|
|
|
Святослав КаспеКонструювати федерацію – RENOVATIO IMPERII як метод соціальної інженерії© С.Каспэ, 2000 Російська федерація: будівництво без проекту У російській соціальній науці склався звичай починати чи не кожен текст вказівкою на особливу актуальність порушених у ньому питань, що уже стає ознакою поганого смаку: серед проблем нашого суспільства важко відшукати неактуальні. І все-таки тема оптимізації російської етно- і територіально-політичної системи, без сумніву, виділяється на загальному тлі передовсім своєю гостротою й болючістю: “ціна питання” тут вимірюється людською кров’ю. Але ця ж проблема, можливо, як жодна інша, свідчить про гнітючу нездатність інтелектуальних і політичних еліт піддати критичному розгляду і навіть (одіозність терміну не завжди шкодить його точності) деконструкції стереотипи, які керують їхньою поведінкою. А поза тим сприйняття дійсности крізь призму нібито самоочевидних установок більш ніж будь-що інше, блокує сьогодні будь-які позитивні зрушення в галузі етнополітики і, навпаки, консервує в конструкції російської державности могутню конфліктогенну напругу. З цих стереотипів, мабуть, найважливіший – уявлення про федералізм як про природну, наперед задану форму російської етнополітичної організації. В останні роки федеративна форма державного устрою ставилася під сумнів хіба що в явно марґінальних і не призначених до реалізації політичних проектах. Ця обставина відіграла все-таки, безумовно позитивну, стабілізуючу роль. Прийняття федеративного устрою майже всіма елітними групами свідчило про визнання ними безповоротности розпаду СССР, і недоторканости визначених Конституцією 1993 р. рамок політичної дії. Аж до публікації навесні 2000 р. президентських пропозицій про реформу федеративного ладу Росії сама “федеративність” цього устрою “за замовчуванням” приймалася як його єдино мислима форма. І ніхто взагалі-то не замислювався над тим очевидним фактом, що федералізм як принцип організації російського політичного простору не має під собою міцної історичної основи. Чому, властиво, сьогоднішня Росія є федерацією? Звичайно, питання варто поставити ширше: не тільки територіальний устрій, а й, скажімо, республіканська форма правління і фундаментальні засади нинішнього правового устрою країни такі ж проблематичні. Правовий уклад сучасної Росії – сукупний продукт різнорідних випадкових обставин, а також сваволі як добільшовицької влади (саме Тимчасового уряду, чия законність базувалася лише на юридично досить двозначному акті зречення від престолу великого князя Міхаіла Александровіча у березні 1917 року), так і пам’ятної постбільшовицької, але, зрозуміло, більшовицької par excellence. Якщо навіть республіканська форма правління, утверджена в Росії 1 вересня 1917 р. актом Тимчасового уряду (прийнятим лише в силу ситуативної політичної доцільности, незважаючи на відсутність у цього уряду навіть у рамках окресленого ним самим правового поля повноважень вирішувати форму майбутнього державного устрою) виявляється з послідовно юридичної позиції фіктивною, то російський федералізм фіктивний подвійно. Навряд чи можна сумніватися в тому, що республіканський вибір Росії в умовах 1917 р. був безальтернативним, і Кєрєнский, підкорившись “вимозі моменту”, лише зафіксував неминуче. Тому республіка, незважаючи на незаконність свого походження, мала шанс стати реальністю, знайти істинне втілення і навіть почала його знаходити, коли цей процес був перерваний жовтневим переворотом. З федералізмом зовсім інша справа. Безумовно, різноманітні проекти федералізації Росії обговорювались і в дореволюційний період, і в роки самої революції, але завжди – як лише один із можливих і зовсім не обов’язкових оптимальних варіантів розвитку країни. Вникаючи в дискусії тих років, важко позбутися враження, що саме слово “федерація” дуже важко “застосовувалося” до російських реалій. Своєрідним, щоправда, невеселим, жартом історії можна вважати смішну помилку, яка потрапила в протокол першого (11.Х.1917 р.) засідання Особливої комісії з укладання проекту основних законів при Тимчасовому уряді, в перелік питань, що підлягали розробці Комісії, – “Принципи федералізму, автономії, самовизначення, державної єдности”. Внаслідок допущеної помилки цей проект програми став починатися словами “принципи феодалізму” [Временное правительство 1999] (до речі, підготовлений цією Комісією проект і не передбачав федералізації Росії, а тільки встановлення певної “обласної автономії” в приписаних центральною владою межах). Сьогодні цей lapsus calami набуває пророчого відтінку (порівняйте хоча б висловлювання одного з експертів: “Під гаслом федералізму, що надихав простодушних авторів Конституції, Росія з дивовижною швидкістю наближається до стану феодалізму” (Митрохин 1999). Таким чином, на відміну від республіки як принципу державности, федералізм з’явився в Росії лише з установленням більшовицької влади і тільки як її епіфеномен. Одначе, якщо б ми почали називати реальну владну конструкцію СССР федерацією, то, прямуючи за тою ж логікою, що йде всупереч здоровому глуздові, нам довелося б визнати сталінську псевдокоституцію 1936 р. еталоном лібералізму і таке інше. У всіх цих випадках згадується відомий анекдот про повітку, де лежали все-таки дрова – незважаючи на те, що на стіні бовванів зовсім інший характерний для нашої Батьківщини напис. Лиха магія слів лише заплутує справу – втім, заплутали її ще більшовики. По-перше, аж до самого жовтневого перевороту більшовики взагалі і Лєнін, зокрема, рішуче і послідовно виступали проти “міщанського ідеалу федеративних відносин” [Ленин т.26; 108-109]. Вони розмірковували так: якщо “капіталізм вимагає для свого розвитку якомога значніших і якомога централізованіших держав” [Ленин т.24; 143], то федералізація послаблює внутрішні економічні зв’язки. Тому і для майбутньої, прогресивнішої соціально-економічної організації, федералізм стане перешкодою. Сталін у березні 1917 р. навіть опублікував статтю “Проти федералізму”, де останній був кваліфікований як “донкіхотські потуги повернути назад колесо історії” [Сталин т.3; 27]. По-друге, в той час під федерацією часто розумілась зовсім не федерація територіальна, а якийсь витриманий в синдикалістсько-солідаристському ключі проект, що пізніше втілився в італійській корпоративній державі. Так, перший варіант совєцької Конституції, підготовлений наркоматом юстиції в січні 1918 р., передбачав, що республіку Рад складуть п’ять професійних федерацій – хліборобів, промислових робітників, торговців, державних службовців, тих, що “служать у приватних осіб (прислуга)”. Визначний діяч комісії з вироблення Конституції М.