Aлєксандр Ґалкін

Федералізм і публічна сфера як вихідні поняття

© А.Галкин, 2001

Федералізм

З юридичної точки зору федералізм означає конституційно зафіксований поділ функцій між центром і територіальними одиницями. Відповідно, федерація трактується як особливий тип організації державної влади, який протиставляється, з одного боку, унітарній, а з іншого - конфедеративній моделі. Таке трактування має цілковите право на існування, проте в основу даної роботи покладено інший - ширший, політологічний підхід до проблеми. Федералізм розглядається тут як принцип державного устрою, що передбачає численні види гнучких зв’язків між центральною владою та реґіонами в різних сферах суспільного життя. Інакше кажучи, під федерацією розуміється не лише конкретний тип державного устрою, але й спосіб організації суспільства, форми реалізації якого залежать від конкретних обставин.

Традиційний федералізм. Поява зачатків федеративного устрою сягає ще тих часів, коли спільноти людей набували більш чи менш структурованого вигляду. Основним стимулом створення протофедерацій зазвичай було прагнення відносно невеликих спільнот убезпечити себе від потенційної чи реальної загрози з боку сильніших і могутніших сусідів. Поступово склалися дві форми федеративної організації: договірна й вимушена. Перша передбачала добровільний вступ суб’єктів у федеративні відносини та юридичне закріплення взятих ними на себе зобов’язань, друга найчастіше була результатом династичних маніпуляцій. Природно, що договірні федерації зазвичай виявлялися значно стійкішими за вимушені, хоча бували й винятки.

Уже на цьому етапі чітко виявились переваги федеративного устрою. Він не лише посилював безпеку реґіональних суб’єктів, але й допомагав формуванню ширших ринків, створюючи сприятливі умови для розвитку виробництва і торгівлі. Виникала можливість об’єднання ресурсів, необхідних для здійснення надреґіональних проектів (будівництво доріг, удосконалення водних шляхів, проведення меліораційних робіт тощо).

На початок Нового часу федералізація перетворилася на один із способів утворення національних спільнот, а отже і національних держав. Інколи в ході цього процесу федеративні структури відходили у минуле (Великобританія, Франція, Італія), але в ряді випадків федеративний устрій був збережений (США, Німецька імперія). Федерації, що виникали у той період, розглядалися вже не як простий союз держав, а як певна цілість, котра виступала як юридична особа. Поступово склались і доволі жорсткі правила, що регламентували роль і поведінку територіальних одиниць, які входили до федерації [див., напр., Аринин 2000; Ордещук, Швецова 1995: 81-82]. В міру вкорінення цих правил значення федерації як механізму врегулювання відносин між цілим і частиною відходило на задній план, і вони щораз більше перетворювалися на форму адміністративного управління єдиною державною системою, що таїло в собі небезпеку унітарного переродження.

Тимчасом стала проявлятися ще одна важлива функціональна особливість федералізму - його здатність нейтралізувати дезінтеґраційні процеси у державі, яка втрачає ефективний контроль над окремими (зазвичай окраїнними або етнічно відокремленими) територіями. Надаючи відповідним територіям свободу вибору форм внутрішнього управління, федерація виступала як дієвий засіб згладжування сепаратистських настроїв і врегулювання виникаючих конфліктів.

Новий федералізм. До середини ХХ ст. ця функція федералізму залишалася вторинною. Проте згодом хвилі націоналізму, які зруйнували колишній світовий порядок, зробили її визначальною. В ситуації активного пошуку національної та етнічної ідентичности, такого характерного для суспільної свідомости на схилі ХХ сторіччя, федералізм перетворився на єдино можливу альтернативу повсюдному дробленню існуючих держав.

Однак виявилося, що це вже не колишній федералізм, який виступав і сприймався як проміжна сходинка на шляху до об’єднання частин у цілісний державний організм. Новий федералізм покликаний забезпечити гнучку систему відносин, яка б дозволила органічно поєднувати збереження основ державности з реалізацією прагнення національних та етнічних спільнот до зміцнення і розвитку своєї ідентичности.

Концепція такого федералізму поки що тільки формується. Проте вже зараз можна виокремити деякі риси, що відрізняють його від федералізму традиційного.

