Жан Бодріяр

Америка. Кінець могутности

50-і роки в Сполучених Штатах – найкращий час (When the things were going on) [1] , ностальгія за яким відчувається досі: екстаз могутности, потуга потуги. 70-і роки – могутність зберігається, але колишнє замилування зникло. Це час орґії (війна, секс, Менсон, Вудсток). Нині орґія завершилась. США, як і весь світ, опинились перед лицем такого світового ладу, в якому відсутня напруга. Це неміч могутности.

Але з того, що США вже не є центром світової могутности, зовсім не випливає, що вони її втратили: просто більше не існує центру. Америка, швидше, стала орбітою уявної могутности – взірцем для всезагального наслідування. З позиції конкуренції, панування, експансії вона, звичайно, щось втратила, але в інших показниках виграла: погляньте на надзвичайне піднесення долара – який тим більше манить, що не має нічого спільного з економічним лідерством США, погляньте на фантастичне піднесення Нью-Йорка та на світовий успіх Далласа. Америка як і раніше в якості спецефекту зберігає політичну та культурну потугу.

Вся Америка за образом і подобою Рейґана стала каліфорнійською. Колишній актор, колишній губернатор Каліфорнії, він розповсюдив у масштабах всієї Америки кінематографічний, ейфорійний, екстравертований і рекламний образ, штучний рай Заходу. Він встановив шантаж полегшености, відроджуючи початкову американську спрямованість на реалізацію утопії. Бо ідеальне поєднання, описане Токвілем, ніби зруйнувалось: хоча американці зберегли загострене почуття особистої зацікавлености, вони, схоже, не зберегли почуття, що могло би поєднати їх сукупні починання. Звідси сучасна криза, яка в дійсності глибока та реальна, вона веде до реабілітації тієї об’єднуючої ідеї, тієї цінности, що ніби спонтанно могла би керувати різними типами поведінки й була би певного роду ідеальною рівнодіючою сил. Успіх Рейґана – в його спробі воскресити як ілюзію американський перший план. “America is back again” [2] . Американці, що похитнулись у своїй твердості після війни у В’єтнамі, далекій для них так само як і вторгнення інопланетян із коміксів, – яка так і сприймалась, здалеку, як війна телевізійна, – зовсім не розуміли, за що їх ненавидить весь світ та сприймали своїх противників (оскільки Америка – втілена утопія Добра) лише як втілену утопію зла: комунізм, – ці американці сховались в тіні полегшености, в переможному ілюзіонізмі. І це також зовсім по-каліфорнійські, бо, насправді, в Каліфорнії не завжди ясно, дуже часто мряка чи смог заступають сонце в Лос-Анджелесі. І, тим не менше, у вашій пам’яті лишається залитий сонцем спогад, який екранує. Ось такий міраж Рейґана.

Американці, як і всі решта, не мають жодного бажання запитувати себе, чи вірять вони в заслуги своїх керівників, навіть чи вірять вони в реальність влади. Це би їх завело аж надто далеко. Вони віддають перевагу вірі в усі ці речі, але за умови, що їхньою вірою будуть керувати. Керувати нині – означає демонструвати надійні ознаки своєї надійности. Те саме відбувається в рекламі, де отримують подібний ефект: найголовніше рухатись за сценарієм, байдуже за яким, політичним чи рекламним. Сценарій Рейґана – водночас і той і інший, і цей сценарій успішний.

Вся справа у шильді. Оскільки суспільство остаточно стало нагадувати проект, все подається за його реалізацію, і керівники мають працювати над створенням рекламного вигляду (look). Найменша помилка неприпустима, бо нею принижується вся нація. Навіть хвороба може бути частиною зовнішнього вигляду, як, наприклад рак Рейґана. Навпаки, політична слабкість чи відвертий ідіотизм не мають значення. Оцінюють лише за іміджем.

Цей консенсус симуляцій не такий крихкий, як видається, оскільки набагато менше піддається випробовуванням політичною істиною. Саме рекламному регулюванню громадської думки зобов’язані свого роду політичною метастабільністю всі сучасні уряди. Слабкості, скандали, провали більше не закінчуються катастрофою. Головне, щоб уряд викликав довіру, і суспільство було готове до сприйняття зусиль, які до цього прикладаються. “Рекламний” імунітет урядів подібний до імунітету провідних марок пральних порошків.