А.Рейснер запевняв: “Територіяльна організація і територіяльний федералізм абсолютно не можуть слугувати основою для вирішення державних питань в соціалістичній республіці. Бо наш федералізм є не союз територіяльних держав або штатів, а федерація соціально-господарських організацій. Вона ґрунтується не на територіяльних фетишах державної влади, а на реальних інтересах трудящих класів Російської республіки” [Гурвич 1923]. І якщо територіяльний підхід усе ж переважив (під впливом Сталіна), то лише тому, що вважався адекватнішим завданню збереження максимального обсягу влади на максимальному просторі. Як відзначив у зв’язку з цим Е.Карр, “федерація була тим політичним поняттям, до якого можна було звернутися, щоб задовільнити сподівання залежних у минулому народів царської імперії і, в той же час, утримати їх у рамках совєцького устрою. Варто було проголосити право націй на самовизначення, як федералізм стає неминучим наслідком – або протиотрутою” [Карр 1990: 125]. Прийнята в якості “політичного поняття” федерація, відповідаючи поточним завданням держави, мислилася більшовиками як суто тимчасовий стан. Сталін у тій же статті в “Правді”, описавши майбутній устрій країни Рад як “союз певних історично виділених територій, що відзначаються як особливим побутом, так і національним складом”, проголосив кінцевою метою розвитку цього союзу перехід до “майбутнього соціалістичного унітаризму” [Сталин т.4: 66-73]. Однак головне відхилення совєцького державного устрою від федеративної моделі полягло в іншому: вся інституційно-нормативна конструкція, що за нею закріпилося найменування федерації (як і система Рад), була лише декоративним фасадом, що приховував, та й то не особливо, реальний владний механізм, – партійні структури, зрозуміло, що ніколи ні на йоту не були федеративними. Здавалося б, очевидність цієї обставини повинна була, передуючи аналітичним побудовам, забороняти будь-які інтерпретації соціалістичного устрою, що приймали за чисту монету його самоокреслення (і для самих авторів цього устрою цілком фіктивне). Однак совєцьке “зачаровування світу” виявилося настільки сильним, що дослідники ще й досі вдаються до завідомо безплідного аналізу совєцької псевдофедерації. А між тим навіть такий загалом більш ніж поблажливий до СССР автор, як цитований вище Карр, що віддав данину змалюванню “совєцького конституціоналізму” і т.п., був змушений визнати “нереальність всіх конституційних форм при совєцькій системі управління [Карр 1990: 323] – нереальність, що робить будь-яке обговорення цієї системи правління, в т.ч. її етнотериторіяльного виміру, в термінах конституційного права порушенням принципу ex nihilo nihil fit. Тим не менше, після розвалу СССР фікція федералізму (як і багато інших, що тут не розглядалися) була прийнята за об’єктивну реальність і стала наповнюватися справжнім змістом. Відбулося це, зрозуміло, не через просте непорозуміння, а тому, що “пуста форма” федералізму була сприйнята (перш за все елітами) як готовий інституційний дизайн, здатний забезпечити плавний, безболісний для інтересів еліти перехід Росії в новий агрегатний стан. На Росію був перенесений досвід СССР, в процесі розпаду якого вдалося уникнути найгіршого і, взагалі кажучи, найлогічнішого сценарію – повалення всього постсовєцького простору в кривавий хаос – завдяки об’єктивації майже фантомних союзних республік у якості Нових Незалежних Держав. Однак ефективний механізм ліквідації однієї держави навряд чи зможе слугувати таким же ефективним засобом будівництва іншої держави. Так чи інакше, фіктивна природа “федеративних” форм не була взята до уваги будівниками нової російської державности, тоді як успадкований ними від попереднього режиму дизайн був так само мало призначений до реального, “під навантаженням”, функціонування, як Цар-гармата – до оборони Кремля. Росія ніколи, в жоден період своєї історії не “працювала” як федерація. Цей факт, здавалося б, очевидний і історично неспростовний, однак логічно зумовлені ним перешкоди на шляху до федералізму істинного в повному обсязі усвідомлюються досить рідко. Серед нечастих винятків – праці А.Б.Зубова, який вважав, що “доля Совєцької влади, СССР і КПСС повинна спіткати і російський федералізм, такий же штучний і чужорідний для нашого державного організму” [Зубов 1999: 54]. Це, звичайно, крайня позиція. Визнання чужорідности федералізму у відношенні до російських традицій необов’язково повинно приводити до таких радикальних висновків (інший варіант буде запропонований нижче). Але в будь-якому випадку – ті, хто сьогодні вважає Росію федерацією a priori, насправді знову, тільки значно менш усвідомлено, ніж свого часу більшовики, займаються заклинанням реальности. Нарешті, є ще одна, можливо, найфундаментальніша перешкода успішній федералізації. Вираз “суб’єкт Федерації” якось непомітно увійшов у політичний і науковий лексикон, не супроводжуючись критичним осмисленням. Справді, умовою життєвости федеративного устрою є наявність у нього автономних, здатних до вільного самовизначення і дії суб’єктів. В найчистішому вигляді така первісно розчленована, множинна суб’єктність виявляється на американському досвіді; за цікавим спостереженням Д.Бурстіна, в Декларації незалежности, “в цьому державному свідоцтві про народження, ніде не йдеться про державу; всюди говориться саме про окремі штати” [Бурстин, 1993]. Той же автор наводить слова делегата федерального Конвенту 1787 р. О.