Оскільки новий федералізм має стати бар’єром на шляху дезінтеґрації й розпаду існуючих держав, він повинен орієнтуватися не лише на ефективне управління державною системою, але й на задоволення ідентифікаційних потреб (незалежно від ступеню їх виправданости) національних та етнічних меншин. Раціональність такого підходу визначається не поточними, кон’юнктурними наслідками прийнятих рішень, а довгостроковими, стратегічними результатами. В цих умовах правила утворення і функціонування федерації не можуть бути встановлені настільки жорстко, як це вважалося за необхідне раніше. Державні системи, що базуються на новому федералізмі, повинні мати плюралістичнішу форму, аніж при федералізмі традиційному.

В економічному плані федерація нового типу мусить приносити вигоду не лише суспільству загалом, як це зазвичай було раніше, але й національній (етнічній) меншині. В іншому разі федеративний союз не відбудеться або виявиться недовговічним.

Для державних утворень, заснованих на новому федералізмові, домінантною є широка самостійність територіальних одиниць у нематеріальній сфері. При реалізації цього принципу багато проблем в інших сферах можуть відійти на другий план.

При старому федералізмі реґіональні еліти зазвичай орієнтувалися на інтеґрацію до складу еліти центральної. В нових умовах для них не менш важливою є самореалізація в національних (етнічних) рамках. Тому їхнє ставлення до центральної влади, як правило, більш відсторонене, ніж у традиційних федераціях.

За межами багатонаціональної нової федерації часто мешкають групи, етнічно близькі до народів, які її населяють. Ця обставина створює постійну небезпеку ірредентизму - або всередині країни, або на сусідніх територіях, провокуючи внутрішню й зовнішню нестабільність.

Вказані відмінності, звісно, не перекреслюють принципової подібности між старим і новим федералізмом, що дозволяє відносити їх до одного класу явищ. Головне полягає в тому, що у рамках федеративної системи як одного, так і іншого типу територіальні одиниці мають: (а) певний об’єм суверенних або квазісуверенних повноважень; (б) власну виконавчу, а нерідко й судову владу [Осипов 1996: 122]. Очевидно також, що новий федералізм не міг не успадкувати від старого і цілу низку його “родимих плям”. Якщо їх ігнорувати, це може привести до ідеалізації даного державного устрою, після якої зазвичай настає глибоке розчарування.

Всупереч поширеній думці, федералізм не завжди органічно пов’язаний із демократією. І річ не лише у тім, що в історії людства були й демократичні унітарні держави, й авторитарні федерації. Неодноразово траплялося так, що в реґіонах, які отримали в результаті федералізації широку автономію, влада опинялась у руках жорстоких диктаторів, вихідців із місцевої еліти. Мало того, федералізація нерідко створює серйозні труднощі для демократії навіть у державах, де добре функціонують демократичні інститути.

Загальновизнаним є те, що стійкість демократії в розвинених країнах багато в чому визначається нормальною взаємодією між політичною системою і громадянським суспільством. У державах, побудованих за федеративним принципом, останнє взаємодіє не лише з федеральною владою, але і з владними органами суб’єктів федерації й отримує управлінські імпульси як з федерального, так і з реґіонального рівня. Ця обставина може позначатися на функціонуванні громадянського суспільства двояко. З одного боку, скорочення дистанції між реґіональними органами політичної влади і громадянським суспільством здатне посилити результативність його тиску на політичну владу, ефективність його інститутів. З іншого - реґіональна влада отримує можливість, ігноруючи загальнодержавні інтереси, не рахуватися з місцевими інститутами громадянського суспільства і навіть позбавляти їх законного статусу. В цьому випадку з’являються своєрідні територіальні лакуни, де вплив громадянського суспільства, по суті, зведений до нуля [див. Базилов, Чернышов 1997].

Відомо, що на реґіональному рівні громадянське суспільство часто буває слабкіше, ніж на федеральному. Відповідно, його здатність протистояти політичній (адміністративній) владі значно нижча, ніж у країні в цілому. Для того, щоб подолати це негативне явище, необхідна розгалужена система місцевого самоврядування. Будучи осереддям не лише владних, а й громадянських відносин, органи місцевого самоврядування здатні слугувати перепоною для самовладних устремлінь реґіональних властей, більше того - вони можуть стати своєрідною школою, де формується актив інших структур громадянського суспільства.

