Дмитро Корчинський

“Це” і “Воно”

У буржуїв вважається добрим смаком, коли дорогі речі виглядають як дешеві. Разом з тим дуже дбають про нюанси. Знають, скільки коштують шкарпетки в отого, що в цього краватка від Ферре. Навіть годинники з білого золота, щоб були подібні на куплені на базарі. З відстані 25 м (нормальна відстань, якщо набої спорядженні шротом) натовп буржуїв та натовп колгоспників виглядає однаково. Час вимагає, щоб особистість приховувала себе.

Перед тим, як утвердитись скрізь, кожна нова історична доба спочатку йде на війну і являється там. Коли хочеш зазирнути в майбутнє, зазирни в очі мертвого солдата. Це не про війну, це про типологію. На межі століть солдат став носити колір бруду і сам став окопним брудом.

До того у червоних формених штанях французької армії ти навіть в строю лишався особистістю. Особистість має маскуватись на війні, а також у суспільстві.

Дев’ятнадцяте століття привнесло в літературу нового персонажа – детектива – людину, що викриває брехню. Внесок двадцятого століття – персонаж розвідника – людини, що бреше. Хоча, типологічно важливо не те, що бреше, а те, що маскується. Улюблений персонаж – особистість, яка приховує себе. Улюблений спосіб життя – демократія – безособова диктатура.

У старі часи особистість мала демонструвати себе. Не лише вірність, але і вірність собі. Її властивості позначались гербом і підкреслювались золотом. Зброя завжди присутня не для захисту життя, а для захисту гідности. Гідність – це тотожність собі. Тому блазень міг бути присутнім за шляхетським столом, але актор – ні. Актор – це людина, що приміряє особистості, відповідно викликає підозри щодо наявности власної. Предки здогадувались, що в постійній зміні ролей – щось нечисте.

Герої є, але вони не цікаві суспільній свідомості, вони не стають культовими фігурами. Останнім був Че. Відтоді – лише актори. Або ті, хто поводить себе як актори (як леді Ді).

Якось Бонапарту запропонували відзначити його найздібнішого шпигуна Шульмейстера орденом Почесного Леґіону. Боні, хоча й не був джентльменом, відповів: “Ліпше грошима”.

Це все ознаки фундаментальних моральних змін. Якщо наші предки християни, то хто тоді ми?

Наші діди жили в один час з Наполеоном, Тамерланом та Навуходоносором, а ми вже живемо в інший (з НАТО, ЕБРР та ОБСЕ).

Нашим онукам дев’яності здаватимуться прірвою. Вони не повірять, що ми не помітили як перейшли її.

Знахабнілий від безпеки громадянин благополучної країни, крім холестерину в крові має ще й підсвідомість (принаймні так стверджують “віденці”, які з неї годуються). Підсвідомість вже відчула зміну стосунків між особистістю і суспільством, яка полягає в тому, що особистість суспільству вже не потрібна. На тому боці прірви ми були потрібні як робітники, солдати, платники податків, споживачі, чиновники, володарі, вчені. Зробивши крок через прірву, ми залишилися в своїх функціях, проте, опинились в підозрі, що виконання їх – це лише форма соціального захисту.

3% населення можуть забезпечувати всіх продуктами сільського господарства; 0,5% – науковці та інженери; чиновників, офіціантів, робітників, поліцейських, набереться ще 20%. Це не означає, що 70% населення не потрібні, це означає, що потрібно лише 30 відсотків тебе.

На тому боці прірви володар був потрібен суспільству у всіх своїх життєвих функціях. Його вранішнє пробудження, одягання і полювання були політичними актами. Найвищі чиновники одержували звання відповідні до побутових потреб володаря (конюші, постільничі тощо).

Нас і сьогодні цікавить адюльтер президента, проте, гумор коханки короля був одним з найважливіших чинників европейської політики.

Король був потрібен суспільству 24 години на добу, президент потрібен півгодини на тиждень, коли підписує папери і відправляє державні ритуали.

III

Сковорода хотів, щоб на його надгробку було написано: “Світ ловив мене, але не впіймав”.

Таємниця нашого часу полягає у тому, що світ нікого не ловить. Ловить прокуратура.

