Микола Колесса

1918 рік у Львові

[...] Я людина неполітична, політики не люблю, але політикою інтересуюся.

[...] Вічно чуємо одне у справі поховань тих польських “орльонт” на Личакові: що українська сторона до того перевороту, який стався 1 листопада, дуже готувалася. Річ полягає в тому, що якраз навпаки – поляки готувалися. Вони це розробили надзвичайно рафіновано. Я, правда, був тоді ще хлопцем – мав лише 15 років, але як пластун добре орієнтувався в політичній ситуації і прийшов до переконання, що це велика брехня. Сам був свідком того, що ці два місяці, починаючи від 1 вересня, польська сторона дуже готувалися. У який спосіб? Вони, польські шовіністи, намагалися підкорити вуличну чернь. Почали спроваджувати на вулиці задарма різні патріотичні спектаклі, відбувалася маса спорадичних віч на вулицях, наприклад, ставав якийсь чоловік і зачинав говорити, навколо нього збиралася менша купка, потім щораз більша – творилася маса людей, які були однодумцями в тому, що Львів – то є польська земля. Так що приготування йшло не тільки по лінії військових, т. зв. “стшельцув” у Львові не було багато, але всі напоготові, як і різні організації (скаути тощо), – щоби виступити збройно.

Десь день перед першим листопада до нас прийшла вістка, що пластуни мають зібратися на ставах, що при вулиці Пелчинській, тепер Вітовського. Сказали, що маємо бути там рано, о годині дев’ятій – на ті часи то дуже вчасно. Я вирішив піти. Тоді провідником пластунів був д-р Олександр Тисовський, людина дуже культурна, зять Кирила Студинського і великий друг його сина Юрія. Я там прийшов, але запізнився – уже нікого не було, і я пішов пішки до центру вулицею, що тепер Франка.

Там, напроти церкви, була казарма, де стояли наші вояки в австрійських мундирах і з маленькими синьо-жовтими розетками. Затримався перед Ринком: на початку вулиці Галицької, де є каплиця Боїмів, зібралася купка людей, які не могли дістатися до Ринку. А затримала їх група військових із синьо-жовтими відзнаками. Я приглядався, довго дивився на ці сцени, нарешті пішов до Народного дому. Дивлюся – рух, якийсь мужчина каже: “Прошу, ходіть сюди. Там, нагорі, маєте карабіни – перенесіть ті карабіни на поверх нижче”. Ми кинулися, почали носити, дорогою зустрів наших професорів з гімназії. І так цілий час ми туди ходили і в чомусь помагали.

То якраз сталося на Задушний день. Цілий Личаківський цвинтар був освітлений – світло аж било, так було ясно. Поляки по-різному реагували. Я власними вухами чув, добре пам’ятаю, в котрому місці – де Пекарська робить зворот на 90 стопнів праворуч: “Тільки щоб не було крові”.

Ми дуже чекали на січових стрільців, казали: “Чекайте, прийдуть січові стрільці, зроблять порядок”. Передусім по-дурному зачали наші розганяти ті натовпи людей – нащо? Пустили б тих людей на Ринок, вони довкола Ринку походили б – і що з того? А так не пускали – почалася стрілянина. Перше вверх, потім у людей. І почали стріляти в українців поляки. А Виговський мав у своєму розпорядженні полк новобранців із сільських хлопців, які губилися на вулицях. Ідуть вулицею, а тут постріли з вікна. Поки він туди, той збіг униз і через т. зв. “пшеходнянку” (місце, де можна перейти через подвір’я на іншу вулицю) – на другу вулицю і спокійно пішов, а револьвер заховав. Так що становище тих хлопців було дуже неприємним.

Я колєгував з одним хлопчиком, поляком, його батько був інженером при будові міського вокзалу.

Ходив із ним, дружив, раз десь на тиждень він приходив, казав брати хліб з маслом – і ми йшли у бік Чортівської скелі. Але коли хтось із поляків убив українського студента, відразу припинилися всілякі обговорення, прогулянки. Пам’ятаю, якось сідаю в трамвай, дивлюся – сидить Влодзьо. Я на нього холодно зиркнув, він подивився холодно на мене – і все. Прикро, але батьки хотіли.

З сусідами-поляками розмовляли й далі, але холодно. Не сварилися, може, деколи переговорювалися, але як і раніше.