У всіх країнах вже не лічать помилки керівників – помилки, які в інший час прискорили би їхній крах і які зараз увесь світ з легкістю приймає, перебуваючи в симуляції правління і згоди, якої досягають ціною байдужости. Народ уже більше не тішиться зі своїх вождів, а ті більше не тішаться своїми рішеннями. Достатньо найменшої ілюзорної компенсації, щоби відновити рекламну довіру. Такою була операція в Ґренаді після трьох сотень вбитих у Лівані. Сценарій, позбавлений всякого ризику, прорахована постановка, штучна подія, гарантований успіх. Щоправда, обидві ці події, Ліван та Ґренада, свідчать про одну й ту саму політичну ірраціональність: перша, терористична, вислизала з-під усякого контролю; друга, повністю сфабрикована, достатньо контролювалась. Ні перша, ні друга не мали жодного сенсу з позиції політичної мудрости. Вони відповідають одна одній в тій порожнечі, що сьогодні визначає політичну сцену.

Та ж сама самореклама, те ж саме прагнення завоювати довіру, той сам культ вивіски в новій Рейґанівській ґенерації. Динамічна, ейфорична – чи, радше, така, що динамізує, ейфоризує. Щастя для неї – ідея не нова, й успіх – також не головний: все це вона вже має. Це вже не борці за щастя та успіх, а просто співчутливі. Ґенерація 60-70-х років, але вивільнена від усякої ностальгії, від нечистого сумління і навіть підсвідомости цих божевільних років. Ґенерація, очищена ніби за допомогою пластичної операції від останніх слідів марґінальности: нове обличчя, нові нігті, відполіровані нейрони, в повному озброєнні програмного забезпечення. Ґенерація, що не впадає в амбіції, що не збурюється від енергії витіснених бажань, але така, що втратила потяг до марґінальности, яка любить бізнес не лише заради вигоди та престижу, а скоріше як певне технічне досягнення та технічне шоу. Вона обертається навколо мас-медіа, реклами та інформації. Це вже не монстри бізнесу, але служники шоу-бізнесу, оскільки сам бізнес став шоу-бізнесом. Clean and perfect [3]. Япі. Саме слово прославляє цю радісну зміну. Відносно попереднього покоління не було жодної болючої ревізії – просто ампутація, амнезія, відпущення гріхів – трохи ірреальне забуття, що змінює надзвичайно яскраву подію. Япі – це не перекинчики з табору бунтівників, це нова, впевнена в собі раса – амністована, виправдана, яка легко трансформується в перформативну, байдужа за своїм світоглядом до будь-якої іншої мети, крім зміни та промоушена (промоушена всього: товарів, людей, досліджень, кар’єр, способу життя). Можна уявити, що орґія 60-70-х років звільнює місце мобільній та позбавленій ілюзій еліті, але, ні: в кінцевому рахунку в саморекламі вона намагається бути мобільною та захопленою. Але її захват зманіжений: в справах, політиці чи інформатиці вона рухається вперед, не надриваючись, вона постає зманіжено-працездатною. Її гасло може бути таким:

YOU CANT HAVE YOUR MONEY AND SPEND IT TOO!
YOU CANT HAVE YOUR CAKE AND EAT IT TOO!
YOU CANT HAVE YOUR WIFE MONEY AND FUCK IT TOO!
YOU CANT LIVE AND HAVE YOUR LIVING TOO! [4]

Але ця легкість безжальна. Її логіка безжальна. Якщо утопію втілено – нещастя не існує, наявність злидарів видається невірогідною. І якщо Америка воскресла – значить, знищення індіанців не було, не було В’єтнаму. Під час своїх частих відвідин багатих ранчерів чи промисловців Заходу Рейґан навіть гадки не мав про існування злидарів і вже тим більше не зустрічався з ними. Він знав лише очевидність багатства, тавтологію могутности, яку підніс до масштабів всієї нації і навіть всього світу. Знедолені будуть приречені на забуття, відкинутість і навіть просто на зникнення. Це логіка взірця must exit. Poor people must exit [5]. Ультиматум багатства, продуктивности викреслює злидарів. І робить це з повним правом, оскільки вони мають нетактовність ухилятися від загальної згоди.

