Тарас Возняк

Кожен-бо ангел - жахливий, або Естетика contra етика

© Т.Возняк, 2002

Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну?
Хай би який і почув, і притис би мене
раптом до серця, – я згину тоді, бо сильніший
він є від мене. Адже ж красота – не що інше,
як початок жахливого. Ми іще терпим його
і дивуємось дуже, чому красота не воліє
знищити нас. Кожен-бо ангел – жахливий.
Райнер Марія Рільке, Дуїнянські елегії,
Перша елегія (1. – С. 157)

Філософською банальністю є проблема сепаратности, а отже – конфліктности етичного та естетичного первнів. Нікому досьогодні так і не вдалося переконливо звести одне до іншого, чи вивести одне з іншого. Попри всю словесну еквілібристику між ними завжди залишається хоч мінімальна та мало помітна, але тріщина, яка цілком достатня для копитця диявола. Ба більше – часто багато хто вдавався до доволі нечесних метафоричних підмін – пропонуючи щось подібне до “краси праведности” чи “праведности краси”. А принагідно згадував про те, що “краса врятує світ” – за Достоєвським. Однак все це, на жаль, не більше, ніж екзальтації.

Але, здається, є одна характеристика, яка кардинально розмежовує етичне та естетичне. А саме – свобода. Це вона і є тією зяючою порожнечею, що творить тріщину між ними. Однак це, ясна річ, не філістерська свобода у нічних капцях чи фриґійському вже зацукрованому каптурі, а жахлива свобода, що межує із сваволею. Можливо, це дійсно жахлива свобода/деспотія Робесп’єра чи свобода/аморальність де Сада. Багато абсолютно а-моральних, чи для більшого наголошування поза-моральних речей – красиві. Красиві абсолютно нелюдською жахливою красою. “Кожен-бо ангел – жахливий”, – писав Райнер Марія Рільке.

Боюся наразитися на справедливу нищівну критику з позицій моралі, однак перше, що зблисло у запаленій голові по огляді кадрів, коли літачок шахідів врізався у Світовий торговий центр 11 вересня 2001 року – це не усвідомлення миттєвої смерти тисяч людей, а заціпеніння перед жахливою красою цього акту. Осмислення та співчуття потребують застановлення, якогось часу. Натомість краса, навіть якщо вона така жахлива, пронизує, вона блискавична. Краса не зв’язує, як етика чи мораль. Вона безстороння щодо тебе, вона холодна. Краса ширяє у обширах поза-морального. А отже – жахливого.

Кант спробував втекти від цієї свободи, посилаючись на розум. Вільна людина чинить тільки розумно. Для нього “закони свободи” “вказують на те, що має відбуватися, хоча, можливо, ніколи і не відбувається; цим вони відрізняються від законів природи, в яких йдеться тільки про те, що відбувається” (2. – Т.3. – С. 659-660). І тут Кант виконує головоломний кульбіт – неначе поєднує непоєднувані закон та свободу у своєму моральному імперативі. Однак це тільки окраса його філософських конструкцій – життя давало і дає зовсім інші відповіді.

Світ не розумний, а отже і мало моральний. У ньому буяють пристрасті. Він щомиті пробує вирватися у поза-моральне як свавільне/вільне чи красиве. Ба більше – випробовує розумне та моральне естетичним, щоразу більше перверсуючи у розумінні цього абсолютно вільного (до збоченства) естетичного. Можливо навіть випробовує на свій спосіб банальне розуміння божественного, втіленого для посполитих у простацькій моральності.

Однак завжди етика та мораль пов’язані із виконанням певних зобов’язань. Поль Рікер, виходячи з того, що “закон чи норма мають дві характеристики – універсальність та примус, – суть яких чудово виражає термін “належність/повинність””, пропонує навіть певну ієрархію таких зобов’язань, рекомендуючи “використовувати термін “етика” щодо сфери праведности і термін “мораль” щодо сфери “належного/того, що мусить бути”” (3. – С. 39).

Політика як система “спільного”, “усуспільненого” співіснування завжди трактувалася як публічна царина етичного, моралі. Принаймні напозір. Тому Рікер, слідом за Арістотелевою “Нікомаховою етикою”, бачить політику “у якості сфери здійснення прагнення до праведного життя” (3. – С. 46). Важливою характеристикою політики як сфери здійснення праведних цілей є її публічність – кожен політичний акт спрямований не на сокровенного “мене”, не на інтимного “тебе”, а на незнаного мені “третього” у полі політичного. І у цьому задеклароване не тільки бажання “жити разом” і якось урегульовувати це життя, але й обов’язкова вимога толерувати цього “третього”. Або його придушувати, утворюючи ієрархічні єдності – реґіони, нації і врешті держави.

