Станіслав Шнюр-Пепловскі

Контракти та ярмарки Львова

[...]

Редутні зали, споруджені поруч з театром, служили як для розваг, так і для залагодження усякого роду угод у період контрактів. Славилися львівські контракти численними зібраннями, під час яких вирішувалося безліч справ, і гучними забавами, що жодним чином не поступалися тим, що відбувалися в инших містах Речі Посполитої. Саме тому одним із перших розпоряджень, виданих львівською губернією після прилучення Галичини, була постанова, проголошена двадцять шостого листопада 1772 року, що дозволяла проведення контрактів, хоча на той час усякі з’їзди і засідання були суворо заборонені. “Заради уникнення будь-яких сумнівів, – йшлося у зазначеному розпорядженні, – даним універсалом зібрання і з’їзд цей, навіть на наступний 1773 рік, що від свята Трьох Царів починається і три тижні тягнутися мусить, з усіляким справ земських чи приватних залагодженням, лиш би на зле не були використані чи на змову яку, усім громадянам польським, як в охоплених воєводствах замешканим, так і стороннім, – дозволяємо”.

Наскільки важкою була стилістика поданого вище декрету, настільки легко, весело спливав час контрактів у місті Лева, куди з’їжджалося панство з цілого краю з жінками і доньками. Чоловіки залагоджували справи орендні і заставні, купували або шукали вигідних для своїх капіталів вкладень, а прекрасна стать робила закупи на цілий рік, молодь, користаючи з карнавалу, що розпочинався о тій порі, гуляла до нестями.

Контракти були місцем збору шляхти, порою рясних жнив для львівських купців та ремісників. Найгучніший контрактовий з’їзд припав на зиму 1795 року, коли, за свідченням Богуславського, який прибув в тім часі до Львова, на тутешньому бруку опинилося пів-Варшави. Відкриті прийоми влаштовували в той час і панство Теодорових-Потоцьких, і губернатор Уерменій, дуже доброзичливий чоловік, що любив поляків і навіть переходив зі словацької на польську, і Архієпископ Кіцький, і відома на цілу Річ Посполиту пані Косаковска, котра займала упродовж багатьох років палацик руських єпископів під святим Юром, Ольшевські, Баворовскі, Тарновскі, Мєрові, Домінікові Дульскі, Забєльскі і староста Калиновський – це далеко не повний перелік аристократичних імен, представників старих родів і величезних маєтків. Львів, усі жителі якого налічували трохи більше як тридцять тисяч, справляв враження чудової і велелюдної столиці. Грошей було тьма, адже сюди вливалися мільйони з боку багатих заїжджих гостей, що у мурах Львова шукали безпечного прихистку від воєнної завірюхи. У князя Адама Понінского шалено гралося в карти і вигравалося неймовірні на ті часи суми. Досить сказати, що сам господар, незважаючи на величезні видатки на утримання дому і прийняття гостей, зберігав у своїй касі 94.000 дукатів, які йому дісталися від виграшів. Заповзявся, одначе, дотягнути ту суму до рівня ста тисяч. Тим часом щастя відвернулося від нього, і заледве з двадцятьма тисячами дукатів князь виїхав зі Львова. У товариськім життю верховодили пан письменник Ревуцкі і Міхал Вєльогорскі, і, хоча й не бракувало в такому багатолюдному з’їзді котерій та інтрижок, та при тім жоден “гучний паштет” – як казали в ті часи – не скаламутив погідної веселої атмосфери Львова. Узимку, впродовж цілого Стрітення і контрактів, – як пише у своїх спогадах Охоцкі, – щодня бував маскарад, щодня пікнік, щодня Бургер-баль, скрізь повно, скрізь молодь по два рази з місця на місце переходила. Додати до цього партикулярні забави, вечірки принаймні в кількох домах, балі по магнатських палацах, і скрізь повнісінько – з того можна собі уявити, як у ті часи людно і весело було у Львові!..

Попри товариські зібрання, у місті не поменшало публічних видовищ. Були тут польський театр Богуславского, німецький Bulli, що ставили драму, комедію, оперу, балет і пантоміму. Була галерея воскових фігур, що займала просторі зали, існували звіринець і мандрівний цирк, у якому багатша молодь брала уроки верхової їзди. За годину платилося три злоті, а за прикладом Ревуцкого, який щодня бував у манежі, тут панувала така тиснява, що квитки треба було замовляти за день наперед. Словом, бавилося без кінця, кохалося до загину, гралося в карти без пам’яті і пилося на смерть.

