Виглядає на те, що Україна підходить до ще одного етапу свого становлення. Багато кому, як завжди, він видається загрозою. Однак для інших він може стати шансом. Давно минули романтичні часи оксамитової революції кінця 80-х – початку 90-х, коли необережний В’ячеслав Чорновіл прохопився про можливий майбутній земельний устрій України на кшталт федеральних земель у ФРН. Однак одразу ж відступив – настрашився перспективи сепаратизму у тих умовах. І задля прагненної соборности, а, як потім виявилося, уніфікації та нівеляції, відсунув можливість такого устрою у далеке українське майбутнє.

Задля цієї ж соборности сакрамент української незалежности був зданий на руки совєцької партійної номенклатури, яка й почала будувати свою державу з назвою “Україна” так, як їй це відповідало. В країні за дві останні президентури постала жорстко централізована владна вертикаль. Відбулася централізація, а водночас концентрація влади. Романтичні державники мали б тішитися.

Інститут найвищих владоможців на місцях спочатку був просто і чесно названий представниками Президента, а відтак скромно перейменований на голів обласних державних адміністрацій. Він повністю перейняв владу в реґіонах та нівелював роль місцевих представницьких органів.

Правління здійснюється з одного центру – “матєрі городов руських”. Реальна влада сконцентрувалася у одній з її гілок – у президентській вертикалі. Представницька та судова гілки влади de facto повністю підпорядковані президентурі. Неначебто є всі передумови для ефективної та рішучої побудови міцної Української держави. Однак результати такого правління у реґіонах за останні 10 років говорять самі за себе.

Гіперконцентрація та гіперцентралізація влади призвели до того, що не тільки левова частка рішень, навіть дріб’язкових, приймається у центрі. Левова частка коштів, ресурсів, інвестицій, які мали б обслуговувати всю державу, осідають та працюють тільки у Києві і тільки для вкрай вузького кола людей. Реґіони упосліджуються і поволі деґрадують. А це призводить до загальної безнадії та апатії. Така централізація та концентрація влади вже гальмує розвиток країни у цілому.

Ментально совєтизована та русифікована “українська” номенклатура з владного центру шаленими темпами продовжує багатосторонню неоколонізацію України. У цьому завзятті вона зраджує навіть свої інтереси. Повністю підпорядкувавши Україну Росії, вони неминуче втратять контроль над ситуацією в економіці, а відтак стануть марґіналами.

В Україні немає передумов для появи середнього класу. Гіперетатизм, зведений до відстоювання інтересів одного чи кількох кланів, розчавив громадянина і власника. Бо ж бідний і завжди залежний від влади ніколи не стане громадянином і ніколи ні до чого не доробиться.

Навіть міста з їхнім декларативним самоврядуванням залишаються неефективними. Занадто мало влади делеговано на їхній рівень і занадто часто у їхні справи втручається державна влада.

В результаті в країні утворилося декілька диспропорцій та протиріч:
– між центром та реґіонами;
– між різними гілками влади;
– між надбагатою мізерною меншістю та жебрацьким загалом;
– між українством та “Ґасударствам Украіна”.

Тому й з’явилося таке дивне явище, як “галицький сепаратизм”. Невже галичани настільки розчарувалися у “Проекті Україна / Государстве Украина”, в якому для них з їхньою українськістю не виявилося місця, що вирішили від нього відмовитися? Звичайно, можна побачити у цьому “руку Москви” – бо ж дійсно, сплять і бачать – чи “зловтіху Варшави та Будапешту”. Однак не все так просто. Хоча і це... Чи радше рішуче несприйняття існуючого у державі режиму. Це безсумнівно жменька людей, які насправді не хочуть змиритися з тим, що Україна не має перспективи, які не хочуть погодитися з тим, що “до 2011 року Україна не має шансів” на членство у ЕС, які шукають виходів, а не сито констатують безвихідь (у яку самі ж ці владоможці і завели), для яких остаточна русифікація, у тому числі і Галичини, чи то у мовному, чи то у культурному, чи то у ментальному сенсах, не просто небажана, а категорично неприйнятна.

Який же шлях міг би стати ефективним? Сепаратизм? Навряд – зараз це чиста політична утопія і навіть загроза. А може спробувати погодити свої інтереси у межах України? Плоди праці мають пожинатися не тільки там, де їх розподіляють, але і там, де їх створюють. Однак потрібно відкрити шляхи для збагачення загалу, а не тільки жменьки наближених до владної вертикалі. Вирішення більшости справ має бути делеговане на максимально низький рівень – якомога ближче до людини. Бо ж і досі питання зміни меж між двома сільськими радами вирішує Верховна Рада України. Відома історія про грушку на межі і хто з цього зазвичай користає.

Наша країна дуже різношерста. Напевно вже час визнати поразку ілюзорної спроби українізації її величезних територій та міст. Вони так і залишаться обтяженими чимось незнищенно совковим. Не зовсім російським, радше недоросійським.

Разом з тим, має відродитися та плекатися специфіка не тільки Галичини, але й Волині та Закарпаття. Вони є і повинні залишитися різними, але єдиними. Напевне саме у цьому мала б полягати соборність України, а не у її повальній довгоносикофікації. Єдність і сила мали б витікати з усвідомленого та толерованого розмаїття.

Звичайно, федеральною країною правити важче. Тут важче стрімко багатіти. Ба більше, є й успішні унітарні держави, як от Французька Республіка! Федеральних держав у світі всього зо два десятки. Але саме вони створюють 80% світового валового продукту. Може й Україні варто з часом долучитися до цього шанованого клубу? Особливо, коли під федералізмом розуміти не простацький сепаратизм чи творення усе нових адміністративних структур, покликаних замінити київську бюрократію не менш недолугим її породженням – теперішньою галицькою, а делегуючи владні повноваження на місцевий, реґіональний рівень, запроваджуючи справжнє самоуправління, реальний розподіл повноважень між різними гілками влади.

Ми, як журнал і середовище журналу “Ї”, не можемо оминути увагою такого важливого і симптоматичного явища, яке розвивається у всіх у нас перед очима, а тому пропонуємо Шановним Читачам поміркувати разом із нами.

Тарас Возняк