Колосальний, подібний до замку, фортеці, але водночас легкий, сповнений ґрації, майже летючий цей Святий Юр. І пливе він над нашим містом, і пливе над нашою юністю, як весільний корабель над хмарами. Особливо він захоплює навесні, здіймаючись над зеленню парку і квітучими садами, які оточують на м’яких схилах невисокі мури собору.
Овіяний усіма запахами щедрої львівської primavera, здіймається цей храм до хмар, як символ небесного тріумфу над турботами земного буття...
І тут же, на траві катедрального пагорба весело іржуть коні. Я подумав, що то, певно, коні самого Св. Юра, патрона собору, які відпочивають на міському лузі, але я помилився. Це були коні з єпископської стайні, вони возять екіпаж його світлості митрополита Шептицького, внука Александра Фредро.
Юзеф Віттлін, Мій Львів (1946).

“Мій” Львів, у якому я прожила добрих півтора року, вже давно переріс межі Святоюрської гори. Але якщо дивитися на центр міста з протилежного боку, з Замкової гори, то маємо перед очима все ту ж накреслену Віттліном картину: собор Св. Юра, єпископський центр греко-католицьких митрополитів Галичини, здіймається над містом, все ще відмежовуючись від суєти вузеньких вуличок середмістя. Той, хто не полінується піднятися на Святоюрський пагорб, знайде тут ще залишки садів, над якими, однак, домінує військова радіовежа, подарована містові совєцькими владарями. Барокова споруда собору – “символ небесного тріумфу” на околиці міста – довший час була символом складної земної ситуації львівських українців: у місті, яке вони колись заснували, протягом століть панування польських королів і австрійських імператорів їх відсунуто на периферію. Як інакомислячим, схизматикам їм можна було селитися лише у передмісті і не дозволялося займати вищих посад у місті. Від кінця XVI століття вони були “уніатами”, які, хоча формально і підлягали Ватикану, але залишалися вірними православному обрядові і через це не мали рівних прав з католиками. До Другої Світової війни українські мешканці Львова були меншиною в польському місті.

Але цей польський “Львув”, був водночас і їхнім українським “Львовом”, старовинним княжим містом “їхньої” Східної Галичини, з 1772 року частини австрійської провінції, в якій вони були більшістю. В процесі поступового піднесення церковного і релігійного життя з кінця XVIII століття Львів перетворюється на їхню безперечну столицю, і вони раз у раз заявляють про свої претензії на нього. Тут концентрувався негустий прошарок української інтеліґенції, тут знаходилися осередки важливих українських закладів. У революційному 1848 році не лише польські, а й українські патріоти домагалися тут своїх громадянських і національних прав. Східногалицькі сільські священики несли львівські гасла у провінцію, виголошували промови перед селянськими громадами, в яких вони прославляли Франкфуртський парламент – що злостило і приводило в розпач польських панів. Отож історія цього нібито “позбавленого історії” народу починається не 1991 роком.

Львів завжди був релігійним центром галицьких українців. У часи, коли прошарок освічених українців на 90% складався з духовних осіб, греко-католицька Церква, яка називалася так від часів Марії Терезії і Йосифа II, відігравала центральну політичну роль. Митрополит, який одночасно був львівським єпископом, був найвищим представником русинів, як називали тоді українців. Духовенство відігравало важливу роль в українському національному русі аж до XX століття, спочатку як політична провідна сила, а потім, коли світська інтеліґенція почала відділятися від кліру, – насамперед як розповсюджувач ідей руху по цілому краю. Молоде покоління українських активістів теж походило з греко-католицьких священицьких родин. Відповідно, українські священики і церковне керівництво часто конфліктували з адміністрацією та з галицькими поляками, які найбільше скористалися з оголошеної 1867 року фактично автономії коронної землі Галичини. Цей конфлікт загострився вперше у 80-х роках минулого століття, коли галицькі краєві адміністративні органи і віденський центр звинуватили політично активних діячів у зраді батьківщини, притягнули їх до суду і у спілці з Ватиканом провели широкосяжну чистку української Церкви, мотивуючи це необхідністю боротьби з “небезпечними для держави” русофільськими тенденціями. Особливо тривожило адміністрацію те, що в межах Церкви утворився рух, який виступав за явно східноцерковний напрям для того, щоб протистояти зростаючому тискові з боку привілейованого польського католицизму. Метою “обрядового руху”, як його тоді називали, було створення сильної, незалежної української національної Церкви, яка би відстоювала інтереси своєї безправної на власній землі пастви. Досить-таки претензійний проєкт, адже греко-католицька Церква сама була двоїстим утворенням: підпорядкована західній Церкві, за обрядом східна, на початку – продукт контрреформації польської шляхетської республіки, нав’язана вогнем і мечем православним східним слов’янам; проти неї боролися предки тих селян і священиків, які тримаються за неї тепер, як за останній національний бастіон. Більшість політично заанґажованих українців, яка до речі, на той час була настроєна радше антиросійсько, ніж русофільсько, сприйняла державну інтервенцію як брутальне втручання з метою полонізації і латинізації цього бастіону, а слідом за ним і школи, мови та письма. У цьому вбачалося велику загрозу в той час, коли українське представництво в парламенті було мінімальним через класове виборче право, а вибори, як правило, маніпулювалися безсоромним альянсом великих землевласників, поліції, юстиції та чиновництва. Звичайно не на користь українців.

