|
|
|
Володимир ОстроуховПроблеми розуміння та історико-філософської інтерпретації феноменів “терор” і “тероризм”© В.Остроухов, 2000 Тероризм, як правило, й історично, й з огляду на площину моральну і площину політичну відрізняється від “державницького терору” незвідними в своїх сутнісних розбіжностях характеристиками. Однак разом із здобутками теоретичного аналізу в багатьох випадках практику сучасного тероризму ототожнюють з практикою “державницького терору”, незважаючи при цьому на сутнісні характеристики “класичної” форми цих нетотожних явищ. Адже у разі застосування терору спеціальними організаціями окремих країн проти інших держав мова вже не може йти про “ірраціоналістичні початки” або ж “політизацію емоцій” як про визначальну мотивацію терористичних акцій. Тут мова вже йде про ретельно заплановані акції на рівні державних органів та спецслужб або ж про певний різновид державної ідеології, яка при цьому активно втручається і в масову свідомість, створює моделі переконання кожного громадянина в необхідності та “справедливості” подібних акцій проти інших країн, акцій, що здійснюються навіть з порушенням їхнього суверенітету та територіальної цілісности. Дуже часто діяльність терористичних груп важко відрізнити і від кримінальних дій звичайних злочинців, як про це свідчить, наприклад дослідження Я. Немешем групи Баадера-Майнгофа з Німеччини [1]. Дж. Сеймовський, доповідач на 5-й сесії Міжнародної школи з роззброєння та конфліктів в Урбіно (Італія, 12-24 серпня 1974 р.), висловився з цього приводу, що ймовірно, вони ніколи не знайдуть юридичного критерію для тероризму, так, як не знайшли його для хуліганства. “Крадіжка, підпалювання, вбивство, тероризм, на думку юриста, – це тавтологія... ” [2]. Подібні висловлювання характерні й для найновіших монографічних досліджень інших сучасних авторів. Незважаючи на масштаби й виключно важкі наслідки й у нас в країні, і в усьому світі, як зазначає у зв’язку з цим професор Ю.М.Антонян, “тероризм у вітчизняній науці виявився абсолютно недостатньо досліджений; є стислі коментарі до кримінального закону, окремі статті в журналах та невеличкі розділи у підручниках з кримінального права та кримінології, є збірник документів (з дуже змістовними невеличкими коментарями) з історії тероризму у дореволюційній Росії, але досі немає великих праць, насамперед монографічних, з даної проблематики. Не існує кримінологічного поняття тероризму, а його визначення в російському кримінальному законодавстві викликає серйозні сумніви. Не виписана феноменологія тероризму, не виокремлені його вияви й загалом відсутня його типологія, незважаючи на те, що деякі різновиди терористичних акцій мають доволі специфічні риси. Нерозробленість типологічних питань перешкоджає адекватному розумінню природи й причин означеного явища, соціальних та психологічних механізмів його реалізації. Звідси недостатня розробленість юридичних аспектів і продуманість заходів профілактики й знешкодження терористичних актів” [3]. Правильно відзначивши недоопрацювання в сучасних теоріях – дослідженнях тероризму, Ю.М.Антонян у своїй цікавій і досить великій за обсягом праці припускається тієї ж самої, головної, на нашу думку, і прикрої помилки у генезі розуміння самого явища: ототожнює тероризм з терором, не роблячи при цьому ніяких застережень. Звідси в його дослідженні з’являються, наприклад, історично і теоретично неправомірні визначення й ототожнення явищ більшовицького і нацистського терору з практикою тероризму. “Терорист Лєнін” – таку назву має один із розділів його монографії, в якому автор визнає, що основною причиною для такого визначення практики ленінізму було те, що “Лєнін та більшовики розгорнули кровожерливий терор проти населення відразу після захоплення влади” [4]. Практика тероризму і практика терору ототожнюється Ю.М.Антоняном і при аналізі сталінських репресій в СССР. І свідченням цього є також теоретичне формулювання назви спеціального розділу. “Безпрецедентний сталінський терор (спроба пояснення державного тероризму)”, – так формулює російський дослідник цю назву, яка підтверджує і його подальший намір: довести тотожність між т.зв. державним терором та поняттям “державного тероризму”. На перший погляд, подібні ототожнення є несуттєвими припущеннями дослідника. Подеколи може здатися, що таке ототожнення має відповідні підстави. І справді, історія доводить, що Лєнін мав стосунок і до практики тероризму (що яскраво виявилося в його закликах до “побивання чорносотенців”, “підривів їхніх штаб-квартир”, до “обливання співробітників поліції кислотою”), і до практики терору (коли культивував застосування особливих заходів насильства з метою пристрашення своїх політичних противників). Проте між практикою терору і явищами тероризму з самого початку їхнього виникнення існувала й існує доволі суттєва різниця й розбіжності, які роблять неможливими їхнє цілковите ототожнення в теорії. Для розмежування смислу досліджуваних нами феноменів як явищ соціально-історичного характеру і потрібен спеціальний історико-філософський аналіз. Дослідження, в межах якого можна визначити особливості взаємозв’язку категорій і різницю смислу понять “тероризм” та “терор”. На мою думку, в даному разі особливу увагу потрібно звернути і на “генетичні взаємозалежності” цих явищ як специфічних різновидів насильства. Якщо насильство розуміти навіть як “спосіб самоздійснення історії людства”, “народний промисел”, як засіб, яким різні суспільні верстви, класи, нації і народи вирішували або захищали свої інтереси та існування, а терор – як особливий різновид насильства, який в історії застосовувався у тих випадках, коли “пряме”, “звичайне” насильство не призводило до запланованої мети, то слід відзначити і деякі особливі характеристики цих явищ. По-перше, терор або акції насильства, що здійснювалися заради залякування, паралізування волі, придушення опору противника, в історії завжди характеризувалися: а) системністю і періодичністю застосування; б) підвищеною жорстокістю і безумовністю виконання; в) особливим, додатковим вибором спільности людей, до яких застосовувалося насилля; г) специфічним станом суб’єкта насильницьких дій (особливістю ідеологічної, політичної та психологічної мотивації). Історично терор застосовувався переможцем до переможеною (поваленого) противника. Тероризм – це історично, навпаки, явище суспільно-політичного характеру, рух специфічного застосування насильства приниженою, слабшою стороною щодо сторони сильної, насамперед стосовно політики та дій владних структур. З огляду на це є доволі цікавим той факт, що у сучасних теоретичних розробках проблем тероризму російських спецслужб таке розмежування і принцип розуміння цих феноменів є вихідною позицією. “Між державним терором та опозиційним тероризмом існує різниця, яка полягає в тому, що державний терор – це відкрите насилля з боку правлячих еліт, що спираються на міць державних інституцій, а опозиційний тероризм – це насилля та залякування, до якого вдаються опозиційні режиму угруповання. Головною зброєю державного терору є репресії, опозиційного тероризму – терористичні акти. Тому надалі термін “терор” вживатиметься з метою найменування державного тероризму, а термін “тероризм” – опозиційного”, – читаємо у розділі “Зростання тероризму” “Білої книги російських спецслужб” [5]. Для терору не є обов’язковим конфлікт інтересів внутрішнього плану (наприклад, морально-психологічного). Але обов’язково потрібен конфлікт ситуації (як правило, “зовнішній конфлікт”, що має міждержавний або міжкласовий характер). Тероризм у своїй “родовій формі”, навпаки, як домінантний передбачає конфлікт інтересів та цінностей (конфлікт “внутрішнього плану”), який відбувається всередині певної спільноти (суспільства, громади, об’єднання). Такий конфлікт може мати соціальне, культурологічне, конфесійне (релігійне) забарвлення. Але насамперед він є конфліктом морального і психологічного планів. Історично терор здійснювався суспільно-леґітимними особами, які очолювали або брали участь у діяльності військових підрозділів або ж спеціальних організацій. Тероризм натомість історично був започаткований леґітимно невизнаними у функціонуючій системі державної (суспільної) організації та суспільної ієрархії індивідами. Тероризм – це передусім протестна, нелеґітимна форма насильницьких дій. І звідси – форма захисту інтересів поневоленої, пригніченої, обійденої в своїх правах, ображеної верстви у відповідній суспільній структурі. Терор, навпаки, засіб заради ствердження інтересів пануючих верств, завжди характеризувався нав’язуванням волі, інтересів та цінностей, і тому історично він виступає насамперед як леґітимне насильство. Відповідаючи на запитання, чи було застосування терору в умовах більшовицької диктатури випадковістю чи історичною неминучістю, Д.А.Волкоґонов відзначав, по-перше, елементарну розгубленість Леніна перед величезними проблемами, відсутність досвіду керування такою величезною країною, як Росія; по-друге, специфічну шкалу моральних цінностей, якою в своїх діях керувалися більшовики (загальна ситуація в країні визначалася суттєвою трансформацією моралі і моральности всіх суспільних верств населення країни); і, по-третє, яскраво виражений соціальний характер більшовицького терору. “За допомогою терору, – писав Д.А.Волкоґонов, – Лєнін розраховував зломити волю до опору у мільйонів людей” [6]. Він наводив документ (телеграму, яку Лєнін надіслав Зінов’єву після загибелі Володарського), де вимагав всіляко “заохочувати енергію та масовість терору проти контрреволюціонерів, й особливо у Петербурзі”, приклад якого здавався Лєніну “вирішальним” [7]. У випадку ж ґолокосту жахливі репресії та терор перетворилися із засобу досягнення мети на мету діяльности всієї соціальної системи. Ніколи ще в історії на рівні держави не приймалося рішення, що певну групу людей, разом із перестарілими, дітьми, жінками й щойно народженими малюками потрібно було винищити в найстисліші терміни, а потім здійснювалося таке рішення із застосуванням усіх засобів, що були в розпорядженні нацистської держави. Існує ще одна доволі суттєва особливість відмінности між терором та тероризмом. Терористичні акції – це передусім акції насильства, що мають кримінальний характер. Акції терору, як правило, незважаючи на їх злочинний характер з огляду на моральну оцінку, історично завжди знаходилися поза межами кримінального законодавства і не підлягали покаранню їхніх виконавців у діючій правовій структурі міждержавних або ж внутрішньодержавних відносин (історичним винятком є тільки засудження на Нюрнберзькому процесі нацистських злочинців). Звідси – і можливість подеколи вражаючих кореляцій між терором та тероризмом в історико-соціальній площині буття людської цивілізації. Наприклад, кореляції, що стверджує можливість подолання тероризму за допомогою терору, і зворотної, коли у випадках демократизації суспільного життя або ж розпаду тоталітарних режимів збільшується рівень злочинности, з’являється тероризм. Виникнення та поширення тероризму – це наслідок феномену появи самої можливости застосовувати насильство в умовах сучасної цивілізації слабшою стороною проти сильнішої сторони суспільства, населення окремої країни або реґіону. Дії терористичних організацій російських революціонерів історично передбачали ствердження