Цивільне населення заховувалось тоді досить інертно. Крім тих, очевидно, що зголосилися до боївок і стріляли. На Вірменській вулиці, де вона перетинає Театральну, створили т. зв. “військову кухню”. Там зголошувалися жінки, щоби варити. Моя мама була дуже активною (батько мами, треба сказати, був поляком, а матір – українкою), вона одна з перших зголосилася. Щоденно десь біля обіду йшла туди варити. Якось верталася вона звідти з тіткою, сусідкою і з таким редактором Чарнецьким, йшли разом, розмовляли. І, мабуть, у нього з-за грат Вірменського костелу вистрілили.

Мама дістала дві кулі в груди, вона впала, очевидно. Заволікли її до найближчої брами, єврейки, що там жили, почали плакати. За хвильку викликали з фронту машину, а фронт був тоді біля Головної пошти. Провадив ту військову вантажну машину один з наших студентів. На великім держку – біла плашка з червоним хрестом, звичайно, та біла плашка була продірявлена в кількох місцях. Машина враз затрималася, маму виносять на ношах з тієї брами і несуть до машини. І тут я надходжу (я щодня ходив до Народного дому – подивитися): машина вже була повна поранених – якраз маму всувають, накриту військовим таким коцом. “Що сталося?” – “Маму поранили”. Тітка сіла в машину, і вони поїхали до військового шпиталю при вулиці Личаківській, якраз біля нашої хати. Машина їде, а я біжу за машиною. На початку Личакова був дім, де завжди були вояки, там тримали варту. Один жовнір хотів мене затримати, я не слухав, побіг за машиною. Машина заїхала у шпиталь, маму занесли досередини, а я кинувся додому. Там був мій стрийко – д-р Олександр Колесса, професор, був послом австрійського парламенту, він якраз вертався зі Східної України від гетьмана Скоропадського, дуже критично і песимістично висловлювався про нього і його уряд. Стрийко був злий, коли я вбіг у покій, де він лежав. А я до батька прийшов: “Тату, мама поранена”. Вони кинулися до шпиталю. А виглядало то так: маму принесли до шпиталю, на ношах поставили на підлозі збоку в головнім коридорі. Всюди страшний рух, до неї підходить священик – миропомазав і відійшов. Тимчасом надійшов знадвору мій стрийко, а тоді в шпиталі обслугою лікарською були німці, мадяри, хорвати, словенці, румуни, поляки: Австрійська імперія була дуже багатонаціональною. Він до них: “Я посол до державної ради”; витягнув посвідку, показав. Відразу маму взяли на операційний стіл, констатували, що куля перейшла за два сантиметри від серця. Що ще цікаво. Мама там мала сусідку – одну єврейку, яка служила в українській армії, дуже мила особа. Потім як прийшли поляки, то її розстріляли.

До тепер усе кажуть тільки про польських “орльонт”. А українські “орлята”? І не тільки українські. Я мав такого товариша, Лотоцький називався, батько – українець, матір – єврейка. Батько – м’ясник, а мама продавала кишки на ринку. Батько мав п’ятьох дітей: двох синів і трьох доньок. Отой найстарший, Людвіг, був переконаним українцем, а його молодший брат був звичайним євреєм, різником. Три сестри – єврейки.

Однак, не можна сказати, що єврейська інтелігенція більше симпатизувала українцям. Того не можна сказати, тому що єврейська інтелігенція говорила головно по-польськи, більше надавала польськости Львову. Хоча основна маса розмовляла ідиш, діалектом німецької мови, а по-польськи – дуже слабо.

Власне тому, що поляки для своєї перемоги заангажували масу отої вуличної черні, польської – безідейної зовсім, після зайняття Львова поляками в місті почалися погроми. Ота безідейна і корислива молодь, кинулася на магазини, підпалила синагогу, що колись була на Старому Ринку. Про український антисемітизм пишуть, а про те, що в перший день “визволення” Львова поляками підпалено синагогу – ні.

Мені видається, що моє ставлення до поляків завжди було однаковим. Правда, більше було, може, тієї ненависти спочатку, більше було такої нехоті. Але все ж таки я мав відчуття, що поляки є великий нарід, у великій річі то є добрий нарід. А нехіть більше була до польських шовіністів. [...]

За матеріалами інтерв’ю Ореста Друля