Влодзімєж Менджецкі

Національна політика II Речі Посполитої й антипольська діяльність УПА у 1943-1944 роках

Політики й історики, як польські, так і українські, одностайно сходяться на тому, що політика польської держави у міжвоєнний період спричинила загострення польсько-українського конфлікту, особливо в останні роки перед вибухом ІІ світової війни. Серед неґативних чинників цієї політики найчастіше наводять такі:

пацифікація 1930 року, арешти українських політиків, ліквідація суспільних і культурних організацій (напр., “Пласту”);
положення про мову від 1924 р. і, ширше, обмеження розвитку шкільництва українською мовою (тут символом є справа Українського Університету);
кроки щодо примусового окатоличення православних і нищення православних святинь;
відсутність дій щодо поліпшення становища українських дрібноземельних господарств і сприяння, натомість, напливові на українські землі польських колоністів (поглиблення аграрного перенаселення, відсутність задовільної аграрної реформи, військова колонізація);
обмеження у працевлаштуванні православних і греко-католиків у державних інституціях, зокрема у владних органах, у війську, у поліції, у транспорті та комунікації, у зв’язку.

Варто наголосити: те, що названі явища мали місце, дискусії не підлягає. Так само обидві сторони визнають, що політика польської держави справила неґативний вплив на характер польсько-українських відносин після 1939 року. А ось інтерпретації перелічених фактів, зрозуміло, розходяться. Там, де частина поляків говорить про те, що обов’язок усіх громадян – знати державну мову, українці говоритимуть про денаціоналізацію і примусову асиміляцію. Коли поляк указуватиме на необхідність захисту наявного юридичного порядку і польських державних інтересів, українець наголошуватиме на жорстоких формах боротьби окупанта з борцями за найсвятішу справу – незалежність України¹.

Неґативна оцінка національної політики польської держави знаходить своє виразне відображення у різноманітних українських джерелах: у спогадах учасників тих подій, у публіцистиці, в обґрунтуваннях політичних рішень. Ця політика у названих джерелах оцінюється однозначно як антиукраїнська і дискримінаційна. Можна, отже, погодитися з тим, що досвід міжвоєнного періоду, який набули члени проводу Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, як і їхнім підлеглим, згодом, після 1939 року, впливав на їхні політичні рішення та способи їх реалізації.

Проте видається, що ця констатація не вичерпує суті проблеми – значення подій і явищ міжвоєнного періоду для формування польсько-українських стосунків у 1939-1945 роках. Тим більше окреслений причинно-наслідковий зв’язок не можна читати навспак з метою довести, що політика польської держави спричинила саме такий характер українських дій стосовно поляків й українські антипольські дії були результатом політики польської держави щодо українців у міжвоєнний період. Це так само неслушно, як і твердити, що революція у Росії була неминучим результатом зростання класового конфлікту і що цар винен у тому, що його самого з цілою родиною розстріляли, бо перед тим він погано правив державою. Класові суперечності сягали не меншого напруження і в инших европейських державах, а проте до революцій там не дійшло. Так само не всякі репресії щодо дискримінованої групи неухильно провадять до збройної відповіді, особливо скерованої на цивільне населення.

Ключ до розв’язання цього питання, як видається, належить шукати радше з боку українського, ніж польського. Варто поставити питання: чому у 1943-1945 роках українці вдалися до таких скрайніх дій стосовно поляків, і замислитися, які чинники з минулого, у тому числі з міжвоєнного періоду, могли вплинути на формування такої позиції серед українців. Аналіз різноманітних українських свідчень дозволяє більш-менш точно відповісти принаймні на перше питання. Отже, для української політичної еліти Польща і поляки були найважливішою перешкодою у побудові на Західній Україні незалежної української держави, а попередні спроби подолати поляків не мали успіху. Принагідно згадаймо, що ідея виселення поляків зі спірних територій не виникла в умовах Другої світової війни. Гасло “поляки за Сян” з’явилося близько 1907 року. Вже тоді серед частини українських політиків поширилося переконання, що два народи не можуть мешкати на тій самій землі поруч². Далекосяжні програмні цілі обох народних рухів були сформульовані ще перед 1914 роком. У 1917-1921 обидві сторони намагалися їх зреалізувати. Полякам удалося, українцям ні. Проте це не було завершенням змагання, а радше одним із його етапів. Для українського народного руху нічого не закінчилося³. Змінилися лишень форми та умови діяльности. Міжвоєнний період був черговим важливим етапом польсько-українського конфлікту. Для подальшого розвитку польсько-українських відносин цей етап був важливий насамперед через те, що виявив неможливість віднайдення компромісу між програмами польського й українського народних рухів. З кожним роком для обох сторін ставало щораз очевидніше: Львів чи Луцьк не можуть бути спільними, вони можуть бути або польські, або українські, незалежно від намірів осередків, які шукали порозуміння. Додаймо, що польська держава, яка творилася і функціонувала як держава національна, була далека від національної нейтральности і за найважливішу мету ставила зміцнення державних підвалин саме на східних теренах. Водночас український народний рух, попри те, що зазнав невдачі у змаганнях за незалежну Україну, впродовж двох міжвоєнних десятиліть був набагато сильніший, ніж перед 1914 р. Він систематично розширював свою суспільну базу і не бачив можливости компромісу у найважливішій для нього справі – справі незалежности України⁴. Цю патову ситуацію здатна була переламати лише зміна демографічних співвідношень на спірних землях. У нових реаліях старе гасло “ляхи за Сян” могло стати конкретною політичною директивою. Й українські політики вирішили використати історичний момент, аби втілити її у життя.

