Розмови з Юрком розтяглися – беручи до уваги тривалі перерви у трансляції – на чотири-п’ять років. За той час Юрко встиг взяти шлюб за греко-католицьким обрядом, закінчити свої другі студії – філософію і перекласти великі й складні тексти Йозефа Рота, Гайдеґґера і Музіля для київських і львівських видавництв. За цей же ж час я, попри все, навчився будувати кілька найпростіших речень по-українськи для домашнього і вуличного вжитку: “teper ja je tut”, “teper i tut” і, – передовсім, – “wse bude dobre, dusche dobre”.

Останні чотири-п’ять років – стрімкий, гарячковий час сповнений несподіванок. За цей час неймовірно помінялися в першу чергу куліси наших розмов – львівські кнайпи.

На початках ми зустрічалися ще у натемно зоштореному барі готелю “Спутник”, де пили кавовий замінник, чай чи горілку із незмінних і незнищенних грубих совєтських гранчаків універсального призначення, і розлінено і ґеніалістично давали себе підхопити і нести, неначе корки на коливкій воді, тому напів-кволому, напів-азіатському настроєві. Коштувати такий день не коштував нічого, кілька купонів, – дитячі забавки для німецького марочного барона. Або ж у якомусь підвальному притоні споглядали алкогольні ексцеси скінчених пияків і пиячок з передмість. Або ж споживали чеське пиво у ще донедавна каґебістському готелі, де кельнер незворушно і виважено пропонував тобі ікру за сорок і дівчинку за двадцять доларів.

Пізніше – перший “приватний” ґрузинський ресторан (в таких закладах вже, на жаль, не дістанеш місцевого червоного вина “Оксамит України”, – тільки дорогі імпортні штуки з Болгарії, чи огидні пійла, начебто з Італії). Або ж тусовочна кнайпа у Пороховій вежі – голосна музика з Америки, темний солодкаво-липкий кримський коньяк і збуджені дебати про поезію, театр, музику, вернісажі, візи і спонсорів, – в першу чергу спонсорів. Відтак перша піччерія поляка на ймення Кастелярі, пізніше перші вуличні кафе, ще пізніше перше справжнє капучіно, – все йшло досить швидко, поступувало, шалений поступ зробили ціни, а більшість моїх друзів щоденно убожіли.

* * *

Наші перші розмови за необхідністю виходили з нульової точки.

– А що ти взагалі знаєш про Україну? Що ти носиш у своїй німецькій голові?

– Мало. Замерзлі образи – степ – Дніпро – золоті куполи Києва – барвисті, строкаті фольклорні ансамблі – німецький вояк, усміхнений посеред соняшникового поля, можливо, мій батько, – чорнобильський саркофаґ, – ну, і Галичина... раббі співає, німецькі табори знищення, обвуглені трупи...

– Чи звернув Ти увагу, що в усій літературі про голокост слово “УКРАЇНЕЦЬ” вживається завжди як синонім професійного покликання? “УКРАЇНЕЦЬ” там – це завжди і без винятку ревний помічник нацистів, не такий інтеліґентний, як есесівці, але бестія, якщо йдеться про вбивства. Історичного тла я взагалі не хочу торкатися, воно невимовно складне – часом це були справді українські націоналісти, фашисти, часом – довільно сформовані команди зі Сходу: українці, білоруси, балтійці, румуни, хорвати, словаки – тут же ж і “фольксдойчі”, – однак тепер мені йдеться не про це. Я маю на увазі це жахливо редуковане значення певної національної приналежности. Коли я представляюся на Заході: я називаюся Юрко, національність – українець, я з таким самим успіхом міг би сказати: з Вошого дозволу, Юрко, національність: підручний ката.

– А хіба я в кращому становищі? Що я маю сказати, коли колишній есесівець у Бродах мало не обціловує мене на радощах, тільки через те, що я походжу із держави, яка виникла на місці Третього Райху? Кожен національний стереотип безконечно редукований.

