Сьогодні ми можемо із сумом констатувати, що процес “українізації” суспільства, який розпочався після проголошення державного суверенітету, із середини 90-х ХХ ст. почав помітно згасати. Доволі ілюзорною видається сьогодні надія перших “незалежних” років на те, що під впливом соціально-політичних перетворень, внаслідок повсюдного і повсякчасного вивчення української мови, яке масово охопить співвітчизників, моноліт російськомовности поступово буде “розмито”, що переважна більшість російськомовних українців та громадян України інших національностей ставатимуть дедалі лояльнішими до своєї державної мови, і невдовзі говорити українською правильно стане престижно.

З одного боку, де-юре українська мова входить у нове тисячоліття в довго виборюваному почесному статусі мови нарешті незалежної держави, як мова національна, друга серед слов’янських за кількістю носіїв, зі сформованим літературним стандартом, кодифікованим правописом, з відповідним (нехай і не надто чисельним) видавничим – навчальним і довідковим – забезпеченням у царині україномовної освіти.

З іншого боку, за роки незалежности українська мова так і не стала де-факто мовою більшости українського суспільства.

Виразною ознакою мовної ситуації, що склалася в сучасному українському суспільстві, залишається українсько-російська колективна та індивідуальна двомовність. Перша поширюється майже на всю територію країни і є асиметричною: в одних випадках вона завершується майже повним витісненням однієї з мов, а відтак – одномовністю, в інших – переходить у диґлосію (коли функціональний баланс між двома мовами порушується на користь однієї, начебто “потужнішої”, а відтак здатної обслуговувати вищі функції соціального життя; іншій мові – “слабшій” – відводиться місце лише в окремих функціональних сферах, скажімо, особистісної комунікації, повсякденно-побутового вжитку).

Розшарування реґіонів, а надто максимальна поляризація Заходу (Галичина) та Сходу (Донбас) і Півдня у мовному протистоянні відбувається не лише за статусом і переважанням однієї з двох мов, а навіть за стратегією і тактикою реґіональної мовної політики. На територіях Донецької, Луганської, Одеської та Миколаївської областей у першій половині 1994 р. фактично було проголошено офіційний статус російської мови. В Автономній республіці Крим російська, українська, кримськотатарська мови співіснують як три державні мови, офіційною ж визнано російську.

Україномовним і надалі залишається здебільшого сільське населення України (йдеться про двомовні реґіони). Щодо урбаністичного середовища, україномовним воно є лише в західних реґіонах. У великих містах Сходу, Півдня, почасти Центру України українська мова практично “відсутня”. Її нечисельними носіями тут можуть виступати представники інтелігенції, переважно з письменницького середовища, деякі діячі культури й мистецтва, науковці-гуманітарії, або діячі відповідних соціальних рухів, політичних партій української національної орієнтації. Останнім, зазвичай, протистоять російськомовні представники партій лівого напряму.

Саме у містах, як відомо, виробляється основний інтелектуальний, інформаційний та культурний продукт. Мовний режим цього процесу має суттєве значення для кінцевого результату. У масовій свідомості не вчора зрусифікованого населення східних, південних міст українська мова ще залишається жаргоном селюків. Існує безліч психологічних бар’єрів у побутовому і діловому спілкуванні, подолати які багатьом людям просто несила.

Не стала українська мова поки що й робочою мовою “влади”, що її ж офіційність та обов’язковість свого часу проголосила. Задля справедливости слід сказати, що наш парламент початків суверенітету і незалежности демонстрував проукраїнську мовну орієнтацію. Та упродовж останніх років українізація владних структур помітно пригальмувала, головно через обережність державної політики в мовній сфері, уникання радикальних заходів (скажімо, коли знання української мови мало б бути обов’язковою передумовою для обіймання посад у державному апараті, отримання українського громадянства тощо); відсутність культурно-мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції, скажімо, за допомогою засобів податкової політики, штрафування тощо; відсутність спеціальних державних органів, які б здійснювали вироблення мовної політики і стежили за її дотриманням.

От, якби українська мова, почавши функціонувати на вищих щаблях суспільства, перетворилась у символ влади і соціального успіху, коли б нею стала користуватися владна еліта, вона могла б стати потужним чинником у формуванні суспільної мовної свідомости, а надто – у тоталітарному й посттоталітарному суспільстві, де значення всього, що пов’язане із владою, гіпертрофоване.