Тому такі антиестетичні, далекі від свободи всі політичні проєкти. Вони мають дуже мало спільного із свободою, а отже і естетикою. Хоча ледь не всі вони декларують, що створені для поширення свободи. Творення націй і держав насправді не є втіленням праведности чи хоча б справедливости, як це повсякчас декларують. І що найсумніше – це тільки утворення інших ієрархій, а не реалізація свободи. Таким чином, етика, мораль та політика дійсно не настільки пов’язані із свободою. Задля краси викладу можемо обмежитися лише цією, може й доволі сумнівною, однак красивою (що достатньо) та необхідною нам, декларацією.

Натомість мистецтво було резервуаром, куди (якщо говорити про чисту естетику) – каналізувалася свобода аж до сваволі як повного позаетичного. “Адже ж красота – не що інше, як початок жахливого. Ми іще терпимо його і дивуємось дуже, чому красота не воліє знищити нас. Кожен-бо ангел – жахливий” (1. – С. 157). Під “жахливим” ми тут розуміємо, звичайно щось поза-людське, щось, що робить людське життя не таким убезпеченим етикою, утилітарною мораллю чи хоча б політичною ієрархією або ж політичною конвенцією. Ба більше – і сучасне мистецтво вирвалося з пут умовної свободи якогось “золотого перетину” чи “золотого стандарту”, “ідеалу”. Воно прорвалося у сферу повної свободи/сваволі. “Зникло мистецтво як символічна домовленість, яка відрізняється від чистого та простого продукування естетичних вартостей, яке відоме нам під назвою культури – безкінечного поширення знаків, рециркуляції минулих і сучасних форм. Немає вже ні основного правила, ні критеріїв для суджень, ні насолоди. Сьогодні в області естетики вже не існує Бога, який здатен впізнати своїх підданих. Чи, послугуючись іншою метафорою, немає золотого стандарту ні для естетичних суджень, ні для насолод. Це – як валюта, яка від сьогодні не обмінюється...” (4. – С. 23-24).

Попередні судження стосуються власне трагічно сучасного, дійсно вільного до жаху мистецтва. “Пройшовши через звільнення форм, ліній, кольору та естетичних концепцій, через змішування всіх культур та стилів, наше суспільство досягло загальної естетизації, просування всіх форм культури (не забувши при цьому і форм антикультури), підйому всіх способів відтворення та антивідтворення... завдяки засобам масової інформації, теорії інформації, відео – всі стали потенційними творцями” (4. – С. 25-26).

Але, як і колись, так і тепер було і змішування жанрів, коли етичне пробували “поєднати з”, а як на мене, то “виродити у” естетичне (мистецтво, яке лікує суспільство, яке рятує суспільство тощо), чи естетичне “виродити у” етичне (суспільне життя має бути не лише утилітарним, вигідним, але і естетичним). Виплодами такого помішання функцій та ролей і стали монстри від політики (суспільно узгодженого співжиття), яких можна класифікувати за кількома категоріями на:

– маніяків;
– терористів;
– злочинців проти людства, вони ж, як правило, виступають як великі політики.

Дуже часто різниця між ними тільки у засобах і ресурсах, які їм доступні, та висновуваній із цього суспільній оцінці. Дрібний естет скидається на маніяка, середній – на терориста, крупний – на політика. Пригадаймо ґрадацію “я” – “ти” – “третій”.

Однак, єднаючою їх рисою є змішання царин своєї активности та засад, які для цих царин властиві – втягнення у царину етичного – тобто суспільного та зобов’язуючого, абсолютно суб’єктивного фактору – естетичного з його свободою аж до сваволі. Абсолютно зрозуміло, що у сфері між-суб’єктного немає місця на сваволю суб’єктивного. У сфері між-суб’єктних відносин мусимо все ж погоджувати свої дії, вже не кажучи про сферу політичну. Інколи це між-суб’єктне навіть пробує натягнути на себе шати “об’єктивного”. Але це “об’єктивне” суспільного життя, яке сакралізоване в “естетичному” (тобто допустимому та багатому ) відводить крайньому суб’єктивному естетичного доволі мале місце у своїй збалансованій/узгоджуючій/моральній системі суспільних балансів. Суть етичного зводиться до цього суспільного балансу співжиття. Інколи, правда, задля ефективности суспільний договір маскується під щось сакральне, як от заповіт (10 заповідей), закон. Але, балансуюча суть етичного очевидна. Етичне можливе тільки тоді, коли є принаймні двоє. Етичним можна бути тільки щодо когось іншого. Не можна уявити собі етичного соліпсиста. Йому просто не було б щодо кого бути етичним. Натомість, соліпсуючого естета уявити дуже природно. Зрештою, всі естети тяжіють, якщо не до соліпсизму, то до його ерзац-форм – індивідуалізму, егоїзму. Естетичні акти сучасних митців настільки відірвані від контексту, настільки вільні, що стають майже байдужими іншим як естетичні акти (навіть якщо вони жахливі у своїй сваволі – “нова експресія, нова абстракція, нові форми – все це чудово співіснує у загальній індиферентності” (4. – 2000. – С. 24)).

