Андрій Кирчів

Галицький подзвін золотого рубля?

“За зраду діждетесь сухої гілляки, – рублі не поможут цареві”, – наспівав якось мені дідок у глухому закутку на Тернопіллі, на самісінькій межі колишньої Галичини, показуючи на завалений по вікна снігом перехняблений Народний дім москвофілів, один із двох існуючих у селі, де всього двадцять-кілька хат. Не знаю, чому так запав у пам’ять той наспів – можливо, текст і мелодія вказували на явно не локальне походження, на професійну авторську руку якогось і досі невідомого галицького освіченого радикала – зі Львова, Станіславова... Зрештою, локалізація авторства має принципове значення лише в одному: проблема явно мала (має?) поширення на значно більшу територію, ніж безглуздо обдарований двома Народними домами напівхутір.

А згадалося про ту дивну і давню зимову зустріч тепер, під впливом настирливого медіального тиску, яким супроводжується промоція т.зв. “галицького сепаратизму” (у різних варіантах плутаний з федералізмом, реґіоналізмом, автономізмом і т.п.). Не знаю, як виглядає ситуація в “цитаделі станіславського феномена” чи у “цісарсько-королівських Чернівцях”, але й львівського інформаційного реґіоналізму вистачає для усвідомлення: явище є, воно має свої засади, підстави і (що найважливіше!) ґрунт для існування і поширення. Справа має неабиякий ефект: стало навіть модно називати себе “сепаратистом” серед богемного, ба навіть владного бомонду. Це – як гарна, барвиста, чи коштовна забавка або ж оздоба до соціального чи й політичного становища її носія. Таке собі буквальне розуміння “відокремлености”, “іншости”, яке небавом, але впевнено переростає в облудне почуття “вищости”, асоційоване з (псевдо-)“европейськістю”. Промотори ідеї безпомилково грають на улюбленій оргазмотворчій струні галичан – асоціативному ряді того, що іноді помилково називають “ностальґією за минулим” (слід пригадати, що ностальґія визначається винятково як патологічна туга за втраченою батьківщиною). Зі стриху витягуються запилюжені, засиджені мухами портрети “найяснішого Цісаря”, з шафок численних бібліотек діаспорної літератури – писані на еміґрації мемуари галицьких достойників про те, як було добре “за небіжки Австрії” їздити до стольного Відня і як (вже пізніші свідки-еміґранти описують це з особливою любов’ю) “омоскалені східняки”, прийшовши на ці терени, геть-чисто все перепаскудили принесеною “азіатчиною”. З останньою тезою, щоправда, можна цілковито погодитися, звузивши, проте, поняття “східняків” до спеціально насланих сюди у позауявних кількостях ґебешників та численного наповнення їхньої інфраструктури. Гадаю, в жодного з активістів новоявленого “сепаратизму” не обернувся б язик щось подібне промовити про втікача від царської помсти, тарасівця і батька геніального геополітика доктора Івана Липу, чи, вже з тієї, “осоружної навали” зразків 1939 і 1944 рр. – академіка А.Лазаренка, дослідників і співців козацької слави Г.Нудьгу чи І.Свєшнікова і сотень (без перебільшення) інших іменитих і безіменних українців “з духа і плоті”, волею більше Сталіна, ніж Всевишнього, занесених сюди і вкорінених тут. Але це так – ліричний відступ від проблеми.