Внаслідок доволі формального характеру державної мовної політики, через пасивне саботування чи пряме гальмування прийнятого мовного законодавства – адже за це ніхто не несе жодної відповідальности – і досі сферами реального функціонування української загальнонародної мови залишаються родинно-побутове мовлення та художня література, а також певна частина центральних та регіональних медіа. Щоправда, факт україномовного мовлення наших ЗМІ – чи то писемного, чи то усного – не завжди означає, що мовлення це досконале й високо культурне. Адже для багатьох, скажімо, столичних журналістів, українська – така собі іноземна мова, якою вони змушені заробляти собі на хліб. Чимало огріхів трапляється і у мовленні львівських ЗМІ.

Конфесійне протистояння в Україні супроводжується й протистоянням мовним: російськомовною є Українська православна церква Московського патріархату, а Українська греко-католицька церква і, почасти, Українська православна Київського патріархату та Українська автокефальна православна церкви – україномовними.

Щоправда, можна говорити і про деякі зрушення на користь української мови – відбуваються вони в ситуації родинної, а радше вікової двомовности. Якщо раніше представники старшого покоління, що вийшло, зі села, у побуті спілкувалися українською мовою, а їхні діти – перше народжене у місті покоління – намагалися говорити виключно російською, тепер із запровадженням обов’язкового україномовного навчання в українській середній школі уможливлюється сценарій “з точністю до навпаки”. Онуки україномовних українців, діти їхніх російськомовних дітей, починають повертатися до мови своєї національности: мови дідів та бабусь.

Добре було б, щоправда, якби динаміка українізації середньої освіти в Україні характеризувалася не лише високими кількісними, а й переконливими якісними показниками. Адже в багатьох “новонароджених” україномовних школах російськомовних, або двомовних міст (нам особисто відомий досвід низки шкіл Києва, Чернігова, Черкас, Чернівців) насправді панує штучна двомовність: і для учнів, і для більшости вчителів україномовним є лише урок (не торкаємося тут питань нормативности уживаної мови).

Дається взнаки брак педагогів, у яких високий професіоналізм поєднувався б із досконалим володінням українською мовою. Серед вчителів початкових класів мало реальних носіїв української мови. Не важко збагнути, наскільки архіважливою є роль вчителя 1-3 класів у вихованні мовної поведінки і мовної культури його вихованців, якою сильною і “нормативною” мовною особистістю він повинен бути. Україномовний досвід, набутий дітьми у школі російськомовного, або переважно російськомовного міста, не має практично жодної підтримки, продовження у позашкільній сферах – бо соціум, який оточує школяра, не україномовний, а часом ще й “войовничо-російськомовний”.

У цьому сенсі умови опанування української мови дітьми з російськомовних сімей у львівських школах значно комфортніші: знання, отримані в якісному мовному виконанні, не лише з української мови, а й з інших предметів, мають можливість закріпитися у назагал україномовному позашкільному середовищі та органічно переростають у них у відповідні мовні вміння й навички, стійкі мовленнєві звички.

Щоправда, і тут на юних громадян чекає небезпека. Адже українськими землями впевнено “крокує” суржик. Причому, хворобою цією “інфіковано” не лише Схід та Південь України, як прийнято в нас вважати. “Залишимо східняків у спокої. Поговоримо про наш рідний П’ємонт, цей бастіон усього супер-ультра-радикально-націоналістичного… Здавалося б, із чим-чим, а з українською мовою тут усе повинно бути гаразд. Але на жаль…” Виявляється, що чистота української мови в Галичині є насправді міфом. В авангарді вживання суржику “йде галицьке село – село в селі і пролетаризоване та люмпенізоване село в місті. Кожне 4-6 слово (!) у цієї категорії населення Львівщини російське”.

Здавалося, вже не одне покоління дітей народилося в новій незалежній Україні. То ж звідки ця зрусифікованість дитячого, підліткового та молодіжного арго – з його “ладно”, “тіпа”, “рєзко”, “карочє”, “прівєт”, “прікол”, “воопще”, “наоборот”?