Так виглядала ситуація в країні в той час, коли граф Роман Шептицький, нащадок польської шляхетської родини українського походження, доктор права і офіцер запасу, на превелике здивування рідних вирішив стати священиком, до того ж греко-католицької Церкви, тобто перейти у “віру предків”. Предків? Саме це викликало суперечки у сім’ї Шептицьких. Мати Романа була дочкою видатного польського драматурга Александра Фредра, ім’я якого і нині носить одна з львівських вулиць; один з його братів став польським генералом. Однак по батьківській лінії Роман мав блискучі зразки для наслідування: ще у XVIII столітті родина дала визначних діячів руської Церкви. Пізніше митрополит казав, що постійно жив в обох світах: у шанованій і звичній польській культурі безпосередньо його родини та в українській його східногалицького оточення і “його” пастви. Знову ж таки, українці, в коло яких Роман Шептицький повернувся в результаті навернення, зустріли його спочатку з недовірою. “Польський граф” називали вони його, коли він, уже прийнявши ім’я Андрея, розпочав свою кар’єру в чині оо. Василіян, у віці 34 років уже був призначений єпископом і, нарешті, 1901 року зайняв посаду митрополита. Пізніше один впливовий російський націоналіст з Петербурґа писав у лондонській “Таймс”, що галицький митрополит – “колишній кавалерійський офіцер”. Титул і біографія згадувалися не випадково: Шептицький багатьом видавався на початку польським аґентом, який мав завдання, діючи зсередини, надати лінії української Церкви бажаного католикам напрямку.

Невтомно виступаючи за українські інтереси, Шептицький довів, що здатний приймати рішення на користь своєї пастви, проти родинної та класової солідарности. З іншого боку, його ставлення до українського національного руху перед Першою Світовою війною було дуже неоднозначним. Митрополит не бажав свої цінности, що ґрунтувалися на глибокій релігійності, приносити в жертву національній ідеї. Коли в квітні 1908 року молодий український націоналіст застрелив галицького намісника Анджея Потоцького, Шептицький був єдиним серед визначних українців, хто порушив мовчання і не розділив таємну радість членів національної партії, що послужило для багатьох приводом засудити його як відщепенця. І рішення, які він приймав у справах Церкви, теж не завжди були до вподоби націоналістам: замість того, щоби всіма засобами боротися з русофільськими тенденціями, які були все ще досить сильними, особливо серед старшого покоління духовенства, він агітував за примирення політичних таборів і заборонив націоналістично настроєним українським священикам перетягати на свій бік віруючих із громад священиків-русофілів. Це теж було приводом для критики з боку націоналістів. Така політика є наслідком перетинання кордону зовсім іншого роду. Шептицький не належав до тих, хто безоглядно проклинав східний обрядовий рух, як нібито проросійський. У зміцненні східноцерковного напряму своєї Церкви він убачав шлях до того, щоби привернути до себе православних віруючих по той бік східного галицького кордону. Його великою мрією було відновлення церковної єдности на Україні, яке мало би передувати національному возз’єднанню, а крім того стати вихідним моментом для подолання вікового релігійного розколу між Східною і Західною Церквами. Однак він називав своє “православ’я” православ’ям релігійного змісту, який не має нічого спільного з бюрократичним і державно-церковним православ’ям Росії. Переслідуючи свою мрію, Шептицький перетинав і цілком реальні кордони: 1908 року він інкоґніто поїхав у Російську Імперію, щоб знайти прихильників для своєї ідеї. Пізніше йому довелося ще раз примусово перейти російський кордон: у вересні 1914 року російські окупанти Галичини депортували його в російський монастир, оскільки їм була відома його роль як духовного натхненника галицьких українців, і вони боялися, що він може дати привід до заворушень у провінції.