цінностей, що містили в собі елементи “правди”, “істинности”, “достеменности” життєвого плану, які не можна було здійснити, довести, втілити іншим шляхом, ніж специфічним застосуванням сили й залякування владної частини суспільства. Конфлікт, внаслідок якого виникають терористичні угруповання, як правило, має специфічний характер. Він є конфліктом непрямим. Прямим конфліктом, з іншого боку, можна назвати конфлікт між державами, що вдаються для його вирішення до воєнних акцій, відкритого протиборства і терору. Характер прихованости основ конфлікту у випадках терористичної практики обумовлюється суспільною неочевидністю тих істин, що їх намагається захистити або утвердити суб’єкт терористичної діяльности. Ці істини поділяє тільки частина суспільства, здебільшого та, що становить переважну меншість. Вона існує як не визнана у функціонуючій, пануючій системі цінностей та офіційній світоглядно-ідеологічній системі. Разом з тим, і терор, і тероризм – це завжди застосування насилля всупереч загальнолюдським критеріям гуманізму. Тероризм – це ще й застосування насильства в ситуації розпаду загальносуспільної ціннісної парадигми та норм моралі. Тому стосовно практики терору, практика тероризму містить у собі, крім відповідної політичної та ідеологічної мотивації, ще й яскраво виражений моральний (або ж морально-психологічний) компонент. В історії теоретичного дослідження феноменів терору та тероризму відбулася одна дивна і доволі прикра, на наш погляд, річ. У категоріальних визначеннях цих понять (ми маємо на увазі, перш за все, характер інтерпретації, розуміння цих термінів) зникла історична специфіка смислу самих феноменів терору і тероризму як явищ соціально-історичного характеру. Цей факт теоретичного характеру є не зовсім уже таким тривіальним і для реальної практики боротьби з тероризмом. Річ у тому, що невиявленість смислу досліджуваних феноменів є суттєвою перешкодою для створення істинної, чіткої теоретичної концепції або ж теоретичного знання про терористичну діяльність. Недостеменність такого знання призводить на практиці до неправильних рішень владних структур та керівників спеціальних організацій, покликаних протистояти практиці тероризму. Так, наприклад, теоретичне ототожнення елементів того процесу, який може бути визначений і як національно-визвольний рух чеченського народу за його незалежність (і такий рух може мати не тільки політичний, але й соціальний та економічний характер), з акціями так званих “міжнародних терористів” на практиці означає для владних структур Росії варіативну небезпеку вибору неправильних засобів для вирішення багатьох нагальних загальнодержавних проблем. Окрім усього іншого, тут існує і небезпека сплутування реальних воєнних операцій з діями превентивного антитерористичного характеру, небезпека змішування елементів справжньої війни проти чеченського народу з практикою боротьби проти терористів. Як відомо, коректно визначений характер проблеми для військового командування на практиці означає відповідний вибір засобів та форми проведення силових операцій, акцій (бойових дій). Неадекватність у такому виборі потенційно сприяє поразці в конфлікті або призводить до великих втрат особового складу військових формувань. У даному разі ми не вдаватимемося до аналізу справедливости дій уряду Російської Федерації. Конфлікт і військове протистояння, що відбувається в межах Російської Федерації з огляду на міжнародні правові відносини – це внутрішня справа цієї держави. Однак існують і проблеми суто теоретичного соціально-філософського та історико-філософського плану. І з огляду на це неправильна інтерпретація сутности цього конфлікту також може призвести до негативних, небажаних наслідків (наприклад. копіювання російським суспільством того типу або шляху розвитку, який російськими ж істориками визначався як шлях у “зворотному напрямку історії”). Протистояння Росії та Чечні, яке внаслідок певних варіантів вирішення конфліктної ситуації призвело до скоєння ряду жахливих терористичних акцій у Москві, Волгодонську та інших містах країни (підриви житлових будинків, вокзалів, знищення мирного населення в установах торгівлі), має своїм підґрунтям не тільки конфлікт сьогодення, але й трагічне історичне коріння спільного існування російського та чеченського народів, яке однією зі своїх передумов у загостренні стосунків, окрім економічних, соціальних, політичних, психологічних, може мати навіть і чинники суто культурологічного характеру. “Взаємодія між представниками різних цивілізацій, – стверджує з цього приводу український дослідник тероризму В. Ф. Антипенко, – зміцнює їхню цивілізаційну самосвідомість, а це, в свою чергу, загострює такі, що поринають у глибину історії, або ж, можливо, що тільки сприймаються таким чином, суперечності та ворожість. Доволі прозоро це видно, наприклад, у процесі аналізу російсько-чеченського конфлікту, де тісні повоєнні відносини православних та мусульман на Кавказі значною мірою відіграли роль каталізатора конфлікту, ніж сприяли вирішенню проблеми, підґрунтям якої є недооцінювання історичних реалій” [8]. Сплутування змісту та значення понять тероризм і терор яскраво видно на прикладі застосування терміна “державний тероризм”. Цей різновид терору в його невірній, на наш погляд, термінологічній обгортці визначався в спеціальній літературі як “міжнародно-протиправне застосування державою сили або загрози сили для залякування інших держав та народів з метою зміни їхнього суспільно-політичного ладу або іншого зазіхання на їх національний та державний суверенітет” [9], і феномен, що визначався, по суті, мав до тероризму доволі опосередкований стосунок. “Державний тероризм” багатьма створювачами цього поняття кваліфікувався як “діяння, здійснюване відповідно до прямого задуму”. “Державна воля, детермінована в кінцевому рахунку інтересами правлячого класу, виявляється, – зазначав у своїй науковій праці один з відомих російських дослідників тероризму, – передусім у діяльності вищих органів влади та управління держави-суб’єкта цього міжнародного злочину” [10]. Як бачимо, ознаки тероризму як специфічного різновиду насильства у даному разі просто поширювались на окремі випадки міждержавницького протистояння. У.