Чимало дорослих мовців у нашому суспільстві користуються українською мовою не з дитинства, а після переходу з української нелітературної (діалектної, просторічної) основи або з російської мови. А отже, про наявність у дорослого населення масової навички автоматичного володіння літературною мовою говорити не доводиться. Багатьом відчутно бракує належної мовної практики у використанні мови поза межами сім’ї або роботи. До того ж, не філологові часто важко зробити правильний (нормативний) вибір із широкого розмаїття дублетних форм.

Слід відзначити також, що офіційно прийнятим в Україні варіантом літературної мови послуговується доволі невелика частина україномовного населення. Різні кола носіїв української мови до певних її норм як справді українських та єдиних ставляться по-різному, часом обережно, часом із недовірою. Активізація мовотворчих і моворестравраційних процесів (масове звернення до мовної практики 20-30-х рр., до мови західної української діаспори), іноді занадто бурхливих і не надто зважених, окрім багатьох позитивних змін, призвели також до розхитування мовностилістичних та правописних норм літературної мови, до нестабільности, а відтак – до браку авторитетности й обов’язковости (показовим і є приклад літери “Ґ”, відновленої ще 1990 р. і майже повністю відсутньої у друкованих текстах), до погіршення мовної культури усної і писемної форм комунікації.

Поки довкола українського правопису упродовж десяти років точаться запеклі дискусії, видавці на власний розсуд і смак використовують у текстах своїх видань елементи правописів 1960, 1990-1993 і навіть 1928 рр. Термінологічні словники, що вийшли упродовж останніх п’яти-шести років в Україні, через різнобій в орієнтації на різні термінологічні мовні традиції (крайній пуризм і відмова від будь-яких запозичень, навіть давньогрецьких чи латинських; гіперкоректність стосовно запозичень та кальок з російської мови; інтернаціоналізація і “европейськість” та ін.) часом не можуть виконувати своїх прямих – довідково-допоміжних функцій. Деякі з них радше нагадують історично-термінологічні розвідки, аніж лексикографічні видання.

І все це в умовах доволі жорсткої конкуренції між українською та російською мовами, протиставлення їх на шкалі культурних цінностей суспільства, подекуди у крайніх формах. Скажімо, на “млин” російської мови працює чимало вироблених упродовж кількох імперських століть стереотипів (наприклад, старшости над іншими східнослов’янськими “мовами-сестрами”, чи особливої “інтеліґентности”), а українська мова у масовій свідомості все ще залишається мовою у певному сенсі умовно-штучною, або мовою художників слова; мовою, яку вперто продовжують трактувати як “простонародну” і “селянську”; мовою, не здатною вербально втілити (через брак відповідних засобів) складні абстрактні образи і категорії тощо.

Доволі гірко звучать слова відомого культуролога М.Рябчука про “роз’єднаність – сеґментованість й атомізованість – українського суспільства”. Називаючи Україну “культурним уламком імперії”, він зазначає: “Цей уламок складається з реґіонів, які поки що на культурному рівні, крім колоніальної “малоросійськости”, мало що об’єднує: вони розмовляють різними мовами, – і то не лише в прямому, а й, що гірше, в переносному значенні: послуговуються різними семіотичними системними кодами, різним історичними та культурними міфами; вони читають різні книжки, слухають різну музику, дивляться різні телепрограми, передплачують різні газети, – і погано не те, що “різні”, а те, що немає “тих самих”, немає нічого спільного, об’єднуючого, що б витворювало спільний дискурс, спільний культурний код, без якого, властиво, немає повноцінної нації. Поки що є різні реґіони, різні міста і села, що в різні часи і за різних обставин опинилися в УССР, об’єднані більше совєтськістю, ніж українськістю”. Фактично вони і досі не можуть витворити спільного культурного, ба інформаційного простору, живучи у своїх “тутешніх” світах і розмовляючи якщо й не різними мовами, то, в кожнім разі, на різних звукових частотах” .

Соціологічні дослідження останніх років демонструють прогрес у політичній свідомості українського населення, яке “щораз більше ототожнює себе з Україною і щораз менше – з “Росією” та “СССР”. Та “чи трансформується коли-небудь ця політична “українськість” у культурну, сказати важко”. Хочеться сформулювати ще одне питання: а чи коли-небудь ця політична “українськість” супроводжуватиметься реальною україномовністю нашого суспільства? Адже існує приклад Ірландії та “ірландський” сценарій, за яким мовою колишньої колонії може залишатися мова колишньої метрополії.