– Це не одне і те ж. До Львова Ти приїжджаєш не тільки як спадкоємець наці. Тобі не тільки навішують Освєнцім. Тобі приписують також всесвітньо відому культурну ауру, певне історичне тло. Саме тут, у Галичині, ми багато знаємо про Німеччину, це від самого початку робить Тебе цікавим, Тобі не треба взагалі нічого доводити.

Але коли мене заносить до Фрайбурґа, я спочатку потрапляю в катеґорію “росіянин, пострадянець”, потім: “ага, не росіянин, – українець; ага, сепаратист, націоналіст – підручний ката!” Мені не приписують взагалі жодної культурної аури, бо ви ніколи ще не брали нічого до уваги, що стосується нас: ні Шевченка, ні Лесі Українки, ні Івана Франка, ні Василя Стуса, – жодних віршів, жодної музики, взагалі нічого. Я належу до “народу без історії”, як любив називати нашого брата Фрідріх Енґельс. Стереотип без жодної противаги. Через те він і гнітить так невблаганно.

– Ну що ж, давай поговоримо про Твою образу.

– Українську образу.

– Це українське ламенто. Я вже чути цього не годен, бо воно так самозакохано культивується, бо за його допомогою робиться політика. Зворотній бік української образи – це індиферентність, коли мова заходить про щось інше. Я постійно з цим стикаюся, передусім у старших людей.

Скажімо, я питаю про Дебору Фоґель, приятельку Бруно Шульца. Мова заходить про ґетто, про тодішній КТ, Янівський, де, до речі, ще й до сьогодні не споруджено пам’ятника, мова заходить про знищення двохсот тисяч львівських євреїв, – а я бачу перед собою індиферентні незворушні обличчя. Жодного коментаря. Аж поки хтось врешті не вибухне отим “ТАК, АЛЕ!”, отим проклятим “ТАК, АЛЕ!” І раптом пожвавлено і емоційно, з ознаками щонайвищого напруження показує мені пивницю, в якій “большевики” мордували і катували “українців”, невинних людей, зрозуміло, жінок і дітей.

– Так, але...

– А бачиш?

– Ну то й що? Я маю право говорити, що захочу, врешті-решт, це вільна країна, віднедавна... Ти нарікаєш на селективне сприйняття старих людей, але Ти ж сам робиш те саме. Можливо, десь у Твоїй підкірці міцно засіла Суперечка істориків. А можливо, Ти боїшся, що згадка про українські жертви може призвести до підрахунку труп проти трупа, і то так, що історія перекипить до якоїсь суцільної каші, “плюс–мінус–нуль”, без злочинів, без вини, без хибної совісти, – тільки доля і фатум...

– Цілком виправданий страх!

– Так, але куди приводить вас цей страх? Протилежністю українському “ТАК, АЛЕ” є німецьке “СЛІДАМИ...” Починаючи від перевороту 1989 р. Галичиною тягнуться цілі обози туристів з Відня, Берліна чи Франкфурту, з опущеними головами, “слідами галицького єврейства”. Вони вифантазовують собі романтичний юдейський штетль, вони трепетно обмацують старе каміння і дозволяють видавати собі кожен старий уламок муру за зруйновану синагогу, вони з насолодою поринають у мрії про поправлення. Вони не піднімають погляд ані вправо, ні вліво, – до сучасности, до нас. А коли пізніше у їхніх репортажах і заходить мова про Україну, то неодмінно про незмінного кретина-антисеміта, який випадково перебіг їм дорогу. Для нас це, звичайно ж, образливо, однак вас це робить сліпими, сліпими душею. Ви відкидаєте будь-яке серйозне заняття нашою історією. Я маю на увазі навіть не велику історію державних афер, я маю на увазі малу історію, історію українських сімей в її надцятьтисячному повторенні. Майже в кожній маленькій і перенаселеній квартирі цього міста Ти знайдеш знимки на спомин про дідуся, вуйка, тітку, сестру, брата, – “жертв репресій”, так це називалося: розстріляних, заморожених, загиблих у таборах. Тисячі з тих, яких Ти бачиш тут на Проспекті Свободи, народилися на засланні, на Сибірі чи у Казахстані, проте Ти все це витісняєш, бо Ти лівий. Ти знати нічого не хочеш про злочини лівих.