Інакше кажучи, федералізм аж ніяк не зменшує потребу в зусиллях, спрямованих на демократизацію суспільства. Навпаки, він робить її ще гострішою.

Одним з мітів є й уявлення, начебто федеральна організація завідомо ефективніша за унітарну. Децентралізація, як і централізація, має не лише переваги, але й недоліки. Централізація, забезпечуючи кращу координацію і спрощуючи процедуру прийняття рішень, має в собі загрозу перевантаження верхнього ешелону влади; децентралізація, дозволяючи рівномірніше розподілити обов’язки між рівнями, може викликати переорієнтацію нижніх поверхів влади у досягненні власних цілей на шкоду інтересам системи в цілому.

Сам по собі розподіл управлінських прерогатив між представницькими й адміністративними органами різного рівня не дає помітного позитивного ефекту. Як показує досвід, без спеціалізації функцій окремих поверхів управлінської піраміди перенесення центру ваги політичних рішень у нижчестоячі адміністративні структури може призвести лише до послаблення управлінської вертикалі та стимулювати відцентрові тенденції. Тому справу не можна зводити до простої передачі реґіональній владі відповідальности за політику, яка проводиться. Необхідно враховувати специфіку тих завдань, які виконуються на чотирьох ступенях складноструктурованого суспільного організму: (а) у первісному територіальному осередкові (мікрорайон, невеликий населений пункт), (б) на муніципальному рівні, (в) у суб’єкті федерації (реґіоні) і (г) у державі в цілому.

Для територіального осередку найбільше значення мають питання життєзабезпечення, функціонування місцевої інфраструктури, дотримання населенням правил співжиття, вдосконалення мікросередовища проживання. На цьому рівні найкраще діють базові інститути самоврядування.

Муніципальні інститути покликані створювати умови для нормального існування первинних територіальних осередків, вирішувати ті завдання, котрі вимагають координації їхніх зусиль і відповідного фінансування. На цьому рівні, як засвідчує практика, базова демократія в чистому вигляді є неефективною. Оптимальним є її поєднання з низовими представницькими інститутами. Найважливіші передумови успішного функціонування муніципальних органів - чітко окреслена сфера повноважень, самостійний бюджет, який формується за рахунок муніципальних податків і реґіональних (центральних) субвенцій, а також дієва система зворотного зв’язку, здатна звести до мінімуму схильність муніципальних властей гратися в мініуряди й використовувати отримані повноваження з корисливою метою [див. Самоуправление 1996-1997: 47 і далі].

У віданні суб’єктів федерації повинні бути політичні й економічні проблеми, які не належать до прерогатив центральних інстанцій. В залежності від конкретної ситуації сфера їхніх повноважень може бути ширшою чи вужчою. Проте в будь-якому випадку вона має охоплювати питання, що є життєво важливими для нормального існування реґіону та добробуту його мешканців. Суб’єкти федерації покликані турбуватися про фінансову стабільність реґіону, про успішне функціонування промислових та інших підприємств, котрі знаходяться у їх віданні, про загальнореґіональну інфраструктуру, про екологічну ситуацію, про забезпечення правопорядку, про освіту й культуру. Виконання таких функцій передбачає не лише широкі повноваження при формуванні реґіонального бюджету (за рахунок реґіональних податків і централізованих субвенцій), але й законодавчі права у межах реґіональної компетенції.

Система управління на цьому рівні повинна бути представницькою - при обов’язковому розподілі повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Відмінність цієї системи від загальнодержавної - у набагато меншій дистанції між електоральною базою та управлінською верствою, у більшій прозорості прийнятих рішень і кращих можливостях контролю за їх реалізацією.

За центральними властями, відповідно, залишаються питання загальнодержавного значення: безпека, зовнішня політика, створення і підтримка національної інфраструктури, визначення принципів правопорядку й економічної політики, управління підлеглими центрові промисловими підприємствами оборонно-стратегічного призначення тощо.

Очевидно, що таке структурування посилює реактивність системи на імпульси, що до неї надходять, і цим самим сприяє концентрації уваги виконавчих органів на сферах своєї компетенції, підвищує якість прийнятих рішень. Та переваги розподілу функцій між різними ешелонами влади стосуються не лише практики управління. Не менше значення має його соціо-психологічний і політичний ефект. Вона дає змогу подолати (або принаймні суттєво зменшити) комплекс громадянської меншовартости, який нерідко виникає у національних (етнічних) меншин, послабити їхнє відчуження від держави, громадянами якої вони є, а значить - і від інститутів влади, котрі діють від її імені. Без цього перехід до федералізму може звестися лише до розростання державної машини й ускладнення погоджувальних процедур, що понизить ефективність і мобільність управлінської системи.

