Криваве протистояння між поляками та українцями у 1943-1947 рр. нерідко в літературі називають польсько-українською війною. Ми не будемо тут аналізувати, наскільки слушно вести мову про ці події у категоріях “самостійної” війни, обмежимося нарисом її перебігу (1).

Глибоко вкорінений [польський] стереотип цього конфлікту говорить про “волинську різанину”, обертається навколо масових убивств польського цивільного населення, що їх на Волині, у Східній Галичині, а також на захід від Бугу і Сяну, чинили колаборуючі із німцями “бульбівці”, “бандерівці”, або ж просто “українці”. В ході цих екстермінаційних акцій, які здійснювалися методично і з рафінованою жорстокістю, загинуло, мовляв, кількасот тисяч жертв. Поляки ж, щонайбільше, вдавалися до самооборонних заходів у обмежених формах.

Аналогічний український стереотип стверджує, що то “поляки”, котрі співпрацювали як із німцями, так із совєтами, вчинили у ті часи, передовсім на лівому березі Бугу, масові убивства українського цивільного населення, а українські акції супроти поляків, якщо такі й траплялися, мали відплатний характер. Обидва стереотипи містять численні елементи правди, однак загалом вони фальшиві, хоча польський дещо ближчий до справжньої картини подій.

Головним джерелом цих стереотипів є ідеалізація власного народу і його ставлення до німецького окупанта. Період окупації зображається часом “святої національної згоди” та солідарної боротьби із нападниками, з процесу якої випадали тільки окремі перекинчики. Цей стереотип, який підтримала пропаґандистська література усіх політичних орієнтацій, навіть не допускає думки про те, що під час окупації тривало звичайне життя, виявом чого було, поряд із іншим, і те, що бандити грабували, а убивці убивали, не усвідомлюється також факт дійсних обсягів колаборації з окупантом, ані розміри моральних спустошень, які несла зі собою ця війна. Цей основний стереотип відіграв засадничу роль у затіненні дійсного перебігу останнього польсько-українського конфлікту.

Однак він не з’явився, як deus ex machina, він був результатом давніших подій, а найбільшою мірою початкової фази II Світової війни. Варто нагадати, що в демократичній польській державі перед початком цієї війни український рух міг розвиватися порівняно вільно навіть у крайніх формах, таких, що вдавалися до терору, а з іншого боку, – держава не зуміла розв’язати проблем, пов’язаних із співіснуванням поляків та українців ув одній державі, що підштовхнуло українську громадськість в обійми націоналістичного, а частково й комуністичного, руху.

Події осені 1939 року, яких ми не обговорюватимемо докладно, мали для підготовки наступних подій передовсім те значення, що перебільшені у плітках випадки українських диверсій, нападів на втікачів та вояків, а також, напевне найбільшою мірою, видач польських вояків совєтам, роздмухали нову хвилю ненависти до українців у польському суспільстві, а ще сильніше перебільшені звістки про польські відплатні заходи зміцнили ненависть на українському боці.

Значно більшу вагу мала дворічна совєцька окупація. Усе ще небагато відомо про потворне варварство НКВД у ті часи, а особливо про садистичну жорстокість, сліди якої носили на собі тіла в’язнів, закатованих у 1941 р. У ті часи все це було широко розпропаґоване як “запроданською” пресою, так і пресою українського підпілля, мимоволі вказуючи “пересічній людині”, до якого ступеня можна сваволити з людською істотою. Елементом подібної науки були також депортації поляків (і не лише поляків), які чинилися під час найбільших морозів, а також інтенсивна, тріумфальна комуністична пропаґанда, яка культивувала ненависть до “панів”, а поляк був “паном” із причини національної приналежності. Напевне доречно нагадати тут, що совєцькі листівки вже в 1939 році закликали до розправи із поляками “вилами й сокирами”.

Наступний етап деструкції суспільної моралі, зокрема молодого, підростаючого покоління – німецька окупація. Спочатку винищення голодом сотень тисяч совєцьких військовополонених, пізніше – екстермінація гебреїв, здійснювана, зокрема на Волині, при більш-менш примусовій участі місцевого населення, врешті, масовий набір на примусові роботи, в ході якого окупанти неодноразово палили села і винищували населення, а також антипартизанські акції, під час яких цілі населені пункти вирізувано до ноги. Варто також згадати про бездумну поведінку самих німців, про численні убивства “недолюдей”, чинені в білий день, нерідко без окресленої причини. Все це неминуче призводило до послаблення почуття святости, ба навіть, будь-якої вартости людського життя, і торувало дорогу свавільним злочинам.

До того ж на селі бракувало поліції. Колишню державну поліцію ліквідували совєти, створена ж німцями “поліція” була допоміжним військовим формуванням. Боротьба із злочинністю не входила до її компетенції, а тим більше, цим не займалася німецька адміністрація. Отож ширився бандитизм, тим грізніший, що, властиво, кожен міг здобути вогнепальну зброю, а володіючи нею – убивав при найменшому опорі. Таким чином, існувала величезна спокуса, аби скористатися воєнним сум’яттям для зведення сусідських чи родинних порахунків (а конфлікти нерідко траплялися між представниками різних національностей), і такі убивства часто кваліфікували як вияв політичного терору.

Українські землі II Речі Посполитої німці поділили. Східна Галичина увійшла до складу ґенер-ґубернаторства, де завдяки діяльності Українського Центрального Комітету, який співпрацював із німцями, а також тому, що бандерівська ОУН трактувала цю територію як запілля, де не велася активна боротьба, довго панував відносний спокій. Натомість Волинь і частина Полісся увійшли до складу Райхскомісаріату Україна. На цих територіях німецька окупація набула значно брутальніших форм.

Власне тут навесні 1942 року розпочалося масове вивезення на роботи до Німеччини. Ця незмірно брутальна акція спричинила масову втечу молоді, і польської, і української, до лісу та виникнення активного партизанського руху, пізніше опанованого політичними організаціями. З іншого боку, чимало людей рятувалися від вивозу у лавах шуцманшафтів (2), що радо віталося окупантами, позаяк збільшення фронтових втрат змушувало їх обмежувати кількість німців, заанґажованих до окупаційної адміністрації.

Німців у цих краях, аж до часу наближення фронту, було небагато, і в пацифікаційних операціях вони загалом виконували командні функції, використовуючи колаборантські формування, ті ж самі шуцманшафти, які, зазвичай, називали “польськими” чи “українськими”, хоча до складу цієї частини збройних сил Райху входили не лише поляки та українці, але й росіяни, латиші, узбеки та представники багатьох інших національностей.