Еллсворта, в яких повнота суб’єктности одиниці майбутньої федерації однозначно засвідчується інтенсивністю особистісної самоідентифікації з цією одиницею: “Моє щастя такою ж мірою залежить від існування уряду мого штату, якою новонароджений, щоб прогодуватися, залежить від своєї матері” [Бурстин, 1993]. Згадуємо і Токвіля, котрий вважав однією з найважливіших гарантій міцности американської федерації те, що в ній “декілька народів (sic!) дійсно зливаються в одну націю для вирішення спільних для них інтересів, щодо інших питань, то вони залишаються окремими народами, які утворюють федерацію” [Токвиль, 1992]. Там, де частини держави не наділені в рамках національної традиції більш-менш яскраво вираженою суб’єктивністю (або коли ця суб’єктивність зазнала, як у Франції, свідомої ліквідації), федерації просто не виникають. У Росії ж автономна суб’єктність складових її реґіонів принаймні сумнівна. Адже насправді немає навіть повної ясности щодо їх кількости – об’єктивної, а не довільно встановленої. Зафіксоване в Конституції число 89 не має підстав навіть у совєцькій епосі – в РСФСР нараховувалася 71 територіальна одиниця першого рангу (краї, області, автономні республіки) і 15 одиниць другого рангу (автономні області та округи). Причини, що дозволяють сумніватися в існуючому на сьогодні складі Федерації – не лише ситуація в Чечні, а й цілий ряд інших, на щастя, набагато менш болючих випадків (потенційний поділ Карачаєво-Черкесії, відкладене об’єднання Краснодарського краю і Хакасії тощо). Висловлювалася також думка (яка привернула увагу, між іншим, американської розвідки), що “в Росії існує не 89 життєздатних одиниць, а лише біля 20, які дійсно відзначаються відмінними характеристиками” [Federalism in Russia, 1999]. Утворення семи федеральних округів можна розглядати як вияв ще однієї точки зору на це питання, котре і не виникло б, якби російські республіки, краї, області й округи були дійовими історичними суб’єктами. Але вітчизняна традиція просто не знає такої суб’єктної автономії – ні територіяльної, ні будь-якої іншої. Із того, однак, аж ніяк не випливає, що народження принципово іншої, автономної суб’єктности (зокрема, і в цікавому для нас територіяльному вимірі) у Росії неможливе взагалі. Більше того, воно вже відбувається, і не в останню чергу в результаті процесів політизації етнічности, які розгорнулися в постсовєцькій Росії. Але ці процеси зачіпають лише деякі меншини, і коли ними і стимулюється формування диференційованої ідентичности, то радше сегментарної, ніж реґіональної – територіальні маркери ідентичности залишаються вторинними. У будь-якому випадку, етнічна мобілізація в її теперішній формі працює не на зміцнення федерації, а, навпаки, на її подальшу проблематизацію. За даними А.Г.Здравомислова, радикальна етнічна мобілізація охопила лише від 7 до 17% російського населення [Здравомыслов, 1997], і основна маса російського населення залишилась нею майже незачепленою. Сказане суперечить усталеній думці про реґіоналізацію як про один із базових напрямків еволюції постсовєцької політики (“Держава переміщається в провінцію” [Магомедов, 2000]; “Реґіоналізація політичного простору... буде визначати обличчя вітчизняного політичного процесу в недалекому майбутньому” [Шестов, 2001]). Це популярне сьогодні переконання – по суті міт. Дійсно, в середині і другій половині 1990-х років реґіональні еліти відтягнули від федерального центру і сконцентрували значний політичний капітал, не допустивши при цьому його подальшого перетікання в нижчі поверхи владної піраміди (доля місцевого самоуправління залишається незавидною). Весною-влітку 1999 р. могло видатися, що розклад центральної влади став безповоротним і подальшу долю Росії визначатиме коаліція реґіональних лідерів (проект “ОВР”). Але масової підтримки, здатної перетворити ситуативні коливання балансу сил у стійку парадигму, ця первісно елітарна політична лінія так і не знайшла. Реґіональна ідентичність залишається в Росії розмитою, ослабленою, значно поступаючись за своєю вираженістю ідентифікації громадян з країною в цілому. Показовими є цифри, наведені у праці В.Рукавишникова, Л.Халмана, П.Естера: з локальними спільнотами (містами, місцевістю) асоціюють себе 17% дорослого населення Росії, стільки ж – з реґіоном, з Росією – 49%. Поміщені в порівняльний контекст, ці цифри стають ще виразнішими. Якщо в розвинутих країнах заходу реґіональна ідентичність розвинута приблизно однаковою з Росією мірою (Великобританія – 16,1%, Франція – 13,6%, Італія 11%, США 12,8%, з мінімумом (5,3%) в Ісландії і максимумом – 29% у Німеччині), то рівень розвитку ідентичности загальнонаціональної наближається до російського тільки в Ісландії (48%), а в інших випадках вона виявляється суттєво нижчою від вітчизняних показників (Великобританія – 32%, Франція – 30%, Італія – 27,5%, Німеччина – 13,6%, США – 30,2%). Домінує ж практично повсюдно в західному світі ідентичність локальна (Великобританія – 38,8%, Франція – 40%, Італія – 40,6%, Німеччина – 33,9%, США – 36,7% з мінімумом (30,2%) в Канаді і максимумом в 67,6% у Швеції [Рукавишников, Халман, Естер, 1998]. Таким чином, якщо в Европі і Північній Америці людина співставляє себе, насамперед, з соціальним простором, що її безпосередньо оточує, то для громадян Росії первинною соціальною реальністю є не локальна спільнота і не реґіон, а держава в цілому. До іншого висновку – “реґіональний патріотизм все більше проникає в маси” – приходить Р.Ф.Туровскій, котрий для обґрунтування своєї тези використовує дані опитувань, що проводилися Центром соціальних досліджень МДУ в окремих реґіонах [Туровскій, 1999]. Однак характер цих даних примушує засумніватися в їх надійності: наприклад, в Красноярському краї опитування з інтервалом всього у два місяці дали неприпустимо більшу розбіжність в оцінці рівня ідентичности – реґіональної (42-31,1%) і загальнонаціональної (29,9-36,8%). Реґіоналізація російського політичного процесу залишилася поверховою, такою, що зачіпає лише тонкий елітний прошарок. І саме тому раптове відновлення владного потенціалу Кремля привело до термінової здачі реґіональними лідерами завойованих у попередні роки позицій; перехоплені ними в центральної влади ресурси були присвоєні, але не освоєні, залишившись такими ж за своєю суттю. Єдиним емітентом політичного капіталу в Росії був і залишається Кремль, який у 2000 р. приступив до конфіскації тієї частини капіталу, котра раніше, з мовчазної згоди верховної влади, була розподілена між локальними елітами, – внаслідок лише ситуативної логіки, а не дії якихось довгострокових тенденцій і об’єктивних факторів. Що ж до конфлікту навколо президентських законопроектів про реформу федерації, який розгорівся влітку 2000 р., то це, здається, були радше ар’єргардні бої реґіональних лідерів. І велися вони не за перемогу, а за вигідніші умови капітуляції (яка й відбулася 26 липня 2000 р., коли президентські законопроекти пройшли через Раду Федерації), за збереження в руках губернаторів хоча б якихось залишків знову сконцентрованих у Кремлі владних ресурсів. Такий погляд підтверджується й тим, що на тлі дискусій про нюанси процедури формування Ради Федерації не викликало жодної реакції принципово важливіше рішення Конституційного суду 7 червня 2000 р., яким були скасовані положення конституції Республіки Алтай, що установлювали її суверенітет: “Конституція Російської Федерації не допускає якого-небудь іншого носія суверенітету і джерела влади, окрім багатонаціонального народу Росії, і, відповідно, не припускає будь-якого іншого державного суверенітету, окрім суверенітету Російської Федерації”. Прецедентний характер цього вердикту змушує серйозно поставитися до слів представника Президента в Конституційному суді М.