Тому й не дивно, що, коли зі зміною політичної ситуації спав зі Львова стихійний наплив, місто справляло враження пустки і вбогости. Мабуть, з тих часів походить віршик зі збірок Ієроніма Полянського:

O Lwowie, niegdyś zabaw wszelkich wynalazku!
Pełno w nim było ludzi, pełno wszędzie wrzasku,
Dawniej, gdzie czas przepędzie, gdzie pieniądze stracić,
Nigdzie, tylko we Lwowie, choćby i przepłacić.
Lecz minął już czas dawny, niema w nim tej chluby,
Znikneły owe stroje i fioki i czuby.

Термін контрактових зібрань було змінено 28 жовтня 1796 року розпорядженням, у якому заповідалося, що з 1798 року контракти розпочинатимуться з першого лютого. Водночас влада запевняла, що дбає про дотримання громадського порядку на вулицях, а також про забезпечення міста відповідними запасами харчу. Уряд також обіцяв усіляке сприяння і допомогу щодо добропорядних вимог, висловлюючи зі свого боку надію на те, що “кожен права на утримання публічного спокою і маючи на увазі добрий поліційний порядок якнайчіткіше дотримуватися захоче”.

Докладний опис львівських контрактів з того часу подає Юзеф Рогрер у своїх спогадах про мандрівку Галичиною взимку 1802 року. Час контрактів був тоді вирішальним для львівського купецького світу. Коли ж контракти не справджували сподівань, львів’яни скаржилися на довгий рік, погані часи. Натовп гостей наповнював о тій порі крамниці модних товарів: Наґажевского, Маховского, Цльотса, Кобервейна і братів Бліргерів, тоді як пані робили закупи в жидівських гендлях Цудика, Балабана і Ґоцля. Гуляли не лише дорослі, але гасала й дітвора на дитячих забавах, уряджених метром танцю Куртцом, ельзасцем за походженням.

Вершки суспільства так само бували на редутах (костюмованих балях), які уряджав розпорядник німецького театру Булль у ним же збудованих редутних залах на площі Сastrum, лишень не брали участі в танцях. Витанцьовував зате людський загал, перебраний на краков’яків, пастухів, турків, волохів та іспанців. Жиди, мурини і середньовічні лицарі, закуті в сталь, кружляли залами або тиснулися біля буфету, в якому подавали морозиво та холодники.

Найбільша гармонія, принаймні зовні, панувала між місцевими і німцями. Після театру збиралися зазвичай у першокласному ресторані “Під трьома гаками”, утримуваному Зожою Гоффманом, де так само точилися жартівливі дискусії на різноманітні біжучі теми, щедро скроплені “Erlauerem” або маслячем (солодке угорське вино – прим. перекл.). Настільки ж відвідуваною була каварня Лєваковского, який задля приваблення німецьких гостей говорив з ними їхньою мовою.

Справи полагоджувалися головно вечорами, між шостою та дев’ятою годинами, у редутних залах, тоді як у позаконтрактову пору найохочіше збиралися в казино Гохта при єзуїтському саду (тепер будинок сейму). Вступ до редутних залів під час контрактів коштував п’ятнадцять крейцарів, за порядком наглядали комісар разом з вартовим офіцером. Той нагляд був завше збитковим, оскільки контрактові гості відзначалися, можливо, незвичною для німців сердечністю при взаємному вітанні, але ніколи не давали приводу до втручання стражів порядку. У великій залі робилися справи, причому головну і помітну роль відігравали адвокати. Дзєржковскі, надзвичайно тілистий, вбраний у польський стрій, люблячи похизуватися своєю ерудицією, завжди збирав довкола себе в коло численних слухачів. Дотепний, скорий до гулянки Венглєнскі і Новаковскі, товариш Радзивіллів, були стовпами львівської адвокатури, тримаючи в своїх руках справи не лише галицьких мешканців, але й землевласників з Волині, України і російського Поділля. Якщо торги ішли в головній залі, пиятика найліпше відбувалася в бічних кімнатах, де тісно кружляли склянки, наповнені гарячим пуншем…