Тут варто зазначити, що в українських колабораційних формаціях спочатку опинилося багато людей із щиро патріотичними переконаннями, позаяк українці змушені були обирати поміж двома ворогами, причому німці видавалися їм меншим злом. До того ж ОУН певний час схвалювала цю процедуру, завдяки якій чимало молодих українців здобували основи військової підготовки та отримували зброю. Натомість, поляки, які вступали до таких формацій, окрім нечисленних аґентів, спрямованих туди Підпільною Польщею, були найгіршим шумовинням та відвертими зрадниками, – ніхто з поляків не міг мати жодних сумнівів щодо того, що головним ворогом Польщі у цій війні є Німеччина. Ситуація певною мірою змінилася після вибуху масового терору, коли поляки, котрі вступали до шуцманшафтів, шукали порятунку від смерті.

На хвилі вивезень на роботи та масових втеч у лісах зростала кількість учасників дуже численної у 1942 р. “першої” УПА Тараса Бульби-Боровця, а пізніше – бандерівської Української Повстанської Армії. Той сам процес полегшував розбудову Армії Крайової та інших польських формувань, а також совєцьких партизанських загонів, якими зазвичай керували кадрові енкаведисти. Виникла також значна кількість “диких” підрозділів, нікому не підпорядкованих і не раз мало чим відмінних від грабіжницьких банд. Із ними боролися всі “регулярні” партизани, що посилювало їхню жорстокість, позаяк переслідувані усіма “дикі” опинилися в найгіршій ситуації. По лісах теж ховалися банди дезертирів різних армій, а також доведені до відчаю, готові на все групи втікачів. Усі вони жили коштом сіл, у випадку опору грабуючи, ґвалтуючи та вбиваючи. І всі вони називали себе “арміями”, навіть звичайнісінькі розбишаки, а переляканий селянин – і польський, і український – не був у стані відрізнити партизана від бандита.

Наприкінці 1942 р. на Волині виникли перші підрозділи бандерівців, які навесні наступного року перейняли від бульбівців назву УПА та більшість лісових підрозділів. Тоді ж близько половини українських шуцманів, виконуючи наказ ОУН, пішли до лісу, створюючи зав’язок збройних сил УССД (3) на Волині. Невдовзі УПА стала найбільшою після німців збройною силою Волині. Бандерівська ОУН тоді висунула гасло боротьби як із німцями, так і з совєтами, подекуди слушно вважаючи польських партизанів за союзників Совєцького Союзу, члена антигітлерівської коаліції. На практиці головним суперником УПА були совєцькі партизани, наступним – польська громада.

Не цілком зрозуміло, коли керівництво бандерівської УПА прийняло рішення про “деполонізацію” Волині й Полісся, однак це трапилося не раніше кінця 1942 р., а ще певніше – після закінчення Сталінґрадської битви. Сама директива про початок операції досі не опублікована, немає також доказів її існування, однак плановий характер цієї операції не викликає сумніву. Усунення з Волині польського населення дозволило б українцям ліквідувати польських партизанів, котрі наприкінці 1942 р. розпочали співпрацю із совєцькими партизанами, і створити сильну базу власних партизанських дій.

Однак ця акція, напевне, пов’язувалася також із іншим, далекосяжним політичним розрахунком. Українське політичне керівництво, так само як і польське, розраховувало на повторення наприкінці війни становища 1918 р. – краху обидвох суперників на Сході. У такій ситуації поляки й українці знову мали б розпочати дипломатичну і збройну боротьбу за державне буття й кордони. У цій боротьбі українське керівництво прагнуло володіти арґументом доконаного факту: відсутности польського населення і польської військової активности на спірних територіях. У нас немає підстав стверджувати, що метою операції було винищення польського населення, про це не свідчить і перебіг подій. Метою було вигнання поляків з Кресів – однак це повинно було трапитися за всяку ціну, будь-якими засобами. А прецінь також вогнем і залізом.

Кровопролиття між поляками та українцями розпочалося вже раніше, і значною мірою лилася українська кров. Ще восени 1941 р. боївки ендеків почали ліквідацію українських громадських діячів у ґенерал-ґубернаторстві, а восени 1942 р. на Холмщині трапилися сутички й убивства, жертвами яких стали бл. 400 українців. Подібні акції, спершу пов’язані із німецьким виселенням поляків Замойщини, продовжувалися і далі, уже під гаслом “помсти за Волинь”.

Період волинського терору можна поділити на декілька фаз. До грудня 1942 р. траплялися вбивства окремих осіб чи родин, які загалом важко приписати політичним організаціям (такого типу випадки, як це випливає із опублікованої останнім часом документації волинського терору (4), нерідко траплялися упродовж усього періоду терору). Від початку 1943 р. антипольські виступи наростають, при чому виразним поворотним пунктом є березень, відколи можна говорити про масовий терор. Пік терору припадає на липень і серпень, коли українці нападають уже й на стабільні, здатні до результативного захисту, польські загони самооборони. Влітку терор поширюється на північні повіти Східної Галичини. Від вересня натиск терору спадає, а україно-польські сутички набувають щораз більше реґулярного, військового характеру.

Убивство в Обірках, яке історики, зазвичай, називають початком терору, було справою рук колаборантської поліції, воно трапилося під час антипартизанської операції – отож це був німецький злочин, не перший, і не останній. Адже постійним тлом антипольського терору були німецькі пацифікації сіл – як польських, так і українських, іноді надзвичайно криваві, здійснювані головним чином силами шуцманшафтів.

У березні 1943 р. розпочалася “деполонізація”. Операція охопила спочатку повіти вздовж східного кордону II Речі Посполитої: Сарненський, Костопільський, Рівненський і Здолбунівський. У червні терор поширився на Дубненський та Луцький повіти, у липні – на Горохівський, Ковельський і Володимирський, врешті у серпні – на найзахідніший Люблінський повіт. Як бачимо, операцію розгортали так, що польське населення неначе “виштовхували” на захід. Однак ніколи терор не перейшов кордону II Речі Посполитої, хоча й на схід від нього діяла УПА, а польське населення там було доволі численне. Позаяк ці території уже не могли стати предметом україно-польської суперечки (Річ Посполита зреклася прав на них у Ризькому договорі), то не потрібен був арґумент їх цілковитої деполонізації.

Антипольська операція, зазвичай, розпочиналася ультимативною вимогою до поляків негайно покинути рідні місця і виїхати за Буг. Підкреслюємо – рідні місця, позаяк із колоністів міжвоєнного періоду практично ніхто не пережив совєцького терору, отож удар завдавали по поляках, які мешкали на Волині багато поколінь поспіль. Нерідко вже на цьому етапі убивали польських громадських діячів. У низці випадків, особливо, коли виявлялося, що українські погрози серйозні, поляки їм корилися. У випадку іґнорування ультиматуму українці чинили пацифікацію за німецьким зразком, убиваючи більшу чи меншу кількість мешканців села (це залежало від ступеня опору та гостроти місцевих міжнаціональних конфліктів), палили будівлі, що відтинало полякам можливість повернення.