Підсумовуючи хід подій, передусім спираючись на досвід 1914-1939 років (1942), українські політики дійшли висновку, що компроміс із поляками неможливий і що єдиний спосіб розв’язання спору про суверенність Волині й Галичини – змусити поляків покинути ті терени.

Однак переконання, що поляки мають полишити Волинь і Східну Галичину, ще не визначало способів і засобів, до яких належало вдатися. У багатьох українських документах знаходимо перестороги перед застосуванням насильства і терору, особливо у масових масштабах⁵. Проте перестороги ці виявилися марними. Здається, що однією з причин вибуху насильства і жорстокости, який започаткували українські дії 1943 року, було поширене серед українців почуття дискримінації та кривди, поєднане з бажанням відплати.

У контексті цього твердження особливого значення набувають події 1917-1924 рр., періоду революцій та боротьби за формування міжнародного/світового порядку після Першої світової війни. У лютому 1917 р. на територіях, що перебували під російським контролем, розпочалася революція. Вона за кілька місяців змела з поверхні землі дотеперішній суспільний лад українського села. Революція усунула насамперед землевласників, головним чином поляків, і почала будувати, вперше в історії, селянський світ без “панів”. У традиції українського й білоруського села той час окреслювався як “вільний, свобідний”. У 1919, а потім і в 1920 “пани” виграли. Вони відібрали селянам те, що ті здобули у часі революції, й запровадили своє управління. Період той між селянами окреслювався як час “панської свободи”⁶. Проте поразка революції на землях, що увійшли до складу ІІ Речі Посполитої, не означала повернення до передреволюційного стану. Для селян “пани” перестали бути невід’ємною частиною світобудови (а до революції у це глибоко вірив не лише український селянин). Вони стали противником, якого можна було здолати. До того ж, приклад СССР наочно доводив, що світ без “панів” не обов’язково лише утопія, мрія – цей світ не тільки реальний, а й надзвичайно близький. З цієї перспективи влада польської держави не сприймалась із традиційною селянською покорою, а викликала невпинне й гостре почуття несправедливости. Необхідність сплачувати податок сприймалася як форма визиску, а не звичайний обов’язок громадянина, поліціянт трактувався як погроза, а не як чинник, що стабілізує суспільний устрій⁷.

До загострення стосунків між українськими селянами і польськими землевласниками спричиняв іще один важливий момент: заходи щодо модернізації краю та підвищення рівня його цивілізації. Усе це з точки зору селянина означало переважно лише нові податки та обов’язки. Будівництво дороги із твердим покриттям селянина не цікавило, бо до Варшави він і так не вибирався, будівництво нового староства означало для нього лише, що урядники матимуть новий палац, далекосяжних вигод від прокладання телефонних та електричних мереж він теж не бачив. Часто не розумів також потреби у численних нових розпорядженнях, що стосувалися обов’язкового щеплення тварин, санітарних вимог тощо. Проте за все це він змушений був платити. Дії держави були скеровані так само і на польських селян, однак у випадку українців та білорусів ці дії сприймалися як форма свідомих репресій щодо селянина-православного чи русина - уніята.

Звернімо зараз увагу на те, що від Лютневої революції до вересня 1939 року спливло 22 роки, а від часу припинення антипольської партизанки на Волині й до початку війни – 15. Це означало, що для більшости мешканців східних земель досвід Першої світової війни, революції, польсько-українських сутичок був іще живий, так само як і гасла, ідеї й форми цієї боротьби, а вони в обох сторін нагадували найкривавіші сторінки “Вогнем і мечем”. З одного боку – підпали маєтків і палаців, розправа з їх мешканцями, з иншого – пацифікаційні акції, до яких удавалися люди Яворського чи австрійці, жидівські погроми та екзекуції, що їх провадили усі “військово-політичні” сили. Одне слово, апокаліпсис, опис якого можна знайти у Марії Дунін-Козіцької чи Зофії Коссак-Щуцької⁸.

Українські селяни від початку сприйняли ІІ Річ Посполиту як “панську”. До поблизьких маєтків повернулися пани, багато з них увійшло до владних органів. Та й приїжджі урядовці поводилися по-панськи. В органах управління, ба навіть у школі, запанувала “панська” мова. Несприйняття “польського пана” українські й білоруські селяни поширили і на польську державу. За такого укладу не лише військові заселенці, а й осілі польські селяни-сусіди, які не приховували своєї відданости Польщі, ставали частиною чужого “панського” світу. Це, врешті, означало, що у боротьбі із “панською Польщею” не належить оминати і сусідів.