Якщо ж мораліст закрадається на територію естетичного, то це врешті-решт призводить до огидних результатів – від справедливої монотонности спальних районів всього посткомуністичного (і не тільки) блоку (кілок у могилу Ле Корбюз’є), до антиестетизму всього, що є совєцьким. В проєкті совєцьке мало б стати справедливим, а не красивим.

Як і всяка штучна конструкція, воно не стало справедливим, а водночас було програмно неестетичним. Воно мало бути таким. Зобов’язане було бути таким. Якщо і йшлося про красу, то лише метафорично, – як про етичну досконалість, що з власне естетикою нічого спільного не мало. “Краса піонерок” програмно неестетична, вона зорієнтована на етичну правильність. В моралізуючій естетиці панують несмак і нудьга.

Натомість, якщо естет виривається на територію етичного/суспільного, то він тлумачить суспільне як художник, етичне як естетичне. Він приходить разом зі своєю суб’єктивністю, програмною а-соціальністю, яка маскується під соціалізованість, етизованість, моральність. Насправді, його не цікавить суспільне благо, як би його не трактували – як ефективність суспільства, його комфортність, збалансованість через закон, суспільну мораль чи права людини. Він не тільки суб’єктивний, але і приходить із своїм естетичним суб’єктивним концептом. Він бачить все саме “так”, і це непояснимо. Він оцінює все саме з огляду на свій концепт, і не потребує пояснень.

Однак якщо він, окрім суб’єктивного естетичного концепту опановує ще й суспільними збалансовуючими механізмами, якими є “держава”, “влада”, “народ”, “єдність”, “партія” тощо, то він отримує змогу суспільної реалізації свого суб’єктивного часто свавільного естетичного концепту. Часто зорієнтовані на етику чи її похідні (як-от владу, ієрархію) суспільні механізми (держава, влада) дозволяють йому втілити свій абсолютно позаетичний естетичний концепт, зовсім не оглядаючись на суспільство. І тоді держава та ієрархія стають неначе мультиплікаторами його естетичних проєктів.

Ще більшим мультиплікатором естетичних проєктів стали такі новочасні форми опанування суспільством, нові форми влади, як мас-медіа, інформаційні мережі, в яких (за всього огрому безмежної інформації) насправді для звичайного відбирача/споживача інформації вона дедалі більше зводиться до примітивних/спрощених торгових марок чи брендів, як-от – Coca-Cola, McDonalds, Гетьман. Бренд завжди впізнаваний, бренд завжди вмовляють людям, а тому сьогодні бренд – всесильний. Консумпційним модерним суспільством маніпулюють через інформаційну мережу за допомогою вмовлених і всесильних, безвідмовних брендів. Суспільство споживачів не може бути ефективним без цієї кодової системи маркувань товарів.

Однак бренди можуть мати не тільки чисто економічне, але й політичне наповнення. Головною характеристикою справжнього політичного бренду є те, що він має бути проданим разом із своїм наповненням. Свого часу український електорат блискуче купив бренд “Партія зелених”, який насправді жодного серйозного відношення до зеленого руху не має. Чудово всі 10 років здійснення “Проєкту Україна” продається бренд “Комуністична партія України”, до якого 80 років привчали українське суспільство.

Однак, якщо вторгнення мораліста в царину мистецького призводить до нудьги та його смерти (о, яким правим був Оскар Вайлд), то вторгнення митця/естета у царину суспільного (від найнижчих форм – опанування сім’єю, міською громадою і врешті країною чи й замахом на долю всього людства) породжує маніяків, терористів та тиранів. Зрештою, всі вони є терористами. Естет, здійснюючи свій проєкт, не зобов’язаний узгоджувати його з іншими. Він в одній особі і творець, і глядач. Суспільство для нього – лише матеріал для проєкту. А він його ґвалтує. У мікроформах, як рекетир чи збоченець, або у мегаформах – як політичний діяч.