Всупереч твердженням еміґраційних українських авторів, факт української ініціативи (тобто неспровокований характер усієї операції) однозначно підтверджують німецькі документи, натомість суперечливою залишається проблема, яке з українських формувань розпочало убивства. Бандерівці й бульбівці, якщо загалом визнають, що таке траплялося, навзаєм звинувачують одні одних. Однак це має лише другорядне значення, позаяк організована “деполонізація” – на сумлінні бандерівської УПА, адже у 1943 р. на Волині тільки німці й бандерівці були здатні здійснити таку операцію.

Особлива ескалація терору припадає на липень 1943 р. “Zbrodnie...” зафіксували упродовж цього місяця аж 300 антипольських акцій з 900 упродовж усього року. Ба більше, аж 100 з них припадає на проміжок між 10 і 15 липня, в т.ч. 57 акцій 11 липня, 22 – наступного дня. Насправді кількість нападів на польські села у ці дні була ще вища, оскільки багато подібних випадків не мають окресленої дати, а лише місяць. У серпні число нападів сягає 135, тоді як у червні їх було 78, а вже у вересні – лише 39 (5).

Така операція не могла бути випадковою. Туровський пише про концентричний марш підрозділів УПА з трьох напрямків (6), упродовж якого вони масово спалювали села й убивали населення. Зараз уже мова не йшла про ультиматуми, і часу на втечу не давали. Сама УПА була не в стані здійснити таку операцію – із цією метою було здійснене широкомасштабне формування загонів ополчення із селян, що мало якнайгірші наслідки. Причини такого кроку видаються очевидними: поляки дедалі більше концентрувалися у загонах самооборони, а сили АК зростали. Ба більше – наближалися жнива, під час яких не так легко було мобілізувати селян, до того ж УПА пізніше мала б зосередити свої зусилля проти німців (головним чином шуцманшафтів), які збирали продуктовий континґент (за урожай 1943 р. на Волині було здійснено формально військову кампанію, в принципі корисну для українців), а також проти совєцьких партизанів, які з голодного Полісся тягнули руки по збіжжя Волині.

На “очищених” територіях УПА провадила аґрарну реформу, формально надаючи селянам у власність фільваркові та залишені польськими селянами землі. Лише на південному сході Волині до осені 1943 р. було таким чином наділено півтори тисячі господарств. Це черговий доказ того, як сильно прагнули українці поставити світ перед доконаними фактами. Позаяк волинське село було перенаселене, а вигнання польських селян дозволяло набути жадану землю, важко дивуватися тому фактові, що “деполонізація” користувалася масовою підтримкою українського села. Масову участь селян у антипольських виступах (спільно із підрозділами УПА чи самостійно) стимулювали бандерівські аґітатори, а на півночі Волині – також комуністична аґентура.

Міцно вкорінене у польському стереотипі посвячення православними священиками зброї та господарських знарядь “на смерть” документально підтвердилося на сьогодні лише в одному випадку (7), але оскільки подібні випадки обурливого святотатства набули б широкого розголосу і були б перебільшені плітками, маємо підстави гадати, що це був єдиний, чи один із нечисленних випадків (8). Однак таким чином до вбивств спонукано не вояків УПА чи шуцманів, а звичайних селян. Це їм було потрібне своєрідне заохочення, це вони, не маючи вогнепальної зброї, вдавалися до вил, кіс і сокир. Власне селяни, прості люди, втягнуті у події, сенсу яких вони не усвідомлювали, люди, які глушили самогоном і рафінованою жорстокістю, простісінько із оповідок про гайдамаків, неспокій сумління, чинили тоді найжахливіші речі, які нечувано міцно запали у польську колективну свідомість. Таких випадків, із певністю, було менше, аніж назагал вважають, але вочевидь саме ці пекельні убивства стали найголоснішими, – однак немає підстав, аби твердити, що їх не було.

Через Волинь тягнулися на захід валки втікачів. Сотні тисяч поляків сховалися за Бугом, у Східній Галичині та у містах, багато з них утекли, перш ніж до їхніх місць дійшли “деполонізатори”. Багато втікачів гинули дорогою від насильницької смерті чи голоду й виснаження, інші падали під кулями прикордонної сторожі (німці охороняли рубіж Бугу), а решта переважно потрапили на роботи до Німеччини, де рясно помирали від виснаження чи бомб альянтів. Небезпечно було й у містах. Певна кількість поляків шукала порятунку у польських селах Житомирщини – про їхню долю відомо найменше.

Втікачі несли в душі спогади про палаючі села, убитих і катованих людей. Водночас загальна паніка перебільшувала масштаб подій – спалене село перетворювалося у вирубане до ноги, кожен із розпорошених утікачів був свято переконаний, що він один уцілів, усні перекази роздувають число жертв понад усяку міру. Так (зокрема на лівому березі Бугу) зміцнювалося переконання про огром жертв різанини, яке існує дотепер і процвітає у сучасній публіцистиці у вигляді найфантастичніших цифр.

Не усі могли чи бажали утікати. У низці водинських місцевостей виникли центри самооборони, навколо яких гуртувалися поляки. Німці неодноразово виявляли толерантність щодо них, навіть допомагали, однак траплялося й таке, що відбирали їм зброю, а провід арештовували. АК, що керувала загонами самооборони, міцніла завдяки підкріпленню із ґенерал-ґубернаторства, а також завдяки щораз ближчій співпраці із совєцькими партизанами. Найбільший центр самооборони, Пшебраже (або Пребраже, тепер Гайове), витримав атаки УПА лише завдяки допомозі совєтів. За оцінками дослідників, у центрах самооборони Волині й Східної Галичини пережили період терору бл. 70 тис. осіб.

Відповідальність за терор обтяжує насамперед українське політичне керівництво, точніше – бандерівську ОУН. Її керівники розпочали широкосяжну антипольську операцію, вони й припинили її, коли визнали за необхідне: виразне послаблення терору восени 1943 р. напевне пов’язане із директивами керівництва ОУН, прийнятими у жовтні цього року. Значна відповідальність лягає також на німців, не лише тому, що вони, як окупанти, відповідали за стан безпеки на цих територіях і стимулювали злочинну діяльність шуцманшафтів, але й тому, що вони чинили безпосередні провокації, удаючи злочини то поляків, то українців (9).

Однак терористична акція таких обсягів, зокрема криваве шаленство липня, не була б можлива без масової підтримки українського села. Підрозділи УПА не були б у стані самі провести настільки напружену операцію. Важко заперечувати часту, ба, навіть масову, участь українських селян у погромних акціях, а також те, що власне їхня поведінка була особливо жорстокою.

Криваве шаленство гостро засуджував митрополит Шептицький, але на православній Волині його голос мало важив, та й Галичина не надто прислухалася до свого Архипастиря. Треба, однак, нагадати, що значна частина українців (передовсім старшого покоління, менш заторкнутого воєнною деморалізацією) рішуче засуджувала вбивства, хоча не завжди мала відвагу протистояти їм, частина також засуджувала вигнання поляків. Дуже багато поляків врятувалися завдяки осторогам чи навіть діяльній допомозі своїх українських сусідів, а навіть зовсім сторонніх людей. Дані про ці факти можна знайти практично у кожному польському спогаді з тих років. Варто нагадати, що українці, котрі допомагали полякам, наражалися на страхітливу помсту своїх земляків.