А.Мітюкова: “Рішення КС підводить риску під так званою ідеологією суверенізації суб’єктів Федерації”. До речі, показово, що підтримку в громадян отримують якраз централізаторські зусилля Кремля, а не губернаторська опозиція – на задане ВЦИОМ в травні 2000 р. запитання: “Якщо Президент Росії отримає повний контроль над парламентом і губернатором, він сконцентрує в своїх руках практично необмежену владу. Як ви гадаєте, це піде на благо чи на шкоду Росії?” ствердно відповіло 51% росіян, негативно – лише 29% [http:/www.polіt.ru/documents/242791.html]. У липні 2000 р. за “скорочення повноважень губернаторів і розширення можливостей федеральної влади впливати на ситуацію в реґіонах” висловилось 52% населення. Більше того, на те ж запитання, задане в додатково конкретизованій формі – “скорочення повноважень губернатора Вашого реґіону і розширення можливостей федеральної влади впливати на ситуацію в Вашому реґіоні” – дали ствердну відповідь 48% громадян (при похибці 3,8%) [http://www.polit.ru/documents 275077.html]. Це – справжня ціна так званої “реґіоналізації”, не підкріпленої жодним демократичним імпульсом. Неорганічність російського федералізму, відсутність у нього міцного фундаменту не означають, втім, фатальної його приречености. Якщо б нова соціальна й політична реальність взагалі не могла виникнути за посередництва волюнтаристського акту, то було б неможливим і утвердження демократії в Японії чи Індії (і навіть у Франції), а також виникнення світської держави в Туреччині і т.д. Зроблений на користь федерації багато в чому ситуативний вибір може стати дійсно невідворотним. Більше того, є причини вважати цей варіант розвитку подій оптимальним хоча б тому, що крах щойно розгорнутого федеративного проекту стане занадто тяжким випробуванням для всієї російської політичної системи, для Росії в цілому. Однак варто усвідомити всю складність цієї справи. Неорганічну федерацію слід спеціально конструювати – але її проект повинен бути повністю адекватний будівельному матеріалу, особливостям ґрунту, характеру робочої сили, що бере участь у будівництві, і т.д. Впадаючи у тавтологію, можна сказати, що погана не всяка соціальна інженерія, а погана лише та, що будує аби як, на дурняк або ламає матеріал, який чинить опір. Необхідність надати перетворенням російської державности осмислености і доцільности (відповідність цілі) не раз відзначалась: “Потрібна капітальна державна реформа, мета котрої – привести природу держави у відповідність із методами управління” [Ольшанский, 2000]. Видається, однак, що логіка тут повинна бути прямо протилежною – модифікувати слід методи управління, позаяк змінити природу держави практично неможливо (а відповідні спроби звичайно мають прямо самовбивчий характер). Корекція ж modus operandi, яка вимагає на порядок менше ресурсів, диктується загальними міркуваннями здорового глузду. Так чи інакше, не варто вважати возведений до сьогоднішнього дня муляж федерації спорудою, придатною для проживання і здатною витримати негоду. Російська держава, хоча й пішла вперед на шляху свого перетворення у федерацію, але поки що нею не стала – федерація залишилася проблемою, а не реальністю. Російська держава зберігає ще дуже багато рис традиційної для себе етнополітичної форми, збереженої упродовж майже всієї історії країни. У тому числі й совєцького періоду. Мова йде, звичайно, про імперію. Російська федерація: імперський проект “Сучасна Росія – звичайно, теж імперія, нехай усічена і вбога” [Плешаков, 1997]. “Вона точно так само є великим простором різноманітних соціальних утворень, з очевидним розрізненням імперського центру і строкатою периферією, з профільованою, але не цілком відокремленою політичною системою, з типовими для імперії взаємовідносинами еліт” [Филиппов, 1992:113]. Думка ця висловлюється не так уже й рідко, але далі констатації самого лише факту справа, як правило, не заходить. Так і залишилась непочутим застереження А.Ф.Філіппова, зроблене ним ще 1992 року: “Російська еліта підкреслює, що нинішня Росія – це просто “дуже велика” держава в ряді інших держав”, але “нерозуміння своєї імперської природи... може привести її до того, до чого прийшла еліта Союзу” [Филиппов, 1992: 114]. Визнання імперської природи Росії – не Російської Федерації як її однієї з можливих інституційних форм, а саме Росії як політичного організму – неминуче. На користь такого визначення – і гігантська величина російського простору (яка займає сьогодні хоча й не 1/6, а 1/8 частину суші), що є однією із ключових детермінант політичної культури й ментальности країни; і збереження етнокультурної і, ще важливіше, етнополітичної гетерогенности цього простору; і наступність нової російської державности стосовно до попередніх (як до, – так і післяжовтневих), але все-таки імперських форм. Звідси випливає, що сучасна дискусія про те, унітарний чи федеративний етнотериторіальний устрій є оптимальним для Росії, яка не виходить за рамки цієї пари категорій, завідомо безплідна: назовницький апарат цієї полеміки треба радикально розширювати. Будь-який свідомий (причому історично обумовлений, а не волюнтаристський) вибір може відбутися лише у випадку і після утвердження парадиґми територіяльної держави – держави, просторові кордони суверенітету якої первісно обмежені (хоча, можливо, і рухомі); держави, що в цих чітко окреслених межах зводить свій суверенітет в ранг посейбічного абсолюту; держави, що силою суверенної волі