Є країни в яких з кінця сімдесятих нічого не трапляється, мешканці яких насолоджуються небаченим добробутом, спокоєм, стабільністю. Майбутнє гарантоване всім строєм суспільства. Громадянин може планувати життя на десятиліття вперед. Такого ще ніколи не мало людство. Якби взяти будь-кого, з будь-якої доби після вигнання з Едему й показати сучасну Бельґію або Міннесоту, сказав би, що бачить Царствіє Боже.

Проте, вечорами мешканці вирію сідають біля телевізорів і довго споглядають вигадане пекло – фільми про ґвалтівників і вбивць, або світлі стрічки про нещастя. Я підозрюю, що душі праведників крізь шпаринки в стіні Едемського саду підглядають за пеклом. Чим бо вони ще мали займатись у своїй вічності?

Маніхеї підло брешуть, трактуючи життя через війну доброго світла і темного зла. Насправді нас розриває діалектичний конфлікт потрібного з цікавим. І заспокоює гармонійне поєднання неприємного зі шкідливим. По-справжньому нас цікавлять лише прояви і пригоди особистости. Відколи подвиги недопустимі – вона проявляється у злочинах.

Ми відчуваємо, що насправді вже не потрібні суспільству. Ми любимо телевізійних злочинців, бо вони мстяться суспільству за нас.

Муратов якось розповів цікаву історію. 1950 року він у сімнадцятилітньому віці опинився серед членів бандерівської боївки. Схрон був викопаний неподалік від Станіслава. Була осінь, випав сніг і вийти з-під землі стало неможливо – видавали сліди на снігу. Безвихідь пригнічувала, щоб чимось зайняти себе, люди по декілька разів на день перечищали зброю.

“В один з таких днів, – розповідає він, – сидів я поруч зі здоровенним вуйком з місцевих. Було якось особливо тоскно. І треба ж було мені брякнути: “Знаєте, вуйку, а Христос був єврей”. Відповіді не пролунало. Вуйко дочистив автомат, склав, вставив ріжок, дослав набій до патронника і вистрелив прямо в мене. Слава Богу, поруч були люди, підбили ствол, так, що черга вдарила у стелю. Вуйка притисли до стіни. Дячок-уніат, який був серед нас, сказав: “Заспокойтеся, Христос, безумовно, не єврей. Так, з єврейської родини...”

“Потім, – каже Муратов, – я ввійшов в моду як популярний оповідач біблейських оповідей. Відчував себе Левієм Матвієм. Розповідав все, що пам’ятав з Євангелій, Діянь апостолів. Для місцевих це було відкриттям. Двісті років свого панування в цих місцях греко-католицька церква не заохочувала читання Біблії”.

Втім, всі ортодоксальні церкви, приховували Святе Письмо. Всупереч поширеній думці, атеїзм продукується не вивченням природи, а вивченням Біблії. В ній занадто багато правди. Вона спокушає. Клерикали це завжди підозрювали. В єзуїтських колегіумах та університетах впирали на фізику та філологію, відколи вже не спрацьовували традиція та обряд.

Істина лежить за стіною, яку треба подолати. Стіна засвідчує присутність істини. Відсутність перешкоди унеможливлює осягнення. Вирій перебуває за бар’єром смерти, яка має бути виконана як вчинок. Або одержана через страждання. Якщо смерть недбала, то за нею пекло – не істина. Думка є істиною, коли форма її висловлення вражає. Святе Письмо відкриває істину лише тоді, коли між ним і мною пролягає мовний або політичний бар’єр, який має бути зламаний. Тому латинська Біблія є істиною для всіх, а німецька, хіба що для французів. Нерозбавлена Біблія – небезпечна. Кожну сторінку священного тексту треба розчиняти в тисячі світських сторінок.

У Біблії багато що бентежить. І те, що нас бентежить, свідчить про зміну культурного архетипу. Вважають, що двадцяте століття – час великих змін. Наївні! Ці зміни грандіозні.

Сам Бог змінився настільки, що зараз більше нагадує дао. Нам вже незручно, що Бог поводить себе як особистість. Внутрішньо ми вже зрадили Близькому Сходу заради Далекого. Раніше те, що Бог поводить себе як особистість та перебуває з кожним в міжособистісних стосунках, здавалося незручним лише видатним особистостям. “Чистий розум, що не має кордонів – є саме божество” – писав Геґель в “Житті Ісуса”, якого трактував по-маніхейськи. Сьогодні божественна особистість заважає всім.