Роль совєтів у цих подіях недостатньо ясна. Відомо, що совєцькі партизани були безкомпромісними ворогами УПА, з якою вони воювали навіть інтенсивніше, аніж із німцями, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Водночас АК була для них лише тимчасовим, тактичним союзником. Адже СССР був до Польщі вороже налаштований. Окрім того, усунення з Кресів Польської держави польського населення було на руку Москві, оскільки зменшувало майбутні проблеми на територіях, які вона й не думала повертати Польщі після війни.

У територіальні організації ОУН на Волині неодноразово проникали комуністи; на думку польської розвідки, це власне від них найчастіше виходило заохочення до убивств. Відомо також, що низка совєцьких підрозділів видавали себе за УПА і вбивали польське населення, аби пізніше уже в ролі совєтів знаходити підтримку поляків на цих територіях. Відомо також про подібні акції НКВД у післявоєнний період, як на території Польщі, так і України, де псевдобандеріці убивали також і українців. Нам не відомі факти, щоб совєцькі партизани видавали себе іноді за польські підрозділи у акціях проти українських сіл. Загалом є підстави вважати, що певна частина пролитої на Кресах польської крови лежить на сумлінні совєцьких партизанів. Видається також, що їхні операції були найкривавішими – адже вони не могли залишати свідків, здатних демаскувати провокацію.

Польські загони самооборони також чинили активні заходи – превентивні та відплатні. Вони спалювали українські села, сусідні із центрами самооборони або визнані за “націоналістичні гнізда”, без сумніву при цьому траплялися убивства цивільного населення (10). Однак українські джерела, які повідомляють про випадки польських пацифікацій, згадують загалом настільки малу кількість жертв, що важко оцінити, чи це були убиті, чи радше полеглі в сутичках. Задокументовані випадки масових убивств обтяжують виною майже виключно шуцманшафти, сформовані з поляків.

Незважаючи на сувору заборону Підпільної Польщі, поляки доволі часто вступали до шуцманшафтів (11). Одні шукали тут порятунку, інші – помсти за кров ближніх. Ці останні, які мали сильнішу мотивацію, задавали тон. Польські поліцейські батальйони квартирували у Кобрині, Ковелі, Ружичах і Клевані. Німці також перекинули на Волинь допоміжний поліцейський батальйон із Генерал-Губернаторства, що у викладі автора рапорту АК “надало чиненим звірствам характеру польської помсти”. Саме ці формації найгірше запам’яталися українцям, тим більше, що і їхні вчинки перебільшувала панікерська плітка, яка у польській пам’яті перебільшувала українські злочини. Тим не менше, українські автори тільки зрідка розрізняють колаборантів та підрозділи АК, пишучи про “поляків” та “польських злочинців”. Зрештою, й польські автори лише у виняткових випадках розрізняють українські незалежницькі формування та колаборантів.

Керівництво Підпільної Польщі не мало достатньої інформації про становище на Кресах, і вибух волинського терору став для нього цілковитою несподіванкою. Переговори між Делеґатурою Уряду та бандерівською ОУН йшли дуже важко, вони ні до чого не могли привести і, по суті, не привели. Польща послідовно наполягала на інтеґральній цілісності територій II Речі Посполитої, що було абсолютно неприйнятно для бандерівців – представників відновленої у 1941 р. Української держави. Нічого не вреґулювало й підписання в березні 1944 р. не позбавленого розбіжностей польсько-українського протоколу – Польща однозначно стояла на боці союзників, підтвердивши це співпрацею із Совєцькою Армією в ході операції “Буря”. Тимчасом УПА водночас із вигнанням німців з українських земель повернула зброю проти Совєцького Союзу, таким чином об’єктивно ставши на бік держав Осі.

У Східній Галичині довго панував спокій. Лише пізнім літом 1943 р. терор охопив прикордонні з Волинню повіти, однак його масштаби були значно меншими (попередні убивства на цих теренах були радше кримінальними злочинами, хоча вже навесні 1943 р. траплялися колективні убивства на політичному ґрунті). Лише взимку 1944 р. під натиском фронту з Волині підтягувалися щораз численніші підрозділи УПА, а разом з тим зростав терор.

Однак ще перед тим спокій у Галичині зруйнував рейд совєцьких партизанів Ковпака, котрий пробився з-під Сарн у Карпати, а на зворотному шляху був розбитий не стільки німцями, скільки загонами УПА (формально тоді УНС – Українська Народна Самооборона). Під час цих боїв німці масово пацифікували села, що збільшило престиж і силу бандерівців, тимчасом колаборанти цілковито втратили авторитет, позаяк німці зазнавали все нових і нових поразок, а війна наближалася до меж Галичини.

На початку 1944 р. антипольські виступи поступово охопили усю Львівщину, а також, хоча й значно меншою мірою, – Станіславівщину й Тернопільщину. Лише в нафтовому басейні не відбулися терористичні операції – він працював для потреб фронту, і німці до кінця утримували його залізною рукою. Також у самому Львові траплялися численні вбивства поляків від рук інфільтрованої ОУН української поліції та польські відплатні акції. Одні й другі часто скеровувалися проти окреслених, загальновідомих постатей.

На початку 1944 р. УПА вирішила створити (ще під німецькою окупацією) визволені території, видимий світові доказ існування Української держави та базу формування реґулярного українського війська. До складу цих територій мали увійти Бібрський, Перемишлянський, Рогатинський і Бережанський повіти. Це творило, – ясна річ, невипадково, – досконалу базу для атаки на Львів. Німці швидко втратили контроль над цим простором, Бережани були блоковані, єдиним серйозним противником УПА зосталася АК, в ході сутичок із якою загинуло дуже багато місцевих поляків, однак більшість із них врятувалися втечею (скажімо на Перемишлянщині з-поміж 20 тис. місцевих поляків загинули 800, а бл. 15 тис. втекли на захід, але головним чином – до Львова).

У Східній Галичині також виникли сили самооборони, однак вони були незначними і порівняно слабкими, тут, частіше, ніж на Волині, вони використовували підтримку німців, які, скажімо, на Жовківщині роздавали полякам зброю, аби хоч якось стримати анархію у дедалі ближчому до фронту запіллі. Найвідомішими осередками самооборони тут були Ганачів, Білка Королівська та гути Верхньобузька, Бродівська і Пеняцька. Частина цих осередків була знищена УПА та німцями (там, де вони співпрацювали із совєцькими партизанами), а в операціях цих також брали участь сформовані пронімецько налаштованими українськими угрупованнями та самими німцями загони дивізії СС “Галичина” (12), спочатку у формі використовуваної переважно для “поліцейських” функцій т.зв Кампфґруппе Байєрсдорф (13), а пізньою весною та влітку 1944 р. – у формі власне підрозділів дивізії. Схоже, що увесь час тривали убивства цивільного населення (і польського, і українського), чинені власне німецькими загонами.