– Мій любий Юрку, Ти заходиш задалеко. Ти надто все спрощуєш. А що Ти знаєш про лівицю на Заході?

– Цілком можливо. Мені вистачає того, що я знав про лівицю на Сході.

– Фрайбурзький SDS, наприклад, тобто моє тодішнє об’єднання, першим демонстрував 1968 року проти інвазії у Празі. Всі мої друзі і знайомі з НДР були дисидентами, сиділи там по буцегарнях або попросту вилетіли із Республіки Робітників і Селян. А Міністерство внутрішніх справ ще 1986 року заборонило мені в’їзд до Дрездену, бо ті панове знали, що там я так само не буду тримати писок закритим, як і вдома. Ні, мій коханий, цього я собі накинути не дозволю.

– Я чув, нібито у вас тоді відбувалася така собі китайсько-неосталіністська критика НДР, я маю на увазі всі ці маоїстські партійки...

– Вони дійсно були. Але мене в них не було. Я виголошував свої кпини на адресу авторитарних бюрґерів, які перебиралися на воскреслий привид комунізму, а вони видавали мене за “буржуазного злочинця”, бо я обертався з більшою приємністю у різних громадянських ініціативах, ніж у їхніх маоїстських кадрових партіях. Ось бачиш, Юрку, все-таки все трішки складніше, ніж Ти гадаєш.

– Тобто рукавички у Тебе не заплямовані...

– Я не знаю, я ще не дивився в установі Ґаука.

– Гаразд, ми виправдовуємо вас щодо колаборації з марксистсько-ленінською владою. Однак мені здається, що одне око ви все ж закривали. Ви не хотіли знати справді всього. Ви навіть не намагалися довідатися про нашу дійсну ситуацію.

– А як я мав довідатися? Я ж не мав можливости поїхати, в кожному разі не вільно.

– В Чилі Ти теж ніколи не бував, і в Арґентині, і в Бразилії не бував. І тим не менш, Ти писав і промовляв і протестував. Ти наводив довідки про найдрібніші деталі і події в якихось передмістях Сантьяґо чи Буенос-Айреса, або про успіхи селянських профспілок у Болівії. Отож Ти не можеш звалювати все на обмежені можливості в’їзду до Радянського Союзу.

Я стверджую, що Ти не хотів знати невтішної правди про наше життя, бо боявся, що через це захитаються якісь Твої підвалини істини.

– Ти уявити собі не можеш, що за постаті у нас на Заході ходили проповідувати із “істинами зі Сходу”, і з якою метою. Часами складалося враження, що вся радянська система була створена з однією-єдиною метою: створювати контрастний образ “зла” для леґітимації влади “добра” на Заході.

Розумієш, коли польський уряд наказував громити страйкуючих робітників отакенними довгими дерев’яними киями, то у нашому телебаченні виступали можновладці, у яких обурення так і порскало із розверстих ротів, і які в той сам час наказували розганяти демонстрації проти будівництва атомних електростанцій чи “штартбану Вест” такими самими довжелезними і твердими киями...

Тоді побутував такий вислів, він був дуже показовим для старої Федеративної Республіки: “Чому Ти сам не виїдеш ТУДИ?” Тон, яким він промовлявся, був здебільшого знущальний, підленький, нищівний. І цей вислів виринав кожного разу, коли десь виникали критика чи неспокій чи заворушення. Всі, які були незгідні, критикували, заперечували, шукали альтернатив, розвивали якісь інші ідеї, бо ж всі ці прокляті порушники спокою є, вочевидь, таємними комуністами, отож повинні “виїхати ТУДИ”, в НДР.

Можливо, цей дурацький вислів був більшою рекламою за комуністів, ніж усі грубезні марксистсько-ленінські фоліанти докупи.