визначає структуру політії шляхом або інституціоналізації додаткового вертикального розподілу влади (тобто федеративним), або таким, що виключає цей розподіл (унітарним). Перехід до парадиґми територіяльної держави в Росії, безумовно, не закінчений, що підтверджується і відсутністю загального визнання актуальних російських кордонів, і існуючими в масовій свідомості фантастичними мітологемами на зразок закінчення уявного 99-річного строку оренди Аляски Сполученими Штатами, і болісної для свідомости (і не лише масової) теми зарубіжних “співвітчизників” – за повної неможливости однозначно визначити склад цієї категорії і небажання усвідомлювати її в термінах громадянства, і багато іншого. Тим то сьогодні – до вирішення власне федеративних проблем Росії і остаточного вибору саме цієї моделі – нашій країні належить довершити вже почате парадигматичне перетворення з імперії в територіяльну державу – у тій чи іншій формі. Максимально пом’якшити цю болісну перебудову, безумовно, необхідно; вважати ж її вже завершеною абсолютно протипоказано. Стосовно імперії, до розгляду якої я зараз приступаю, то варто демістифікувати другий небезпечний стереотип або, точніше, цілий набір стереотипів – хибне уявлення про те, чим, властиво, є імперія, зокрема Російська. Так, у ліберально-західницьких колах досить поширене ототожнення імперської спадщини з тоталітарною, заснованою на беззастереженому придушенні людської особистости і свободи у всіх її проявах: від економічних до екзистенціяльних. Імперська традиція нерідко описується “як ідеологічний інструмент, використовуваний для того, щоб навіяти людині любов до держави, яка стоїть над людиною і цілковито її собі підпорядковує” [Клямкин и Кутковец, 1996]. Причини такої змішаности очевидні: совєцький тоталітарний режим в аспекті етнополітичному дійсно набув імперської форми. Однак це не означає синонімічности двох понять – “імперії” і “тоталітаризму”*. Особистість в імперії виявляється підпорядкованою не просто конкретній політичній структурі, а тим універсальним цінностям, втіленням яких ця структура є. “Імперія не лише гнобить особистість, а й підносить найнікчемнішого із своїх підданих на буденно недосяжну онтолоґічну висоту, орієнтуючи в просторі і часі. Вона, по суті, політично вирішує проблему особистого безсмертя” [Булдаков, 1993]. Імперська ієрархія повинна трактуватися в первісному сенсі слова як священновладдя, як спроба встановлення інституціонального зв’язку між світами горішнім і долішнім. І тільки відчутний в якості істинного контакт зі світом горішнім леґітимізує імперію у свідомості її підданих – незалежно від того наскільки такий контакт можливий і успішний з точки зору стороннього спостерігача. Імперська “владна вертикаль” тому і функціонує значно ефективніше від нашвидкуруч сконструйованих сьогодні її субінститутів, що не завершується на рівні земних володарів, а підіймається і над ними. Відмовляючись від ототожнення імперії і тоталітаризму, ми тим самим маємо визнати, що завдання, які стоять перед сучасною Росією, зовсім не вичерпуються розчисткою завалів, залишених комуністичним режимом. Подолання тоталітарної спадщини – це швидше технологічна проблема; злоякісну соціяльну тканину тоталітарного режиму треба замінити іншим матеріалом, якщо й не зовсім органічним, то, в крайньому випадку, таким, що не викличе негайного відторгнення. Набагато важливішим є питання – що робити зі спадщиною імперською? Імперська державність, яка не сприймається як інституціоналізована ієрофанія, канал “сакрального” змісту, перетворюється на автопародію, втрачає довіру і услід за тим – як і будь-який ідол, що виявив свою оманливість, – зникає в небутті. Саме такою була доля Совєцького Союзу, миттєва і безболісна ліквідація якого стала можливою передовсім тому, що в нього перестали вірити – і еліти, і маси. Але проблема “визволення від імперії” не була тим самим знята, оскільки постсовєцька російська державність, побудована на імперському фундаменті і тому вимушено залишена імперською, зіштовхнулася сьогодні з тим же наростаючим дефіцитом леґітимности, з тією ж спрагою істинного об’єкта віри, яка, не знаходячи задоволення, здатна привести Росію до повторення долі СССР – навряд чи такою ж безкровною. Логічно можливими (але, звісно, не рівноймовірними) уявляються чотири варіанти еволюції структури того десакралізованого імперського простору, яким на сьогодні є російська держава. 1. Подальша ерозія даної структури і в кінцевому результаті – повна й безповоротна дезінтеґрація. Цей варіант не підлягає детальному розгляду не тільки тому, що обґрунтовані прогнози тут неможливі в принципі, але в основному через те, що при його обговоренні мову треба вести не про Росію, яка виступає предметом мого аналізу, а про деякий постросійський простір. Можу лише зауважити, що наслідки реалізації цього сценарію, тобто політичне спустошення північної Евразії виявляться настільки кривавими, що необхідність уникнути такого розвитку подій перетвориться в імператив. 2. Ревіталізація старого сакрального змісту. Мовою практичної політики цей варіант означає необхідність реставрації монархії, реституції експропрійованої більшовиками власности і відновлення зв’язку з дореволюційною правовою традицією – більшість прихильників цієї програми наполягає хоч би на останньому її пункті, очевидно, у зв’язку з надмірною утопією двох перших. З формально-логічної точки зору такий сценарій навіть привабливий, позаяк обіцяє Росії повернення до органічних для неї форм державного буття і, відповідно, якщо не вирішення, то принципову вирішуваність порушених вище проблем. Але подолання грандіозних труднощів зовсім не ґарантує, більше того і не особливо наближає, успіх усієї справи, у крайньому разі, з однієї причини. Цей проект передбачає насамперед реставрацію монархії. Однак остання є не тільки формою державного устрою, але й феноменом, у якому нерозривно пов’язані сакральне й політичне. Відповідно, умовою реставрації є і дійсне, а не формальне реліґійне відродження Росії, причому передовсім це стосується православ’я. Між тим, таке відродження бачиться у кращому випадку справою достатньо далекого майбутнього**. У цій ситуації реставрована монархія перетвориться на псевдоморфоз, який навіть за тотожности зовнішніх форм буде леґітимізуватися за допомогою якихось інших механізмів і політичних технолоґій, можливо, ще віддаленіших від історичного досвіду Росії, ніж чинні сьогодні. Умовою успіху цього сценарію дійсно є “метанойя”, “зміна розуму” національного масштабу [Салмин 1998], тоді як за її відсутности будь-які випереджувальні інституційні перетворення стануть спробою з непридатними засобами. 