РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Тарас Возняк (головний редактор)
Антон Борковський (куратор номера)
Юрій Бабік
Вальтер Моссманн
Софія Онуфрів
Андрій Павлишин
Алла Татаренко

Число вийшло за участю Фонду Гайнріха Бьолля (Берлін)

Міжнародна правозахисна організація “Міжнародна Амністія”, з якою я співпрацюю майже 10 років, не користується у своїй практиці поняттям “тероризм”. Ми вважаємо його пропагандистським пострахом, словом-мітологемою, яке не прояснює змісту явища, а навпаки, – вводить в оману пересічного споживача телевізійної жуйки, що її вправно продукують ландскнехти інформаційних воєн сьогодення. “Тероризм” не містить окремого складу злочину, сучасна юридична наука має достатній категоріальний апарат, аби впоратися із дефініцією лиходійства і без цього покруча.

У нашу постмодерністську епоху важко вловимий сенс слова “тероризм” відокремився від суспільної патології, яку він означує в уявленнях загалу, а саме знецінене слівце стало довбнею, що нею любо періщать один одного висмарувані у крові людській державні режими та квазідержавні маґнати на кшталт Усами чи ліберійського сержанта-президента. Багатьом “нашим сучим синам” це минається безкарно не тому, що їх не можуть спіймати, а тому, що їх ніхто і не збирається ловити.

Трагічні події 11 вересня 2001 року стали приводом до масштабної ідеологічної нагінки. Нам кажуть, що світ радикально змінився, так наче не було руандійського пекла чи драми Боснії, так наче не гинуть щодня палестинці та ізраїльтяни, пуштуни й індуси, тибетці й уйґури, та просто вмирають від голоду тисячі дітей по цілому світі. Спектакулярна візуальність таких подій як напад на WTC чи львівська катастрофа, аж ніяк не виключає і не поменшує болі інших жертв, які волають до нас про те мале, що ми можемо вдіяти – про людську справедливість.

Забезпечити її вкрай непросто. Прецеденти Нюрнберзького і Токійського Трибуналів, а в наші дні – спеціальних трибуналів по Руанді та Сербії, свідчать, що немає іншого шляху, аніж створення Міжнародного суду для покарання високопосадових злочинців (International Criminal Court), бо саме безкарність сильних світу сього породжує розпач і відчай, який не зупинять жодні поліцейські та охоронці. Не за горами той день, коли Римський статут набуде повної чинности, і на лаву підсудних сядуть справжні винуватці, принаймні вони будуть названі.

Ненависть – це хвороба, від неї гинуть або виліковуються. Якщо людство хоче вижити, то рано чи пізно (краще усе ж якомога швидше) муситиме відмовитися від насильства і ненависти і намагатися будувати своє майбутнє на вартостях гуманістичної цивілізації. У цьому процесі для нас, українців, знайдеться чимало роботи. Нам належиться переосмислити самих себе, розірвати облудну дихотомію жертва – кат, в якій ми завше посідали уявне місце жертви. Криваві гекатомби терору, яких надивилася українська земля за останнє століття, мусять стати матеріалом поглибленої суспільної рефлексії. Насильство – зброя слабких, дуже часто це інструмент нікчем, які не мають справжньої сили, а тільки намагаються її імітувати. Шаленство терору не дало очікуваних результатів ані в замахах есерів-бомбістів, ані в ексах анархістів, ані в атентатах УВО-ОУН, ані в застрашуванні поляків Волині та Галичини – жертви були даремні, а креаторами історичного процесу виступили ті, до кого годі було дотягнутися. Але й неспівмірно масштабніші вияви комуністичного терору зрештою завели його адептів на смітник історії.

Сучасний український політикум з великими зусиллями стримується, аби не вдаватися до масового терору. Не ті часи, не той світ. Звичайно, опозиціонери та журналісти час від часу гинуть за таємничих обставин, то спалахує, то завмирає перманентна війна кримінальних кланів (практично, економічних еліт), але загалом “на фронті все спокійно”. Будемо сподіватися, що здоровий глузд українців, перемножений на гіркий досвід нещодавнього минулого, утримає їх біля критичної межі. Дасть Бог, і це число докладе свою лепту у формування зваженого і широкозасяжного дискурсу щодо такої пекучої нині проблеми.