Польська відсіч у Східній Галичині була рішучішою та кривавішою, аніж на Волині. Українська операція тут розпочалася пізніше, тому поляки добре підготувалися до неї, а Львів надав АК кадри, про які й мріяти не могла Волинь. Операції помсти були як самодіяльними, так і чиненими з наказу командування АК. З-поміж цих останніх брутальна операція львівського Кедиву [“Керівництва Диверсії” в АК – перекл.] у квітні 1944 р. була покликана надовго припинити терор, однак вона допровадила до цілковито протилежних наслідків, – як тільки це угруповання повернулося до Львова, загинуло ще більше поляків, аніж перед тим. Хвиля терору спала лише в червні, водночас із наближенням фронту, – УПА була змушена готуватися до зміни умов дії, а колаборанти утікали на захід.

На початку 1944 року відбулися також драматичні події на лівому березі Бугу, у Томашівському та Грубешівському повітах. Коріння драми сягало трагедії Замойщини, коли німці, виселяючи поляків та українців, останніх перемістили до польських сіл Грубешівщини, попередньо вигнавши звідтіля місцеве населення. Отож пізніші польські відплатні заходи були скеровані як на німецьких колоністів, так і на українських селян. Тут поляки були сильнішими, і лише великі загони УПА, перекинуті сюди восени 1943 р. з Волині, змусили АК-BCh відступити на захід і частково евакуювати місцеве населення. У березні 1944 р. в свою чергу розпочався польський наступ, скоординований з операціями 27 Волинської Дивізії АК за Бугом. Під час цієї акції масово палили українські села, а жертви серед цивільного населення сягнули, як припускають, кількох тисяч осіб. Протидія УПА та колабораційних українських формацій була сильною, і після затятих, ведених із обопільною жорстокістю боїв поляки зі значними втратами, також і з-поміж цивільного населення, відступили за Гучву, а мало не усе польське населення відступило разом із військовими.

Далі на південь панував відносний спокій. На Надсянні не було ані масових убивств, ані спроб “деполонізації”. Натомість польську сторону охопила відчутна паніка. Окремі випадки політичних убивств не міняють цієї оцінки. Натомість у цих місцях траплялися численні сутички поміж АК та українськими шуцманшафтами, у ході яких, як завжди, коли війна точиться у заселеній місцевості, гинули випадкові люди. Аж до 1945 р. на цих теренах поряд із німецьким терором панувало засилля криміналітету. Події на захід від Бугу і Сяну становили марґінес конфлікту, а обопільні твердження про десятки тисяч жертв на Холмщині, які лунали час від часу, малоймовірні.

Зміна окупації Кресів з німецької на совєцьку не поклала краю (всупереч тому, що пишуть більшість сучасних польських дослідників) ані діяльності УПА, ані убивствам польського цивільного населення. Але тепер становище поляків значно погіршилося – осередки самооборони припинили існування, перестали діяти загони АК, а нові депортації на схід та мобілізація до війська здесяткували найактивніші польські середовища. Водночас із військом, зокрема з Волині, на захід відступила значна кількість цивільного населення, однак і надалі на сході залишалося чимало поляків. Тимчасом УПА уникла деконспірації та фронтальних сутичок із Совєцькою Армією, а під час перекочування фронтів значно доозброїлася і зміцнилася допливом шуцманів та решток дивізії “Галичина”.

Восени 1944 та навесні 1945 рр. розлилася нова хвиля антипольського терору, цим разом безпланова, ніким не керована. Спочатку напади відбувалися передовсім на села, які виявили симпатію до нових окупантів (а виявляли її головним чином задля того, аби уникнути депортації до Сибіру та здобути захист власне від УПА). Там, де ще діяла АК (ск., повіт Рава-Руська), а також там, де польське населення не виявляло підтримки совєцькій адміністрації, схоже, значна кількість злочинів, які приписують УПА, насправді були справою рук НКВД. Це рівняння з багатьма невідомими напевне ніколи не вдасться розв’язати.

Совєцька влада не мала достатніх сил, аби встановити контроль у глибокому запіллі, отож тут розпочалося створення пацифікаційних підрозділів (14), схожих на німецькі шуцманшафти, хоча й більшою мірою складені із людей, непридатних до служби у регулярному війську. У цих загонах, передовсім на Львівщині, значний відсоток становили поляки, яких совєцька влада не могла запідозрити у співпраці з УПА, і які погоджувалися на будь-які умови, аби лиш не зостатися безборонними. Отож, сутички між поляками та українцями продовжувалися надалі, вони припинилися тільки після виселення польського населення з Кресів. Останнім часом з’явилися, хоча й не надто докладні, повідомлення про те, що убивства поляків, зокрема пов’язаних з совєцькою владою, тривали в Україні до кінця періоду діяльности УПА, тобто до початку 50-х рр. Однак історія поляків під другою совєцькою окупацією малознана і вимагає ретельних досліджень (15).

Так закінчився перший – найважливіший і найкривавіший – етап польсько-українського конфлікту 40-х років. Число жертв цього періоду дискусійне, окремі автори пропонують розбіжні підрахунки. Однак ми приречені на оцінні цифри, позаяк немає жодної змоги встановити докладну кількість жертв, хоча б тому, що ніхто не знає, скільки поляків мешкало на Кресах на момент початку “деполонізації”.

Найвища з поміж серйозних оцінок – запропонована ще у 1944 р. Студніцким – кількість 200 тис. жертв (16). Вища цифра, яка сягає 400, навіть 600 тис., з’явилася останнім часом у польській публіцистиці, але вона цілком безпідставна, отож не заслуговує на полеміку. Більшість серйозних оцінок коливається навколо цифри бл. 100 тис. полеглих та убитих поляків, які не були жертвами німецького терору, однак тут не враховано періоду совєцької окупації.

До цього останнього числа (менш, ніж 100 тис., на Волині щонайбільше 35 тис.) схиляється найвидатніший польський дослідник проблеми доц. Тожецький (17), автор заснованої на джерелах монографії, яка аналізує цю проблему. Друга з-поміж запропонованих Тожецким цифр близька до дійсно задокументованої кількости жертв волинського терору, поданої у “Zbrodnie...”. Автори цієї публікації, не без рації, зазначають, що їхній матеріал не вичерпний, однак довільне збільшення кількости жертв на більш ніж 100% (18) неприпустиме, воно серйозно підважує вірогідність цієї публікації.

Це число охоплює не лише жертви УПА, селянського ополчення та українських шуцманшафтів, але й совєцьких партизанів, “диких” загонів та лісових банд, дезертирів і звичайних кримінальних злочинців. Напевне було немало й таких, хто помер від голоду та виснаження на шляхах утечі. Ми ніколи не зможемо докладно встановити, скільки жертв на чийому рахунку.