Р.Латіпов як “родовий об’єкт” “державного тероризму” визначав “загальний мир та міжнародну безпеку”, як “загальний об’єкт” – “міжнародний правопорядок”, який розумів як “правовідношення” [11]. Особливістю “державного тероризму”, як зазначав він далі у своїй кандидатській дисертації, є його “комплексний характер”, який виражається в тому, що “державний тероризм” об’єднує в собі інші міжнародні злочини та правопорушення [12]. У правовій літературі того часу і сформувався підхід до “державного тероризму” як різновиду міжнародного злочину особливого характеру. З огляду на це в окремих дослідницьких працях підкреслювалося, що поняття “державного” та “міжнародного” тероризму частково збігаються: терористичні акти міжнародного характеру, суб’єктами яких є держава, визначаються водночас і як “міжнародний тероризм”. Акти ж “міжнародного тероризму”, які здійснювалися окремими фізичними особами, “автономно”, зараховували до категорії злочинів міжнародного характеру й виокремлювали з сфери “державного тероризму”. Поняття “міжнародний тероризм”, як зазначає Є.Г.Ляхов, виникло на початку 70-х років. Термін “державний тероризм”, який до того часу тільки подеколи з’являвся в процесі дискусій в ООН, остаточно увійшов у науковий обіг в середині 80-х років, особливо після прийняття 34-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН резолюції “Щодо неприпустимости політики державного тероризму та будь-яких дій держав, спрямованих на підрив суспільно-політичного ладу в інших суверенних державах”. На превеликий жаль, ця практика має стійку тенденцію до поширення [13]. Сьогодні навіть пересічному громадянину зрозуміла суть цієї резолюції, яка мала б стати запорукою припинення практики “експорту революцій” в інші країни, практики прихованого втручання в суспільно-політичне життя окремих держав з боку спеціальних служб інших країн [14]. Однак у кожному конкретному випадку з огляду на зміст, спрямованість, мотивацію, мету, способи організації, систему забезпечення та інші чинники цієї діяльности, це була практика терору, а не тероризму. Поняття державного тероризму з огляду на історичний контекст змісту феноменів терору і тероризму є нонсенсом. Однак чи виступає в такій подобі реальний перебіг подій, що їх намагалися визначити за допомогою вищезгаданої системи понять? Наприклад, підрив лівійськими терористами Боїнґа РАN АМЕRІСАN у повітрі Великобританії над Локербі? В даному реальному випадку ми маємо дивну суміш, переплетіння ознак і змісту феномену терору і феномену тероризму: по суті, терористична акція, до якої вдаються особи, що належать до спеціальних служб іншої держави, таємно виконуючи політичну волю державних владних структур і створюючи прецедент дій терору в подобі тероризму. З огляду на це “державний тероризм” не може водночас не виступати і як тероризм “міжнародний”. Характерною ознакою в практиці застосування термінів тероризм і терор, окрім різного розуміння їхнього смислу, є ще й різні інтерпретації самого обсягу понять. “С.А.Ефіров у 1994 р. на засіданні “круглого столу” журналу “Держава та право”, – зазначає, наприклад, Ю.М.Антонян, – висловив доволі розумну думку: в широкому розумінні поняття тероризм можна застосовувати як об’єднуюче нелегальну підривну діяльність та усі різновиди державного терору, терористичної політики і геноциду. У вужчому значенні це поняття слід застосовувати головним чином стосовно нелегальних терористичних актів. Поняття ж терору тут зберігає своє первісне значення, яке виникло в період якобінської диктатури, – тобто значення державного терору” [15]. Ю.М.Антонян стверджує існування ще й “повсякденного розуміння” феномену тероризму. Як бачимо, в даному разі і нелегальна підривна діяльність, і геноцид, і терор, і ще деякі явища свідомо ототожнюються російськими “теоретиками” в інтерпретації їхнього значення. Подібні казуси знаходимо і у виникненні й застосуванні терміна “тероризм політичний” [16]. До чого ж призводить таке “вільне” поводження зі смислом понять і термінів, можна побачити на прикладі пропозицій Ю.М.Антоняна. який пропонує у російському Кримінальному кодексі додатково виокремити “кримінологічну групу терористичних злочинів” за ознакою такої характерної риси тероризму, як залякування. На думку Ю.М.Антоняна, до цього документа поряд з “викраденням людей”, “захопленням заручників”, “диверсіями”, “застосуванням насилля проти представника влади” та інших акцій варто включити і “збройне повстання”, і “заклики до насильницької зміни конституційного ладу”, і “збудження національної, расової та релігійної ворожнечі”, і “геноцид” [17], і ще багато інших протиправних дій, які вочевидь є надзвичайно віддаленими від феномену тероризму. Хоча залякування як певна ознака терористичної дії не впливає на характеристику вчиненого, стверджує при цьому Ю.М. Антонян, “вона має суттєве значення для оцінки ступеня суспільної небезпеки злочину та характеристики особистости винного, максимально наближуючи його до тероризму”. Важко навіть собі уявити, що могло б статися, якби ці пропозиції були реально втілені в практику сучасного російського судочинства.