3. Експлуатація імперської традиції саме як пустої форми, що маскує новий, неціннісний – а оскільки неціннісний, то неправдивий – зміст. Йдеться про притаманне значній частині націонал-патріотичного табору інструментальне сприйняття імперської традиції як додаткового арґументу на користь етнонаціоналістичної програми, котра абсолютизує претензії, що висуваються від імени конкретного етносу, історично пов’язаного з імперським ядром (за словами одного з прихильників подібного проекту, “відмінність російського націоналізму... полягає в здійсненні “проекту” Російської імперії, що забезпечує російській нації життєвий простір і матеріальні ресурси, відповідні її історичним масштабам і самобутності”) [Кольев 1996]. Цей варіант розглядався автором в іншому тексті, де й була відзначена “явна невідповідність такого раціонального розуміння імперської ідеї (“простір і ресурси”) історичній імперській традиції в рамках якої раціональні міркування завжди відігравали підпорядковану роль” [Каспэ 1998]. Можлива короткострокова ефективність такого варіанту, пов’язана з високою емоційною принадністю теми імперії як механізму політичної мобілізації повністю компенсується неминучим у віддаленішій, хоча й не дуже, перспективі різким погіршенням як внутрішнього етнополітичного клімату, так і зовнішньополітичної ситуації – спершу (але не тільки) в постсовєцькому просторі. Очевидна контрпродуктивність уже майже завершеної монополізації етнонаціоналістами прав на імперську спадщину (супроводжувану тотальною фальсифікацією останньої) змушує замислитися над шляхами руйнування цієї монополії. Не варто спокушатися явним послабленням націонал-патріотичного табору, яке ми сьогодні спостерігаємо, позаяк усе ще зберігається небезпека перехоплення і ефективнішого використання відповідних механізмів політичної мобілізації (з тими ж, зрештою результатами) іншими політичними акторами, в першу чергу – владою. 4. Насамкінець, ще одним логічно припустимим варіантом є надання імперській формі нового ідейного імпульсу. Не буде помилкою припустити, що таким леґітимізуючим змістом здатна стати не лише буквально відтворена традиційна державна парадиґма (що неможливо) і не її фальсифікат-імітатор (що на деякий час можливо, але не бажано), а й інший ідейний комплекс, котрий відповідає двом умовам. Він повинен: а) бути якщо не прямо сакральним, то інтенційно граничним, універсальним за своєю природою; б) володіти якщо не абсолютною, то хоча б відносною сумісністю з російським етнокультурним та етнополітичним субстратом. Роль такого ідеологічного стабілізатора російської політії – незважаючи на зовнішню парадоксальність цього твердження – цілком може відіграти ліберально-демократичний або, точніше, ліберально-консервативний (аналогічний анґло-американському правому консерватизму, але не лівому лібералізму) ідейний комплекс. Більше того, саме відсутність продуктивної взаємодії з імперською традицією і була досі основною перешкодою до реалізації в Росії ліберально-консервативного проекту. Що ж до відомого уявлення про неможливість взаємодії такого проекту з імперською традицією, то це, за нашими підрахунками, вже третій хибний стереотип, який слід побороти. Світовий досвід чітко демонструє сумісність імперії і ліберальної демократії. Західна наука перед лицем явної недосконалости національно-державної моделі, особливо яскраво висвітленої подіями 1980-1990 років у Східній Европі та на постсовєцькому просторі, і, навпаки, переваг европейської інтеґрації, вже відмовилася від одновимірного сприйняття імперського досвіду й історичних імперії. В основі нової тематизації імперії у західній соціальній науці усвідомлюється те, що сприйнятий як її архетип “Рим дав сучасним демократичним суспільствам те, що дозволяє їм бути “гармонійними” співтовариствами” [Антонос 1995]. Більше того, за твердженням Р.Браґа, “культурне завдання, котре очікує сьогодні Европу, полягає в тому, щоб знову стати римською” [Браг 1995]: у цій, якщо завгодно, “реставрації” багато хто бачить запоруку збереження основоположних европейських цінностей – свободи, гідности особи і т.д. – европейської ідентичности. Разом з тим і ліберально-демократична ідея особливо сильна тоді, коли перестає маскувати поверховим раціоналізмом свої справжні корені, що є, звичайно, об’єктом віри, а не продуктом раціонального вибору. Лише абсолютне, а не релятивістське сприйняття цінностей свободи надає побудованій на них цивілізації готовности їх відстоювати; так, немає жодних підстав сумніватися, що перемога Заходу в холодній війні в кінцевому результаті була забезпечена, перш за все, подоланням ціннісної дезорієнтації 1970-их років. Уявляючи російський ліберальний проект як такий, що зовсім позбавлений ціннісного виміру, як такий, що несе громадянам виключно шкурну вигоду (причому облудність цієї обіцянки виявилася миттєво), як такий, що порвав з остогидлою традицією, а не такий, що надає їй нового імпульсу, його архітектори загнали самі себе у пастку: програми такої приземлено-цинічної якости не реалізуються не тільки в Росії, а й взагалі ніде. Останнім часом і деякі ліберали почали визнавати, що у складі імперської традиції є компоненти, повністю узгоджені з ліберальною системою цінностей. Наприклад, у програмній статті одного з визначних лібералів А.