Насправді, політичний аспект її має більше емоційного, ніж політичного у підґрунті. Поза всякими сумнівами, мовний сегмент має величезне значення в контексті національної ідентифікації і самоідентифікації, проте, як показує досвід – не вирішальне. Є вдосталь російськомовних мешканців України, які вважають себе українцями, і є немало україномовних перевертнів, для яких сприйняття розпаду СССР проходить на рівні особистої траґедії. Політичні еліти залишаються (і – не тішмо себе марним оптимізмом – ще довго залишатимуться) двомовним дзеркалом кентавра постсовєцько- демократизаційного процесу з його непослідовністю, нелогічністю і диспропорціями. Те, що галичан “шляк трафляє” від російськомовности Сходу і Півдня, а мешканці тих реґіонів “тєрпєть нєнавідят бандьор” – бальзам на душу далебі ще живим творцям і ісповідникам роздільчо-владної доктрини покійної імперії, проте і їм “не світить”: процес вирівнювання, хоч і повільно, але невпинно – вже йде. І заслуга в цьому, як не дивно, належить параноїдальному гіперцентризмові Києва, який, природно, є підсиленою копією унітаризму паризько-московського штибу. Усе достоту, як у притчі про дракона: його вбивство завершується переселенням у вбивцю. Стягнувши на себе всю ковдру з можливих благ, Київ закономірно викликав обурення в покривджених реґіонах, приречених ним на упослідження і злидні. Мало того: інтелектуально збіднена, колись провінційна столиця організувала щось на кшталт осмотичної помпи, висмоктуючи “в центр” кращих із тих, хто міг претендувати на звання “реґіональної інтелектуальної еліти”, і тим самим позбавляючи “провінцію” можливости адекватно реагувати на її політичну, а що відчутніше – на економічну безправність. Власне соціально-економічний фактор (інколи – навіть неусвідомлений до кінця) отримав відцентровий вектор, так легко і навіть схвально сприйнятий на покривджених окраїнах, надто тих, які мають неабиякі (і небезпідставні) амбіції на ґрунті історичного тла. Зовсім не зайвим є в цьому контексті наведений під час семінару часопису “Ї” проф. А.Колодій факт (до речі, відразу підхоплений авторами “Поступу”) щодо “справедливости” співвідношення виробництва продукції та дотацій на душу населення, щоправда, у ті ще не надто далекі часи, коли виробництво було повномасштабним на всій території України. Для цього, врешті, вистачило б і порівняння нинішніх бюджетів Києва і, скажімо, Львова – 5,5:1 на користь кожної “столичної душі”. Такий реалістичний зимний душ на голови романтичних і запальних галичан, соборників-лоялістів, які навіть в найглухішому селі, при худобі чи на полі, не забувають про політику, незалежність і державність (як і про ціну, яку за це заплатила кожна родина – тож це, насамперед, родинна справа!). Кривда примушує сягнути як не по шаблю, то, бодай, по пам’ять...

О-пам’ятаймося, але станьмо на хвильку на реалістичну платформу, якщо ми – правдиві европейці у сучасному вимірі терміну, і подивімось на проблему у двох ракурсах: що ми з ЦЬОГО будемо мати і що з ЦЬОГО матимуть “не-ми”. За умови, що ЦЕ – вибраний один із варіантів державного устрою. Доцільно, мабуть, зупинитися на найрадикальнішому, полярно протилежному до нинішнього унітаризму, але парадоксально-досяжному сепаратизмі, оскільки конституційної реформи у напрямку трансформації до федеративного чи автономно-федеративного ладу чекати марно: законо-давці передавлять один одного, перш ніж поділять, що кому має належати.