– Це дещо пояснює, однак не подає достатньої підстави для вашої незацікавлености нашою дійсністю.

– Ні, це тільки пояснення, не обґрунтування.

* * *

– Ти зажди так дивно посміхаєшся, коли я розповідаю, що ми, “ліві”, виробляли.

– Мені це здається просто якимось наївним вихвалянням етикетками.

– Тобто Ти мені не віриш?

– Та ні, я вірю Твоїм історіям. Але моєю мовою це зовсім не “ліві” історії. Ти ж знаєш знаменитий вірш Ернста Яндля про СПЛАВА І ЗРІВА і про ПЕЛЕПРУТАННЯ. Бачиш-но, “ліве” має у нас цілком інше значення. “Ліве” – це синонім “консервативного”, з “лівим” ми асоціюємо: стаґнацію, пригноблення, публічну брехню, рабську мову, корупцію, кар’єризм, терор, масові знищення...

– Гей-гей, а чи не можна брати не так високо?

– Коли я питаю німця, що він пов’язує із 1933 роком, то відповідь ясна і однозначна: початок нацистської диктатури, захоплення влади Гітлером, початок епохи, яка закінчується світовою війною і голокостом. Німцеві щодо 33-го року, звичайно ж, нічого іншого на думку і не спадає.

Коли ж Ти запитаєш про це в Україні, Ти почуєш цілком іншу відповідь: 1933-й рік – це рік Великого Голодомору. Мільйони людей у Радянській Україні загинули голодною смертю, у їхніх селах, на вулицях, під час втечі у великі міста. Партійні загони відбирали останню свиню і останній мішок зерна з господ і залишали людей просто здихати. Потім масові депортації в Сибір, у табори смертників, “чистки” в партії, процеси, винищення української інтеліґенції. 1933 року почалася наша катастрофа, 1933 означає кінець усіх ілюзій.

Дехто називає Голодомор геноцидом, інші кажуть, що, прийнявши рішення про примусову колективізацію, партія свідомо погодилася з тим, що мільйони людей в Україні загинуть від голоду. Лівиця на Заході тоді промовчала, або подавала розмах цієї катастрофи як невинний, а багато хто просто патякав, повторюючи пропагандистські брехні з Москви. Це було незбагненно, просто незбагненно.

– Я часто намагався це збагнути. Мені здається, що ті інтелектуали були в’язнями ситуації “або-або”. Вони гадали, що мусять зробити вибір на користь Союзу, щоби не стати співвинуватцями фашизму. Дилема.

– До дідька з цими пекельними історіями “або-або” ! Якщо ми їх не позбудемося, ми ніколи не зможемо робити те, чого хочемо.

– Але що відбувається сьогодні, через 60 років? У 1993 році Голодомор 33-го був панівною темою в Україні: театри, музичні фестивалі, фільми, книжки, промови, передусім голосні промови. Тодішній голод святкувався як похмурий козир. Бо нові можновладці фактично перетворювали тодішніх жертв на тих, задля пам’яті яких робилася теперішня національна держава. Але чи дійсно ці люди вмерли з голоду за майбутню національну українську державу? Мені здається, що це огидне, хоча й звичне, зловживання. Жертви великих злочинів колишньої влади завжди інструменталізуються для розбудови і зміцнення нової влади.

– Так, їх дійсно інструменталізують. Але це не зашкодить мені говорити про це на свій лад. Врешті-решт, це ж досить нове явище, що в цій країні про такі події можна відкрито говорити. Більш, ніж півстоліття змушеного мовчання...

А у вас? Чи західна лівиця хоч згадала про події 1933-го року в Україні? Чи були публікації, заходи, дискусії? Чи мужні антисталіністи знову задовольнилися легендою про Махна? О так! Якби цей романтичний анархіст тоді переміг! Проективне бажання, дитячі казочки, як і легенди про героїв Третього Світу. Та ж Петро Аршинов розповів тоді цю легенду про Махна не для розповсюдження істини, а щоби увіковічнити корисний для боротьби анархістів образ, який окрилює мрії.

