РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Тарас Возняк (головний редактор)

Число вийшло за участю Фонду Гайнріха Бьолля (Берлін)

КУРАТОГЛАСІЄ

1

Для деконструкції вітчизняного Топосу Поразки можна передбачити кілька рівноцінних шляхів. Пам’ятаючи, що за межами дисциплінарно-епістемного ідіотизму “нармальниє гєрої всєгда ідут в абход”, ми спробуємо стати найнормальнішими з нормальних і підемо до шуканого через непереконливу низку вельми сумнівних припущень:

1) припустімо, що Іосіф Віссаріонич (ашрамне псевдо “Гуталін”) був підпільним дзен-буддистом (на штиб пєлєвінського Чапая), а його концтабори для народів Союзу були концептуально тотожні бамбуковій палиці патріарха Фаня, якою старенький вибивав непокору, мару та майю з упертих шаолінських ченців;

2) припустімо, що, незважаючи на титанічні зусилля Вчителя Гуталіна, успіхи піонерів-мічуринців і наочні приклади дзенівських коанів, маніфестованих історією між 41-им і 45-им роками, народи Союзу, з українським включно, не змогли все ж таки вичавити з себе ниці буржуазні звички й опанувати Порожнечу поза мовчанням і словом;

3) припустімо також, що після наглої (і теж дзен-повчальної) смерті Гуталіна Лисий, Броватий і розплоджені ними шістдесятники, далекі від медитацій над парадоксами Бодхидхарми, не осягнули суспільної педагогіки Гуталіна; натомість вони задемонстрували світові, що тяжіння до простоти іноді є найближчим наслідком переляку;

4) припустімо, що в ту доленосну “мить ҐКЧП”, коли Боріс Ніколаїч із башти Т-72 проголосив усім братським народам нєзавісімасть, українська нація являла собою щось на штиб колективного буддійського ченця, котрий не здобув ініціації, а тому й не зміг уторопати, нащо ж його так довго і боляче лупцювали;

5) припустімо, що саме недоініційованість нації привела її врешті-решт до фатального самоусвідомлення себе як “народу-страждальця”, що було не менш фатально посилено ненавистю більшости наших співвітчизників до успіху в усіх його аватарах;

6) припустімо, отже, що саме так виник національний дискурс із суїцидальною домінантою, який ми називаємо Топосом Поразки (Locus desperabilis), хоча могли би назвати його Топосом Параски і навіть – згадуючи незабутнього мешканця Шенбрунна – Топосом Прохазки. Та яке би “погоняло” ми йому не ліпили, треба визнати, що виник він вчасно. Якраз тоді, коли врізав дуба дистрофічний вітчизняний Модерн, a вісімдесятники почали ґречно і наполегливо пояснювати шістдесятникам, що при смаженні чебуреків не обов’язково враховувати космічне протистояння добра та зла. Тим крутило в носі, і продовжувало зніматися поетичне кіно. На цьому тлі всі способи, форми, ландшафти, фактури, контексти, передчуття, сенси, концепти, глухі кути, глибокі торби, гапличні сурми та буттєві бганки поразок якось непомітно легалізували свою присмерковість і почали вважатися дискурсивно-конвенційною органікою. З-за високих гір Карпатських причвалав Постмодерн і злочинно забув привітатися з новим топосом мешкання.

2

...У шкільних методичках зі суспільствознавства брєжнєвських часів учителям рекомендували “при розгляді питань провідної ролі пролетаріату у будівництві комуністичного суспільства загострити увагу учнів на прикладі Монгольської Народної Республіки, котра у 20-60 роках, не маючи власного робітничого класу, спромоглася побудувати соціалізм, спираючись на братську підтримку пролетаріату СРСР”. Ця рекомендація виринає з пам’яті кожного разу, коли на шпальтах газет, у конференційних залах або в тісному колі нестерпно легких вітчизняних культурологів разураз виникає риторичне питання: а чи зможе премодерна наша Вкраїна перестрибнути Модерн і ввійти до Постмодерного світу, спираючись на дружні руки (мацаки, маніпулятори) країн золотого мільярду?

“Зможе!” – впевнено та бадьоро відповідаємо ми, згадуючи хрестоматійних монгольських чабанів і той факт, що Топосові Поразки все одно, через що стрибати і на що спиратися. Питання: чи схоче? Ще одне питання: чи буде рефері співчувати бажанням і спроможностям стрибуна? Не варто забувати, що майбутнє все чіткіше вимальовується як жорстко детермінований змагальний процес, у якому цивілізаціям-інтровертам і запізненим культурам буде запропоновано або негайно здати евроіспити й відторбичити власну традиційність до евромузею, або ж пройти до кімнати з написом EXPENDITURES.

Джерелом для такого майбуття є зовсім не зла воля залаштункових маґістрів. Позаяк територіальних (ширше – топічних) резервів у планетарного суспільства немає, дедалі актуальнішими та невідворотнішими стають схеми перерозподілу географічного метатопосу згідно з об’єктивними критеріями успішности тієї чи іншої культурно-економічної моделі.

“До чого ж тут постмодернізм?” – може запитати реципієнт. А до того, пояснюємо, що ПМ-дискурс є тільки дискурсом особистого культурного порятунку, і в його межах не передбачено жодної педагогічної відповідальности за пожежу в культурницькому гуртожитку. Як, до речі, й жодного покарання тим, хто навмисно бавився сірниками... Не виключено, що потім на згарище прискаче Хтось Регулярний і втішиться: “Й цього разу вони не вполювали в нас нічого!..”. Зрештою, нікому ж не заборонено культивувати бідність як засіб проти торборізів...

Перші ж овочі ґлобалізації мають синтетичний присмак сурогатів і профанічних пропозицій маскульту. Це зовсім не так остаточно, як здається на перший погляд, адже для третіх і шостих її овочів уже будуть розроблені якісніші смакові додатки. Носії спогадів про епоху Великого Стилю до того часу вже забудуть смак натурального культурпродукту, і синтезована з цитат “відвертість” чергового трансформеру не наштовхнеться на фахового дегустатора. Наш Топос Поразки поволі перетече в Остаточний Топос Поразки.

І ось тоді нарешті закотиться за обрій сонце несплячих.

І настане ніч (три тлусті крапки)