Методологічні проблеми дослідження тероризму Терористичний бум, який можна спостерігати в останнє десятиліття, викликав величезний потік літератури: монографій, статей у наукових виданнях та періодичній пресі. Їх автори намагаються проаналізувати та пояснити природу, сутність та причини такого “неприємного” ренесансу тероризму. Аналіз цього феномену проводиться державними та суспільними організаціями, науковими інститутами, спеціальними службами [18]. Тільки соціально-політичним аспектам сучасного тероризму присвячені праці таких відомих російських дослідників, як В.В.Вітюка, О.С.ґрачова, С.А.Ефірова. Аналіз міжнародно-правового механізму можна знайти в розробках І.П.Блишенко, П.М.Валєєва, Л.Н.Галенської, М.В.Жданова, І.І.Карепеца, Є.Г.Ляхова, Л.А.Моджорян, Ю.М.Рибакова, Г.В.Старушенко та багатьох інших авторів. В Україні відомими дослідниками у цій сфері є В.Ф.Антипенко, В.О.Глушков, В.Б.Глущенко, В.В.Кругов та інші вчені. Останнім часом на теренах колишнього СССР стало помітним прагнення виробити єдину ефективну політику захисту особистости, суспільства і держави від актів терористичної діяльности. Тероризм досліджується як явище соціальне, соціально-психологічне, соціально-правове, як тип політичної поведінки, як різновид злочинної (кримінальної) діяльности тощо. Методологія аналізу в таких випадках включає в себе принципи соціально-філософського дослідження (визначення феномену в його об’єктно-суб’єктних взаємозалежностях), соціально-правового (соціального за походженням і змістом, правового – за визначенням), соціально-психологічного тощо. Втім, незважаючи на величезну кількість праць, присвячених проблемам тероризму, на сьогодні ми не маємо остаточного й єдиного варіанта теоретичної концепції, яка б науково-коректно подавала цей феномен соціального життя. Специфіка досліджуваного феномену, відсутність чітких меж, які дозволяли б коректно визначити його в існуючому обсягові соціально-філософського знання, багатоманітність форм та виявів, незвичність підходу до аналізу – серйозно перешкоджають створенню єдиноприйнятної та єдиновизнаної парадигми його розуміння. “Досить, наприклад, поставити завдання визначитися в тому, чим є на сьогодні політичний тероризм, – зазначав у зв’язку з цим відомий російський дослідник тероризму С.А.Ефіров, – щоб переконатися, що визначення цього поняття не така вже й легкодоступна річ” [19]. Якщо не зважати на правомірність визначення тероризму як “політичного тероризму”, то слід погодитися з Ефіровим у тому, що тут дійсно не зрозуміло, як і на якій підставі можна науково правильно відокремити його від інших “різновидів” терористичної діяльности, від різновиду так званого державного тероризму або ж від терористичних дій деяких угруповань повстансько-національного типу. Адже в кожному окремому випадку маємо тут прецедент вияву відповідного політичною кредо, політичного інтересу, мотиву, який визначається суспільно-прийнятними, або ж суспільно-неприйнятними цінностями у найширшому розумінні цих термінів. Подеколи стверджують, що підставою для виокремлення відповідних дій терористичного характеру в підвиди так званих “політичного”, “державного”, “націоналістичного”, “транснаціонального”, “внутрішньодержавного” та інших різновидів тероризму, є трансформація самої терористичної діяльности в сучасних умовах. Звертаються до багатоманітности мотивації такої діяльности, зазначаючи, наприклад, що сучасні акції так званого політичного терору давно перестали інспіруватися благочинними ідейно-політичними настановами, як це було, скажімо, за часів російської “Народної волі”, і відтепер все більше межують з інтересами фінансово-промислових еліт, а їхньою головною метою у багатьох випадках виступає насамперед залякування найширших верств населення, створення відчуття всемогутности окремих злочинних кланів, які намагаються збільшувати свій вплив на владні структури та демонструвати беззахисність своїх противників. Однак сам факт ускладнення і синтезу мотивів, мети терористичної діяльности, на мою думку, не може бути достатньою підставою для виокремлення її додаткових підвидів у загальнотеоретичній концепції. Те, що робиться в сучасній правовій та соціально-філософській літературі у сфері визначення феномену тероризму, на мій погляд, взагалі швидше нагадує термінологічну еквілібристику, ніж науковий спосіб визначення змісту, сутности поняття. Типовим прикладом тут може бути розуміння того ж “державного” або “міжнародного” тероризму. Американські дослідники Р.Клайн та Й.Александер, наприклад, визначають “міжнародний тероризм” як “особливий різновид таємних воєнних дій”. Р.Міллер, натомість, стверджує, що міжнародну терористичну діяльність слід розглядати як “конфлікти малої інтенсивности”. Незбіг сутністних характеристик “міжнародного тероризму”, якими у своїй діяльности користуються навіть держдепартамент, Федеральне бюро розслідувань та Міністерство оборони США, наводить у зв’язку з цим і Є.Г.Ляхов у своїй праці “Тероризм та міждержавні стосунки” [20]. Існує і проблема класифікації “різновидів” новітнього тероризму – окрема специфічна проблема багатьох сучасних досліджень. Німецький дослідник Г.Мадлох, наприклад, у цьому питанні зупиняється на чотирьох позиціях: 1. “Державницькому терорі”, приклади якого знаходить у Чилі, Параґваї, Бразилії, Ґватемалі. 2. Терорі, який здійснюється відроджуваними організаціями неофашистського характеру: Національний фронт у Великій Британії, Партія національного руху та її відомий підрозділ “Сірі вовки” в Туреччині, Італійський соціальний рух та її “Чорний порядок”, “Фронт дії національних соціалістів у Німеччині” тощо. 3. Терористичній діяльності дрібнобуржуазних, націоналістичних та сепаратистських сил (баскські, бретонські та корсиканські угруповання). 4. Тероризмі, який приховується під псевдолівими гаслами [21]. Німецькі дослідники І.Фетчер, Х.Мюмклер та Г.Людвіґ вважають, що існує три основні типи сучасного тероризму: 1. Тероризм пригнічених етнічних меншин (баски, корсиканці, північні ірландці, палестинці), що прагнуть культурної та політичної автономії. 