Отже, футуристичний проект “Незалежна Галичина”, від Збруча до Сяну і Карпат, населення – близько 5 мільйонів, але на новоспечену батьківщину стрімголов повертаються її вірні сини і дочки-ґастарбайтери з усенької Европи (ще + мільйон з хвостиком). Мова – виключно українська; забезпечення всіх прав національних меншин; армія – вціліла частина персоналу і техніки Західного Оперативного Командування, доукомплектована відремонтованними у Львові “арабськими” танками і літаками; економіка... Це потім, насамперед уряд новоствореного суб’єкта міжнародного права оголошує про його вірність всім европейським цивілізаційним принципам та бажання вступити до НАТО і ЕС. Відповідь “ні” обґрунтовується: економіка, про яку не хотіли говорити, дійсно не варта обговорення – більше половини “лежить”, решта – в руках іноземних власників (тремтіть, патріоти: в російських – у першу чергу!) і тіньовиків; сільське господарство, правда, прогресує: вже майже все перейшло з епохи феодалізму в ранній капіталізм; туризм, як галузь, зважаючи на розвиток інфраструктури, можна допустити лише з припискою “екстрім-”; природні ресурси – недоперебрані ліси, залитий водами (внаслідок відключень струму за борги) унікальний сірчаний кар’єр на Яворівщині, пару копалень золота (без збагачувальних підприємств) і нафтові плями біля завмерлих вишок Дрогобича; серед цього мотлоху – рекреаційний рай Прикарпаття (курортополіс Трускавець і прилеглі території) і відчутно знекровлений науково-інтелектуальний потенціал Львова; людський ресурс, частково надіпсутий більш як півстолітнім впливом “совка”, проте ще цілком (як показує практика ґастарбайтерства) застосовний в умовах напівдикого місцевого ринку, плюс володіє (в переважній своїй масі) елементом реґіонального патріотизму, вищим рівнем добробуту і середньостатистичним IQ і необхідною для поліфункціональности пластичністю. З’являється можливість небувалої досі активізації транскордонної співпраці, насамперед – дрібної і середньої “човникової” торгівлі (трансформація її у цивілізованіші форми пов’язана з проблемами недорозвинености локальної інфраструктури через її попередню гіперцентралізованість), трохи згодом – можливо, утворення повноцінних (а не існуючих напіввіртуальних) еврореґіонів і офшорних зон; суттєвим позитивом є припинення відпливу прибутків до київського всепоглинаючого центру і використання їх для місцевих потреб (хоча й немає ґарантії, що на цьому рівні не з’явиться локальний загребущий “центр” і скривджена “провінція”).

Проте основною причиною недопущення до континентальних чи глобальних інтеґраційних структур (а то й взагалі – невизнання) нового суб’єкта є категорично неґативна позиція їхніх центральних орґанів щодо продовження дезінтеґраційних процесів на пост-совєцькому просторі. На зустрічах, нарадах, форумах і конференціях з питань майбутнього европейської політики і безпеки політики і вчені із Заходу делікатно, а то й зовсім недвозначно дають зрозуміти, що вони не від того, аби на цих теренах і надалі зберігався вплив і контроль “невидимої руки” московського центру, причому ступінь цієї “невидимости” залишається на його розсуд. Така сама доля, із ще більшими зовнішньополітичними ускладненнями і внутрішньою ентропією, чекатиме продукт проекту “Галичина +” (“доданком” може бути Чернівеччина, чи її “автентично габсбурзька” частина – Буковина, а при особливо бурхливій фантазії і фантастично сприятливих політичних та інших обставинах – і Закарпаття, хоча це найменш імовірна версія). Евроатлантика отримала, як безцінну контрибуцію за перемогу у “холодній війні”, унікальний порівняльний експеримент “in vivo”, в процесі якого змогла прослідкувати щонайменше два варіанти розвалу комуністичних протоімперських креатур (і навіть взяти участь у певних етапах цього явища!) – квазімирного шляху СССР і кривавої дисоціації Юґославії – і вивчити всі супутні процеси і основні риси їх акторів, у тому числі – ментально-патріотичний фактор. Тому в неї немає жодних сумнівів щодо наслідків відмови Галичині для решти світу і форми протесту в самій Галичині: десяток-другий публікацій чи публічних виступів дрібки зацікавлених і скривджених у найкращих почуттях інтелектуалів-патріотів-сепаратистів – і все. Про якісь “Галицькі Балкани” навіть хворий на голову ультрарадикал мріяти забуде. Провал менш екстремального експерименту з Галицькою Асамблеєю, яка відстоювала лише спільність інтересів західно-українського реґіону і натякала на користь федералістичної схеми – досить промовистий тому доказ. Висновок: з точки зору локального інтересу “галицький сепаратизм” є добрим збудником активности електорату і формує непогані можливості скористатися ним, як трампліном (о парадокс сепаратистської ідеї!) до центральних законодавчих органів у “матері городов русскіх” і локальних органів окозамилювання (прекрасний лозунґ, як відповідь на надокучливі запитання “а що зроблено всенародно обраним за підзвітний період?”), проте алогічним з економічної і нездійсненним з політико-правової точки зору. Цілком слушними і своєчасними є зауваження щодо нагальної необхідности адміністративної реформи в Україні, як, з одного боку, шляху до вирівнювання можливостей між центром і периферією, з іншого – до запобігання сепаратистським і іншим деструктивним тенденціям. Проте за зразок ймовірности досягнення значних повноважень на локальному рівні за порівняно короткий термін (як етап еволюціонування адміністративно-теритріальної системи) можна було б узяти принаймні схему місцевого самоврядування у нашого західного стратеґічного партнера – Польщі. Скільки завгодно можна теоретизувати на тему давніх і по-своєму унікальних традицій місцевої влади у цій країні, але факт залишається: при модернізації адміністративно-територіального поділу з наступним зменшенням кількості воєводств та при збереженні унітарности, Польща фактично, перейшла на федеративний вид внутрішньодержавних міжадміністративних відносин – від найнижчого рівня (ґміни) до найвищого. А підвищення ролі місцевого самоврядування – це той інструмент, який може починати діяти негайно, на підставі готового закону, не очікуючи адмінреформ, чи (що ще довше) реформи конституційної. Вигідно це тим, хто говорить нині про сепаратизм, чи ні – це вже інше питання.