Фонд Леопольда фон Захер-Мазоха в особах Ігоря Подольчака та Ігоря Дюрича у співпраці з куратором виставки Єжи Онухом спробували продемонструвати це своїм проєктом “Кращі художники ХХ століття”. Виходячи з усвідомлення цієї вічної колізії етичного та естетичного, вони спробували показати, що насправді великими естетами (митцями?) ХХ століття були ті, кого ми зазвичай звемо маніяками, терористами та політичними злочинцями (іноді офіційно, чи ні) проти людства. Ними стали Аль Капоне та Боні і Клайд, Гаррі Трумен і Нікіта Хрущов, Мао Цзедун і Пол Пот, Кім Ір Сен і Саддам Гуссейн. Це люди, які прийшли у царину суспільного зі сфери естетичного чи свавільного.

Проєкт здійснювався для показу на Венеційському Бієнале 2001, яке бере на себе відвагу показувати все найкраще у сучасному мистецтві. Натомість за всі роки свого існування воно неначе і не зауважило найбільших митців чи естетів сучасности. Може тому, що вони своїм естетизуванням перейшли межу, відміряну людині суспільній, межу людяности. Бо естетичне як абсолютна свобода/свавілля дійсно є поза суспільним чи людяним. Воно холодне. Натомість у Венеції громадськість годують пісним росольчиком загнаного у етичні рамки (буквально рамки – чи вони з багету, чи у вигляді екрану, чи динаміка) “мистецтвом” (навіть якщо воно і від цього відмовляється). А зовсім не абсолютизованим та мультиплікованим естетичним, чи, як його консумпційним продовженням – брендом, торговою маркою, яка в абсолюті підміняє собою продукт. Справжні креатори, на думку авторів проєкту, заховалися під личинами терористів, маніяків та політиків.

Дійсно, дивне поєднання. Однак, тільки на перший погляд дивне, а насправді цілком обґрунтоване. Безмежна свобода у втіленні їхніх насправді естетичних, а не етичних проєктів, будучи підсиленою неймовірною потугою ієрархічних державних механізмів та сучасної техніки, дозволила їм досягнути ідеалу сва-волі – повного втілення їхніх маніакально пуристичних проєктів. Однак вони були втіленням саме їхньої персональної сва-волі, в якій “інші”, “треті” однозначно були задіяні не як суб’єкти зі сфери етики чи моралі, а як матеріал естетичного проєкту. Втілення естетського чи мистецького проєкту кожного з них для самого “матеріалу” (тобто “інших”, яких інколи були мільйони) поставало як терор. Для Молотова, Мао Цзедуна чи Пол Пота “класові вороги” були не чим іншим, ніж простим матеріалом пуристичного проєкту творення безкласового суспільства. А терор був насправді творчим методом. Зрештою, терор може бути спрямований не тільки проти людини, але і проти її довкілля – рукотворні моря та кукурудзяні перформенси Нікіти Хрущова чи гіперестетське креаторство Альберта Ейнштейна теж з ряду фундаментальних мистецьких здобутків. Куди там дрібномасштабному вже класичному ландартові чи кубістичній революції канонізованих браків та пікассів.

Однак широка публіка ніби не бачить цих по суті естетських актів саме як таких. Навіть вражаюче аморальна краса катастрофи 11 вересня мало кого витверезила. Акт 11 вересня розкрив жах безодні естетичного чи не найпромовистіше. Однак знову намарно. Як і Бухенвальд чи Нагасакі.

Здійснювані начебто заради “моральних” цілей (в їх нацистському, демократичному, комуністичному тлумаченні) акти побудови Третього Райху (Адольф Гітлер), знищення фашизму (Гаррі Трумен), побудови комунізму (Нікіта Хрущов) втілювалися в естетизовані, пуристичні (чистота раси, домінування у світі – в тому числі і в галузі прав людини, – побудова справедливого суспільства трударів) проєкти: Бухенвальд як засіб для очищення (естетизація) раси, вибух атомних бомб у Гіросімі та Наґасакі (очищення від скверни нетолерантних нацистських та фашистських естетів-пуристів), знищення класових ворогів (ҐУЛАҐ). Естетизм у абсолюті вів до пуризму. Для досягнення чистоти “проєкту”, власне, пуристичности, слід було докласти силу. Неестетичний матеріал опирався, його слід було долати, застосовуючи насильство, що його можна було по-різному іменувати, то як силу (Аль Капоне, Боні і Клайд) то як терор (Ульріка Майнгоф), то як владу (Пол Пот, Гаррі Трумен). Щоправда, інколи пуризм набував украй концептуальних форм (Ейнштейн) і сублімувався у терористочності досконало непояснимої формули Е=mc2. Що таке с2 не знає ніхто, однак це красиво і тотально. І все. Без пояснень.