Контрактові гості розміщувалися переважно у помешканнях, за які платили загалом від десяти до п’ятдесяти дукатів, замовлених у приватних будинках на час з’їзду. В період контрактів родини власників тиснулися як могли в комірчинах від подвір’я, віддаючи свої житлові кімнати приїжджим. Лише в той спосіб вони були спроможні покрити високу плату, що не поступалася цінам помешкань у Відні. З цього погляду цікаві дані подає німецький мандрівник Кароль Файерабенд, що відвідав Львів 1798 року. Кілька невеликих кімнаток, без меблів, коштувало на той час від вісімдесяти до ста двадцяти дукатів річно, а власники кам’яниць були настільки самовпевнені, що радше допускали, аби помешкання пустувало, аніж мали б його здавати за нижчою ціною. Окремої умебльованої кімнати неможливо було дістати менше як за шістдесят дукатів на рік…

Частина контрактових гостей, менш вибаглива, оселялася в жидівських будиночках, густо розсіяних між теперішніми вулицями Ягеллонською і Городоцькою. Щоправда, деякі контрактовці мусили приставати до брудної хати, в якій, окрім тапчана на долівці, кульгавого столу і триніжка, не було жодних вигод, а кімнатну прислугу представляло миршаве мишеня. У 1802 році існував у Львові один єдиний готель в европейському значенні того слова, утримуваний Гохтом. Там, окрім матраців, можна було знайти і умивальник, і спеціально навчену прислугу. Одначе той рай кусючих цін був доступний лише щасливим обранцям долі.

Попри всі ці незручності і ціни, контрактові гості поверталися до Львова карнавальної пори, поєднуючи справи фінансового штибу з розвагами. Такий порядок речей існував аж до 1808 року, відколи термін початку контрактів перенесли на двадцять четверте травня.

[...]

З контрактами, які в пізніші роки розпочиналися допіру в перших числах червня, співпадали два ярмарки. Вовняний ярмарок увійшов у звичай лише з 1837 року і тривав тиждень, тобто з першого по сьоме липня. Запровадження вовняного торгу у Львові мало запобігти зискові з боку старозаконних перекупників, котрі, мандруючи від двору до двору, скуповували вовну за ними ж встановленими дуже низькими цінами. Місто, сподіваючись значних доходів з того ярмарку, побудувало за три тисячі злотих шопи для розміщення вовни, не беручи наразі від продавців жодної оплати. Ті будівлі розташувалися на вільному місці біля єзуїтського саду. На жаль, і несприятлива погода, і приховані інтриги посередників, що боялися ярмарку і тому викуповували готові запаси вовни з дрібніших вівчарень, спричинилися до того, що вже перший вовняний торг на львівськім ринку спіткала ганебна невдача. Через дощі, які безупинно ішли впродовж травня і червня, багато власників, хоч і не продали своїх запасів жидівським гендлярам, відклали стриження на липень.

Отож на перший ярмарок було доправлено заледве 1700 центнерів з першорядних вівчарень: Войцеха Голуховского, Борковських, Любомирських, Сап’єгів і Сємінских, але й та невелика кількість товару не знайшла покупця, адже заледве двоє заміських купців з’явилося на торг. Ще гірше пішло наступного року, коли знеохочені першою невдачею власники довезли лишень 1450 центнерів товару. При тім не дивно, що заграничні купці не з’явилися на таку порівняно дрібну закупівлю. І хоч виробники грозилися, мовляв, у наступних роках львівський ярмарок буде чисельнішим, однак до щасливого розвою тих торгів не дійшло, і з 1855 перенесено їх до Бродів.

Успішнішим мав бути ярмарок на святої Аґнєшки, що випадав спершу на січневі контракти, а потім був перенесений на червень і канув у забуття. У 1856 році його скоротили до терміну від 26 червня до 4 липня. З цією метою призначено площу Голуховських місцем продажу сирівцю, а Галицьку і Бернардинську площі перетворено на торговища коней і возів. На площі Фердинанда (тепер Маріацька) повинні були продаватися фабричні та бакалійні товари, на площі Castrum – дерево і горшки. Ота новинка мала успіх у перший рік, навіть попри сльоту, що ознаменувала відкриття ярмарку. Не бракувало ні покупців, ані запровадження американської реклами, про що свідчили написи, вміщені на деяких товарах, які сповіщали щось на кшталт: “Лікоть рушників за чотири центи!” або “Три шклянки кави за крейцар!” Один тутешній продавець прянощів навіть вдався на спосіб – перебрав свого хлопця в оригінальний східний стрій, завдяки чому біля його намету довго панувала тиснява, а його ріжки, льодяний цукор, фіги і фініки мали шалений попит. У наступних роках ярмарок св. Аґнєшки втратив смак новизни і відійшов майже цілком у забуття.