“Бог – є любов”, – казав Христос, і це була революційна думка. Сьогодні це вже не думка. Технологіями любови просякнуто суспільство. Любов підступає до горла і вже трохи нудить. Тотальний Карнеґі і “Практика сексу” там, куди він не дістався. Гуманна система устійливіша за жорстоку. Особистість, щоб не заважала, не треба пригнічувати, її треба розчинити. Гуманний розчин триваліший за прес жорстокости. Сьогодні революція полягає в тому, що наш Бог – особистість.

На початку століття душею маленької людини займались Чехов у Росії та Фройд у Відні. Фройд вказав на те, що до багатьох душевних рухів не варто ставитись з містичним жахом, обожненням чи чеховським замилуванням. Природа багатьох проблем чисто фізіологічна, до їх вирішення потрібно підходити не з естетичним критерієм, а з клізмою. Чеховська маленька людина складається з едіпового комплексу простатиту та підсвідомого страху кастрації.

Найчастіше те, що ми сприймаємо за прояви нашої волі, є лише проявами суспільної інерції або роботою рефлексів. Себто, тут людина не проявляється як особистість.

Моя думка про квадрат гіпотенузи нічим не відрізняється від його думки про суму квадратів катетів, отже і в цій думці я не виступаю як особистість, як осібне. Як особистість в цій думці виступає лише Піфагор, мітична істота. Це – насторожує. Чи не мітологізуємо ми особистість?

І дійсно, якщо особистість визначається лише спрямуванням рефлексії, то рефлексія спрямована в порожнечу. Якщо у нас не одна душа на всіх, то чим моя душа після смерти відрізняється від твоєї? Мова, вся здатність спілкування, культура взагалі, ґрунтуються на однаковостях. На тому, що більшість подразників викликають у різних людей подібні реакції.

Людей систематизують за фізичними типами, яких небагато. Іще менше психологічних типів. Можна типологізувати за будь-якими характеристиками, і завжди таблиця не буде великою. Може бути багато варіантів сполучень, проте, все одно сьогодні живуть десятки тисяч таких самих, як ти. Коли-небудь опинившись в пеклі, ти займеш своє місце у величезному натовпі тебе. Тоді ти, нарешті, втратиш будь-які ілюзії стосовно власної індивідуальности. І це буде перша з приготованих для тебе тортур.

Антична амфора витончено красива. Проте, амфори не експонують в музеях. Їх мільйони. Радіють, коли їх знаходять, бо за їх допомогою можна датувати все те сміття, яке знаходиться з ними в одному археологічному шарі і яке, на відміну від них, є цінністю безвідносною до інших артефактів. Потворні ліплені баняки присутні у музейних вітринах замість амфор. І це насторожує. Невже убогим приготоване Царствіє Небесне, а нас не візьмуть?

Наївні вважають, що достатньо народитися, для того щоб одержати безсмертну душу. Проте, жорстоке середньовічне уявлення мало рацію. Більшість людей позбавлені душі і є лише знаряддями, що говорять. Душа надається разом зі шляхетством (у формі герба, чи громадянства міста-держави). Від такої людини очікуються особливі якості, особлива готовність, особливі зацікавлення. Душа є ознакою готовности до подвигу і проявляється лише в подвигах. Подвиг – заперечення суспільної інерції. Це та унікальність, осібність, яка є коренем слова і суттю явища.

“Господи, якщо вони такі як я, то навіщо мене так багато?”, – здивувався колись Юрко Топчій, споглядаючи всіх тих людей, які нахабно бажали нюхати той бузок, який шляхетно мали намір нюхати ми.

VII

Проте є проблеми, карколомніші за співвідношення особистости з іншими. Це стосунки особистости з тілом, а також з багатьма тілами, адже спільнота, нація, культура часом більше відповідають нашому уявленню про особистість, ніж члени спільноти, ніж належні до нації, ніж носії культури.

У стані бойового стресу адреналін вприскується в кров, обрій звужується, змінюються всі відчуття, у тому числі, сприйняття кольорів, уповільнюється внутрішній годинник, змінюється мислення і рефлекси. Особистість змінюється. Коли стрес минає, людина, зазвичай, не пам’ятає, що відбувалося.

Навички, які набуваються в звичайному, “побутовому” стані – не працюють в стані “адреналіновому”. Скажімо, всі методики відпрацювання бойового стріляння зводяться до того, що учень повинен бути переляканий до смерти і тільки так навчатися.

Прийоми для стресового стану мають набуватися у стресовому стані.