На іншому боці також падали численні жертви. Найновіша монографія боїв на Волині подає цифру бл. 2 тис українців, убитих в ході відплатних акцій (а отже АК), а також кількасот полеглих у 150 боях між АК і УПА на Волині (19). Українські втрати напевне вищі, адже Волинь становить лише частину земель, охоплених конфліктом, поза АК тут діяли також польські шуцманшафти, дезертири, бандити і совєцькі партизани, які вбивали українців. Але втрати ці значно менші за польські. Дії поляків, за винятком лівого берега Бугу, мали оборонний характер, вони, постійно слабша сторона, ніколи не мали й не могли мати таких можливостей, як українці. З іншого боку, УПА забезпечувала українському населенню значно кращий захист від “неполітичних” убивць, позаяк українці ніколи не мусили далеко втікати із атакованих сіл, а отже, поміж ними не траплялися випадки смерті від виснаження. Врешті, у польських середовищах до 1945 р. ніколи не поставало питання про “деукраїнізацію” будь-якої території.

Досі немає вірогідних оцінок українських жертв, однак автор цих міркувань припускає, що вона могла сягати 1/3 польських жертв, тобто бл. 30 тис. осіб на всій території, охопленій конфліктом, до кінця німецької окупації та від рук усіх категорій убивць, поза відвертим німецьким терором та явними, не провокаційними заходами совєцьких партизанів. Ця кількість не суперечить оцінкам Туровського. Однак, за сучасного стану досліджень ні ця кількість, ані жодна інша, не піддається верифікації, так само як неможливо реально оцінити розміри польських втрат періоду другої совєцької окупації.

Польські автори доволі одностайно кваліфікують антипольську операцію УПА, як геноцид. Твердження це не видається обґрунтованим. Якщо геноцидом є (а саме така дефініція, всупереч газетярським калькам, які застосовують таке визначення для побоїща демонстрантів у Бухаресті тощо) запланована і систематично здійснювана акція з метою екстермінації (фізичного знищення) окресленої людської спільноти, то мусимо ствердити, що українська “деполонізація” не мала характеру геноциду. Її метою було вигнання, а не винищення польського населення. Безсумнівно, упродовж цієї операції вчинено великий злочин, і сама вона мала злочинний характер, однак вона не була таким геноцидом, як дії Райху, спрямовані на цілковите знищення гебреїв і циганів, а частково – слов’янських народів. І, поза сумнівом, участь у цьому німецькому геноциді неодноразово брали колабораційні формації (усіх національностей).

***

Новий етап конфлікту розпочався на захід від Сяну і Бугу восени 1944 р. УПА з небаченою раніше на цих теренах силою діяла проти НКВД, а відтак проти дедалі сильніших збройних сил комуністичної Польщі, а також проти польського збройного підпілля. Звичайно, не бракувало всілякого роду банд і бандитів.

Організаційна мережа УПА у Польщі сягала від Кодні на півночі до Віслока Великого на південному заході, отож вона не охоплювала всієї етнографічно української частини Польщі. Після відступу на схід узимку 1945 р. численних підрозділів із Східної Галичини крайова організація УПА нараховувала у 1945 р. бл. 2400 осіб у партизанських підрозділах та близьку до цієї, але постійно змінну, кількість залучених до боївок сільської самооборони (кущів).

ПКВН (Польський Комітет Національного Визволення) прагнув розв’язати українське питання в Польщі шляхом цілковитого виселення українців згідно із укладеною у цій справі угодою з урядом СССР. Добровільність цих виїздів була сяк-так дотримана лише у початковій фазі, коли Польщу покинули бл. 150 тис. з числа бл. 600 тис. українців, які опинилися у “ялтинських” кордонах Польщі. Влітку 1945 р. розпочалося примусове виселення силами війська, внаслідок чого в Україну були переміщені ще бл. 300 тис. осіб.

Упродовж цієї операції Внутрішні Війська (пізніше KBW), а також поліція та підрозділи Війська Польського чинили численні, в т.ч. масові убивства цивільного населення. Метою цього було залякування українців і змушення їх до виселень, достоту як у випадках німецької пацифікації Замойщини чи бандерівської – Волині. Численні убивства чинили тоді також польські незалежницькі формування, а також формовані ad hoc банди, керовані нерідко функціонерами міліції (нераз колишніми аковцями). Терор тих років, донині живий у пам’яті українців, екстраполюючись у минуле, деформує їхнє бачення подій 1942-1944 рр., так само як польське бачення 1939 та 1944-1947 рр., деформоване інтерполяцією волинського терору.

УПА як могла протистояла переслідуванням, однак вона не в стані була вести реґулярну війну з Польським військом. Натомість “самодіяльні” терористичні акції середини 1945 р. призвели до рішучих відплатних кроків, які потягнули за собою численні жертви з-поміж цивільного населення, зокрема у Надсянні, де саме тоді обопільний терор сягнув піку, а пропаґанда і розростання терору комуністичного керівництва певною мірою вплинули на зміну ставлення польського села до українців. У 1946 р. вже трапляються численні випадки допомоги українським сусідам у переховуванні від виселення.

Не виключено, що спершу НКВД намагалося підштовхнути УПА до боротьби із польським самостійницьким підпіллям, і коли це не вдалося, також і у Польщі почало поборювати її. Із численних свідчень випливає, що на початку, хоча й зазнаючи нападів УПА, совєцькі формації ставилися до неї з певною толерантністю. Не вирішена до кінця також справа можливого проникнення НКВД до керівництва ОУН-УПА у Польщі, але відомо, що у післявоєнний період в Україні таке проникнення було доволі глибоким. У цьому контексті варто нагадати, що прізвище одного з сотенних УПА у Бескидах, “Стаха”, невідоме навіть українським еміґраційним авторам (20).

Варто також нагадати про напад військ НКВД на Динів навесні 1945 р., коли вони спочатку подали себе за УПА, але, наштовхнувшись на рішучий опір, “уявнилися” як совєцький підрозділ. Не виключено, що ця операція пов’язана із ранішим погромом піддинівської Павлокоми польською “самообороною”. Факт цей змушує обережніше ставитися до звинувачень УПА в убивствах польського населення за тих часів, позаяк могли трапитися не викриті випадки совєцької провокації.

Масштаби пролитої крови у тих роках перебільшує уже не лише плітка, але й свідома пропаґандистська маніпуляція. Справжні чи вигадані жорстокості УПА блискуче відвертали увагу польського суспільства від злочинів совєцького та “польського” НКВД, на сумлінні яких у багато разів більше жертв, аніж у діючої на захід від Бугу й Сяну УПА.