Злидні, яким всі прагнуть зарадити, які знаходяться під прицілом суспільної турботи – все це руйнується під ударом провіденціального (президентського) декрету. Так, наче Страшний Суд вже здійснився. Файних визнали за файних, решту вигнали. Покінчено з доброю волею, покінчено з брудною совістю. Злої пам’яті третій світ знищено. Він був помічним лише нечистому сумлінню багатих, і всі зусилля його врятувати були приреченими на поразку. Кінець. Хай живе четвертий світ, той, про який кажуть: “Утопію втілено, нехай ті, кому в ній нема місця, зникнуть”, світ, який вже більше не має права піднятись на поверхню, disenfranchised [6], позбавлений слова, підданий забуттю, вигнанець, який має загинути у невідворотності другого рівня.

Disenfranchised

Одне за одним втрачають вони спочатку свої соціальні права, роботу, згодом авто. Наостанку drive’s license, нарешті, посвідку особи. Цілі групи населення поринають у забуття, в тотальне відчуження. Звільнення було історичною подією: це було звільнення кріпаків і рабів, деколонізація третього світу, а в нашому суспільстві ним стало завоювання рівних прав: права на працю, права голосу, права на секс, права жінок, ув’язнених, педерастів – всіх тих прав, що визнані зараз усюди. Нині права – всюди. В принципі, світ звільнено, він не має за що зараз воювати. Водночас, цілі групи (як і окремі індивіди) спустошують себе зсередини. Суспільство забуло про них, і вони самі забули про себе. Вони опинились за кадром, вони зомбі, приречені на те, щоби завжди залишатись в сутінках, і на статистичну криву зникнення. Вони – четвертий світ. Цілі сектори наших сучасних суспільств, цілі країни третього світу провалюються в цю безлюдну зону четвертого світу. Але якщо третій світ ще мав політичний сенс (навіть якщо це було його нищівною поразкою), четвертий світ його не має. Він позаполітичний. Він є результатом політичної байдужости наших суспільств, соціальної байдужости наших розвинутих спільнот, відторгнення (екс-комунікації), якому піддаються якраз ті суспільства, що базуються на комунікації. Це відбувається в масштабі всього світу. І порівняти це можливо лише з тим, як тисячі тонн кави спалювались в топках локомотивів задля підтримки світових цін. Чи з тією частиною первісного племені, яку внаслідок перенаселення пророк вів до загибелі, як зграю лемінгів, яка має зникнути за небокраєм океану. Сама політика Штатів стає негативною. Вона не націлена більше на соціалізацію, інтеґрацію, створення нових прав. За видимістю соціалізації й співпричетности вона десоціалізує, не звільняє, а виганяє. Соціальний лад обмежується обмінами, технологіями, передовими групами і, функціонуючи таким чином, паралізує цілі зони, які стають резерваціями, чи навіть смітниками, пустищами, новітніми пустелями для нових жебраків, подібно до того як перетворюються на пустелі території навколо атомних станцій чи автотрас. Для їх порятунку нічого не зроблять, але, мабуть, тут і неможливо щось зробити, оскільки звільнення, емансипація, ріст вже відбулись. Тому тут нема елементів майбутньої революції, це є невиправним результатом орґії могутности та незворотної концентрації світу, як наслідку цього розвитку. Виникає одне-єдине питання: яким буде результат цього прогресуючого закріпачення (яке вже за Рейґана і Тетчер має такі жорсткі форми).