2. Тероризм визвольних рухів у країнах “третього світу”. 3. Тероризм “груповий” або “індивідуальний” у високорозвинених країнах Заходу, спрямований на зміну соціального та політичного ладу. Відомий дослідник тероризму Л.Діспо вважає, що слід виокремлювати “тероризм держави лівих”, “тероризм держави правих”, “тероризм правої опозиції”, “тероризм лівої опозиції” [22]. Ґ.Денікер схиляється до розуміння тероризму в його трьох “подобах”: 1. Внутрішній; 2. Транснаціональній (коли дії громадян однієї держави спрямовані на своїх співвітчизників, але можуть відбуватися й на територіях інших країн); 3. Міжнародній (коли групи терористів, змішані за національним складом, здійснюють терористичні акції в третіх країнах) [23]. Існує і безліч інших варіантів, схем класифікацій сучасного тероризму, які ґрунтуються на різних принципах розуміння його сутности. Проблема класифікації тероризму має власну історію. І багато протиріч теоретичного характеру виникло тут саме через незбіг у відображенні нормами кримінального права філософсько-соціологічних концептів розуміння самого феномену. Одна з перших спроб систематизувати всю багатоманітність терористичних дій була зроблена на конференції з приводу уніфікації кримінального права, що відбулася в Мадриді 1934 року, де вперше з огляду на потреби кримінального права прийняли рішення розрізняти тероризм “політичний” та “соціальний”. Пізніше, в 1970 році, Міжамериканська комісія із захисту прав людини, розглядаючи проблему тероризму, прийшла до висновку, що тероризм потрібно розрізняти, виходячи з різних мотивів суб’єкта терористичної діяльности, а саме: тероризм соціальний, політичний та ідеологічний. Згодом англійський дослідник Поль Вілкінсон до мотивів суб’єкта терористичної діяльности додав у концепцію визначальних чинників класифікації – мету терористичної діяльности. З огляду на це, тероризм набув у його концепції вимірів тероризму “революційного” (коли діяльність терористів спрямовувалась на заміну політичної системи), “підреволюційного” (коли тероризм був спрямований на певні зміни в межах існуючої політичної системи) та “репресивного” (коли терористична діяльність окремої держави спрямовувалась проти іншої держави або ж проти опозиції). І потім “пішло – поїхало”. Кожна найменша ознака в змінах характеру терористичної діяльности почала розглядатися як причина для змін у визначенні сутности самого феномену. Видові ознаки в процесі визначення самого поняття почали превалювати над ознаками родовими. В даному випадку, як зауважив російський дослідник Ю.С.Горбунов, не можна говорити про науковість підходу до створення певної типології тероризму. Маючи на увазі концепцію І.Фетчера, Г.Мюмклера та Г.Людвіґа, він стверджував, що їхня класифікація тероризму здійснюється навіть із порушенням правил поділу обсягу самого поняття. Так, “тероризм індивідів та груп, – відзначав цей аналітик, – за певних умов може виступати і часткою “тероризму пригнічених етнічних меншин” і навпаки” [24]. Це саме можна стверджувати і стосовно інших типів класифікацій, що здійснюються тільки за формальними ознаками. В усіх цих концепціях та дослідженнях поняття тероризму взагалі не відокремлюється від поняття терору. Вони позначають тут однаково інтерпретовані і зведені у змісті поняття практично нетотожні феномени суспільного буття. Подібними вадами позначені і праці багатьох дослідників, що працюють на теренах СНД [25]. Формальний спосіб протиставлення історичних ознак терору, що здійснюється в межах ототожнення понять “тероризм” та “терор” знаходимо, наприклад, у концепції В.Лунєєва [26]. “Революційний” і “контрреволюційний” (“білий” і “червоний”) терор, “державницький внутрішній” і “державницький міжнародний” тероризм протиставляється в цій праці сучасним різновидам терористичних актів, скоєних до сучасних політичних інтересів, мотивації кримінального характеру, націоналістичних інтенцій тощо. В.Лунєєв розуміє недоліки власної позиції, стверджуючи, що його концепція є умовною і неповною, а мотивація терористичних дій, на якій будується його варіант класифікації, – не цілісною і не однорідною. Формальність і видимість зовнішніх ознак, покладена в основу подібного типу класифікації та визначень сучасного тероризму, призводить до явного протиріччя висновків і понять, що формулюються в межах подібного типу теорій. Бо ж так званий червоний терор за змістом важко відрізнити від “державного тероризму” або “внутрішнього державного тероризму”. В.Лунєєв, як і низка інших авторів, котрі досліджували тероризм у цій манері, неминуче стикаються з проблемою визначення суті мотивації суб’єктів терористичної діяльности – тобто з проблемами ціннісно-психологічного, світоглядного характеру. Відразу ж зазначимо, що дослідження тероризму, здійснені в 60-80-і роки, майже завжди передбачали біполярність світоглядних, ідеологічних і політичних позицій. Совєцькі дослідники, як правило, критикували своїх західних колег за абстрактність у визначенні суті цього явища, намагалися ввести ідеологічні і світоглядні обмеження, щоб у міжнародній юридичній практиці вигідно кваліфікувати терористичні акції груп, ідеологічно наближених до ідеології більшовизму (особливо це стосувалося практики національно-визвольної боротьби в Латинській Америці). Візьмемо за приклад працю Є.Г.Ляхова “Політика тероризму – політика насилля та агресії”, що була видана в Москві 1987 року, точніше розділ цієї книги під назвою “Політичні і правові проблеми поняття міжнародний тероризм. Два підходи до проблеми”. Вивчаючи праці В.Маллісона і С.Маллісона, Тран-Тама, Дживановича, Лемліна, Салдана, Дж.Дуґарда, С.Аґровала, Ю.Дінстейна, Л.Кобрала і багатьох інших дослідників, Є.Г.