Ми стояли на пероні провінційного вокзалу, аби на кілька хвилин вступити в електричку і прослухати тиради продавців, жебраків і алкоголіків, нарікання пролетаріату з картатими торбами на колінах, слова типу “начепив ото на плечі, і чого? Краще би штани ото собі купило, а то роздерті на з....”. Наплічник робить тебе абсолютно відчуженим елементом залюдненої електрички простих платників (і неплатників) податків... Вони тебе не розуміють. І ти їх теж... Вони навіть не подумають, що наплічник – це просто вигідно. Тому завжди будуть носити картаті в’єтнамські торби. Зранку до ночі, з гуртовні на базар і навпаки. “Ой, а ви звідки такі, невже з-за кордону?” – овва!!! Твій наплічник робить тебе повністю “аут” зі світу, де ти нібито живеш. Тому деінде і час від часу виникають групи зі своїми правилами і стилями, сформовані як відповідь на неспроможність великої панівної культури піти назустріч їх потребам (vide – Марк Тітлей, Новий підхід до теорії молодіжних субкультур).

Субкультури формуються завдяки простим символам повсякденної поведінки: наприклад, той же наплічник може ототожнити людину з чимось зовсім іншим. Купивши один аксесуар, починаєш міняти турецьку шкірянку на легку вітрівку, шкіряні мокасини на спортивні сандалі, а тісну у шиї сорочку на футболку незрозумілого кольору і формату XXL. Банально, але зміна стилю життя може мати великі наслідки... Тому що далі може слідувати зміна мислення, а це вже набагато серйозніше. У певний момент з’являється ХТОСЬ, хто створює навколо себе середовище. Ми можемо ніколи не зрозуміти, ким був цей хтось, та й він, здається, цього не усвідомить. Хтось написав пісню, придумав зачіску, розповів історію... і пішло-поїхало (vide – Андрій Пехник, Герої меча і магії). Цей ХТОСЬ повинен бути настільки внутрішньо сильним, щоби перетягнути на себе когось із сірости і змусити йти за собою. Його артикуляція бажань, як правило, афективна. Він не формулює чітко мети і не вивішує її на програмних плакатах, не встановлює план зборів групи і не пише це на дошці оголошень, він навіть не знає, що належить до групи, яка має свою ідеологію. Але інколи ЙОМУ вдається щось у цьому світі змінити.

В ідеологію з усталеними принципами, чи навіть у певну парадигму, символи перетворюються у процесі боротьби проти ЧОГОСЬ. Чим частіше нові символи протиставляються традиційним, тим глибше вони вкорінюються у свідомість і стають невід’ємною частиною ідентичности, а інколи навіть перемагають, і що ще боляче – вступають у великий конфлікт із символами батьків (vide – Ришард Капушціньскі, Імператор). Але це вже мова не лише про субкультуру, а про контркультуру, яка не просто афективно, а вже конструктивно виступає проти панівної культури, будучи часто підставою для формування політичного покоління. (vide – Оля Яворницька, Спроби створення молодіжної контркультури в “українському ґето”)

Історично першими у категорії молоді були студенти: період між виходом із сім’ї і створенням власної мав прірву – час незалежної соціалізації. У всьому світі бунтівники –студенти – не тому, що вони такі розумні чи такі погані, а тому, що мають більше можливостей навчитись мислити самостійно і самостійно робити свій життєвий вибір, потрапляючи у незрозумілі конфлікти з середовищем попередньої соціалізації. Не завжди молодіжні позиції правильні, і не завжди ведуть до якогось блага – Німеччина і Франція 1968-го яскравий доказ того, у що можуть обернутись добрі наміри. 68-ий рік став у цьому столітті визначним для молодости як абсолюту, цей рік сколихнув світ в усіх його кінцях – чи не перший масовий показ молодости. Що було до цього? Закінчення деколонізації Африки і ввід радянських військ у Прагу, Познанський червень і студентські повстання у Франкфурті й Парижі, арешти літературних осередків у Києві і Москві. Що могло бути спільного між такими різними подіями? Нове покоління поставило перед батьками запитання, на які ті були не в змозі відповісти. Чому? Чому ми живемо добре, а хтось погано? Чому ми дозволяємо совєтам арештовувати празьких студентів? Чому ми вводимо Мексику в боргову кабалу? Чому підтримуємо нікарагуанських контрас і чому надалі вважаємо, що Куба повинна бути країною наших казино? Максималістське бажання молодого влаштувати у світі абсолютний рай перетворювались як на інтелектуальні забавки, так і на відкритий тероризм. Розкомплексовані до вульгаризму тексти і позасистемна музика, потерті джинси і брудна білизна, цигарки-самокрутки і розтоптані черевики...