Тепер – що можуть мати на цьому інші. Насамперед визначимо цих “інших”. Із внутрішніх зацікавлених сторін можна визначити принаймні дві – Київ і клани. Умовність цього поділу очевидна (інколи взагалі має риси взаємозамінности), оскільки осередки дніпропетровських чи донецьких кланових виконавчих структур вже давно і надійно осіли в Києві. З одного боку, таке джерело “непослуху” (з огляду на ментально-психологічні відмінності та перманентно підкреслювану “іншість”, “европейськість” і стійкість до центрального тиску), як Галичина, не дають можливости безперешкодно і безроздільно тримати в руках всю Україну, з іншого – це західний кордон (а невдовзі – кордон з ЕС) і можливості надприбутків від транскордонної співпраці і вільних економічних зон (за умов значних фінансових і правових інвестицій), европейське обличчя, “евроімідж” держави, на чому теж, як показав досвід, можна робити гроші. Тож pro у Києва щодо збереження Галичини у складі України є значно більше, ніж contra, і навіть у найфутуристичніших проектах він буде твердо стояти на вигідних йому позиціях соборности, ба навіть – унітарности.

Зовнішніми зацікавленими сторонами вважається міжнародне оточення, насамперед ті держави, з якими Україна має кордон, ну, і, звичайно ж, основні “гравці світової політики”. Оскільки про останніх та їхню позицію, фактично, мова тут вже йшла, спробуємо оцінити інтереси сусідів. Щодо польських інтенцій на незалежну Галичину, то на такі плани може відважитися лише дрібка праворадикальних марґіналів із числа “позавчорашніх”. Розраховуючи на недалеку перспективу членства в ЕС, офіційна Польща підкреслено є і буде politically correct щодо своїх сусідів як на Заході, так і на Сході, а також цілком лоґічно і закономірно трактуватиме будь-які зміни у політичному житті сусідів в руслі загальноевропейської позиції. Те саме можна сказати і про словацькі (а при залагодженні проблеми “статусу угорця” – і мадярські ) настрої щодо Закарпаття. Дещо складніше виглядає питання з Румунією, яка, хоч і претендує на членство в інтеґрованій Европі, проте ніяк не може погодитися із пунктом її статуту, що стосується обов’язкової відсутности територіальних претензій до сусідів. У випадку виокремлення Чернівеччини (дуже неоднорідної за ментальним та територіальним факторами, оскільки до 1940 року етнічно українська Хотинщина була частиною Бессарабії, яка почергово належала то Румунії, то Австро-Угорщині, то Росії, а решта відходила до Буковини), або в окремий суб’єкт міжнародного права, або у складі варіанта “Галичина+”, Румунія безсумнівно претендуватиме на “відновлення історичної справедливости”. Але й ці інтенції дуже швидко вичерпаються при появі реального вибору: або претензії, або членство в евроатлантичних іннтеґраційних структурах. Тож із Заходом і Півднем (безпосередніми сусідами “нової незалежности”) назагал ситуація зрозуміла: зі стратеґічних міркувань цілісність України для них є пріоритетнішою, ніж традиціоналістсько-історіософські міти і трансполювання колишньої великодержавности. Залишається ще одна держава, яка була і є “гравцем” на пост-совєцькому просторі і щораз інтенсивніше та настирливіше заявляє про бажання повернути собі цю колись втрачену позицію на світовій арені. Але саме тут, щоб глибше збагнути генеральну лінію і неперервність геополітичних традицій, варто звернутися до не надто далекої історії.

