Поняття “права людини” і “громадянське
суспільство”, ключові для модерного світового інтелектуального дискурсу
у царині політології та соціальної філософії, часто й інтенсивно лунають
упродовж останнього десятиліття і в Україні. Як і багато інших понять,
як-от “демократія”, “свобода”, “соціальна держава”, “ринкова економіка”,
вони зазнали багатьох лих: владоможці та віддані їм пахолки з інтелектуальної
обслуги намагалися адаптувати ці поняття й поставити на службу існуючій
владній системі, змушуючи запозичені на Заході дискурси “коливатися”
разом із політичною лінією постсовєцьких еліт (годі казати, що такий
ефект досягається лише шляхом брутальної деформації оригінальних ідей
або обману публіки); недалекі академічні професори із “науковокомуністичним”
минулим адаптували модні слова до власного рівня усвідомлення суспільних
процесів, профанували їх, а в кращому випадку просто агресивно лаяли;
широкий загал, не надто заглиблюючись у меандри багатолітніх напружених
пошуків юристів, філософів, політичних мислителів, намагався перестрибнути
“із феодалізму в соціалізм” у царині громадської думки, що мало той
сам сумний вислід, – від старого відірвалися, до нового не прийшли,
ба більше, уже встигли розчаруватися у цих плодах евроатлантичної цивілізації,
по суті, їх і не скуштувавши. Констатую це не в докір, а задля фіксації
складности моменту, коли ми намагаємося підступити до гігантського масиву
проблем, які розв’язуватиме ще не одне покоління дослідників, громадян,
активістів неурядових організацій.
У совєцькі часи покликання
на права людини були для багатьох політичних активістів, зокрема українських,
єдиною можливістю діяти. Хоча на них нещадно тиснули каральні органи,
однак, діючи в рамках правозахисту, ці активісти могли розраховувати
на ширшу суспільну підтримку вдома і безумовну солідарність західної
громадської думки, яка до того ж у 70-х роках створила впливову інституційну
мережу на рівні неурядових організацій. Із здобуттям незалежности український
правозахисний рух зазнав своєрідної кризи. Старі політичні активісти
отримали змогу працювати у рамках політичних партій, вільно висловлюватися
у вітчизняних ЗМІ, а відтак змінили профіль своєї діяльности. Суспільство
зіштовхнулося із драматичною проблемою модернізації та трансформації
одночасно у багатьох галузях. Економічні обставини загальнонаціонального
пограбування невеликою групою причетних до важелів влади усієї решти
стали можливими лише в умовах несамовитої слабкости громадянського суспільства
в Україні, а водночас ускладнили розбудову його інститутів. Ще не спізнавши
принад справді добровільних і спрямованих на забезпечення реальних життєвих
потреб асоціацій, громадяни нашої держави зазнали потужного впливу західної
індивідуалістської споживацької філософії вартостей. Особливо важко
крізь це випробування переходить молодь, яку не гріють старі совєцькі
міти, але якій водночас боляче дошкуляють недолугості, породжені реаліями
постколоніальної, недореформованої, “третьосвітної” України. Для більшости
громадян соціальні права стали незмірно важливішими від політичних свобод,
і вони й самі не помітили, як потрапили у пастку “замкнутого кола”.
Новий правозахисний рух, сучасні інститути громадянського суспільства
в Україні і досі переважно потребують допомоги світової громадськости,
матеріальної підтримки західних фундацій, солідарного тиску на наш уряд
через мережу неурядових організацій в усьому світі.
Гострий суспільний конфлікт
в Україні, який розгорівся восени 2000 року навколо звинувачень владної
вертикалі у нехтуванні свободою слова, корупції, фінансових махінаціях
та підтасуванні результатів виборів, оголив жалюгідний стан із забезпеченням
прав людини та розвитком громадянського суспільства у нашій молодій
державі. Але водночас суспільство усвідомило вагомість цієї парадигми
для власної безпеки і розвитку, а ті, хто керує Україною, переконалися
у шкідливості та деструктивності нехтування аксіомами, давно засвоєними
елітами Заходу. Сподіваємося, що це число послужить усьому українському
суспільству засобом осмислити становище, в якому ми перебуваємо, провести
паралелі із світовим досвідом, замислитись над суперечностями і складнощами
світу, в якому ми живемо.
Для мене права людини і громадянське
суспільство – це не просто теоретичні концепції, не лише предмет умоглядних
міркувань, але й спосіб життя, спосіб сприйняття екзистенційного виклику
і спосіб повноцінного утвердження власної культурної ідентичности. Уже
більше 10 років я співпрацюю з різними громадськими організаціями –
“Просвітою”, “Меморіалом”, Форумом видавців України, Міжнародною Амністією,
часописом “Ї”. Вони всі дуже різні, але усіх їх об’єднує прагнення до
колективного удосконалення навколишнього світу. І я вірю, що світ насправді
стане кращим, коли кожен з нас знайде собі в ньому власне місце не лише
як індивідуум, але й як громадянин, як учасник десятків різних віртуальних
спільнот, як особа, яка не питає, “по кому подзвін”, а діє співмірно
із сумлінням.
Андрій
Павлишин,
редактор часопису “Ї”, голова Української Асоціації Міжнародної Амністії