Існує ряд інших станів, у яких відбувається зміна особистости. Такими є високі стани, в яких тільки і можливе сприйняття та створення мистецтва.

Часто, сидячи на концерті симфонічної музики, ми довго не можемо “налаштуватись” на її сприйняття. Проте, іноді до глибини душі буваєш вражений мелодією, яку випадково почуєш у виконанні скрипаля-жебрака у підземному переході. Душа спонтанно набула високого стану і забриніла. Саме цей дивовижний факт розірваности душі турбував великого Сальєрі, коли він підсипав отруту одному автору і виконавцю популярних мелодій. Брудна потвора в побуті може творити чудеса в музиці. Одне одному не заважає.

Для будь-якої людини, з досвідом великих переживань, беззаперечним є те, що я у високому стані подібніший до тебе у високому стані, ніж на себе у побутовому. Ця подібність і неподібність настільки вражають, що доцільно говорити про наявність різних особистостей в одному тілі. Тіло – це коробка для особистостей, які сплять, і не спить завжди лише одна.

Побутова людина, адреналінова людина, натхненна людина, закохана людина, депресивна людина, а також безліч бісів становлять спільноту всередині тіла. Всі вони здогадуються і пам’ятають один про одного, як члени спільноти. Цікаво, яка з них потрапить до вирію, після того як коробка зламається?

VIII

Людина постійно опиняється в тій чи іншій спільноті, або в кількох одночасно. Дворова футбольна команда, гурток хорового співу, товариство з обмеженою відповідальністю, сім’я тощо. Проте, існують актуалізовані спільноти, члени яких гостро переживають свою приналежність. Такими є секти, деякі організовані злочинні групи, іноді мистецькі об’єднання, революційні організації на початковому етапі свого існування, подекуди наукові школи, нації в умовах війни тощо.

Розповідають, що Кіссінджер, якось виступаючи в кнессеті сказав: “По-перше, я – американець, по-друге, я – держсекретар Сполучених Штатів і лише по-третє, я – єврей”. На що Голда Меїр попросила його не забувати, що в Ізраїлі читають справа наліво. На відміну від Кіссінджера, вона належала до актуалізованої спільноти.

Про особистість ми достеменно знаємо лише те, що вона суб’єкт. Це означає, що думки та чуття здогадаються про те, що вони комусь належать. Будь-яка людина, яка актуалізувала себе в спільноті, безумовно, переживала спільні почуття, спільний страх, спільний гнів, захват, екстаз. І ці спільні почуття були незрівнянно сильніші за пережиті на самоті.

Для людини з досвідом психологічного прикордоння беззаперечним є те, що окрім “я” суб’єктом почуттів буває “ми”.

Ті, хто багато та результативно мислив, знають, що, насправді, ідеї народжуються не в головах, ідеї народжуються між головами. А поезія між серцями.

Існує психіка спільноти. Доводилося спостерігати, як однакові страхи чи ейфорія охоплювали членів актуалізованої спільноти, роз’єднаних сотнями кілометрів.

Є характер спільноти, і він проступає у вчинках і виразі облич належних до спільноти, і в інші часи зовсім не подібних один до одного людей.

Є доля спільноти. За нашими спостереженнями середній вік спільноти – сім років. Далі відбувається розпад і на рештках може виникнути нова спільнота, щодо якої спадковість часто сприймають за тотожність. Абревіатури переживають явища.

В рідкісних випадках доля спільнот становить культурний чи субкультурний архетип. Все це дає підстави уявляти актуалізовану спільноту як інтеґровану особистість.

Окрім людини та Бога існують інші особистості – спільноти, можливо, культури. Це доцільно тримати в пам’яті з двох причин. По-перше, для того, щоб не обманюватися стосовно свого справжнього місця в ієрархії особистостей. По-друге, для того, щоб не мати ілюзій щодо суду Божого, позаяк цей суд визнає кругову поруку.

Більшість наших уявлень про гідне і прекрасне походить з феодалізму. Наші мрії мають феодальну природу. “Вперед, до перемоги феодалізму!”, – справжнє, неусвідомлене гасло будь-якої революції. Феодалізм – це вища стадія анархізму і його логічне завершення.

Проте, це стосується не тільки нас. Бог веде себе як феодальний володар. Він судить згідно принципу кругової поруки. Він судить інтеґровану особистість, і ми несемо колективну відповідальність. Все, що відбувається в світі – прямо стосується тебе. Відповідно, ти маєш право на все і маєш за все відповідати. Бог – феодальний володар, ти – селянин в селянській спільноті.