Для надання імперському змістові легкостравної форми і зовнішньої привабливости було винайдено винятково живучу і еластичну ідеолоґію панславізму. Лише згодом, після “весни народів” 1848 року, скасування кріпацтва в Росії та у період перед Першою світовою війною оголилася у всій красі сатанинська ґеніальність простої ідеї “всеслов’янської єдности”. Так, зокрема, у середині XIX ст. “заковтнула наживку” стомлена подвійним національним гнітом і схильна до історичного традиціоналізму галицька інтеліґенція (наприклад, історик Денис Зубрицький, просвітитель Яків Головацький і його брат Іван, Антін Петрушевич та багато інших), яка вважала перехід на церковно-слов’янський “язик вищого слога” і застосування “язичія” у першому українському часописі “Зоря Галицька”, а згодом, за допомогою Богдана Дідицького у “Слові”, єдиним способом позбутися осоружного чужинецького тиску. Далі – більше. Почали множитися “Общества Качковського”, до яких на певному етапі навіть прилучилася позбавлена у 1851 році всіх своїх мізерних повноважень Головна Руська Рада (згодом за аналоґією з’явиться і Общество “Русская Рада”), тиражується і роз’яснюється знакова стаття Б.Дідицького “О неудобности латинской азбуки въ письменности руской”. Проросійські настрої заполонили уми навіть представників найвищого духовенства з числа мешканців Святоюрської обителі, з чим як до, так і (особливо) після Першої світової війни боровся Митрополит Шептицький. Найцікавіше те, що провідні діячі москвофільства (так названо було продукт впливу російського панславізму в Галичині) в абсолютній своїй більшості керувалися в своїх діях ідеалістичними уявленнями і були легкою здобиччю набагато праґматичніших платних маніпуляторів із середньої ланки національного руху в Галичині. Відомі, скажімо, факти вербування галицької інтеліґенції російськими аґентами-дипломатами безпосередньо у Відні. Те, якого значення надавав царський уряд поширенню москвофільства на цих теренах свідчить хоча б наступний приклад. Саме на його кошти незадовго перед війною був заснований “Гіпотечний Банк” і побудований “Народный Домъ” на вул. Курковій у Львові (до речі, у блискучому виконанні фірми І.Левинського, в стилі української сецесії), де, крім названого банку, знаходилася ще бурса. Коли за рекордно короткий термін, завдяки спритним махінаторам і бездарному керівництву, банк збанкрутував, на його порятунок цар не пошкодував виділити 11 тис. рублів золотом (астрономічна на ті часи сума). Австрійський уряд, підозрюючи у москвофільських настроях мало не кожного “русина”, жорстоко помстився послідовникам панславізму, уже в перші місяці війни запроторивши їх і тисячі зовсім невинних галичан до Талєрґофа і інших концтаборів такого штибу, стративши або прирікши на мученицьку смерть. Така траґічна реалізація тексту пісні, наведеної на початку статті. Російська окупаційна адміністрація Галичини, в свою чергу, відповіла арештами чільних національних діячів (які не виїхали зі Львова ) і засланням А.Шептицького.

Післявоєнна совєцька Росія збагнула всю вигоду панславізму для промоції своїх ідей і політичної пропаґанди на майбутніх теренах “визвольного походу”. Опановані ідеями соціалістичної рівности і вірні попереднім переконанням у єдності слов’янського світу (які, до речі, живилися із середовища численних місцевих білоеміґрантів), галицькі москвофіли, фактично, сформували “п’яту колону” большевиків в Галичині, прислужившись (відаючи чи не відаючи про це) справі розколу галицького українства.