Оскільки проєкт Фонду Захер-Мазоха все ж є художнім, то в ньому, звичайно ж, багато іронії. Він показує сучасних “художників” як творців торгових марок, брендів – Саддама Гуссейна як творця бренду східних парфумів (очевидно, з огляду на підозру у розробці отруйних газів), Нікіту Хрущова як творця бренду взуття (очевидно, на згадку про його незабутній виступ на сесії ООН), Гаррі Трумена як творця бренду листівок із милими трояндочками у формі атомних вибухів. Не бракує і простих маніяків, що не розгортали своїх естетичних проєктів так масштабно, як Адольф Гітлер чи Мао Цзедун. Вони тероризували свою околицю чи маленький Чикаґо.

Ще однією характерною рисою запропонованого Фондом Захер-Мазоха проєкту є його перверсивна еротичність. Але еротичність радше у сенсі Жоржа Батая як певного релігійного дійства (бо включеного у релігійний контекст), як певного переступу через релігійну заборону, як певної трансґресії. Безумовно, такий переступ є ознакою божевілля. А чи не є такими насправді вільними від Бога всі перелічені авторами естети? З іншого боку, “саме безумство по суті є божественним. Божественний і означає божевільний, той, хто відкидає розумні правила” (5. – С. 297), – наполягає Батай.

І тоді окреслюється ще одна тріщина, в яку стромляє своє копито диявол – жахаюча щілина між опертою на розумність мораллю та релігією. Релігія далеко не розумна, як нам намагаються довести. “Ми звикли ототожнювати релігію із законом, ми звикли ототожнювати її з розумом. Але ... ми повинні відкинути цей принцип. Я певний – у своїй основі релігія є руйнівною; вона відвертає від дотримання закону. Релігія вимагає щонайменше надмірности, вона вимагає трансґресії святого, святотатства, жертви, вона потребує свята, вершиною якого є екстаз” (5. – С. 297). Таким екстазом і є трансґресивний еротизм перелічених естетів від політики. А можливо й авторів проєкту.

Всіх екстазуючих естетів, представлених у проєкті, непереборно тягне до здійснення своїх естетичних проєктів через принесення жертви. Таке принесення жертви завжди здійснюється через певний релігійний ритуал. Ритуальними є і піроманські манії Адольфа Гітлера – безкінечні факельні походи, підпал Райхстаґу, врешті, крематорії. У проєкті для зняття заціпеніння перед його жахаючою перверсивністю, він подається як автор бренду газових плиток. Ритуальним для Кім Ір Сена є принесення у жертву десятків тисяч індивідуальностей у маніакальній схильності вибудовувати з людської маси свої “портрети”. Ритуалізовані людожерські “натюрморти” дрібніших маніяків.

Звичайно, цей проєкт викликав і викличе чимало заперечень і протестів (чого, зрештою, і добивалися автори). А можливо і просто огиди. Однак він цікавий саме з огляду на чистоту експерименту, бо начебто геть позбавлений етичного чи морального. Але, чи так це? Якщо йдеться про позу авторів, то радше – так. Однак, насправді, і вони не уникли певного моралізаторства. Показуючи жахливу безодню між етичним та естетичним у нашу наділену надпотужними засобами мультиплікації епоху, чи не пропонують вони нам проєкт, який є певним застереженням. Вони показують нам безумців, що кидаються сторчма у жахіття екстатичного естетизму та ще й тягнуть за собою цілі народи, а то й усе людство. А це далеко не ті старосвітські Джеки Патрачі чи збоченці Чикатили, а дуже часто наші шановані поводирі. Та й живуть вони, пострілюючи по черепах, не тільки у якійсь далекій Камбоджі, а у цивілізованому світі, поміж нас, щоб знову спокусити красивою перспективою майбутнього. Перспективою чи то шахіда, чи то борця за чистоту чи свободу нації. Бо саме задля краси нашого майбуття вони трудяться. От тільки чийого?

Львів, травень 2002

---

1. Рільке Р.М. Вірші. Київ: Дніпро, 1974.

2. Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 6 т.

3. Рикер П. Герменевтика, этика, политика // Москва: Academia, 1995.

4. Бодрийяр Ж. Прозрачность зла // Москва: Добросвет, 2000.

5. Батай Ж. Танатография Эроса // Санкт-Петербург: МИФРИЛ, 1994.