Mit gefangen, mit gehangen.

Мені приємно повідомити лохам, що Царство Небесне влаштоване за зразком Парижа 1793 року. Тоді радою комуни були прийняті критерії підозрілости. Один з пунктів такий: підозрілими вважати тих, хто, не здійснивши нічого проти свободи, не зробив нічого для неї.

Тоді теж багато хто вважав, що вся ця революція їх не обходить. І от стоїть перед революційною трійкою такий суб’єкт і “лєпєчет”, що ні в чому не винен. “А що ти зробив для свободи?”

“Я ні в чому не винен”, – ще встигає він промичати перед тим, як з висоти 2,7 м лезо впаде йому на шию.

І ось душа його вже на небесах. І, не встигнувши отямитись, він раптом знову бачить перед собою трійку: Архангел Гавриїл, Архангел Михаїл та Архангел Рафаїл. “А що ти зробив для свободи?” – чує він громовий голос. “Як, і тут те саме?” – волає він. “Авжеж, сонечко. Залазь, брате, на пательню”.

Особистість – це метафора. Як будь-яку іншу істину, її можна побачити лише краєм ока. Особистість поводить себе як спільнота, і лише спільнота вповні відповідає нашим уявленням за особистість.

Ці сумніви доречні, і ми обґрунтовано можемо легковажити особистістю деякий час. До того, як пан повернеться. А він повернеться, і коли ми почуємо його тверду ходу за дверима і брязкіт шпор, ілюзія, що особистість лише метафора, миттєво зникне, і ми впадемо перед особистістю на коліна іще до того, як вона виб’є замок і увійде до нас, у кімнату для челяді, де ми проживаємо життя.

Послухати Нагірну проповідь у виконанні Спасителя або почути Слово, яке було на початку і в ньому було життя. Не думаю, щоб воно було нецензурне, як можна було б уявити, згадавши, що сьогодні ми зачинаємо життя у трохи непристойний спосіб.

Проте, найцікавіше було б підгледіти той момент, коли людина здійснила свою першу, найграндіознішу до сьогодні, найруйнівнішу революцію – протиставила себе природі і вперше нав’язала їй себе. Хоча, можливо, все було навпаки — нам просто дали копняка.

В початках існувало лише дві речі – природа та тотальна діалектика. Невідомо, як виглядала та мить, коли із приречености на протиставлення природа утворила собі дзеркало в людському розумі. Можливо, це був спалах світла і гримів грім. Як вибух. Втім, до вибухів дійшло значно пізніше, коли віднайшли революцію – тротиловий еквівалент метафізики. Це ж перше розділення, як і всі великі події, відбулося підступно тихо, так, що волосаті слони і мавпи нічого не помітили. Гола, майже позбавлена вроджених рефлексів та інстинктів істота із затонким у задній частині черепом піднялася над природою (мабуть, щось підпалила).

Ті, хто задовго до мене конструював свої мітології в інтересах панівних класів, – усі вони прагнули уявити момент великого розділення.

Вони гостро відчували його як виклик, як ляпас прекрасному, як первісну зраду.

Характерна риса людини та, що вона творець потворного.

Нежива природа не буває потворною. Також не буває потворних рослин. Навіть після їхньої смерти. Більшість тварин красиві. Огидні лише їхні трупи. Люди бувають красивими рідко. Більшість продуктів їхньої праці та життєдіяльности потворні. Вони єдині, хто продукують сміття. Саме через цю якість, а не через пласкі нігті, Платон мав би давати визначення людині. Брудний кінік Діоген не знав би тоді, що заперечити. Людина – це істота, що смітить. В океані прекрасного людина збудувала собі острівці зі сміття. Мислять – значить смітять. Саме тому Прометея прикували до скелі, й найпрекрасніший птах рвав його печінку.

Опанування вогнем та деякими ремеслами греки вважали ключовими ознаками розділення.

П’ятикнижжя трактує розрив, як гріхопадіння й вигнання з раю. Це сталося з набуттям етичних уявлень. Тобто, з появою першого загального уявлення щодо стосунків у спільноті, а, відповідно, і стосунків з Богом всупереч інстинктові. Розділення зродило свідомість.

Честертон вважає, що розрив відбувся, коли людина раптом замилувалася твариною і намалювала її.

