Минуло 10 років від дня здобуття незалежности України. Однак всіх нас досі не покидає неспокій, а інколи й розпач. Чи про незалежність йдеться? Чи не втратимо / вже втрачаємо ми її? Та й взагалі, чи насправді про “Україну”, оту очікувану мрію йдеться? Бо ж не виглядає збудоване в Україні суспільство тим царством справедливости, де кожен знайшов своє достойне місце, про яке мріялося і яке очікувалося впродовж стількох століть змагань за незалежність.

Може радше йдеться про здійснення в Україні “проекту Україна”, проекту з назвою “Україна”, до якого всі ми насправді маємо вкрай віддалений стосунок. Однак ким він здійснюється? І навіщо? Звичайно ж зацікавленими, тими, хто його спланував, а сьогодні успішно втілює задля забезпечення своїх інтересів.

Хто б міг реалізувати справді амбітний план? Навряд чи переважно совєцький за інерцією навіть по десяти роках проголошеної незалежности народ України. Очевидно, що найбільш підготовленою до проголошення (sic!) незалежности станом на 1991 рік була партсовєцька номенклатура Української Совєцької Соціалістичної Республіки (як один із підрозділів загальносоюзної номенклатури). Вона ж цю незалежність і підготувала (очевидно, що для себе), і (знову ж таки – для себе) проголосила. Симптоматична тут саме проголошеність незалежности. Бо ж вона не була ані відвойована у колонізаторів (саме так, хоч упродовж останніх 10 років зроблено все, щоб про це забули), ані вирвана з рук все тієї ж номенклатури. Воля була “височайше” (і не без цинізму – яка прозорливість!) дарована.

Змаразмілий СССР, вщент програвши Холодну Третю Світову війну, заскочив Захід своїм розвалом. І головними дійовими особами цього розвалу звичайно ж стали не поодинокі романтики-дисиденти, а саме комуністична номенклатура. Бо не було сил (мушу визнати це з десятилітньої перспективи, попри весь свій патріотизм) завалити подібну махину. Саме більшовики-комуністи й довели новоімперський проект Росії до повного краху, хоча сьогодні чимало з їхніх прихильників галасують про те, що це “хтось” – натовці, бандьори, жиди, демократи – зруйнував їхній “рай на землі” – СССР. Надія тільки на одне – глупоту та безпам’ятство людське. І вірять.

Рятуючись із корабля, який ішов на дно, номенклатура “пішла назустріч прагненню народу України” та проголосила незалежність України. Однак, чим є ця незалежність? Персонально мало кому з нас вона коштувала років заслань, понівеченої молодости, крови. Окрім небагатьох, гідних шани людської (однак не від Держави Україна, а тим більше не пенсій – пенсії в “проекті Україна” передбачені для ветеранів НКВД та СМЕРШ). Багато хто цієї незалежности й не зауважив, бо ж очікувалося все того ж ідеалу – комуністичного корита, але, щоб кожному було більше і порівну. Ми не тлумачили її як право на власний вибір та волю.

Проголошена незалежність більшости з нас нічого не коштувала. Тому вона в іронічному сенсі для більшости “без-цінна”, немає жодної вартости. А те, що не має вартости (в тім і споживчої) є без-корисним. Ми не послугуємося своєю незалежністю для себе. Однак, коли я кажу “ми”, то мені не йдеться про справжніх творців, промоторів, а сьогодні і господарів “проекту Україна”. Тобто тих, хто насправді послужився цією незалежністю, хто склав причетну до спільноти “проекту Україна” політичну націю “проекту Україна”, хто певним специфічним чином є її патріотами – номенклатуру Украинской Совецкой Социалистической Республики. Існуюча Держава Україна є її, номенклатури, зоряним часом – десятиліттям злету та самореалізації, хоча вона ще й сама не вірить у це, постійно озираючись на московських невдах, які відчайдушно вдають, що не є світовими аутсайдерами. Звичайно, довелося з деким поділитися – з криміналом та колишніми фарцовщиками – всерйоз (бо ж майже свої), а із кількома десятками зрахітнілих націоналів (після селекції та ренегації – свої / “не свої”) – дещицею.

Тому, для декого в Державі (зауважте – не Рес Публіці / Res Publica) Україна десятиліття незалежности України мало б бути святом їхньої самореалізації. Що й буде продемонстровано комічними парадами решток совєцької армії, ментів та вічно готових піонерів під іронічним прижмуром братків. Більшість народу України не має до цього політичного проекту жодного відношення, хіба що у якости “матеріалу”, “електорату”. “Електорату” без права вибору (виборчі технології!)

На вулиці мого дитинства, в глибині Галичини усе частіше гаснуть старі люди. Може не так від старости та болячок, як від розпуки. Відходять старі засланці, котрі повернулися із сибірів та казахстанів. Були неймовірно щасливі, що діждали... А сьогодні гаснуть. Гаснуть окрадені.

Однак Україна все ж є. Так, не така, яка мала б бути. Але якою вона мала б бути? Кожен з нас, таких покалічених совєтщиною, має своє бачення майбутньої України. Гадаю, більшість погодиться з тим, що сьогоднішній, все ще совєцькій, Україні далеко до того, чого ми насправді прагли. Не можу пристати до думки тих “аналітиків” і “іміджмейкерів”, які вмовляють нам, що це саме та незалежність, якої ми прагнули і за яку гинули дійсно гідні. Маємо знову починати спочатку. Не маємо права тратити надію. Не маємо права зрадити десятилітньої дитини.

Тарас Возняк

Львів, липень 2001