В. Улюкаєва “Правий поворот” [Улюкаев 1999] знаходимо такі рядки: “Імперія тим і відрізняється від колоніяльних держав або деспотій, що вона дає представникам усіх народів рівні можливості для участи в суспільному і політичному житті країни”, – тою мірою, додаю, якою ці народи включені в загальну систему цінностей (наприклад, ліберальну), ієрархічно вищу у ставленні до будь-яких локальних традицій. Мова, ясна річ, іде не про створення повноцінної імперії, в якій “православ’я” було б заміщене лібералізмом, “самодержавство”, очевидно, якоюсь із форм “делегованої демократії” [O’ Donnell 1994], а “народність” – громадянським, конституційним патріотизмом зі стертим власне етнічним змістом (a la Ю. Габермас [Хабермас 1995]). Така утопія була б не лише безглуздою, а й просто шкідливою, оскільки саме її абсолютна безглуздість перешкоджала б обговоренню реальних проблем. Реанімація або, точніше, евокація імперії як такої в сучасному світі неможлива внаслідок її несумісности з цілою низкою фундаментальних особливостей посттрадиційного суспільства: соціальних, політичних, економічних, нарешті ментальних [Каспе 2000]. Йдеться винятково про те, що російська ліберальна демократія може бути успішною тільки тоді, коли буде підкріплена етнополітичними технологіями, природними для її культурного – тобто саме імперського – субстрату. Наслідком такого ліберально-імперського синтезу може бути модель, у багатьох відношеннях достатньо близька до описаного А. Лейпгардом на зразок “суспільної демократії”, для якої характерна солідарність включених у політичний процес диференційованих еліт і, відповідно, обмеження прямої політичної участи мас. При такому устрої очолюваний елітною групою “сеґмент відіграє роль структури-посередника між індивідом і суспільством” [Лейпгарт 1997]. Неважко побачити подібність даної системи до структури імперських міжелітних відносин: імперії також перетворюють “відмінні суспільства з їх автономними інститутами й реґіональними елітами в політично підпорядковані суспільні одиниці” [Motyl 1992], зберігаючи при цьому за локальними елітами роль посередників у трансляції волі центральної еліти, забезпеченні функціювання каналів зворотного зв’язку й перерозподілі імперських ресурсів. “Імперія виявляється знову й знову відтворюваною, гнучкою формою політичної організації великого простору із двох тісно пов’язаних причин: вона утримує разом різнорідні елементи, обходячись без їхньої інспірованої центром глибокої внутрішньої трансформації, й вона ж забезпечує центральній еліті необхідні ресурси, обходячись без дорогих механізмів контролю та репресій [Tilly 1977], позаяк “реґіональні правителі використовують існуючі практики, домовленості та зв’язки” [Tilly 1977]. Важко заперечувати, що приблизно так виглядає сьогодні російський політичний процес, який складається із майже без винятку внутріелітних взаємодій за відчужености від політики мас, – окрім хіба що солідарности еліт, викликаної навіть не відсутністю у них спільної системи цінностей (її роль зараз продовжує відігравати ліберальний ідейний комплекс), а тотальною неефективністю державних інститутів. Слід, утім, зробити застереження, що деякі аспекти “спільної демократії” – право взаємного вето сеґментів, винятково пропорційний виборчий порядок – саме стосовно до Росії викликають серйозні сумніви [Каспэ 1999], тим-то мова може йти тільки про часткову, але в жодному разі не про повну сумісність цієї моделі з вітчизняними реаліями. Однак, прийняття такої надлокальної системи цінностей повинно бути доповнене, як уже підкреслювалося, інвентаризацією й реформою того арсеналу етнополітичних технологій (з жодною ідеолоґією не асоційованих!), що його сьогодні посідає Росія. Вже просте усвідомлення реальної міри різноманітности російської етнополітичної палітри, поєднане з наміром його врахувати (а не ліквідувати як патолоґію) й доповнене уважним вивченням нашого імперського минулого, могло би принести чимало користи. Рамки журнальної статті не дозволяють запропонувати систематичного переліку необхідних заходів, але деякі конкретні зауваження все-таки необхідні. Приклад імперського способу дій – метод проведення переговорів з чеченськими старійшинами, що практикувався командувачем угруповання морської піхоти в Чечні генералом А.І.Отраковскім (помер 6 березня 2000 року від гострої серцевої недостатности): “Враховуючи тонкощі чеченської психології всі переговори з місцевими генерал вів у парадній формі. Спеціально з собою віз. На чеченців вона справляла більший вплив, аніж армійський камуфляж і гармати. Так, йому, наприклад, вдалося домовитися про здачу без жодного пострілу селища Новогрозненского”*** [Гудков и Матяш 2000]. Як приклад імперської політики варто назвати систему організації влади, прийняту в Даґестані, – котра, можливо, й уразлива для критики з точки зору демократичних принципів, але зате є унікальним етнополітичним стабілізатором і тому повинна охоронятися від будь-яких зазіхань. Відповідає тому ж – імперському – підходу і почасти аналоґічна додаґестанська формула примирення карачаєвців і черкесів, яка нібито була прийнята восени 1999 року, але пізніше не без потурання Кремля знову поставлена під загрозу. Слід, зрештою, звернути увагу не лише на імперські механізми управління конфліктами (хоча вони, із зрозумілих причин, сьогодні на першому місці). Так, досвід організації імперських фінансів виявиться цінним у контексті сучасних проблем бюджетного федералізму і забезпечення випереджувального розвитку депресивних реґіонів. Педагогіка Н.І.Ільмінского, яка передбачає широкомасштабну реабілітацію “інородних” говірок як каналу трансляції загально-імперських цінностей, можливо, і не позбавлена недоліків, але, у всякому разі, разюче контрастує з нинішнім хаосом у національній освіті (до речі, тільки як результат недогадливости слід кваліфікувати відсутність у Росії перекладів тексту Конституції на мови народів, які її населяють, що провокує сприйняття основного закону країни не як загального надбання, а як продукту чужої, виключно російської традиції). Такий підхід до сучасних проблем державного будівництва придатний лише для того, щоб укріпити дефектний вітчизняний федералізм, нежиттєздатність якого в існуючому стані очевидна, – і тому такою великою є спокуса поспішних дій, що усувають найяскравіші його недоліки, наприклад, неприродну асиметрію. Очевидно, саме таким чином можна кваліфікувати здійснену в Кремлі навесні-влітку 2000 року реформу федеративного устрою. До речі, той факт, що ця реформа виявилася першим системним перетворенням, розпочатим новим Президентом, тобто саме стан Федерації був визнаний таким, що вимагав негайного втручання, не можна не вважати втішним. Саме по собі утворення семи федеральних округів та інституту намісників (термін цей вкоренився настільки швидко, що вже, здається, не потребує лапок) поки що не вийшло за межі суто технологічної раціоналізації державного устрою. Мабуть, воно дійсно сприятиме ефективнішому функціонуванню державної