Нав’язавши себе природі, людина почала творити другу природу – суспільство, технології, економіку, мистецтво.

Наша цивілізація вповні перетворилася на другу природу тоді, коли особистість перестала відігравати в ній провідну роль. Людина все ще необхідна, проте вже не в тих проявах, де вона є особистістю.

Стало можливим говорити про саморозвиток цивілізації, при якому людина присутня, як свого часу вона була присутня на краю великого льодовика.

Сенс майбутнього – повстання особистости проти другої природи. Мова не про знищення ватерклозетів. Адже в повстанні проти першої природи не були знищені зірки та сила тяжіння. Мова про те, що свавільна особистість має лишитися джерелом власної долі. Влада, якою не можна зловживати, – не є владою.

Ханська ставка буде влаштована посеред силіконової долини. Там буде поставлена юрта і прив’язані верблюди. Ми нав’яжемо себе як завжди: спочатку це буде агресивне жебрацтво, згодом ми будемо розбійники, а вже по тому князі.

Всі попередні революції мали, в тому числі, якийсь раціональний сенс. Оптимізувати суспільство, привести надбудову у відповідність до базису тощо.

Революція, що гряде, буде чистим екзистенціальним насильством. Вона не матиме жодного сенсу для суспільства.

Ми не потрібні цивілізації, як колись конкістадори не були потрібні індіанцям. Проте конкістадори палко любили індіанців і їхнє золото. Як ми зараз любимо мікропроцесори.

Незабаром одномірні зі здивуванням переконаються, що інформаційне суспільство – це феодальне суспільство.

Від дня поселення в Едемському садочку людина жила в активному світі. Світ випробовував людину і кидав їй виклики. Бути гідним – означало гідно реагувати. Праведник – це той, хто зберігає душевний спокій і віру в обличчі буремного диявола.

Сьогодні людина живе в пасивному світі, який не викликає і не випробовує. Гідність вже не може бути визначена через реакції. Відтепер праведник провокує. Він має зійти зі скелі в море. Не будуйте фортець – культивуйте коней. Вам не доведеться оборонятися, ніхто не прийде.

Диявол вчиться, янголи еволюціонують. У жорстокому і брудному світі минулого янгол являвся як образ неземної краси і потойбічного нереального світла. Сьогодні такі образи досягаються комп’ютерною обробкою кадру, лазерною світлотехнікою, успіхами матеріалознавства. Тому з недавнього часу янголи являються в подертих камуфляжах.

У Хайфі, на схилах міститься центральна квартира бахаїтів. Це кілька споруд і парк, побудовані без найменшої похибки, без тріщинки, без порошинки. Травичка до травички. Ніби пластмасові гілочки та листочки на деревах, абсолютно чисті поверхні. Підібрані за розміром дрібні камінці на доріжках. Я не уявляю, скільки людей щоденно доглядають за цим видовищем без недоліків, без випадковостей, без огріх. Чи нудило Вас коли-небудь від солодких картин зі “Сторожової Вежі”? Це та сама естетика.

Певно для людини з дев’ятнадцятого століття ця бахаїстська оаза могла б бути доказом того, що вирій існує. Проте, ми, люди з-за телевізора, швидше в юдейській пустелі знайдемо присутність божественного. Коротше, коли зустрінете янгола, не подумайте, що це неголений вбивця.

XII

Раніше диявол був жахливий чи спокусливий. Тепер він раціональний. Це основна його риса. Нечиста сила оселяється на цвинтарях, бо там досконала стабільність.

На початку індустріальної доби революція мала два шляхи: кидати дерев’яні черевики у вузли машин, чи створювати профспілку. Пролетарська революція була неможлива без індустріалізації, а новий феодалізм неможливий без ґлобалізації.

Необхідно із застереженням ставитися до екологічних та ностальгійних концепцій. В Інтернеті утримується не менше Бога, ніж у стайні.

Історія рухається не за законами історії, а за законами античного театру. Це стосується побудови сюжету і зміни картин. А коли сюжет вичерпано, стосунки персонажів заведені в глухий кут, коли репліки починають повторюватися, а будь-який варіант фіналу виглядатиме безглуздо, тоді зверху на мотузках спускають “бога з машини”. Він вирішує нерозв’язуване і пояснює глядачам мораль вистави. Він змітає зі сцени набридлих персонажів і дає знак хору співати фінал. І наступного дня починається нова п’єса.