Слід мати на увазі й те, що створення федерації саме по собі не знімає небезпеки ерозії державного організму. За відсутности міцних скріп, які надають стійкости державній системі, федеративний устрій може виявитися ширмою, що прикриває латентний процес розпаду.

Таким чином, новий федералізм - аж ніяк не панацея, котра гарантує безпроблемне вирішення болісної дилеми: збереження існуючої державности чи її зруйнування. Це всього лишень один із підходів до врегулювання конфліктних ситуацій, які виникають на потужній хвилі націоналізму й суперетнізму, і він дозволяє обійтися без застосування грубих форм насильства.

Ще одна особливість, властива саме для горизонтів нового федералізму, - його адаптація до специфіки нинішньої зовнішньополітичної ситуації. Коли дивитися на це поверхово, її можна сприйняти як своєрідне повернення до функцій, характерних для традиційного федералізму. Насправді ж ідеться про перехід на вищий виток розвитку, до нової якості.

Новий федералізм починає виступати не лише як засіб попередження розпаду існуючих державних утворень, але і як форма реакції на потребу інтеґрації на міждержавному рівні. Джерело цієї потреби - щораз більша ґлобалізація деяких сфер суспільного життя.

Спершу така інтеґрація має обмежений характер. Та вже на перших етапах виникає об’єктивна необхідність у створенні структур, які б дозволили впорядкувати процеси, що відбуваються. В міру розвитку інтеґрації значення таких структур постійно зростає. Структурування економічних взаємозв’язків переростає у структурування політичних взаємовідносин, поступово охоплюючи галузі права, культури тощо. Тим самим закладаються основи федеративних відносин, які підносяться над уже сформованими державами.

Специфіка виникаючої надбудови полягає, зокрема, в тому, що вона не поглинає підвідомчі їй суб’єкти, а доповнює їх. Разом з тим вона набуває деяких рис федерації, якій делегується частина державного суверенітету. В найбільш зрілих формах дані процеси спостерігаються у ЕС. Але рух у цьому напрямі відбувається й на інших континентах.

За певних обставин виникнення нових протофедерацій може стати засобом вирішення конфліктних ситуацій, які виникають на етнічному ґрунті. Це стосується головним чином тих випадків, коли конфлікт зумовлений поділом етнічної спільноти державними кордонами, що провокує ірредентистські настрої. Інтеграційні процеси, які роблять такий поділ менш болісним, якщо й не усувають такі конфлікти, то принаймні значно їх послаблюють.

Можлива, проте, і зворотна дія. Інтеграційні процеси, розмиваючи поведінкові та культурні стереотипи національних спільнот, викликають опір, який нерідко сублімується у прагнення до самозамкнення та ксенофобію. Цьому сприяє і ряд супутніх обставин, насамперед те, що інтеґрація суттєво полегшує переміщення людських потоків. За певних умов такі міґрації можуть набути односторонньої спрямованости - із менш благополучних до більш благополучних місцевостей. Якщо вони набувають масового характеру, то неминучою є поява нових етнічних анклавів у відносно однорідному раніше середовищі, а значить - виникнення додаткових конфліктних ситуацій.

Специфіка російського федералізму. Формально-юридично наша країна має основні ознаки федеративної держави. Разом з тим сформовані у ній федеративні структури мають певні особливості, які перетворюють російський федералізм на вельми специфічне явище. Ці особливості обумовлені як історією формування вітчизняної державности, так і конкретними обставинами становлення постсовєцької Росії наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років.

Всупереч поширеним уявленням, Російська імперія не була унітарною державою у повному розумінні слова. Окремі (переважно окраїнні) її території мали особливий статус. Частина з них зберегла форму квазідержав, зв’язаних із рештою імперії династичним підпорядкуванням царюючому дому. Деякі (Польща, Фінляндія, Хівінське ханство, Бухарський емірат тощо) мали свої специфічні органи влади і власне законодавство. Неоднаковим було становище і російських областей: особливі права мали поселення козачих військ, церковні землі і т.д.