– А радянський антиобраз? Образ грабіжника і чорного пияка, ґвалтівника і вбивці, варлорда Махна, для чого ж він був створений? Очевидно теж не для того, щоби прислужитися пошукові істини, а щоб відлякувати мрії.

* * *

– Пригадуєш? Коли ми зустрілися вперше, до нашого столика підійшов якийсь старий пияцюра і проголосив: “Чорнобиль – це символ російсько-більшовицької політики та її хрестових походів проти українського народу”. Відтоді я постійно чую ці нісенітниці.

– І все ж, щось в цьому є.

– Що-що? Що може бути в цій глупоті?

– Викресли слово “російська” і “хрестові походи”. Залишається: “Мегаломанічний індустріальний проект Чорнобиль є втіленням більшовицької політики”. І в цьому твердженні щось та й є.

Мені здається, що весь цей захід під назвою “сталінізм” був нічим іншим, як гігантським проектом індустріалізації у відсталій країні. Політика розвитку більшовиків передбачала, що ця країна за найкоротший час дожене і пережене багаті розвинуті держави. Звідси і випливає все інше.

Бо такий ґатунок політики розвитку вимагав незчисленних жертв, це було зрозуміло всім. Таму вона потребувала релігії, яка була б у змозі достатньо мобілізувати готовність до жертовности, і всевикупної церкви з ґлобальною претензією – а саме комуністичної партії і Комінтерну. Цей зв’язок досить добре розпізнали і описали вже наприкінці 2О-х рр. такі українські радянські автори, як Хвильовий чи Микола Куліш, однак цього ви знову-таки не знаєте.

Далі: Індустріалізація великого масштабу вимагає за необхідністю радикальної стандартизації, за це подбали тотальна бюрократія посередностей і загальна чинність норм. Такі бур’яни, як, скажімо, емансипаційні тенденції в Україні або Грузії, викорчовувалися; це були центробіжні сили, отож – геть їх.

І, нарешті, такий процес розвитку міг відбуватися тільки тоді під керівництвом абсолютно централістської влади. Тобто власне диктатури. А благословення атеїстична диктатура бере теж із традиційного християнського месіанізму.

Отож Сталін став спадкоємцем як царя, так і патріарха Православної Церкви і модернізував цю спадщину з нечуваною енергією.

– А що ж у цьому всьому комуністичного?

– Власне кажучи, нічого. Більшовицька ідеологія, тобто ця нова релігія зі старого матеріалу, якраз була в їхньому розпорядженні. Поглянь-но сьогодні на будь-яку фундаменталістську “диктатуру розвитку” в так званому Третьому Світі – релігія довільна, тільки б її можна було використати для індустріалізації.

– І відколи все це стало для тебе таким ясним, як сонце?

– Відколи ми п’ємо цю чудовно м’яку, медвяну, призначену, властиво, тільки на експорт горілку і безперервно оглядаємо новий плакат ФОРДА на стіні навпроти і знаємо, що ті, по іншому боці Великої Води, націлені на ту ж мету, тільки що умови у них дещо вигідніші, і більше часу, і що вони могли доти людям більшу свободу маневру.

* * *

– Юрку, чого я не розумію, то ваших чарівних слів “нація” і “приватний”. Мені вони не особливо смакують, але в тих, хто бере їх до рота тут, відразу засвічуються очі.

– Ну, це знову-таки міняється, але ми спокійно можемо про це поговорити.

– Врешті-решт, це ж вільна країна, віднедавна.

– Власне. А раніше вона була невільна, звідси й чарівні слова.

– “Вільна” нація може зробити своїх громадян страшенно невільними, Німеччина має певний досвід у цьому.