У 1945 р. УПА в принципі була господарем становища на контрольованій нею території, однак із плином часу вона втрачала контроль внаслідок щораз сильнішого натиску війська і виселення все більшої кількости сіл. Характерна обставина – у цей період на польських землях зафіксовано незначну кількість убивств польського населення, окрім випадків акцій помсти там, де поляки нападали на українські села, а також “ліквідації” окремих функціонерів чи аґентів нової влади. Керівництво УПА значно жорсткіше, аніж “за німців”, підтримувало порядок як у лісових підрозділах, так і у цивільному середовищі, тепер воно було зацікавлене у створенні спільного польсько-українського фронту проти совєцької окупації. Інша річ, що УПА і далі не відмовлялася від територіальних претензій, які виходили поза межі “ялтинської” Польщі.

Контакти між УПА та АК-WIN, увінчані укладенням тактичного порозуміння та кількома спільними операціями проти НКВД та UBP на Люблінщині (найголосніша і найбільша – напад на Грубешів 26 травня 1946 р.), не мали, однак, великого значення. Польське керівництво прагнуло розпустити лісові підрозділи, а не розвивати їх, та ще більшу вагу мали засадничі політичні суперечності поміж польським та українським незалежницьким рухами, які й надалі залишалися нерозв’язаними.

До кінця 1946 р. головним ворогом польського комуністичного керівництва було польське підпілля, а для подолання УПА спрямовувалися далеко не достатні сили, аби перемогти рішучих і добре вишколених партизанів. До того ж, військо було втомлене боями на фронті, у ньому служили численні ветерани АК і тут відчувалися сильні впливи WIN, тож солдати не надто поспішали загинути у боротьбі з “бандами”. Тому аж до смерти ген. Свєрчевського головним ворогом УПА залишалися WOP і KBW. Але й вони не вміли боротися з партизанами – тому так люто мстилися за невдачі на місцевому цивільному населенні.

Восени 1946 року УПА виразно ослабла – запаси зброї та амуніції почали вичерпуватися, натомість перспективи Третьої Світової війни щораз виразніше танули. Однак, аж до акції “Вісла” армії не вдалося розгромити жодної сотні УПА. Українські партизани до самого кінця зберегли дивовижну рішучість – дезертирство було рідкісним явищем, а полон, навіть у безнадійній ситуації – винятком (більшість полонених поляками партизанів були поранені чи схоплені із засідки). Самогубства у ситуації безвиході, і то не лише серед офіцерів, були правилом, як ні в якій армії цієї війни. І хоча можна по-різному оцінювати мотиви таких вчинків, але треба віддати належне українським воякам, які вміли бути безжалісними не лише до інших, але й до себе.

Амнестія 1947 р., як і попередня, не охопила ОУН і УПА, які вважалися союзниками гітлерівської Німеччини, при чому УПА, як і дивізія СС “Галичина”, зараховувалася до злочинних організацій – покаранню підлягала сама приналежність до неї. Цей виняток мав однозначно націоналістичне спрямування – у такий спосіб українців було виключено із громадянського суспільства Польської держави та із тогочасного процесу “національного примирення”.

Наслідком цієї амнестії стала практична ліквідація польського підпілля, водночас український партизанський рух став пріоритетною проблемою сил внутрішньої безпеки країни. Але польський уряд не бажав розв’язувати цієї проблеми політичними засобами. Ми маємо доволі приводів уважати, що значна частина вояків УПА (зокрема новобранці та члени загонів самооборони) скористалися б із амнестії. У лісі залишилася б жменя непримиренних, а село змушене було б шукати захисту війська від помсти “лісовиків”, а не навпаки, як це було досі. Це заощадило б багато крови, як польської, так і української. Але у Варшави (і, схоже, у Москви) мета була іншою.

Велика операція проти УПА та решти українського населення Польщі (бл. 150 тис. осіб) була підготовлена ще у 1946 р. За зразок було взято сталінську практику “розв’язання національних проблем”, вишкіл у силах безпеки та у війську взяли на себе совєцькі інструктори. Однак, перш ніж підготовка до операції закінчилася, у засідці під Яблонками в Бескидах загинув ген. Свєрчевський, напевне, найпопулярніший у той час командувач Війська Польського (21). До речі, його інспекційна поїздка бескидськими гарнізонами була пов’язана власне із приготуваннями до акції “Вісла”.

У новій ситуації операція набула широкого розголосу, її представляли помстою за смерть Свєрчевського. Однак метою акції було передовсім виселення українського населення, а лише відтак – знищення українського партизанського руху. Виселення відбувалося із великою брутальністю, супроводжувалося численними вбивствами. Виселених скеровували на західні та північні землі, прагнучи (без сумніву, свідомо) до розриву парафіяльних та сусідських, ба, навіть родинних зв’язків. Принагідно були ліквідовані всі форми українського національного життя, які ще існували. Важко заперечувати висновок, що прихованою метою цього розселення була ліквідація української громади в Польщі засобами вимушеної полонізації modo sovietico.

Навесні 1947 р. УПА нараховувала у Польщі бл. 1800 осіб, зосереджених у лісових загонах. Із великої кількости кущовиків лише кількасот зміцнили партизанський рух – більшість пасивно піддалися виселенню. Проти УПА було кинуто 20 тис. вояків, а позаяк операція відбувалася поетапно, то перевага армії була ще більшою. Враховуючи те, що не було сенсу продовжувати боротьбу після того, як населення було виселене, командування УПА наказало загонам відступити на інші території – головним чином в Україну чи до Німеччини, у американську окупаційну зону. Однак втрати були величезними, а восени 1947 р. український партизанський рух у Польщі перестав існувати. Ще певний час діяли рештки розбитих загонів і конспіраційна мережа, деякі партизани розпачливо переховувалися у лісових “бункерах” аж до амнестії 1956 р.

Втрати у цих боях не були високими, зокрема якщо прикладати мірку волинського терору. Згідно із офіційними даними, від рук УПА загинуло 2200 осіб, в тому числі не більше 690 цивільних (серед них була певна кількість українців, за деякими оцін-ками – до половини). З українського ж боку полягло 5500 осіб, у т.ч. 1500 під час акції “Вісла”. Втрати НКВД невідомі. Ці дані не включають українців, які загинули у сутичках із польським самостійницьким підпіллям, а також убитих ним – правдоподібно, що число полеглих українців у Польщі сягнуло 8-10 тис. осіб, значною мірою – цивільних.

Чи й справді акція “Вісла” була неминучою? Для ліквідації українського партизанського руху – безсумнівно, позаяк жодна держава не може терпіти на власній території збройної ірреденти. Однак така необхідність не може виправдати застосованих під час її проведення методів, а точніше – виселення. Коли б навіть і справді неминучим було усунення з охоплених боями районів цивільного населення, його можна було б сконцентрувати у пильно стережених селах-таборах, а після закінчення війни відпустити домів. Однак такої необхідности не було, адже, скажімо, у боротьбі із загоном “Огня”, який користувався значно сильнішою підтримкою земляків і діяв у значно важчій, хтозна чи не складнішій за Бескиди, місцевості, ніхто не вдавався до виселень.

1947 рік став останнім роком кривавого польсько-українського конфлікту, але ще декілька років українці гинули у в’язницях. Було страчено у цілому бл. 300 осіб, останній вирок виконано у 1950 р.

