Галина Петросаняк

© Галина Петросаняк, 2000

***

Micтечко, що було колись центром всесвіту, зараз тулиться
У самому куточку карти, і його вулиці
Вибоїсті, як деякі душі, в часопростору не в фаворі,
Мов на глуху безпорадність, наштовхуються на гори.
І обриваються, навіть та, що зветься вулицею Свободи.
Лиш ріка, як раніше, свої взимку зелені води
Несе, оминаючи перешкоди.
Сіризна пригноблює навіть барви осені. Посередині
Містечка пам’ятник не тій, що колись, визначній людині.
Вираз обличчя його ніби стверджує, що один не воїн у полі.
В парку лавиці пофарбовані у блакитний і жовтий колір.
Ранками, особливо в неділю, в місто сходять горяни
(Здебільшого Марійки та Івани, або ще – Василі та Ганни).
На базар, рідше – в церкву за душу покласти свічку.
Чоловіки, як правило, у так зване кафе “Смерічка”.
Ти б ніколи сюди не верталась, не відаючи провини,
Та щось міцно тримає – очевидно, це пуповина,
Сильно смикнешся – й за тобою
Потягнуться власні нутрощі, як за лісною.

***

Ми перейшли кордон. Ми рвали квіти в чужих полях,
Вимовляючи стиха слова почутої вперше мови,
Ночували під голим небом, і батьківщина у наших снах
З’являлась все рідше, і, майже завжди зимові
Її ландшафти – суворі, величні місця,
Печаттю незмінності затавровані. Ми забували
Скупі голоси її птахів, запах домівки, і ця
Здатність швидше здавалась доречною, ніж заважала.
Обрана нами країна сприймалась як уже своя.
Захоплення від буття тут сягало свого апогею.
Та часом в невинних розмовах нас знічувало ім’я
Дивного старця з Ітаки, незбагненного Одіссея.

***

Невідомих ландшафтів спокій лікує свідомість хвору.
Колись зневаженій тиші знаю ціну аж тепер.
Нежданне тепло чужого притулку в богемських горах
(тріумф далеких відстаней). Знак мовчання як дар.
На земель моїх карту пістряву наношу обриси terra
Incognita: клімат, фауна, флора, рік її плин..
Та хвилі цих гір розіб’ються о неба блакитний берег,
І вдалині проступить гладінь знайомих рівнин.

ч
и
с
л
о

20

2001