– “Нація” у сімдесятих і вісімдесятих роках була бойовим гаслом опозиції проти диктатури партії, проти стандартизації, проти центральної влади в Москві. Можливо, для старих націоналістичних політиків це означало щось інше, ніж для мене. Для мене ж “Україна” означала просто “ми”. Ми, люди, які тут живуть, які не хочуть жити за чужою вказівкою і чужим призначенням. Говорити по-українськи – звичайно ж і це було потужно ідеалізовано! – означає для мене автентично висловлювати себе, мої справжні бажання та ідеї, а не тільки говорити лишень те, чого від тебе сподіваються.

– А чому ж тоді “ми”, а не “я”?

– “Я” виглядало для нас надто сміливим, так ми були виховані.

– “Я” здавалася вам надто сміливим, але ж і навіть образ України як незалежної національної держави був якнайсуворіше заборонений?

– Так, він був заборонений, але було порозуміння, скрізь у куточках очей інших людей сиділо оте порозуміння, і тут ти вже не був самотнім.

А коли співали пісні на слова Шевченка, усім було зрозуміло, що означає “Україна”: визискувана країна, пригноблений люд, селяни-кріпаки, дівчата на ймення Катерина, яким царські козаки робили дітей, і які потім зневажено лежали край дороги чи топилися у саджавках.

Або поглянь, у віршах Василя Стуса – він помер вже у 1985 р. у таборі для політичних рецидивістів Кучино 36-1, – у нього Україна – синонім місць втраченого дитинства, щастя, довіри, де можна було вільно викричати біль і вільно говорити, втрачені місця, закатовані душі...

– А кого виключав цей образ України? Хто з нього випадає?

– Можливо, гнобителі, господарі заборон. Але ще не чужинців, не інших. Це з’являється щойно тоді, коли у гру входить влада. А як у Тебе, чи в Тебе теж знайдуться такі ж барви для образу Німеччини, які є в мене для образу України?

– Ні. З Німеччиною я зустрічався завжди тільки як з постаттю влади. Або як противник, або як співдіяч, це була спокуса для моїх власних владних фантазій. Ні, в мене нема такого м’якого образу Німеччини, для мене вона завжди була аґресивною, насильницькою, готовою вирушити маршем.

Але останнім часом я бачу в Україні цілу купу націоналістичних групок, неонацисти усіх можливих кольорів, чорносорочечників, парамілітарних братств, жаску риторику...

– Так. Тепер є національна держава. Є влада, яка спекулює на почуттях людей, яка видає свої власні інтереси за буцімто загальні. Стус був, можливо, останнім, хто ще мав право говорити про замріяно-прекрасну страдницьку постать України.

– А раніше Ти цього не помічав, я маю на увазі насильницький розмежуючий бік ідеї?

– А Ти, летючий інтернаціоналіст, Ти ніколи не зауважував небезпеки всіх цих НАЦІОНАЛЬНИХ визвольних фронтів, які ви підтримували, постачали, і оспівували? Чому ж ви такі критичні на Сході і такі некритичні у Третьому Світі?

* * *

– Справи просуваються, тобто просувається приватизація. Дійсно є добре капучіно, але воно надто дороге. Приватизуються будинки, а мешканців виставляють за двері, бо вони вже не годні платити. Приватизуються підприємства, а колективи виставляються за ворота. Приватизація впевнено крокує, зубожіння теж. Більшість людей, яких я тут знаю чотири-п’ять років, опускаються сходинка за сходинкою. Однак для вас, особливо для юних, “приватизація” було чарівним словом.

– Так, було чарівним словом. І означало воно щось подібне, що для вас незалежність, самостійність, повноліття, автономія... Гарне слово.

І раніше воно було гарним словом. раніше воно означало певну нішу, схованку, місце, де ти міг сам собі щось майструвати, неспостережуваний і неконтрольований. Розумієш, радянська система намагалася скасувати приватний простір і створити публічний простір, а досягла прямої протилежности. Публічність – це була брехня, лукавство, пропаґанда, публічність була сформована цілковито одновимірно і застигла. Тому справжнє життя відбувалося у цих крихітних квартирках, і всі ініціативи, особливо в період економічного застою, накопичувалися у цих приватних просторах. Потім настав переворот, а разом з ним – нарешті й шанс розгортати ініціативи за межами цієї ніші, на власний ризик, на власну відповідальність, перспективи виглядали просто фантастично.