Лише тепер, в час великої війни, митрополиту вдалося розвіяти останні сумніви українського руху. Їхню велику мету – побудову об’єднаної назалежної держави з українських територій Австро-Угорщини та Російської Імперії – він повністю поділяв і підтримував. Коли українці через кількісну перевагу противників у воєнно-політичному плані вже були переможеними, митрополит невтомно продовжував розпочату ним дипломатичну місію з тим, щоби їхні права не залишалися забутими союзниками. Коли Наддніпрянську Україну охопила громадянська війна, а уряд ЗУНРу вже давно був у еміґрації, митрополит продовжував виконувати свою функцію провідника і заступника українців, що далеко виходило за межі його церковної компетенції. Він залишався вірним цій ролі і тоді, коли Друга Польська республіка стабілізувала свою владу в Східній Галичині і всупереч усім своїм обіцянкам потихеньку притискала права українського населення та проводила свою політику засобами військового терору.

Поряд із цим Шептицький постійно боровся за польсько-українське примирення. І знову це був “крик волаючого у пустелі”, бо українські націоналісти своїми терористичними актами у відповідь шкодили самій ідеї, відкидаючи всі моральні засади, якщо це тільки служило національній справі. Гаслу ОУН “Нація понад усе” він протиставляв заповідь “Не убий”.

Але саме ті моменти, коли Шептицький припиняв перетинати кордони і займав позицію однієї сторони, були темними моментами в його політично-релігійному житті. Наднаціональне мислення і християнська віра не завжди захищали його від важких помилок. Шептицький не дозволяв політикам втручатися в справи Церкви – він сам себе не вважав політиком. Але, на жаль і на шкоду своїй Церкві, він дотримувався цієї лінії не завжди. Так, для нього, дворянського консерватора, у воєнні і повоєнні часи ворог був завжди “зліва”, що спонукало його погоджуватися на коаліції, які мали важкі наслідки. 1918 року він підтримав реакційний режим Скоропадського, запроваджений німецько-австрійськими військовими колами на Наддніпрянській Україні, оскільки йому здавалося, що це багатообіцяючий початок для заснування української державности. Він не розпізнав того, що цей режим не знаходив підтримки серед населення. В 30-х роках він часто висловлювався з приводу політичних подій на “далекому Заході”, але тривожив його не нацизм в Німеччині, а той факт, що антифашистські сили об’єднуються з комуністами. Гітлерівський режим він вважав меншим злом. Це й зрозуміло, оскільки Німеччина була далеко в порівнянні з совєцькою Україною, де сталінський режим замордував мільйони селян у голодоморі небачених масштабів і знищив ціле покоління української інтеліґенції – що не справило жодного враження на лівих прихильників Совєцького Союзу на Заході. Коли німці в червні 1941 року окупували зайняту з 1939 року совєцькими військами Східну Галичину, всі українці могли на власні очі побачити правдиву суть німецького режиму.

Шептицький, як і більшість українського населення, привітав німців як визволителів. Незабаром він переконався у тому, що моральні заклики не можуть порушити байдужости українців до долі галицьких євреїв. Його гнівне нагадування про старозавітне “Не убий!” не перешкоджало перетворенню українців на “слухняних виконавців” німецьких убивств. Протест проти знищення євреїв і прохання не залучати українську поліцію до німецьких “акцій”, залишилися ризикованими, але неефективними спробами. Безперечні заслуги Шептицького у порятунку євреїв та поляків стоять в тіні його спроб пов’язати вимріяну українську державність і єдність Церкви попри все з долею нацистської Німеччини. Його перші аванси по відношенню до окупантів свідчать про невірну оцінку, помилку, якої допустилися багато українців, вважаючи, що репресивна політика Німеччини щодо України, яка включала примусове вивезення на роботу, масові вбивства, голод у містах, плюндрування сіл, – це тільки непорозуміння, яке можна виправити, звернувши на нього увагу німецького керівництва.