За відносної стабільності такі відмінності суттєво не впливали на ефективність управління імперією. Значно більшим був їхній вплив на суспільну свідомість, насамперед на самосприйняття духовної еліти етнічно відокремлених реґіонів. В одних випадках вони слугували стимулом для боротьби за підвищення власного статусу, в інших - для спроб замінити квазідержавність необмеженим суверенітетом.

Крах самодержавної влади у 1917 р. різко активізував відцентрові сили всередині імперії. Дезінтеґраційні процеси охопили не лише території, що мали квазідержавний статус чи домагалися його, але й деякі одвічно російські реґіони з переважно російським населенням. В результаті революційних потрясінь і тривалої громадянської війни зі складу Росії вийшли Польща, Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва. Інші, серед них і етнічно не російські, реґіони об’єдналися навколо Росії. Так врешті утворився Совєцький Союз, який поступово включив до свого складу більшість земель колишньої Російської імперії.

В умовах нестабільності, властивої для перших років революційної Росії, неминучою платою за таке об’єднання стали суттєві поступки зрослій національній самосвідомості. Внаслідок низки компромісів, які відображали ці поступки, виник складний багатоступеневий національно-державний устрій.

Федерацією найвищого рівня виступав Совєцький Союз. Деякі з республік, які увійшли до його складу, виявилися федераціями другого рівня. Певні територіальні одиниці отримали статус автономних республік, інші стали самоврядними частинами республік або країв, утворивши тим самим федерації третього рівня. Крім того, були створені національні області та райони, котрі мали ще нижчий автономний статус.

В міру зміцнення постреволюційного режиму реальні повноваження союзних і автономних утворень поступово скорочувались і у деяких випадках були зведені нанівець. Проте в соціально-психологічному плані багатоступеневість квазісуверенних держав і автономій багато в чому зберігала свою дієвість, сприяючи формуванню національних кадрів, підживлюючи етнічну самосвідомість і кар’єрні прагнення місцевих господарських, бюрократичних та інтелектуальних еліт. Що менше залишалося реальних компетенцій у квазісуверенних і формально автономних утворень, то більше розпалювалися місницькі, реґіональні й етнічні пристрасті, які чаїли в собі реальну загрозу існуванню країни. Ці пристрасті вирвалися назовні, щойно у країні в другій половині 1980-х років, внаслідок розпочатої демократизації, значно послабшав владно-адміністративний інструментарій.

Ситуація ускладнювалася тим, що стимульований місцевими елітами сплеск сепаратистських настроїв тісно переплівся з гострим політичним протистоянням сил, які відстоювали конкуруючі проекти суспільно-політичного розвитку країни. В ході боротьби за владу російські прихильники найрадикальніших змін опинилися в одному таборі з антиросійськи налаштованими, націоналістичними силами союзних республік. У свою чергу центральне керівництво намагалося використати проти радикалів еліту автономій, яка вимагала суттєвого розширення своїх компетенцій.

Це протиборство вирішальним чином позначилося на стосунках між реґіонами та центральною владою, яка перетворилася після роздроблення СССР на окрему державу Росію. Ці стосунки стали об’єктом політичного торгу, в рамках якого реґіони змінювали політичну підтримку та лояльність центрові на розширення власних повноважень, а в деяких випадках - на цілковиту безкарність для місцевих еліт. Іншими словами (перефразуючи крилатий вираз тодішнього президента РФ Б.Н.Єльцина), кожна територіальна одиниця брала стільки суверенітету, скільки могла проковтнути, а часом і набагато більше.

В результаті описаних процесів у Росії склалася специфічна федеративна система, якій притаманні такі риси:

• змішаний етнотериторіальний характер побудови федерації, що чаїть у собі потенціальні етноконфлікти й “етновичавлювання”;
• асиметричність масштабів федеральних одиниць і, відповідно, неоднакову вагу голосів населення, що проживає у них;
• нерівність статусів суб’єктів федерації (відмінності між республіками і “простими губерніями”, наявність суб’єктів федерації, які водночас входять до складу інших суб’єктів);
• економічна, соціальна й політична диференціація реґіонів, які значно відрізняються один від одного умовами життя і праці громадян, ступенем ефективности соціальної інфраструктури, питомою вагою та роллю демократичних інститутів і процедур, рівнем політичної активности і характером політичних переваг електорату;
• дотаційність більшости суб’єктів федерації, а отже, їх залежність від субвенцій федеральної влади;
• провінційний централізм, тобто відтворення (в гіршому варіанті) на реґіональному рівні існуючих відносин центр - реґіони;
• самовладдя реґіональних еліт, менший, ніж у центрі, контроль за їхньою діяльністю з боку громадянського суспільства і правових інститутів;
• невиправдано висока роль суб’єктивного фактору, коли особисті якості глави реґіону та його персональні зв’язки у центрі багато в чому визначають ставлення федеральних властей до реґіону й тим самим - соціальне й економічне становище громадян, що проживають у ньому;
• різнобій у законодавстві, який, хоч і зменшився в результаті зусиль президента В.В.Путіна, спрямованих на зміцнення “вертикалі влади”, все ще залишається фактором, що формує реальну політичну ситуацію в країні [див. напр. Петров 2000: 8 і далі].

Врахування перелічених особливостей російського федералізму є неодмінною умовою позитивного вирішення проблем, пов’язаних із вдосконаленням взаємовідносин центр - реґіони в публічній сфері.

Публічна сфера

Даний термін лише нещодавно увійшов до російського політологічного ужитку і тому нерідко трактується по-різному. Проте найчастіше під публічною сферою мається на увазі та область, у рамках якої реалізуються відносини між громадянським суспільством як системою здебільшого горизонтально вибудуваних структур, які слугують для формування та захисту групових інтересів, і політичною владою, її юридичними, силовими й адміністративними інститутами.

Графічно місце публічної сфери в суспільній системі можна зобразити таким чином:

Стрілки, що йдуть згори, символізують державну політику, а ті, що йдуть знизу - групові інтереси й очікування. Простір, де стикаються і перехрещуються устремління інститутів влади, з одного боку, та інтересів і сподівань громадянського суспільства - з іншого (овал), утворює те, що можна вважати публічною сферою.

Повного збігу між імпульсами, що надходять згори і знизу, не буває. Він є неможливим і тому, що дії політичних інститутів і структур громадянського суспільства відображають не лише загальні, а й групові інтереси, і тому що можливості політичних інститутів зазвичай вужчі, ніж сподівання громадянського суспільства, тому що обмежуються сукупністю об’єктивних обставин. Разом із тим для функціонування і життєздатности суспільної системи необхідний певний рівень кореляції між державною політикою і громадянськими сподіваннями. Зазвичай він досягається в результаті суперечливого переплетення протистояння та компромісів.

Особливо складно ці процеси проходять у федеративних державах, де до взаємовідносин владних інститутів і структур громадянського суспільства підключаються додаткові гравці - реґіональні власті й реґіональні громадянські спільноти. Відповідно, поруч із загальнодержавною публічною сферою виникають публічні сфери реґіонів. Відносини між політичними інститутами і структурами громадянського суспільства стають лише одним з елементів створюваної системи. До них додаються, стимулюючи або паралізуючи одне одного, відносини між центральними й реґіональними інститутами, між федеральною владою та реґіональною публічною сферою, між публічними сферами національного й реґіонального рівнів. Враховуючи особливості російської моделі федеративного устрою, про які йшлося вище, кількість можливих поєднань збільшується багаторазово.

Сполучення інтересів інститутів влади і структур громадянського суспільства, що й формує публічну сферу, відбувається в багатьох галузях суспільного життя, насамперед у соціально-економічній і громадянсько-правовій, політичній. Дана доповідь присвячена розглядові соціально-економічної складової функціонування публічної сфери, аналізові проблем соціальної політики у відносинах центр - реґіони.

Переклала Наталя Чорпіта

---

Аринин А.Н. 2000. К новой стратегии развития России. Федерализм и гражданское общество. Идейно-теоретические, политические и правовые аспекты. М.
Базилов С., Чернышов А. 1997. Регион как политическое пространство. — Свободная мысль, № 2.
Ордещук П.К., Швецова О.В. 1995. Россия, федерализм и политическая стабильность. — Федерализм и региональная политика. Новосибирск.
Осипов А. 1996. Отечественный федерал-романтизм и строительство правового государства. — Федерализм, № 3.
Петров Н. 2000. Федерализм по-российски. — Pro et contra, № 1.
Самоуправление. Специальный выпуск. 1996 — 1997.