– Але більшість із них так і залишилися перспективами. Більшість приватних торгівців вздовж вулиць і сьогодні працюють як гандлярі, а командують ними шефи дуже підозрілих торгових мереж, отож, що змінилося? Це стосовно, ініціативи, відповідальности, самовизначення!

– З цього нічого не вийшло, це правда. Окрім новобагатьків і мафії, однак і вони знову-таки вплутуються у цілком іншу залежність.

– А ти?

– А ми сидимо на валютній крапельниці, а капає досить негусто. На зарібок вчителя чи наукового співробітника сьогодні в Україні не проживеш, навіть якщо платня в кінці місяця взагалі дійде до одержувача. А це тепер стається все рідше і рідше. Отож, ми дбаємо про валюту і робимо людям із Заходу гарні очка. Якщо їм здається щось добрим і важливим, тоді й ми кажемо “так, але ж очевидно”, для того щоби вони профінансували якийсь проект. Коли, скажімо, якийсь посланець повертається із Брюсселю і оголошує, що саме екологічні і феміністські проекти мають найвищий пріоритет, тоді ми всі стаємо негайно екологами і феміністами. Voila, все, як у старі добрі часи.

– Скажемо так, – опортунізм?

– Скажемо так, – потреба. Практична клепка.

* * *

– Маленьке містечко Броди, недалеко звідси, в останні роки перетворилося у щось на зразок прочанського місця, бо широкій читаючій публіці на Заході воно відомо як місто, в якому народився Йозеф Рот. Раніше це місто лежало у недосяжній далечині, потойбіч Залізної завіси, але тепер можна вільно подорожувати, отож і подорожують. Власне кажучи, Броди не належать до тих місць, де можна багато чого пережити, в кращому разі там можна гостро відчути, чому Йозеф Рот з такою превеликою охотою його покинув.

Але як би там не було, люди приїжджають, з Австрії і з Німеччини, і зрозуміло, що знайшовся хтось, хто облаштував там маленький музейчик Йозефа Рота і провадить містом екскурсії. Якась українська учителька зачитує прочанам пасажі з Йозефа Рота і показує на якесь вікно, чи браму, чи якусь крамничку на розі вулиці і каже: “Погляньте, будь ласка, уважно сюди, саме це вікно, чи цю браму, чи цю крамничку описав Йозеф Рот у цій книжці.” А пілігрими дивляться туди кивають головами з якоюсь незрозумілою внутрішньою зворушеністю.

Але це ще не все. Бо назва “Броди” є також символом подій кінця війни, коли німецьке верховне командування кинуло на гарматне м’ясо половину дивізії СС-“Галичина”. Ця дивізія складалася з українців, які з різних причин конче хотіли боротися з Червоною Армією. А ті, хто вижив, – ті пізніше в еміґрації – вона по-нашому називається “діаспора” – сформували об’єднання пам‘яті. І логічно, що ці старці також хочуть відвідати Броди і перейтися полем битви, і логічно, що хтось облаштував у Бродах музей, якраз навпроти музею Йозефа Рота.

А тепер уяви собі картинку приблизно так: вдалині лунає звук моторів, ага, західний автобус! Негайно висилаються на розвідку діти: звідки автобус? Ого, з Відня, мерщій, люди, відкривайте музей Йозефа Рота! Та ні, хибна тривога, автобус зовсім не з Відня, автобус з Лондону, гряде діаспора! Отож, відчиняйте музей дивізії СС-“Галичина”, а інший знову замикайте. Бо всі пілігрими хочуть, щоби їх коректно обслуговували, а попит визначає пропозицію. Затямив?

– Затямив. Wellcome in the club!

Переклав Юрко Прохазко

© Walter Mossmann. Опубліковано в TARSAN – WAS NUN?, Hamburg 1997.
Попередній видрук (з невеликими скороченнями) у TAGESZEITUNG, Berlin.