І коли вже справа йшла до кінця, Шептицький не відступив від своєї позиції щодо необхідности вимушеної коаліції. Отож церковне благословення для створення дивізії СС “Галичина”, яку потім було перетворено на гарматне м’ясо, благословення, урочисто проголошене на службі в Св. Юрі, стало символом ілюзії, якій піддався і сам великий митрополит. Його світ, в якому слово митрополита ще щось важило, повністю розвалився; останньою краплею була кривава різня останніх місяців війни, коли польські і українські партизани різної орієнтації між двома фронтами зводили власні порахунки – ціною тисяч жертв серед цивільного (на цей раз переважно польського) населення. Шептицький ще пережив совєцьку окупацію Львова в липні 1944 року, яку він вимушений був визнати необхідним злом для припинення кривавої анархії, подібно до того, як і запровадження польського панування в Східній Галичині після 1918 року. Совєцька окупація стала початком нового етапу “етнічних чисток”, які привели до остаточного занепаду прикордонного краю Галичини, батьківщини Шептицького.

Великий митрополит помер в листопаді того ж року, і його похорон став останнім великим публічним виступом його Церкви, яку незабаром совєцька адміністрація заборонила. Тисячі жертв, депортованих, репресованих є підсумком довгого періоду переслідувань, який розпочався тоді і закінчився декілька років тому легалізацією греко-католицької Церкви. Це відбулося приблизно в той самий час, коли я вперше побувала у Львові. Російський православний клір, який 1946 року успадкував церкву Шептицького, мусив звільнити будівлю на Святоюрській горі; подібне відбувалося по цілому краю, супроводжуючись сутичками між православними і греко-католицькими вірними. Затяте наполягання на володінні ласими об’єктами і брак правової свідомости російського православ’я, яке було слухняним інструментом совєцької репресивної політики в Галичині, характеризували один табір. Не менш непримиримими були і греко-католики, які щойно вийшли із катакомб і прагнули дістати відшкодування за заподіяну їм образу. І тут не було місця для перетиначів кордонів, та й зараз мало що вказує на зближення греко-католицької і православної Церков у Галичині. Нонконформістські спроби Шептицького подолати кордони майже забуто. Сьогодні “польський граф” – це західно-українська національна ікона, а його серйозні суперечки з українським рухом залишаються лише темою наукової літератури.

Часи подвійної ідентичности та існування по обидва боки кордону, здається, безповоротно минули. Старі кордони впали 1989 чи 1991 року – але вже існують нові і вже виконують свої завдання. В недалекому майбутньому східний кордон фортеці Европи проходитиме, мабуть між Перемишлем і Львовом, поблизу від демаркаційної лінії між східною і західною частиною австро-угорської Галичини. Посеред колишньої митрополії Шептицького. Тих, хто робить спроби перетнути тут кордон, людей з власними долями й історіями, які навіть не чули ніколи про Галичину, затримують і відсилають назад, у “безпечні треті країни”. Дуже важка справа – наполягати на відкритті кордонів у такі часи. Світу Шептицького більше немає, хіба що в уяві чи, можливо, в працях небагатьох, тих, хто завжди сидітиме між двома стільцями. Їм не залишається нічого іншого, як подібно до Юзефа Віттліна ностальґійно згадувати минуле, яке вже не повернеться. Польсько-єврейський письменник уявляє собі давно неіснуючих мешканців свого міста Лємберґ-Львув-Львів учасниками процесії тіней на алеї між Оперним театром і пам’ятником Міцкевичу: “Побратавшись у смерті, під руки, як приятелі... Мовчазні тіні просуваються до містка, повертають і пливуть до Академічної. І так без перерви: вперед і назад, вперед і назад, – до безконечности, до скінчення днів”. Без зусиль впізнаємо в натовпі українського митрополита Андрея, польського конвертита графа Романа Шептицького.

Авторизований переклад з німецької