“Не вір тим, кому за тридцять” – гасло студентів, які намагались зробити власну “культурну революцію” (vide – Ганс Маєр, 1968 рік: у ролі університетського професора). Чисто емпіричний підхід до розуміння суспільного буття – хто не довів правоти власними діями, не має права керувати суспільством. В Україні “фе” батькам так і не пролунало з жодного боку – попри побутові негаразди, які притаманні всім і всюди, нове покоління не протиставило себе минулому і не зробило революції. І дарма, що дехто умудрився перекласти з французької студентський гімн бунтарів – це покоління нездатне на революцію (vide – Ярина Боренько, Академічні заручники системи). Ні, це справді неправильно, неетично і невдячно – ображати батьків. Та це єдиний шлях піднятись на сходинку вище, аби не впасти так, як дев’ятдесятники – нічого, по суті, і не досягнувши. Все-таки світ прогресує, і кожна наступна хвиля випродукує щось набагато цікавіше, ніж попередники. У час конвергенції вона зрозуміє, що життя вимагає компромісів. Щоби вижити, треба йти на угоди з владою і грошима. Так робились рокові концерти під егідою комсомолу і рейверські паради під патронатом мерів міст, хоч починалось усе зовсім інакше (vide – Олекса Семенченко, Альтернатива у Києві). Від цього ідейка замкнутого кола тусовщиків стала комерційним проектом, і тим, хто хотів залишитись самим собою, ду-у-уже прикро з отого всього...

А що ж на Заході? Постіндустріальна демократія потроху змиває табу на всіх рівнях. Плюралізація суспільної системи призводить до розмивання панівної культури – панує множинність одиничного. Того одиничного, що писало колись язичницькі символи у вузлах і залишало зарубки на деревах. Є лише одне “але”: інформаційний вік стирає кордони і незнання. При бажанні можна легко дізнатися, як живе інший, а заспокоєння інформаційної потреби стирає реакцептацію іншого. Кожен чужий стає своїм, усі всіх визнають, автономізація суспільства розбиває будь-які поняття солідаризму; кожна людина може жити сама по собі і її світ є її самодостатністю; кожне життя збільшується у своїй хронометричній протяжності, відповідно, можна собі дозволити почуватись молодим трохи довше. Молодіжні рухи 70-их зникають і перетворюються у комерціалізовані символи пост-індустріалізму, ознакою якого стає мультифункціональність індивіда. Тому одна з наймолодших спроб пошуку покоління – останні з могікан соціалістичної системи, яка в силу певних причин змогла капіталізуватись – Берлінська арт-тусовка, що проходила процес соціалізації у двох протилежних системах (vide – Верена Вертмюллер, Покоління Берлін).

Людина має багато облич, вона їздить по світу, лазить по електронній павутині і перемикає кількадесят каналів телепередач, надягаючи при цьому на себе різні маски. У цьому поступі є і аутсайдери, які компенсують свій страх і образу перед світом через расизм і насильство (vide – Алєксандр Тарасов, Нова протофашистська молодіжна субкультура). Кастові норми збереглись у провінційних містечках і селах, і до цієї провінції планети належить і наш Богом забутий “совок” (vide – Тетяна Хома, Гоп?Стоп), без власної мови і з монотонним життям “модно-наворочених” столиць, кримінальних пролетарських кварталів і архаїчних сіл (vide – Роман Кісь, Ще раз про бранців бардачно-казармової балаканини), – якщо приглянутись до них уважніше, то окремі вкраплення вестернізму виявляються такою ж субкультурою. Ми занадто довго блукали у пошуках ідеї, і таки заблукали. Бо коли ідеї немає, то не ми змінюємо світ, а світ змінює нас. Так воно і трапилось.

Ярина Боренько