Ляхов у цьому розділі відзначив прагнення західних авторів “підвести міжнародний тероризм під категорію загальнокримінальних злочинів” [27]. “Совєцька правова наука, – зазначав Ляхов, натомість, – при аналізі будь-якого виду злочину виділяє такі його обов’язкові елементи, як об’єкт, суб’єкт, об’єктивний і суб’єктивний боки діяння”. Він запропонував ввести в міжнародну правову теорію відмінність між об’єктом і предметом злочинного посягання у відношенні і до практики судового розгляду “міжнародного тероризму”. “... Виявлення предмета міжнародного правопорушення, і особливо міжнародного злочину, може мати позитивне значення при аналізі об’єкта й об’єктивного боку міжнародного тероризму – зазначав цей дослідник, – у з’ясуванні його правової і соціально-політичної сутности... ” [28]. При цьому “предмет міжнародних правопорушень” кваліфікувався як певні матеріальні і нематеріальні блага, що мають інтерес для суб’єктів міжнародного права; “об’єкт міжнародного правопорушення” – як регульовані міжнародним правом суспільні відносини, які існують з приводу відповідних матеріальних і нематеріальних благ; “об’єкт міжнародного злочину” визначався як певні міжнародні правовідносини з приводу благ, що мають особливе значення для цих відносин [29]. Під предметом міжнародного злочину передбачалося розуміти певні матеріальні і нематеріальні блага, а також носіїв цих благ, включених у сферу міжнародних відносин. Ляхов критикував західних учених-правознавців за те, що вони, як правило, не розрізняли поняття предмета й об’єкта міжнародного тероризму. “У буржуазних міжнародно-правових дослідженнях головним чином ішлося про предмет, а не про об’єкт міжнародного тероризму” [30], – зазначав цей російський учений. Але якщо приділяти головну увагу предмету злочину, то це, на його думку, не дасть можливости правильно визначити характер і спрямованість терористичних дій і призведе до змішування понять “міжнародного” і “внутрішньодержавного” тероризму, кримінальних акцій міжнародного бандитизму і “політичного” тероризму. “На нашу думку, – писав Є.Г.Ляхов, – не лише теоретично неправильно, але й політично небезпечно надавати вирішального значення предмету міжнародного тероризму, залишаючи поза увагою його об’єкт. Це може призвести до неправильної оцінки юридично-політичної сутности цього міжнародного злочину, звуження сфери співробітництва держав у боротьбі з ним, а також до вживання неадекватних ступеню його небезпеки заходів і способів боротьби з ним” [31]. Штучне виявлення того чи іншого предмета злочинного посягання без його зв’язку з об’єктом дає, на думку Ляхова, можливість визнати такими, що підпадають під дію конвенцій у боротьбі з міжнародним тероризмом, практично будь-які внутрішньодержавні або міжнародні кримінальні чи політичні насильницькі дії, в тому числі будь-які дії революційно-визвольних сил, спрямовані проти агресивної і контрреволюційної політики імперіалістичних держав. Таким чином, бачимо, що хоча метою запропонованого Є.Г.Ляховим нововведення виступало ствердження політичного та ідеологічного інтересу, він вперше тут відзначив необхідність звернення до суттєвих внутрішніх характеристик тероризму як соціального явища. Хоча терористичні акції, за цією його схемою, здійснені, скажімо, “Тупак Амаро”, треба було б вивести за межі суто кримінальної відповідальности і розглядати як предмет іншого розділу міжнародних правових відносин. У даному разі ми бачимо, як те чи інше розуміння сутности феномену, теоретично-філософська концепція, де формулюється така сутність, може виливати на процес юридично-правової оцінки та судового розгляду відповідного соціального процесу або соціальної дії. За умови розширеного тлумачення сутности феномену, тероризм деякими дослідниками пропонувалося навіть пов’язати з “ірраціональною мотивацією” або інтересами користолюбців. Показовим у цьому плані є дослідження тероризму, проведене Ґ.М.Міньковським і В.П.Ревіним, які також заявили, що “традиційні визначення тероризму через політичні мотиви у вузькому розумінні (залякування населення, послаблення держави, змушування до певних дій або фізичне усунення політичних противників) заважає бачити справжні масштаби явища й адекватно програмувати та організовувати боротьбу з ним” [32]. “Ми вважаємо, – зазначали ці дослідники, – що поняття тероризму охоплює і діяння з такою мотивацією, як користь, помста, екологічна конкуренція, ірраціональна мотивація психічно хворих людей тощо”. На їхню думку, приступаючи до розробки основних характеристик тероризму як соціально-правового явища, необхідно дати відповідь на запитання про диференціацію характеристик тероризму за обсягом дій його учасників, наслідками, що наступили чи можливі, де як елементи характеристики виділяються мета, мотив і зміст дій злочинців. Тероризм може мати на меті вчинення дій серійних або разових, – зазначали Ґ.М.Міньковський і В.П.Ревін, – здійснюється ґлобально або локально. Він може спрямовувати на повалення керівництва країни (реґіону), зміну політичною ладу, порушення територіальної цілісности, стабільности або залякування суспільства, однак треба мати на увазі, що мотивація тероризму не обов’язково повинна мати політичний характер у власному значенні цього слова. Навіть у випадках суто політичної спрямованости (ускладнення міжнародних відносин, вплив на внутрішню і зовнішню політику держав) внутрішня мотивація учасників може бути найрізноманітнішою: від фундаменталістського, сектантського, релігійного, націоналістичного фанатизму до прагнення до самоствердження, прославлення себе, помсти. Такою мотивацією може виступати й інтерес великомасштабної підприємницької діяльности і навіть фактори морально-психологічного, суб’єктивного характеру. Збільшення різноманітности характеристик, таких, як облік у кваліфікаційних моделях характеру збитків, чисельности і організованости учасників терористичних акцій, способів їхніх дій, ставлення до фінансових коштів, наявність зв’язків з офіційними структурами безперечно сприяє розвитку правового законодавства і кримінально-правового регулювання в цій сфері. Однак загалом концепція цих російських дослідників не вносить кардинальних змін у методологію дослідження сутности сучасного тероризму. Дещо інший характер з погляду методології дослідження мають праці, присвячені аналізу соціально-психологічного коріння терористичної діяльности. “З психологічного погляду, – відзначав, наприклад, М.