Конфлікт цей закінчився страхітливою поразкою українців і дуже проблематичною польською перемогою. Єдиним справжнім переможцем була Москва. Варто, однак, зазначити, що останнім акордом конфлікту стала важка провина Польської держави і народу. Бо це не так, що у всьому винні Сталін і комуністи, що відповідальність спадає лише на Бєрмана, Ґомулку et consortes. Жоден голос протесту не пролунав, коли 150 тис. наших співгромадян були викинуті з материзни та заслані на чужину, приречені на поневіряння, де вони дуже рідко натрапляли принаймні на зичливу байдужість своїх нових сусідів – поляків. А Військо Польське, хоча й виконувало чужі накази, складалося однак із поляків, від рядового до генерала (в т.ч. і ген. Моссора, командувача операцією “Вісла”, який був кадровим офіцером довоєнного вишколу). І, хоч би як це було для нас прикро, ми не можемо відкинути цього тягаря. Так, як і українці не можуть відкинути тягаря злочинів, вчинених проти поляків у сорокові роки.

---

1. Стаття опублікована у журналі Wiez. – 1991. – 11-12. Розширений текст з повним науковим апаратом був опублікований у ч. 90 Zeszytow Historycznych під псевдонімом Ян Лукашув. Зберігаємо тут примітки скороченої версії статті.

2. Цим загальним поняттям ми називаємо німецькі допоміжні підрозділи, які формували з населення окупованих територій. Насправді вони мали різні назви.

3. Українська Самостійна Соборна Держава, назва Української держави, проголошеної у червні 1941 року.

4. “Zbrodnie nacjonalistow ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Wolyniu 1939-1945”, Glowna Komisja Badania Zbrodni Hitlerowskich w Polsce Instytut Pamieci Narodowej (i) Srodowisko zolnierzy 27 Wolynskiej Dywizji Armii Krajowej w Warszawie, Warszawa 1990 (Далі: Zbrodnie…).

5. Zbrodnie… – S. 74-116; Olszanski T.A. Pierwsza proba dokumentacji terroru wolynskiego (1939-1945) // Oboz. – 1990. – Nr. 19. – S. 117-118.

6. Turowski J.: “Pozoga – Walki 27 Wolynskiej Dywizji AK”, Warszawa 1990, s. 48.

7. Zbrodnie… – S. 121; село Штунь любомльського повіту.

8. Перелічені Александром Корманом у брошурі “П’ята заповідь Божа: Не убий!” випадки (Korman A. Piate przykazanie boskie: nie zabijaj! – London: Kolo Lwowian, 1990. – S. 8-9, 34), які стосуються Східної Галичини та греко-католицького кліру, важко оцінити з огляду на пропагандистський характер робіт цього автора.

9. Про Східну Галичину у кн.: Polak E. Baza “Topor” i sowieckie lagry. – Swidnica: Wyd. Narodowe Reduta, 1991. – S. 45.

10. Romanowski W. Kainowe dni. – Warszawa: IWZZ, 1990. – S. 82, 147-48, 189-90.

11. Ці підрозділи перейшли до АК на межі 1943/44 років, тобто під впливом наближення лінії фронту; пор.: Turowski J. Op. Cit. – S. 112; Polak E. Op. Cit. – S. 30 (примітка).

12. Ця дивізія була підпорядкована командуванню СС, як і решту “Чужинських армій – Схід” наприкінці війни, однак не була повноцінним підрозділом Ваффен-СС, а її службовці за німецькими критеріями не були есесівцями.

13. Torzecki R. Sprawy polsko-ukrainskie podczas II wojny swiatowej // Zustriczi. – 1990. – Nr. 3-4 (zeszyt polskojezyczny). – S. 114.

14. Рос. мовою “истребительные отряды” (винищувальні загони), українська деформована форма – “стрибки”, “яструбки”.

15. Zbrodnie… оминають цю проблему, закінчуючи календар липнем 1945 р. і згадуючи лише про кільканадцять жертв (с. 156-157), у той час як низка совєцьких праць говорить про 2000 польських жертв УПА на Волині після лютого 1944 р.

16. Окремі незрозумілі моменти, пов’язані з розмовою між Студніцким і Вехтером, я докладніше проаналізував у статті, згаданій у примітці 1.

17. Torzecki R. Op. Cit. – S. 114.

18. Zbrodnie… – S. 158, 160-165; пор.: Olszanski T. Op. Cit. – S. 126.

19. Turowski J. Op. Cit. – S. 513. 20. Коли б вони знали про цей факт, то напевне про нього згадав би Штендера у своїй рецензії на монографію Щесняка і Шоти “Дорога в нікуди”. Див.: Sztendera E. Badania nad dziejami UPA w PRL // Suczasnist’. – 1985. – Lato.

21. Низка не цілком зрозумілих моментів, пов’язаних із перебігом цієї сутички, варті того, щоб їх пояснити, однак вони не мають відношення до теми, яка тут розглядається.

---

P.S. Авторський коментар через 10 років

Ця стаття була написана в 1991 р. В її основу була покладена моя голосна публікація у паризькому журналі “Zeszyty Historyczne” (ч.90 за 1989 р., підписана псевдонімом Ян Лукашув), і вже тоді я, однак, мусив коригувати низку тез, у зв’язку із поступом досліджень історії польсько-українських стосунків. Упродовж останнього десятиліття цей поступ – зокрема досліджень воєнної історії цих стосунків – відбувався дуже стрімкими темпами, отож моя стаття сьогодні уже стала тільки історіографічним фактом, текстом, який фіксує неактуальний на сьогодні стан наукового знання.

Тут немає змоги проаналізувати поступ, який відбувся у дослідженні польсько-українського конфлікту, насамперед завдяки відкриттю доступу до польських і українських архівів, а також мурашиній праці в цих архівах численних істориків. Натомість, вважаю своїм обов’язком оцінити мої погляди десятирічної давности. Низка окремих констатацій цього тексту була скоригована поступом знань про тогочасні події, але більшість принципових, “концептуальних” тез цієї статті я вважаю актуальними й надалі, ба більше – вони знайшли нові підтвердження.

Однак є один, дуже істотний виняток. У 1991 р. у своїй статті я висловив погляд, наче велика етнічна чистка на Волині та у Східній Галичині (деполонізація) у 1943-1944 рр. не мала рис геноциду. Сьогодні зі смутком мушу визнати, що помилявся у цій справі. Дедалі більше опублікованих документів свідчать не лише про те, що операція деполонізації мала характер запланованої військової операції та що існував відповідний наказ керівництва ОУН-УПА (хоча сам текст наказу досі не знайдений), але також і про те, що метою цієї операції було фізичне знищення принаймні більшости польського населення цих земель, а не лише – як я помилково вважав – його вигнання. Отож, це таки був злочин геноциду.

23 січня 2001 року

Переклав Андрій Павлишин