машини, хоча, звичайно, не можна забувати, чим традиційно вгамовується суворість російських законів. Але якщо праві алармісти, які оцінюють реформи як перший крок на шляху до повної ліквідації всіх хоча б стосовно автономних щодо Кремля реґіональних центрів влади, до радикальної гомоґенізації політичного простору і до розбудови абсолютно унітарної держави, то слід визнати, що обраний шлях заведе у глухий кут. Поспішна механічна уніфікація простору від Калінінґрада до Чукотки не вирішить проблеми, оскільки виявиться не менш неорганічною, ніж хаотичний “парад суверенітетів”. Надзвичайно важливо усвідомити, що сама по собі асиметрія федерації не погана, погана її неприродність. Російська Федерація сьогодні асиметрична випадковим, щоб не сказати безглуздим, чином унаслідок поширеного на державний суверенітет і похідний від нього політичний капітал (право хапка), яким одні локальні еліти змогли скористатися більше, ніж інші. Фактичне закріплення в Конституції (яка одночасно встановлює і рівність, і нерівність суб’єктів Федерації [Рыжков, 1999]) орвеллівського принципу “деякі тварини рівніші від інших”, навряд чи можна вважати вдалим вирішенням. А слід було б передовсім визнати, що всі ці “тварини” різні, однак усі вони наділені рівними правами з урахуванням власної специфіки і, вже відштовхуючись від цієї точки, будувати федерацію (котра, звичайно, теж виявиться асиметричною, але на принципово новій основі). Взагалі постсовєцька Росія являє собою складний, багатошаровий, об’єктивно асиметричний етнополітичний конґломерат, вбитий у такий же асиметричний, але не тотожний йому за формою і структурою інституційний каркас. Правильна політика полягає у приведенні другого у відповідність із першим. Імперський характер вітчизняної політичної системи багато в чому вирішує вибір для неї саме федеративного устрою. Справді, неважко помітити відому близькість прийнятих в науці визначень імперії (“велика внутрішня неоднорідна політія, елементи якої пов’язані з центральною владою системою опосередкованого управління” [Tilly 1997: 3]) і федерації (“федеральна структура базується на багаторівневому зв’язку більш або менш гетероґенних одиниць другого порядку, що тягне за собою анізотропію державного простору і множинність центрів, які утворюють ієрархію, але в кінцевому результаті підпорядковані загальному центрові” [Бешлер 1994]). В обох випадках санкціонується і набуває нормативного характеру внутрішня неоднорідність політичної спільноти. Очевидно, саме необхідність збереження і нормативізації в Росії внутрішньої, і передовсім етнополітичної, неоднорідности визначає коридор можливих рішень: будь-яка спроба її послідовної елімінації призведе до воістину катастрофічних наслідків (тут використовується той же об’єктивний критерій “ціни питання”). І федерація, і унітаризм поки що неорганічні для нашої країни, оскільки буквально до сьогоднішнього дня її державність в принципі не піддається опису в цих термінах; але ця цілком реальна імперська специфіка Росії дозволяє припустити, що її етнополітичний дизайн повинен конструюватися в федеративному дусі. Перефразовуючи відомі слова Р.П.Воррена, можна сказати: “Ми повинні зробити федерацію з імперії, тому що її більше немає з чого робити”; більше того, якщо вже ми повинні перетворити імперію у щось інше, то краще і безпечніше перетворювати її в федерацію. Паралелі між імперією і федерацією уже проводились, і саме стосовно Росії [Hagen: 393-410]. З академічної точки зору “така перспектива має великий потенціал для перегляду імперського (і совєцького) минулого” [Hagen 1997: 399], але з точки зору практичної, можливо, важливіший зворотний хід: варто не лише проєктувати федерацію на імперію (що врешті-решт залишається лише спекулятивною дією), а й федерацію як імперію проєктувати. * “В совєцькому соціалізмі не було внутрішньої необхідности імперії, і в імперії не було внутрішньої необхідности совєцького соціалізму” [Каспе 2000] – у попередній роботі автора подається арґументація на користь цієї тези. ** Згідно з соціологічними даними, що наводилися в пресі, значна частина – близько 40% населення, яке визнає себе сьогодні православним, або не має відношення до церкви, або не вірить у фундаментальні догми Церкви, або, врешті-решт протиприродним чином поєднує їх формальне визнання з окультно-неоязичницькими уявленнями (див., напр., публікацію Т.І.Варзанової, яка ґрунтується на даних Центру соціологічних досліджень МДУ [Варзанова 1977]). Точніше оцінити рівень справжньої, а не номінальної релігійности в Росії дозволяють непрямі показники: за результатами опитування, проведеного ВЦІОМ у травні 2000 р., серед рис, які батьки хотіли би виховати у своїх дітях, віру в Бога, причому незалежно від її конфесійного вираження, назвали лише 7% населення і стільки ж виступили за те, щоб приділити особливу увагу викладанню в школі закону Божого [http://www.wciom.ru/EDITION/ Obrazovan.asp] *** Взагалі сьогоднішня чеченська політика Росії безперспективна, оскільки знищення традиційних для Чечні, але несумісних з російським менталітетом соціальних практик (абрекства і т.д.), можлива лише ціною ґеноциду. Альтернативою виступає тільки тонка адаптація національних традицій, тільки виявлення взаємовигідного модусу співіснування – над цим сьогодні мало хто задумується. Прагнути до тотального роззброєння Чечні, очевидно, недоречно і навіть небезпечно, позаяк подібне вторгнення в серцевинну зону етнічної системи цінностей неминуче приведе до жорстко негативної реакції, а ось “приступити до формування на конкурсній основі ісламського легіону – національних військових загонів покликаних захищати від бандитів цінности справжнього ісламу” [Арутюнов 2000] було б достатньо розумним кроком. Надалі можна було б подумати про відтворення Дикої дивізії як елітної частини спеціального призначення і немає жодних підстав уважати, що її боєздатність виявиться нижчою, ніж, приміром, британських загонів непальських гуркхів. Саме ж її існування прив’язало б Чечню до Росії міцними узами, вказуючи на наявність місця – і почесного! – для чеченської традиції у складі відновленої традиції російської. Використана література Антонос, Г. 1995. Империя и национальное государство:
история и современность – Политическая наука (Теория. Ретроспективные
исследования). М., с. 91. |
 ч
|
 |
|