Але поставимо перед собою питання про популярність Рейґана. Проте варто визначати, яку саме довіру йому було надано. Вже занадто все це добре, щоби бути правдою: як сталось, що всі бар’єри впали перед ним? Як сталось, що жодний хибний крок, жодна невдача не можуть підірвати довіри до нього, яка парадоксальним чином лише збільшується (що так надзвичайно дратує наших французьких керівників, які досягають завжди зворотного результату: чим більше вони демонструють ініціативи і доброї волі, тим більше падає їхній рейтинг)? Справа як раз у тому, що довіра, якою вшановують Рейґана – довіра парадоксальна. Подібно до того як розрізняють реальний сон і сон парадоксальний, треба було б розрізняти реальну і парадоксальну довіри. Першою нагороджується людина чи вождь завдяки чеснотам та успіху. А парадоксальна довіра – це довіра, яку викликає хтось завдяки поразці чи відсутності чеснот. Прообразом цього є ефект несправдженого пророцтва, добре відомий в історії месіянства і мілленарізму, внаслідок якого група не зрікається свого провідника і не розпадається, а навпаки, гуртується навколо нього і створює релігійні інститути, подібні до сект чи церкви, щоб зміцнити віру. Інститути ці тим міцніші, що видобувають свою енергію з несправдженого пророцтва. Ця “надбудована” довіра жодного разу не страждала через свою невідповідність та слабкість, оскільки походить від заперечення поразки. Та ж сама дивовижна аура огортає довіру, якою вшановано Рейґана, і змушує думати, що американське пророцтво про велике майбутнє втіленої утопії, що поєднується зі світовою потугою, було приреченим на поразку, і з цього удаваного героїзму, покликаного увінчати історію двох століть, ніщо в дійсності не реалізувалось, а Рейґан – наслідок недолугости цього пророцтва. За Рейґана ця колись ефективна система цінностей ідеалізується і стає уявною. Образ Америки стає уявним для самих американців, не дивлячись на те, що його, безсумнівно, достатньо скомпрометовано. Це перетворення спонтанної довіри в довіру парадоксальну, а реалізованої утопії – в уявну гіперболу мені видається вирішальним. Проте, можливо, все не так просто. Оскільки мова не йде про те, що образ Америки в уяві самих американців сильно спотворений. Мова не йде про те, що віраж ери Рейґана більший, аніж перипетія історії. Who knows? [7] Це так само складно вияснити, як і диференціювати сьогодні процес і симуляцію процесу, політ і симуляцію польоту. Америка також увійшла до цієї ери незрозумілости: чи є реальною її могутність чи це симуляція могутности?

Чи може Рейґан розглядатись як символ сучасного американського суспільства – суспільства, що володіло справжніми рисами могутности, і яке зараз увійшло до стадії “ліфтинґу”. Можлива інша гіпотеза: Америка вже не та, що колись, але продовжує розвиватись тими ж темпами, вона в гістерезисі могутности. Гістерезис – це процес, що триває інерційно, ефект, який продовжується, і коли те, що породило його, вже зникло. Можна також казати про гістерезис історії, гістерезис соціалізму тощо. Наприклад: це тіло продовжує функціонувати, рухатись за рахунок набутої швидкости за інерцією, чи як людина, що, знепритомніла, але ще зберігає рівновагу. Чи смішніше: як роверисти з роману Жаррі Надсамець, що вмерли від виснаження під час переїзду Сибіром, які водночас крутять педалі і рухають Велику Машину, що перетворює трупне застигання на кінетичну енергію. Надзвичайний винахід: мерці можуть навіть збільшувати швидкість та рухати машину краще, ніж живі, через те що в них нема жодних проблем. Чи не подібна Америка на цей гротеск Альфреда Жаррі? Але, водночас, якщо і був очевидним збій в роботі чи в чарах американської машини, хто зможе сказати, чи він є наслідком депресії чи наслідком переохолодження механізмів?

