕС, членам Комісії закордонних справ, европейської інтеґрації,
незліченним керівникам Европейської Комісії та Европейського Парламенту – усім,
за винятком польських виборців, а часто навіть послів. Таким чином польська
европейська політика опиняється у подвійній ізоляції: відірвана від компетентних
порад та громадської думки у країні. Не дивно, що на заяви Жана Делора, Гельмута
Шмідта та Жискара д’Естена навіть польський Міністр Закордонних Справ і Президент
зреаґували поверхово, із кількамісячним запізненням і лише тоді, коли ці тексти
переклала Gazeta Wyborcza. Приклад: “Уперше німецький Міністр Закордонних
Справ, Йошка Фішер, подав свою Концепцію “Европейської Федерації” із двопалатним
парламентом наприкінці 1998 року у тижневику Der Spiegel”.
Обидва елементи загальноевропейських дебатів про майбутнє ЕС тісно пов’язані
між собою, на що недавно звернув увагу Єжи Лукашевскі: чи можна виступати за
“якнайбільше розширення ЕС”, водночас заперечуючи поділ ЕС на “міцне ядро” і
(як називали це Жискар та Шмідт) “европейський простір”? Навіть якщо хтось вважає,
що через кілька років, коли Польща уже буде членом ЕС, Україна теж буде в стані
досягнути внутрішнього консенсусу щодо однозначно прозахідною орієнтації, прийняти
цілісність союзного “acquis” і стати повноправним членом ЕС – то залишиться
проблема фінансування її вступу, проблема, додаймо, не Польщі, а тих членів
ЕС, які, як платники нетто з бюджету ЕС мусять фінансувати розширення на десять
країн, а потім ще й подальше розширення. Так чи інак, розширення на країни з
такою великою економічною різницею мусить потягнути за собою встановлення диференційованих
категорій членства. Що є кращим для таких країн як Румунія чи Болгарія, а –
у майбутньому – як Албанія та Македонія: відкладення членства на кільканадцять
чи кількадесят років чи поступова інтеґрація? Умови об’єднання дають певний
доступ до ринку (і зазвичай торговий дефіцит з ЕС), помірковану підтримку з
каси ЕС, але не дають можливости будь-якого впливу на справи ЕС. Поступова інтеґрація
дає можливість співпраці (участи у прийнятті рішень), дані країни із об’єктів
політики ЕС перетворюються на суб’єкти. Але у Польщі ті самі політики, які у
Берліні та Парижі добиваються подальшого розширення ЕС і надання Україні статусу
кандидата, після прочитання Gazety Wyborczej, можуть заявляти, що концепція
“Европи двох швидкостей” прирікає Польщу на “членство другої категорії”. З цього
видно як на долоні, що у Польщі дуже бракує установи, яка б могла структуризувати
громадські дебати. Якщо не вдасться поєднати компетентність польської сторони
у східноевропейських справах із знанням у сфері европейської інтеґрації, якщо
елітарна, закулісна зовнішня політика й далі залишатиметься на кітві для громадської
думки та для солідних досліджень компетентних установ, то польська східноевропейська
політика, польський запас знань про східних сусідів будуть змарновані. Можливі
проблеми у Білорусі та в Україні, над Балтійським чи Чорним морем вирішуватимуть
шведи, данці, портуґальці за сприяння італійських, німецьких чи французьких
інститутів, а політика ЕС щодо України та Білорусі опрацьовуватимуться у Лондоні,
Римі та Гельсінкі.
Хто як не Польща має розробити у майбутньому ЕС концепції співпраці із Білоруссю
на випадок демократичних чи економічних змін у цій країні? Хто найбільше зацікавлений
у мирних перетвореннях найпотужнішого російського авіаносця, яким є калінінградський
анклав у зоні вільної торгівлі, та спорудження мосту до Росії, як не Польща
та Литва? Існує уже концепція спеціального статусу у рамках Шенґенської угоди,
яка дозволятиме мешканцям Калінінграду й надалі без віз подорожувати та торгувати
у Польщі. У дебатах про майбутнє ЕС ставкою є не членство України, а можливий
гнучкий підхід п’ятнадцятки до реґіональної співпраці між майбутніми членами
ЕС Польща, Угорщина та Словаччина) та їхніми східними сусідами незалежно від
того, мають вони статус кандидата чи ні. Важко знайти прихильників тези, що
ЕС не повинен вводити диференційовану інтеґрацію, а прийняти Україну на повних
правах. Легко знайти союзників, що висловлюються за “відкрите міцне ядро”, еластичне
розширення та відкритість ЕС до реґіональної співпраці за зразком, наприклад,
“Північного Союзу”.
Відкидаючи усі концепції диференційованої інтеґрації як “членство другої категорії”,
Польща сама замикає собі вуста у дебатах про майбутній вигляд ЕС та марнує свій
“ноу гау” у сфері своїх сусідів за Бугом. Прийняття усіх десяти середньо- та
східноевропейських кандидатів до ЕС на однакових засадах затягне увесь процес
на кільканадцять чи кількадесят років. Альтернативою є Европа не двох швидкостей,
а, можливо, трьох, чотирьох, або й п’яти швидкостей. Ці дебати у Західній Европі
допіру починаються, і їм часто бракує елементарної інформації про центрально-
Переклала Христина Стельмах