Літні контракти відігравали у місті Лева важливу роль також і з огляду на товариське життя. Вулицями і в місцях прогулянок снували численні нові чи принаймні оновлені екіпажі з панями, вбраними за найсвіжішою весняною паризькою модою. Головною постачальницею модного одягу для великого світу була модистка Папіусова, що здобула собі успіх на тюлі, тканинах з газу, штучних квітах і мереживі. Досвідченою в питаннях моди і світського етикету, особливо для пань і панянок, які щойно виходили у світ, була дружина губернського радника Людвіка Бобовска, котра померла 1855 року. Була то салонна дама в повному сенсі слова. Статна, елегантна, красномовна, цікавилася всім і про все знала. Маткувала паннам на балях, давала заміжнім жінкам поради щодо одягу, уряджувала доброчинні фантові лотереї і – як усі особи, що посідають значуще місце в суспільстві, – мала довкола себе багато прихильників і недоброзичливців.

На контракти приїздилося не лише заради справ і забави. Не одні батьки, щедріше поблагословлені потомством, аніж статками, везли на львівські контракти дозріваючих чи перезрілих панн, що шукали собі ідеальних чоловіків, які б не допитувалися про посаг до шлюбу. Не один молодик з дальших сторін Поділля чи Покуття поспішав на позичені гроші до Львова, щоб, блиснувши шиком і позірною успішністю, поправити своє хитке становище. Словом, літній карнавал у Львові відігравав у давні часи ту саму роль, що сьогоднішні курорти. Одначе коштував наполовину дешевше.

Контрактова публіка не могла поскаржитися на нестачу видовищ. Не рахуючи павільйонів з панорамою і звіринцю, призначених для широкого загалу, на арені під єзуїтським садом розбивали свої намети мандрівні цирки: Рентца, Шлєцака, Гінза. На тому самому місці Камінский ставив драму “Карл ХІІ під Бендерами”, прикрасивши військовими кінними показами, “Битву під Полтавою” і “Розбійників” Шіллера.

Загалом під час літніх контрактів Львів оживлявся до найвищої міри. Було людно в театрі, крамницях, каварнях, на прогулянках весело і гамірно. Анонімний автор статті, вміщеної в “Rozmaitościach” за 1825 рік (Вацлав Залескі?), свої враження про літній карнавал Львова закінчує такими словами: “Зичимо надалі контрактам таких щасливих часів, аби менше було бажаючих позичити гроші, більше тих, у кого є що позичати, більше орендарів, ніж оренди, більше ретельних боржників і менше упертих кредиторів, більше чоловіків, ніж панянок, які готуються до подружнього життя, – і тоді контракти були б єдиною забавою і найуспішнішим устроєм посвячені, купці б не скаржилися, хоч, може, й менш слушно, на малу кількість покупців, театр – на небагатьох прихильників”.

[...]

Инакше виглядає ярмарок під Юром на картині Галінского, тутешнього художника, написаній близько 1845 року. На літографській репродукції тієї композиції, виконаній у друкарні Піллеровскої, площа під святим Юром заповнена будами, возами, крамом. Серед наметів – стоси виробів бондарських, палають вогнища, снують натовпи людей, зайнятих купівлею різноманітних речей. У тому, що картина не була найменшою мірою фантазією митця, легко переконатися з описів у місцевих часописах, виданих між 1849 і 1859 роками, тобто в період найвищого розквіту тих ярмарків, також з картини відомого місцевого пейзажиста Лягна, літографська репродукція якого міститься в збірці гравюр бібліотеки Павліковских.

По лівий бік площі, з боку парку Скриньских, зараз зайнятого значною мірою новими будівлями, ставали зазвичай у ряд величезні вози з бондарськими виробами, що здіймалися, як староримські бойові вежі на спинах слонів. Побіля них різнобарвними колами вилискували величезні запаси розкладеного на землі посуду – глиняного, кам’яного, фаянсового. Господині, вибираючи котрийсь горщик, дзвонили в нього, що у поєднанні зі свистом вимальованих у білі смужки глиняних коників, який видувало молодше покоління Львова, творило імпровізовану серенаду. Свинина, що шкварчала на пательнях, виставлених на вогнищах, розпалених під відкритим небом, на милю дражнила нюх гостей тих ресторацій “під сонцем”, як їх називали на львівськім жаргоні. Не зневажали вони й теплої води, в якій варилося м’ясиво чи ковбаса і яку називали помпезно росолом, що служив безплатним додатком до м’ясної страви. Чорні глиняні мисочки і дерев’яні ложки не першої свіжости становили сервіз тих недорогих їдалень, у яких гості бесідували стоячи або присівши на піску, який вкривав усю поверхню площі. За рестораційними ярмарковими лотками тягнувся ряд лотків і яток, заповнених звичайним празниковим крамом. Мідні медальйони, яскраві образочки Ісуса Христа і Матки Божої, мальовані крикливими фарбами, в рамках чи без рам, займали одну половину товару, що мандрував по колу по всіх важливіших галицьких відпустах і ярмарках.