Переконаний, що немає сенсу шукати відповіді на питання, чи представлена тут як однозначно неґативна українська оцінка ІІ Речі Посполитої була об’єктивною, чи її диктували особисті пережиття, упередження й несприйняття у принципі польської держави, та чи лежав у її основі політичний розрахунок. Рушійною силою українських політиків не був неґатив – прагнення відплатити за справжні чи надумані кривди, а, передовсім, устремління до позитиву – до побудови власної держави. Поляки були однією з найбільших перешкод на цьому шляху, а реалії війни створили можливість її усунути. Натомість у випадку безпосередніх виконавців цього наміру, переважно українських селян, форми діяльности визначало бажання відплатити за поразку 1918-1924 рр., розквитатися за реальні чи вигадані приниження періоду “панського” правління, остаточно зруйнувати “панський-польський” світ і запобігти його відродженню. Спротив стосовно цього світу виявлявся ще до того, як постала ІІ Річ Посполита: в Галичині у страйках 1902 року, на Волині й на Поліссі під час революції і громадянської війни. Відколи селяни переконалися, що світ без “панів” може існувати, вони терпіли їх, але остільки, оскільки були до цього змушені. Війна й участь в організованих військово-політичних структурах дали їм змогу знову виступити супроти “панського” світу.

Характер польської політики стосовно української проблеми використовувався як арґумент, з допомогою якого доводили необхідність “остаточного розв’язання” польського питання на Волині й у Східній Галичині. Проте історичні арґументи, якими обґрунтовується слушність політичних рішень, неможливо вважати за рушійну причину.

З польської точки зору з’являється ще одна проблема, а саме: як ми, поляки, зможемо відповісти на питання: чи як панівний народ і господар у державі зробили все можливе у міжвоєнному часі, аби пом’якшити конфлікт? Відповідь напевно буде неґативна. Переважна більшість поляків визнала, що польсько-українську суперечку розв’язано остаточно і що цей устрій існуватиме завжди. Відтак уважалося, що завдання польської держави полягає у тому, щоб скористатися перемогою і забезпечити польськість Польщі від Бидґоща до Заліщик. І польські урядовці наполегливо над тим працювали⁹.

Польська інтеліґенція і дрібне міщанство у своїй масі теж не були позбавлені одного з найбільших гріхів – гордині, що виявлялася у згірдливому почутті вищости перед селянами – як польськими, так і непольськими¹⁰. Таке ставлення спричиняло немало конфліктів серед самих поляків, проте у стосунку до українців та білорусів воно принесло значно важчі наслідки.

¹ Чудовою ілюстрацією описаної ситуації можуть служити матеріяли зустрічей українських та польських істориків, організованих з ініціятиви Осередку @KARTA . Див.: Polska – Ukraina: trudne pytania, t. 1-2, Warszawa, 1998.

² Про зростання польсько-українського конфлікту у Галичині перед Першою світовою війною див.: Cz. Partacz, Od Badeniego do Potockiego. Stosunki polsko-ukraińskie w Galicji w latach 1888-1908, Toruń, 1996.

³ Див.: L. Mroczka, Spór o Galicje Wschodnia 1914-1923, Kraków, 1998.

⁴ J. Hrycak, Historia Ukrainy 1772-2000, Lublin, 2000. Розділ, присвячений міжвоєнному періодові, автор назвав Wielka przerwa.

⁵ R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa, 1993, s. 172 i наст.

⁶ Аналіз цих явищ див.: W. Mędrzecki, Przemiany społeczne i polityczne na Wołyniu w latach 1917-1921 // Metamorfozy społeczne, Warszawa, 1997, s. 137-170.

⁷ Ілюстрацію такого способу мислення знаходимо в українській пресі міжвоєнного періоду, а також у переважній більшості спогадів та у матеріялах, що з’явилися пізніше. Див.: На вічну ганьбу Польщі, Нью-Йорк, 1956.

⁸ M. Dunin-Kozicka, Burza od wschodu, Warszawa, 1920; Z. Kossak-Szczucka, Pożoga, Kraków, 1922.

⁹ Важко инакше трактувати дії, до яких удавався державний апарат, і які описано у праці: A. Chojnowski, Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich 1921-1939, Wrocław, 1979.

¹⁰Про це ще в міжвоєнний час J.Chałasiński, Młode pokolenie chłopów, t. 1-4, Warszawa, 1938. Зокрема у т. 4, с. 131-155.

З польської переклала Наталка Римська.

Перекладено за: Włodzimierz Mędrzecki, Polityka narodowościowa II Rzeczypospolitej a antypolska akcja UPA w latach 1943-1944. Copiright by Instytut Pamięci Narodowej
Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi polskiemu