Петро Мідянка

© П.Мідянка, 1993-1995

***
Допіру Підкарпатська Русь крута
У намаганнях взяти землі й віру.
Як показна злодійська та чота
В своїх криївках шувару й аїру.
Забовваніє вмить новітній сфінкс,
Зазолотіє вождь в різьбленій рамі.
Розсиплеться дорога на антимінс,
І стане душно й парко в давнім Храмі.
Хіба що, може, леготом од гір,
Хіба що по дощу легка завія...
Який тяжкий цей клерикальний спір,
Яка тяжка ся руська Візантія!

***
Все рідше їздиш у долину Унг;
Вона й тепер у вересневій звабі.
Був Верешмарті й споночілий табір,
В оточенні вербовім теплий луг.
На берегах – твій заповідний гай
Та урвища ворочівські замшілі.
Роки тому – погожої неділі
З палітрою прийшов сюди Бокшай,
Не помічаючи пелевню, темний саж,
Кармінний крик кизилу, крутіль хмелю!
Розкішний дуб на маківці, на скелі:
Долина Унг – бокшаївський пейзаж.
Долина Унг – оце кривавий гольд,
Це кадастральні угри й чорні руки,
Побіля “Скалки” колонада буків.
Це “Хліб в Ужку”, це твій “Вітольд...”
Не обминай в душі такі краї!
Там Град на вигині, собори і костьоли...
Поодинока рибка хвилю коле –
На матиці води, у течії...

***
Кохана Ельзо, край наш не Ельзас;
Скульптури Божі ліплені із сиру,
Костьолики без внутрішніх прикрас,
Лише черешні вдягнуто в порфіру...
І засурмлять, здається, вийде князь
І розпочне забаву, потім – учта.
Кохана Ельзо, бачиться Ельзас.
А це німа окраїна та пуща.

Але і в пущі приязнь є і власть,
Свої божки, обителі й ікони,
А вже навкіл квітує зелен ряст,
І вже срібляться букові колони.

І простаки шустрять, як та черва –
Для них же тут біоценоз і сила.
Коли б на лузі молода трава
Дощу від неба твердо не просила,

Була б пустеля, знав би волопас:
Не потребує їдла та багаття...
Кохана Ельзо, тямте про Ельзас,
Кохана Ельзо, знайте Закапаття!

***
Тут все по-давньому, сотають тихо будні
Бістро, готелики, старі перукарі,
Вузькі вулиці підметені, нелюдні,
Ті ж перехожі, квіти у дворі,
А по тобі ні згадки, ні розмови,
Голодні переднівки... що вони!
Так само крутять листя ясенове
Вітри із Татр над містом восени,
Як і колись. Візьми руками листя,
Тонкими пальцями всю купу розгреби...
І більше, більше, більше не журися,
Коли летітимуть у гори яструби,
Бо ж tempus fugit вчили на латині –
Все мимо нас і за, і проти нас.

Утверджується наше покоління,
Дарма, що скам’янів майбутній час.

Художній критик Ернст Каллай

Скажу мадярам не про звуки,
Скажу про фарби та відтінки:
На Підкарпатті руська штука,
Приповз модерн на заґумінки.

То не п’єта така костельна
То гама справді велемовна.
Горять огні святого Ельма,
Адонісами квітне вовна....

Цілком селянський глянс –
    се нонсенс.
Фантасмагорія та й годі.
Бозна-яку в Ставному осінь
Адальберт творить у природі.

Не плин Луари й рокіт Рони,
То виграє в міжгір’ї Шипот.
Гніздяться: сойка та ворони
Навкіл споруд друкарні “Ліпот”.

І зеленіють теплі маки,
І лик єпископа та хлопа...
Поодинокі квітнуть маки –
І все ж я стверджую:
    ЕВРОПА.