На Закарпатті ситуація склалася ще гірше. В силу поліетнічности і складної ментальности мешканців реґіону царським функціонерам вдалося переконати (де пропаґандою, а де і чималими грішми) значну кількість місцевих “русинів” у їхній етимолоґічній єдності з Росією. Траґедія Закарпатської України і безвихідь кількашарової (в етнічному аспекті) окупації тільки посилили фальшиву віру у брата-визволителя зі Сходу. Карпаторусинство, як локальний підвид слов’янофільства, настільки глибоко вкоренилося на Закарпатті, що цим, а також заснованим на його основних положеннях “вченні” професора Пола Маґочі (закарпатського еміґранта до Канади Павла Маґочого), навіть спробували скористатися для власного кар’єрного порятунку... компартійні функціонери области, проголосивши у 1991 році утворення уряду “незалежної” Подкарпатской Руси і зчинивши неабиякий переполох у сусідній Словаччині.

Цей екскурс в історію – не випадковість, він багато чого пояснює у нинішній ситуації. Після розвалу СССР Росія не відмовилася від бажання опанувати втрачений контроль над рештою осколків неоімперії. З епохою Єльцина відійшли у вічність квазідемократичність і наліт романтизму в політиці. Росія Путіна – це жорстка лоґічна схема зовнішньо- і внутрішньополітичних ходів, стратеґія розвитку і тактика, яка до болю нагадує дії відомої усьому світові спецслужби. “Зовсім випадково” то тут, то там довкола російських кордонів відновлюється активність у, здавалось би, згаслих міжетнічних конфліктах, посилюється сепаратистський рух у пост-совєцьких республіках, заварюються міжконфесійно-міжнаціональні колотнечі навіть у “благополучних” землях Центральної Европи (як це нещодавно було в Перемишлі). Україна відчула це на прикладах Криму, Півдня і Донецько-Луганського реґіону. А тепер спробуємо пофантазувати. Скажімо, декілька впливових галичан, бізнес яких тим чи іншим чином пов’язаний з російським капіталом, отримують вигідну пропозицію в обмін на певні послуги. Їм лише треба ... пропаґувати окремішність, винятковість Галичини, її ментально-психологічну та історичну відмінність від решти України, свій власний, окремий шлях до Европи, скажімо, через автономію. Як то часто буває – і тут не можна не погодитися з опонентами – провокація переростає саму себе і стає живою ідеєю, яка заполоняє щораз більше сердець і умів. До справи активно долучаються ЗМІ, вона набуває мало не рис плебісциту, активні прихильники галицької незалежности ладні хоч нині провести кордон по Збручі і позбутися того, що по Сяні. А головне – все це зовсім не випадає з контексту “послуги” і не відкриває коріння, джерела. Хто доведе, що це – не переконання (тим більше, якщо воно таким і є)? А кому спаде на думку, що комуністична союзницька і галицька сепаратистська ідеї – два крила однієї концепції?!

Абсурд? А хто ж буде сперечатися, що людині властиво вигадувати різні речі? Наприклад, модель незалежної Галичини?... Коли ж це – просто політична гра, то чи здають собі справу ті, хто її затіяв, наскільки серйозно здатне сприйняти її збурене проблемою суспільство?

... Мені все не йде з голови образ юної журналістки зі Сходу України, яка, сповнена вражень від Львова, заворожена його особливою атмосферою, культурою, разом зі своїми колегами потрапила на відкритий ефір до одного з перечулених сепаратистською ідеєю ведучих популярної передачі, де йшлося про “правдивих українців” (себто – галичан) і “хохлів” (пояснювати не буду, для порядних галичан відомо – кого). Боюся, мені не скоро вдасться забути сповнені справедливого почуття кривди і сліз очі і тихо промовлений докір: “Завіщо ви нас ТАК...”

P.S. Схожість подій і неісторичних осіб з реальними – абсолютно випадкова.