Америка, звичайно, менше, ніж Европа, страждає від того, що звільнилась від великих ідей та історичних пристрастей, оскільки не вони визначають її розвиток. Вона набагато більше страждає через зникнення опозиційних ідеологій і послаблення всього, що їй протистояло. І якщо би вона була могутнішою протягом двох десятиліть по Другій Світовій війні, то ідеї і пристрасті, що б протистояли їй, також були би сильнішими. Американська система могла би бути жорстоко атакована (навіть зсередини – в 60-70-і роки). Зараз Америка вже втратила колишню гегемонію й вже не відіграє ролі монополіста, але певною мірою її лідерство безперечне та безсумнівне. Вона була втіленням могутности, а стала моделлю (підприємством, ринком, вільною ініціативою, перформансом), що є універсальною навіть для Китаю. Інтернаціональний стиль став американським стилем. Америці дійсно вже ніщо не протистоїть, агресивні околиці розсмоктались (Китай, Куба, В’єтнам), потужна антикапіталістична ідеологія позбавилась своєї субстанції. Здебільшого, на Сполучені Штати, як і на весь світ, впливає той ефект згоди, який зараз асоціюється з Рейґаном. Ефект довіри, рекламности та втрати обороноздатности потенційним супротивником. Те саме відбулось із Рейґаном: поступово все, що протистояло йому, зникло, поруч з ним нема нічого, що б дозволило відзначити його політичний геній. Згода за рахунок зникнення опозиції. Політичний декаданс і влада реклами. Те саме стосується Сполучених Штатів в світовому масштабі. Американська потуга, здається, не інспірована жодним власним генієм (вона існує за інерцією, від випадку до випадку, в порожнечі, скута власною ж силою), навпаки, Америка обмежується одномоментними образами, рекламними кампаніями. Існує ніби мітична і рекламна могутність Америки, розповсюджена на весь світ, яку можна порівняти з поляризацією реклами навколо Рейґана. Таким чином, за посередництвом свого роду доданої вартости, показової, авторефернційованої та позбавленої справжнього підмурівку вірогідности все суспільство стабілізується шляхом вприскування реклами. Стійкість долара на світових ринках – символ і найкращий тому приклад.

Проте ця метастабільність є неміцною як у зовнішній політиці, так і у внутрішній. Оскільки, по суті, своїм існуванням вона зобов’язана лише згасанню всякої справжньої альтернативи, зникненню опору та антитіл. В цьому справжня криза американської потуги, криза потенційної стабілізації, здійснюваної інерційно, піднесення могутности в порожнечі. В багатьох моментах ця криза нагадує втрату імунітету в надто доглянутому організмі. Тому ракова хвороба Рейґана видається мені поетичною іронією. Рак в певному сенсі подібний до цього ілюзорного доведення, до цієї ейфорії тіла, яке більше не продукує антитіла, і якому надлишок активности загрожує руйнацією. Глава наймогутнішої світової держави вражений раком! Влада, охоплена метастазами! Два полюси нашої цивілізації поєднались! Втрата президентського імунітету, майже СНІД! Це має знаменувати початок загальної імплозії (влада на Сході вже довший час уражена некрозом).

Але не треба надто поспішати, і краще в даному випадку мати на увазі менопаузу. Ремісія громадської думки, загальний рух до центру після конвульсій 70-х, відміна будь-який нових небокраїв, консервативне і рекламне керівництво справами, елементарна, позбавлена розуміння майбутнього перформативність, економія і тренінг, бізнес і джоґґінг, кінець кайфу і орґії, реставрація натуралістичної утопії задуму і біосоціологічної консервації раси – чи не означає це все кінець могутности і входження в істеричну ейфорію менопаузи? Або, іншими словами, чи не є рейґанівська фаза лише тимчасовим видужанням, оновленням, яке, хоча й приходить слідом за депресією, але провіщає нове загострення? Тепер будь-який “новий небокрай”, будь-яке нове “мислення” Кеннеді, видається неможливим. В тому й полягають глибокі зміни, що мали місце в американському духові часу: ефект Рейґана втомив всю націю.

До того ж ефект менопаузи не є характерною рисою Америки, він відчувається у всіх західних демократіях і лютує усюди як в культурі, так і в політиці, як в індивідуальних афектах так і в ідеологічних пристрастях. Залишається чекати, що наш вступ в третє тисячоліття буде супроводжуватись зустрічами третього типу (на жаль, у нас вже була своя запізніла пристрасть – фашизм). Що стосується американської реальности, то навіть з “підтяжками” вона зберігає масштаб, надрозміри, і в той сам час – первозданну дикість. Всі суспільства кінець кінцем вбирають маску, так чому ж це не може бути маска Рейґана? Але лишається незмінним те, що було на самому початку: простір та геніальність задуму.

Переклав Антон Борковський

1. Коли справи рухались.

2. Америка повертається.

3. Чисто та досконало.

4. Ти не можеш витратити гроші і мати їх!
Ти не можеш з’їсти пиріг і мати його!
Ти не можеш з’їсти дружину і грати її!
Ти не можеш прожити життя і мати його!

5. Бідні мають піти геть.

6. Втрата громадянських прав.

7. Хто зна?