Є.Задорожнюк, – важливо не лише виявити схильність до такої поведінки, але й підкреслити її соціальну деструктивність, оскільки тероризм – це майже завжди шлях до саморуйнування носіїв протерористичної поведінки, яка не може не наступити, якщо зберігається громада або спільність” [33]. “Терорист або група таких, – зазначав цей дослідник, – завжди сліпі в постановці і здійсненні своєї мети, навіть у разі ретельної проробки самого акту терору. І один із важливих параметрів такої сліпоти – розбіжність мотивів, коли мала гомогенна (етнічно, соціально, релігійно) група ніби нав’язує свою волю громаді, яка гетерогенна, тобто відрізняється плюралізмом у постановці і здійсненні своїх цілей” [34]. “Створення” цілей суб’єктом терористичної діяльности в ситуації завищеної самооцінки або специфічного способу освоєння результатів своїх дій безсумнівно має плідний характер для глибшого розуміння мотивації терористичної діяльности загалом. С.Н.Єнікополов, торкаючись мотивації тероризму, у свою чергу відзначив неправомірність зведення суб’єкта терористичної діяльности з погляду психологічних характеристик до єдиного комплексу. Цей дослідник виділив щонайменше два яскраво виражених психологічних типи, що часто трапляються серед терористів. Перший вирізняється високим інтелектом, упевненістю в собі, високою самооцінкою, прагненням до самоствердження, другий – невпевненістю у собі, слабким “я” і низькою самооцінкою. Як для перших, так і для других цей автор відзначив агресивність, готовність захищати своє “я”, прагнення до самоствердження... при надмірному захопленні своєю особистістю та ігноруванні почуттів і бажань інших людей. С.Н.Єнікополов, на нашу думку, також неправильно визначає деякі психологічні і світоглядні особливості суб’єктів терористичної діяльности, вважаючи, наприклад, що насилля і аґресивність є в таких об’єктів “самодостатніми цінностями”. Фіксація інферналізації суспільства і активне заперечення суб’єктами терористичної діяльности загальнолюдських цінностей, права інших людей на втілення їхнього життя може означати і дещо інше: скажімо, відзначене вище намагання утвердити свої цінності, своє право, хоча б лише природне і гіпотетичне можливе у структурі наявних даних групових або суспільних відносин. Утвердити через насилля. Ну, а скажімо, як у разі з наявністю мотивів самоствердження, самоідентифікації, подолання відчуження, конформізму, знеособлювання, стандартизації, марґінальності, пересичення (що і відзначав С.А.Ефіров) дії суб’єктів терористичної діяльности взагалі набувають характеру утвердження або захисту знеособлених соціальною реальністю цінностей дійсно людського існування. У сучасній конфліктології правові і психологічні дослідження насильницьких дій та агресивної поведінки також пов’язуються із специфічними суб’єкт-об’єктними взаємозалежностями, які зумовлені протиріччями інтересів, що стосуються різноманітних суб’єктивних цінностей [35]. Причому, ці цінності можуть мати найрізноманітніший характер. Аґресивна поведінка, наприклад, багатьма західними дослідниками пов’язується з жахом, що виник унаслідок появи джерела можливої шкоди або з бажанням самоствердження, необхідністю підтримати престиж, утримати владу у зв’язку з непідкоренням іншого суб’єкта тощо. Аґресія може бути зумовлена і спонуканнями, пов’язаними із втратою чести і гідности соціального обличчя [36]. Злочинне насилля, – зазначає у зв’язку з цим С.В.Кудрявцев, – є не лише складовою частиною суб’єкт-об’єктивної взаємодії, але й результатом її розвитку, перебігом у ній психологічних процесів. Дії злочинця завжди підпорядковані певному мотиву, вони “забарвлені” особистим сенсом. Коли ми говоримо про немотивований злочин, це означає лише те, що ці мотиви приховані, невиражені, “непросвічені” в системі ціннісної орієнтації дослідника, який їх розглядає. Мета кожного опонента в конфлікті – добитися реалізації власного сенсу, власної мети. У випадку з насиллям у терористичному акті подібного типу досягнення може бути пов’язане з деструктивною неґацією всіх останніх рівнів змісту, представлених на соціальному рівні. Ось чому, на нашу думку, необхідно внести в теорію дослідження сучасного тероризму і такі поняття, як поняття самореалізації суб’єкта, суспільної реалізації престижу окремих соціальних груп (якщо йдеться про групові дії або терор, здійснюваний на рівні владних структур). Це поняття може включити в поле дослідження широкий пласт ціннісно-психологічних відносин, які у підсумку і формують структуру соціального конфлікту. Конфлікту, який вирішується через насильницькі терористичні дії. Поряд з тим, послідовне введення у структуру аналізу і методологію дослідження ціннісних і смислових параметрів передбачає і ширшу інтерпретацію вихідних світоглядних принципів, картини бачення світу, інтерпретації соціальної дійсності, в якій відбувається самореалізація суб’єкта терористичної дії. Сучасна цивілізація, ґрунтуючись на принципах традиційного розуміння насилля, способів його можливого застосування, повинна змінити парадиґму мислення. Наявність загрози термоядерної, біологічної та інших видів катастроф, у результаті яких людство може взагалі припинити своє подальше існування, вимагає зміни багатьох підходів до розуміння можливостей взаємодії різних соціальних, суспільних і громадських структур, нового підходу до конфліктів, можливого зіткнення інтересів і ціннісних орієнтацій. З цього погляду вимагає і докорінного перегляду методологічна парадигма розуміння та дослідження тероризму як практики насильницьких дій, спрямованих на розв’язання різних конфліктів у сучасному суспільстві.
1. Nemes J. Terroristak az NSZK. – ban. Baader, Meinhofes
tarsain. – Bp.: Kossuth, 1978. – Old. 81. Цит. за: Дарчиева Г. С., Немеш
Я. Террористы в ФРГ (группа Баадера-Майнхофа). М., 1980. – С. 103. |
 ч
|
 |
|