Друга половина ярмаркових яток була присвячена світським дрібничкам. Вбирали очі гарні стяжки, люстерка, вправлені в позолочені паперові рамки, дерев’яні ляльки з потворними лицями і формами Венери Готентотської, ножики за гріш, звані перочинними, і багато инших цяцьок, на які міщухи дивилися з презирством, а селюки – з неприхованим захопленням. Тут так само купчилася дітвора довкола стосів архіпримітивних тарахкалець, виструганих з білого дерева скрипок, возиків і упряжі для ляльок, зроблених не надто зґрабніше, але сильно і міцно, розмальованих у фантастичні квіти, в яких теперішні любителі виробів крайового промислу обов’язково відкрили би для себе цікаві народні мотиви.

Посередині площі вирізнявся ряд наметів під полотняним накриттям, нап’ятим на овальні дуги, прикрашених сосновим гіллям із встромленими позолоченими горіхами. Уже здаля долинаючий гамір і відгомін гучної музики, що пригравала до танцю, вістував невігласам, що наближаються до святині Бахуса і Терпсихори. Пилося тут і танцювалося до упаду. Навпроти тих гучних наметів розклалися зі своїм солодким товаром пряничники на чолі зі старим Ловіцким. Львівські пряники з давніх-давен мали усталену славу, оскільки купівля “юрашка” для дітлахів було моральним обов’язком кожного поважного батька родини. Уже в першій половині нашого століття виробляли пряники ванільні, кавові, помаранчові і мигдальні, лишень новинкою в нас були прияники оздоблені, що представляли гусарів з вусами, дітваків у сповитку, кошики і серця, які вперше з’явилися на святоюрсьому ярмарку у 1841 році.

Цілу праву сторону площі займали вози з товаром, творячи дві головні вулиці. Хтось їх влучно назвав “тлуста” і “тепла”. В “тлустій” вуличці вилискували жовті кусні солонини, збаразькі ковбаси творили фантастичні гірлянди, шкварки і грудинки будили пожадливість злидарів. Жида в той бік не заманиш навіть за гроші… Натомість затятий шваргіт старозаконних перекупників зустрічав перехожих на вході другого поперечного ряду, заваленого сокирами, опанчами, пасами, шапками, кожухами. Хитрий жидок, вбравши хлопа в новий сіряк і високу баранячу шапку, вів його до надтовченого люстерка і викрикував з удаваним захопленням: “Глянь, Іване! Чи ти не виглядаєш, як пан староста!” Однак, по довгім крику і битті долонь на знак згоди, щойно справа скінчилася, як бідний Іван випихався, нерідко й кулаком, за поріг мандрівної крамниці.

Галас, курява і тиснява на площі святого Юра були ознаками вдалого ярмарку, на який поспішали не лише натовпи селян з околиць Львова, але й поважні численні сонми міського витонченішого люду. Не бракувало поміж ярмарковими ятками і храмів народного мистецтва, якщо так можна назвати намети акробатів, жонглерів та инших безкостих, які містилися поблизу возів, що своїми розмірами і формами нагадували Ноїв ковчег. З 1849 року до моменту з’єднання Львова залізницею із західними провінціями монархії датується – як тут уже згадувалося – доба найвищого розвою святоюрських ярмарків, на які почали з’їжджатися купці з Відня, Праги, Берна. Не розбивали, однак, вони своїх наметів під святим Юром, лишень розкладалися з товаром у готелях: англійському (тепер будинок Ощадної Каси), Лянга (тепер французький готель) або ж у Жоржа.

У наступних роках, заохочене зростаючим побутом, з’їжджалося в тім часі до Львова щораз більше гроно нетутешніх купців.

Переклала Мар’яна Савка